Курс лекцій з соціології київ- 2007

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Система освіти в Україні 1. Система освіти в Україні 2.Завдання соціології освіти 3. Функції освіти 4. Основні ступені і форми освіти Дошкільна освіта Позашкільна освіта Професійна освіта Недержавні навчальні заклади 5. Соціологія особистості студента

Подобный материал:

• Курс лекцій з історії соціології київ 2005 Рекомендовано до друку Вченою радою, 3147.4kb.
• Курс лекцій Київ 2007 зміст, 2399.09kb.
• Яремчук Сергій Степанович. Соціологія: Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2007. 160, 2169kb.
• Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
• Кільк прим.: 3 (чз 2, чз1, 180.27kb.
• Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
• План Об'єкт І предмет соціології. Структура сучасної соціології. Загальна соціологічна, 2281.06kb.
• І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
• Конспект лекцій Серія а 4 Київ 2005 Головний редактор Ярослав Головко, 4770.79kb.
• Курс лекцій з дисципліни «Релігієзнавство», 1281.68kb.

Лекція 12. Соціологічні проблеми освіти

1. Система освіти в Україні
   
2. Завдання соціології освіти
   

3. Функції освіти

4. Основні ступені і форми освіти

5. Соціологія особистості студента


Соціологія освіти — розділ соціологічної науки, що вивчає закономірності функ­ціонування утворення як соціального інституту (функції в суспільстві, взаємозв'язок з іншими інститутами, соціальну політику в галузі освіти, ціннісні орієнтації фахівців, освітні системи і структури, ставлення до освіти різних соціально-демографічних груп, питання управління і кадрового забезпечення освітніх установ тощо).

Основи соціології освіти були закладені Е. Дюркгеймом, М. Вебером, які досліджу­вали соціальні функції освіти, її зв'язок з економічними, політичними процесами. Пізніше Т. Парсонс запропонував вивчення освіти як інституту соціалізації, а навчаль­них закладів — як соціальних систем.

Нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти. Освіта давно вже стала одним з першорядних факторів економічного розвитку, важливим інструментом політики будь-якої держави.

Інститут освіти відносно самостійний і, водночас, робить сильний, якщо не ви­рішальний вплив на розвиток суспільства. Освіта виходить на перше місце за числом зайнятих викладачів і учнів, студентів, у порівнянні з народним господарством. XX і початок XXI ст. називають століттями освіти. Вона інтегрує навколо себе інші суспільні системи (економіку, науку, культуру, екологію), визначаючи не тільки перспективи розвитку суспільства, але й діяльність кожної окремої людини. У ци­вілізованому суспільстві, якщо виключити крайнощі протекціонізму, доля людини, її біографія і кар'єра залежать від двох основних факторів —здоров'я і якості отри­маної освіти.

Чітко проглядається одна найцікавіша закономірність: чим більш розвинута краї­на, тим більше критики на адресу її системи освіти. Нині про необхідність реформу­вання освіти мова йде у всіх розвинутих країнах. Проблеми національної освіти ста­ють пріоритетними в програмах багатьох політичних лідерів. Приміром, Дж. Кеннеді, Д. Буш увійшли в американську історію як президенти, що багато зробили для націо­нальної системи освіти. Деякі кроки в цьому напрямі здійснюються й в Україні. Зокре­ма вступ до так званої «Болонської системи».

Освіта як система — це унікальний соціальний інститут, покликаний розвивати і множити людський капітал, формуючи ідеї, соціально-значущі ідеали, світоглядні позиції, надії, що конструюють як майбутнє суспільство в цілому, так і долю окремих людей. Освіта - це система проектування майбутнього. У цьому зв'язку постає запи­тання: якого майбутнього?

Відповідь може мати два крайніх варіанти:

1 варіант — образ майбутнього суспільства жорстко оцінюється і задається його сьогоднішніми ідеологами. Система освіти вданому випадку є інститутом з форму­вання членів цього майбутнього суспільства.

2 варіант — майбутнє суспільство конструюється соціальною практикою само­діяльного і вільного народу. Система освіти тут має варіативний характер, з'являєть­ся як система варіативного навчання, що розвиває освіту для життя в невизначеному суспільстві, у я кому треба відповідати і за себе, і за країну. Завдання суспільства зво­диться до того, щоб наступні покоління були більш освіченими, ніж попередні.

Установка на пріоритет варіативної школи, що розвивається, природна для відкритого суспільства, для суспільства, що знаходиться в умовах трансформації і прагне до відкритості. Це вимагає політичної волі і твердої програми дій. Системоут­ворюючою основою таких дій є модернізація освіти з урахуванням стратегії реформ.

1. Система освіти в Україні

До кінця 50-х рр. XX ст. наша країна володіла однією з кращих у світі системою середньої, професійної і вищої освіти. Вона займала друге місце у світі за чисельні­стю студентів на 10000 чоловік населення.

Завдяки створеному інтелектуальному потенціалу в Україні досягнутий високий рівень фундаментальної науки.

Можна навести такі цифри: до початку Другої світової війни рівень освіти насе­лення України дорівнював чотирьом рокам навчання; на початку 60-х рр. XX ст. - семи рокам навчання; нині — дванадцяти рокам.

У США, Канаді, Японії в середньому на дорослого припадає вже 13-14 років на­вчання; більше половини випускників дванадцятирічної середньої школи продов­жують навчатися в університетах.

Криза в нашій системі освіти почалася з кінця 60-х рр. XX ст. Радянські керівни­ки спочивали на лаврах після запуску першого штучного супутника Землі, у той час коли увесь світ звернув увагу на радянський досвід розвитку освіти. До речі, саме тоді конгрес СШ А прийняв Закон «Про освіту з метою національної оборони». З ініціативи президента Дж. Кеннеді в країні вдвічі збільшилося число університетів. Наприкінці 80-х рр. XX ст. США витрачали на розвиток освіти 6,7 відсотка свого валового націо­нального продукту, Японія — 5,7 відсотка.

Частка витрат на освіту у відсотках до витрат державного бюджету СРСР установи­лася до кінця 20-х рр. XX ст. нарівні 12,5 відсотка, у період 1965-1980 рр. збільшилася до 15-17 відсотків. Після 1980 р. ці витрати складали 12 відсотків, потім відбувся різкий спад: у 1991 р. —до 5,8 відсотка, у 1993р.— 4,4 відсотки.

Були допущені серйозні прорахунки в стратегії освіти. У 60-80 рр. XX ст. у нашій країні різко збільшилася підготовка робітників у профтехучилищах — у 2,5 рази, а ріст фахівців з вищою освітою тільки — у 1,3 рази. Однак весь світовий досвід свідчить: найбільший внесок у приріст продуктивності праці, темпів економічного розвитку вносять фахівці, що отримали вищу освіту.

При всій очевидності реформування освіти до нього треба підходити дуже обе­режно. Результати освітньої політики, впровадження інновацій часто позначаються тільки через 10-15 років. Цим і користуються деякі реформатори і «новатори» від ос­віти, відмінно розуміючи, що їм навряд чи доведеться відповідати за непродумані екс­перименти.

Система освіти повинна обережно включати у свої програми новації, нові фор­ми організації. Відомо, що будь-яка велика наукова ідея у своїй еволюції проходить три етапи. Спочатку: «цього не може бути», потім: «у цьому щось є» і, нарешті, третій етап: «як цього можна було не розуміти і не приймати?». Масова освіта повинна орі­єнтуватися в основному на нього.

Це ж стосується й організаційних форм, нових типів навчальних закладів. На­прикінці 50-х рр. XX ст. було прийняте рішення про те, що першокурсники вузів по­винні були вдень працювати, а вечорами — учитися. На щастя, це починання проіснува­ло всього один навчальний рік. До такого роду невдалих і непродуманих експериментів можна віднести і рішення уряду про військову службу студентів, які навчаються наденній формі.

Система освіти відрізняється позитивним консерватизмом набагато в більшому ступені, ніж економіка чи політика. В Україні докорінно змінилися економічний ук­лад і політична система, а навчальні заклади, вичистивши ідеологічну зашореність, тільки починають реформуватися.

2.Завдання соціології освіти

Зрозуміло, соціологія освіти не може обійти своєю увагою і технологічні питан­ня. Майбутні інженери, економісти, керівники, політики XXI ст. зараз знаходяться в шкільних класах і студентських аудиторіях. Природні запитання: а чи тому їх учать, чи будуть затребувані отримувані знання, чи буде достатнім рівень їх освіти?

Здавалося б, існує простий вихід — створити, скажімо, на основі опитування авторитетних експертів модель фахівця, яка буде потрібна через 10-15 років, і під нього зробити кваліфікаційні характеристики, навчальні плани. Але навряд чи всі науки, що мають відношення до технології освіти, навіть об'єднавши свої методики, прогностичний інструментарій і математичні програми, зуміють справитися з цим завданням.

Саме соціологія освіти, використовуючи свої підходи, зокрема, і на основі соціоло­гічного аналізу історії освіти, підказує можливий вихід — підвищення фундаменталь­ності освіти. Якщо нова наукова інформація старіє на очах, то цього не скажеш про фундаментальні теоретичні знання — фундаментальні науки значною мірою забезпечу­ють стики наукового знання, а це сьогодні швидкозростаючі моменти сучасної науки — фізична хімія, економічна кібернетика, математичне моделювання, економічна соціо­логія тощо. Тому єдина можливість для системи освіти не помилитися, працювати на перспективу — тобто усіляка фундаменталізація освіти. До речі, вона забезпечує і про­фесійну мобільність фахівців, що так важливо в сучасному світі, в якому постійно вини­кають нові галузі науки, а потім — і виробництва, наприклад, біотехнологія, екологічно чисте сільськогосподарське виробництво тощо.

Інша парадигма сучасної освіти - навчити студента працювати з новою інформа­цією, постійно поновлювати свої знання. Адже робота будь-якого сучасного фахів­ця-це безупинний пошук знань, уміння застосовувати їх у своїй повсякденній діяль­ності.

Ще одна соціологічна проблема вітчизняної освіти — низька затребуваність знань, професійної кваліфікації. Багато студентів навчаються не заради знань, професійних умінь, а заради документа, диплома. І, насамперед, тому, що в деяких галузях народ­ного господарства не потрібний високий рівень професійної підготовки, багато фахівців повсякденно виконують некваліфіковану роботу.

Дефіцит професіоналізму — лихо української інтелігенції. Досить сказати, що закуплені в західних країнах техніка і технологія в нас використовуються зі значно більш низькою ефективністю. Саме з цієї причини сильно відстають переробка сільськогосподарської продукції, екологізація виробництва. Очевидно, що за вели­кими екологічними катастрофами, техногенною аварією Чорнобиля стоїть, насам­перед, недостатній професіоналізм тих фахівців, що проектували, оцінювали ситуа­цію, приймали рішення.

Проблема полягає й утому, що в плановій економіці централізовані форми пла­нування і розподілу молодих фахівців не стимулювали якості підготовки. Випускник практично не шукав собі роботу, підприємство не платило за його підготовку, одер­жувало молодих фахівців безкоштовно, а виходить, і не прагнуло їх ефективно вико­ристовувати.

Перехід до ринку в корені змінює ситуацію. В умовах реформи розвиваються до­говірні відносини, контрактна форма підготовки, здійснюється повна чи часткова компенсація витрат на освіту, виділяються кредити на освіту. Багато старшокурсників успішно сполучать роботу з навчанням, прагнуть поглиблено вивчати іноземні мови, програмування, законодавство тощо.

Якість підготовки в школі і ВНЗ — одна з основних проблем соціології освіти. Звичайно, соціологи вивчають не дидактичні проблеми — це справа педагогіки і пси­хології, а соціальні аспекти якості освіти. Тут важливе все, але, насамперед, осо­бистість викладача, педагога. Через низьку зарплату і престиж у школах плинність кадрів, високий ступінь їх фемінізації. Напевно, ключова проблема — це зарплата. Якщо заробітна плата вчителя буде не нижче ніж у промисловості, то і чоловіки обо­в'язково з'являться в школі.

Позначилися тенденції: відхід науково-педагогічних працівників у комерційні структури; старіння викладацьких кадрів ВНЗ — їх середній вік складає 58-59 років. Виникли серйозні проблеми з поповненням обдарованою молоддю аспірантур ВНЗ і академічних інститутів. За оцінками соціологів, четверта частина випускників має намір виїхати для роботи за кордон.

Якщо зазначені тенденції збережуться, то в українській вищій школі буде поруше­на нормальна система, що складалася десятиліттями, відтворення науково-педагогічних кадрів. Ще 5-7 років ВНЗ протримаються на існуючому потенціалі, а потім неминучий розвал багатьох кафедр і напрямів підготовки фахівців.

Зрозуміло, кваліфіковані науково-педагогічні кадри — не єдина умова, яка визна­чає якість підготовки фахівців. На цей показник впливають багато організаційних пи­тань, що також є предметом інтересу соціологів. Наприклад, залежність між числом відрахованих студентів і звільненням викладачів за скороченням штатів; найбільш оп­тимальна чисельність студентської групи. Усі вони були здебільшого вирішені в ос­танні роки за допомогою соціологів.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третю частину зап­ропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної і методичної майстерності припа­дає не більше п'ятої частини усіх факторів, що визначають рівень засвоєння навчаль­ного матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому за інших рівних умов в одній групі в одного викладача поряд і відмінники, і двієчники.

Студентам слід надати якнайбільше академічної свободи, зокрема, індивідуаль­ний графік, вільне відвідування занять, екстернат тощо. Але, з іншого боку, повинна бути збільшена міра відповідальності. Тільки в такому зв'язку може серйозно підви­щитися якість освіти.

Найважливіша соціологічна проблема освіти — формування культури, гумані­тарна підготовка студентів. Завжди існує спокуса готувати фахівця вузького про­філю — менші витрати. В усьому цивілізованому світі ставка була зроблена на уні­верситетську освіту, а в нашій країні — на вузькоспеціалізовані ВНЗ. Природно, їх випускники не знали іноземних мов, екології, права, не мали необхідної гумані­тарної підготовки. В результаті страждає не тільки справа, але обкрадається сама людина, адже гарна гуманітарна, загальнокультурна підготовка дає можливість вести повноцінне життя.

Відомо, що в американських університетах на гуманітарні і соціальні науки при­діляється від чверті до третини навчального часу навіть на технічних факультетах. Ось позиція одного з керівників американського університету: «Наше завдання не тільки підготувати вас до того, щоб заробляти на життя, але й навчити, як жити. І філософія є складовою частиною вашої підготовки до життя. Це наша тверда позиція, і ми не збираємося змінювати її».

Справа ще й у тому, що коли в 18-20 років молодий чоловік вивчає математику, біологію, інформатику, він ще не знає, що в 40-45 років йому більше будуть потрібні психологія, право, соціологія. У цьому віці гарний фахівець уже керівник, батько сімейства, суспільний чи політичний діяч, а також виконує й інші соціальні ролі, де в першу чергу вимагаються культура, психологія, наука управління.

Опитування свідчать, що, на думку студентів, та й самих викладачів, до 40 відсотків викладачів мають посередній і навіть низький рівень культури. На думку 60 відсотків студентів і 73 відсотків викладачів, старшокурсники, випускники ВНЗ не можуть пов­ною мірою вважатися інтелігентними людьми.

Водночас студенти вважають, що професіоналізм викладачів зберігся. Більш того, його оцінки трохи виросли. Нині 35% студентів ВНЗ (2003 р.) високо оцінюють професіоналізм викладачів, а в 1989 було 32%. Однак студенти відзначають падіння за­цікавленості викладачів у роботі (49% — 1989 р., 20% — 2003 р.).

Серед соціологічних проблем освіти зараз усе більше постає проблема збережен­ня здоров'я учнів і студентів. Здоров'я - безцінний дарунок, яким у молодості ніхто не дорожить. Тим часом, сучасна екологія, генетика накладають обмеження на здо­ров'я покоління, що народжується. Вже в дошкільному віці різні хронічні захворю­вання мають 15-20 відсотків дітей, до закінчення школи їх кількість збільшується до половини. Третина має відхилення в серцево-судинній системі, нервово-психічні роз­лади, майже мільйон дітей — недоліки фізичного і розумового розвитку. Показники здоров'я студентів не кращі, вони починають знижуватися після третього курсу, коли припиняються обов'язкові заняття фізичної культури. Студенти хворіють частіше, ніж працівники найбільш шкідливих виробництв.

Головна причина такого становища — низький рівень культури народу: немає моди на здоровий спосіб життя. Не культивує його і більшість наших сімей і політич­них лідерів. Отже, для збереження здоров'я треба давати необхідні знання, прищеп­лювати навички до здорового способу життя на всіх ступінях освіти. І потрібно шука­ти не тільки медичні шляхи вирішення проблеми, але і соціологічні, організаційні. Наприклад, захворюваність дітей у дитячих установах різко знижується, якщо пра­цівники отримують гарну доплату за здоров'я своїх вихованців.

Усе сказане дозволяє дійти висновку, що освіта —соціальний інститут суспільства, який виконує найважливіші функції.

3. Функції освіти

Соціалізація підростаючих поколінь — це не тільки навчання правилам, профе­сійним навичкам, але й формування у певному соціокультурному середовищі. Освіта сприяє передачі цінностей сформованої в суспільстві культури, допомагає підтриму­вати існуючий соціальний порядок.

У системі освіти молода людина знаходиться до чверті століття під контролем педагогів, вихователів у навчальний і позанавчальний час. Слід формувати законо­слухняних громадян, що ставляться з повагою до норм, традицій, владних інститутів. «Школа» — це грецьке слово, що означає «час — проведення часу», «дозвільні занят­тя».

Щоправда, на цей рахунок є й інші точки зору. У 1971 р. у США вийшла книга Івана Ілліха «Суспільство, яке відмовилося від освіти». Автор запропонував скасува­ти обов'язкове навчання, заборонити запитувати документи про освіту при прийомі на роботу. На його думку, школа не розвиває дитину, а готує деталі для суспільної машини, придушує особистість.

Рівень освіти вже припускає визначений соціальний статус, можливості профе­сійного і соціального просування. У класовому суспільстві практично завжди прово­диться політика протекціонізму, будь це робітфаки, інститути червоної професури чи елітарні навчальні заклади на платній основі. Система освіти — свого роду фільтр для молодих людей, які визначають, що вони будуть робити, коли стануть дорослими.

4. Основні ступені і форми освіти

Соціологія досліджує і внутрішню структуру системи освіти, насамперед у плані наступності окремих ступенів і ланок. Причому тут основна ідея — безперервність. У сучасному суспільстві немає ні закінченої, ні повної, ні тим більше вищої освіти. Ці терміни тільки означають досягнутий людиною визначений рівень освіти. Сучасна лю­дина, у принципі, повинна учитися усе своє життя. Можна виділ йти формальну освіту— школа, ВНЗ, аспірантура, докторантура і неформальну — навчальне телебачення, Інтернет, самоосвіта, клуби за інтересами, культурні установи.

Дошкільна освіта

Вона представлена системою дошкільних установ, які у кращі для вітчизняної си­стеми освіти роки відвідували більше половини дітей. Дитячий садок покликаний до­помагати сім'ї у вихованні. Головні і перші педагоги дитини — її батьки, які найчастіше не мають необхідних знань. Існує гіпотеза, що саме на цій сходинці виховання й освіти дитини суспільство несе найголовніші втрати.

Л. Толстой помітив: «Від мене до шестирічної дитини — один крок, від немовляти до шестирічної — величезна відстань». Всі основні задатки і здібності дитини формуються саме в цьому віці, далі йде розвиток, шліфування цих якостей дитини. Звичайне для сучасної школи співвідношення: одна обдарована дитина на десять школярів. Заданими американських соціологів і педагогів, якщо застосувати весь педагогічний арсенал у дошкільному віці, тих дев'ять дітлахів з десяти будуть навчатися в школі на рівні обда­рованих дітей.

Школа

Наступна сходинка — школа, яка е основним базисним інститутом у сучасній сис­темі освіти, найбільшим досягненням цивілізації. Дійсно, знання алфавіту вводить лю­дину в храм духовної культури. Зверніть увагу, що перші школи, університети у будь-яких країнах з'являлися при храмах.

Первісне стадо людей перетворюється в суспільство після появи фігури вчителя. Без довіри до нього, віри в його здатності не можна будувати Храм науки. Авторитет учителя, його матеріальний і соціальний стан у суспільстві прямо визначають якість освіти. Якщо обдарована молодь не йде в аспірантуру, то на десятки років уперед за­дається рівень академічної науки в країні. Це теж найцікавіші соціологічні проблеми освіти.

Введення загальної обов'язкової середньої освіти зіграло з нами злий жарт. Про­блема полягає в тому, що для народного господарства, сучасного виробництва не потрібно, щоб усі люди мали середню освіту. Справа в тому, що характер і зміст робо­ти найчастіше не відповідають їх освітній і культурній підготовці. Звідси незадово­леність роботою, висока плинність кадрів. У свій час строгий контроль за виконан­ням Закону «Про загальну освіту» призвів до процентоманії (заданими статистики, у нас відсівалося, не отримуючи середньої освіти, 2-3 відсотка молодих людей, у США — 20 відсотків), завищувалася реальна успішність, примусово виштовхувалися «важкі» старшокласники в спецучилища, профтехучилища, школи для розумово відсталих дітей. Тепер, здається, вітчизняна освіта перегнула ціпок в іншу сторону. Багато підлітків (за деякими даними, до одного мільйона) ніде не учаться, як говориться, проходять вуличні університети.

Взагалі, співвідношення освіти і професійної діяльності — найцікавіша філо­софсько-соціологічна проблема. Системі освіти навряд чи під силу відслідковувати освітні запити суспільства, оперативно реагувати на них. Коли освіта не використо­вується у всьому її багатстві, виникає думка про її академічність, необхідність скоро­чення навчальних програм. Завтра виявляється недостатність отриманих знань, по­чинають стверджувати про неспроможність системи освіти, необхідності проведен­ня реформ.

Освіта, черпаючи свій змісту процесах людської діяльності, повинна нести в собі деякий випереджувальний момент. Насамперед тому, що її отримують в основному люди в молодому віці і запас знань покликаний забезпечувати майбутній розвиток суспіль­ства, його виробництва і культури. Крім того, у знаннях, насамперед гуманітарних, міститься нерозмінний фонд людської цивілізації, що є підставою для саморозвитку людини, її повноцінної життєдіяльності.

Позашкільна освіта

Паралельно розвивається система позашкільної освіти. До неї ми відносимо різноманітні позашкільні установи: музичні, спортивні школи, станції юних туристів, натуралістів, центри технічної і художньої творчості, їх діяльність забезпечує все­бічний розвиток особистості дитини, підлітка. І, звичайно, завжди виникає питання про оптимум, доцільність, щоб не перевантажити, не скалічити дитину. Особливо якщо в батьків вона одна, та ще є бабуся з дідусем.

В умовах переходу до ринку йде «усихання» усієї позашкільної системи. Навряд чи це розумно. Цивілізація зі свого індустріального ступеня переходить до постіндустріального суспільства. І його головною особливістю є значне вкладення капіталу не у виробництво, а в людину, могутній розвиток усієї позаринкової сфери.

Цікавить соціологів також оптимальне сполучення загальноосвітньої і профе­сійної підготовки. Чи треба в школі учити професії чи обмежитися політехнічною освітою? Чи потрібно учням займатися на уроках продуктивною працею, чи необхід­но за неї платити?

Професійна освіта

Наступ на сходинка - професійна школа, представлена технікумами, профте­хучилищами, тепер ще й коледжами, ВНЗ різного типу. Головна проблема - про­фесійний вибір при переході від загальноосвітньої до професійної школи. Що виз­начає професійний вибір, як, через які канали можна вплинути на нього? Більшість соціологічних досліджень освіти зосереджено саме тут. Справа втому, що суспільні потреби в професійній підготовці й особисті устремління школярів не завжди збіга­ються.

Реально у ВНЗ України надходять не більш 30 відсотків випускників шкіл. В ре­зультаті відбувається катастрофа життєвих планів, ілюзій.

Нині дедалі більший розвиток отримує система післядипломної освіти — аспі­рантура, докторантура, отримання другої спеціальності, інститути і факультети підви­щення кваліфікації, стажування тощо. Тут теж багато цікавих для соціології питань. Досить сказати, що, за даними соціологів, до 60 відсотків випускників ВНЗ зміню­ють свою професію з різних причин. Виникають дуже непрості запитання: як допо­могти в професійному вдосконалюванні за новою спеціальністю, який набір фунда­ментальних знань треба давати студенту, щоб такий перехід був менш хворобливим тощо.

У сучасних українських умовах вища школа змінює структуру підготовки фахівців під могутнім тиском нових соціально-економічних умов і факторів, стає масовою друга вища освіта. У вищому і середньому спеціальному навчальному закладах відкриваються нові спеціальності і спеціалізації, пов'язані з такими сферами соціального життя, як управління, бізнес, фінанси, екологія тощо.

Наразі з'явилась нова проблема для вищої школи — незатребуваність, безробіття серед осіб з вищою освітою. Безробіття стало «розумним». Так, у 2000 році кожен де­сятий безробітний мав вищу освіту. Найбільш несприятливо кон'юнктура на ринку праці складається щодо інженерних ВНЗ: попит (і без того невисокий) падає, дефі­цит фахівців відсутній.

У найближчому майбутньому важко очікувати різкої зміни в цій сфері. Економіч­ний аналіз призводить до важких для вищої школи висновків: зниження обсягів вироб­ництва призводить до зниження попиту на кваліфіковану працю, а це обумовлює ско­рочення обсягів підготовки фахівців. Особливо в части ні інженерно- і природничонаукової освіти. За оцінками фахівців, спад обсягів виробництва, різке скорочення масштабів наукової діяльності і її престижностей стимулюють згортання класичної і галузевої науки. Хоча престиж — мати учений ступінь, не займаючись професійно нау­ковою діяльністю, — високий. Це стало модним.

Принципово новою для вітчизняної вищої професійної освіти є формуюча бага­тоступінчаста система: бакалавр, фахівець, магістр. Приваблює її гнучкість, мож­ливість для молодих людей включатися в професійну діяльність на різних ступенях отримання освіти, інтеграції середніх і вищих професійних навчальних закладів. Од­нак не можна не бачити і бездумне копіювання американської моделі деякими ста­ранними реформаторами. Іноді в так званих елітарних чи міжнародних коледжах, в основному гуманітарного профілю, з'являється великий обсяг природничонаукових предметів. Так, в американських університетах, особливо дослідницьких, і так зва­них коледжах ліберальних наук є такі навчальні плани. Але не слід забувати, що в американські університети приходять більш 60 відсотків випускників середньої школи й університети просто змушені вирівнювати загальнонаукову підготовку студентів мо­лодших курсів, зокрема і з рідної англійської мови. Інша справа Україна, де у ВНЗ на основі строгого конкурсного добору надходять не більш п'ятої частини випускників середньої школи, і, загальновизнано, з більш ґрунтовною загальнонауковою підго­товкою.

Недержавні навчальні заклади

Новим явищем, що вимагає серйозного соціологічного аналізу, є нетрадиційні форми освіти, зокрема приватні навчальні заклади. Нові форми освіти виступають у вигляді незалежних структур чи спеціальних підрозділів державних навчальних за­кладів. Порівняння типологічних груп студентів державних і приватних навчальних закладів засвідчує їх істотні відмінності. Зрозуміло, що серед батьків учнів приватних навчальних закладів більше підприємців, великих керівників, що можуть забезпечи­ти оплату за навчання своїх дітей. Тут більше студентів, що сполучають навчання з роботою — аж до самостійного підприємництва. Такі студенти матеріально добре за­безпечені, вони не звикли собі відмовляти ні в чому, вони упевнені у своєму профе­сійному виборі, добре інформовані в специфіці майбутньої професійної діяльності, вони вище, ніж «бюджетні» студенти, оцінюють значущість гарної освіти, вільного володіння іноземними мовами тощо. Найближчим часом у вітчизняній соціології напевно будуть проведені дослідження з якості підготовки студентів у державному і приватному професійному навчальному закладах.

Соціологи підкреслюють готовність частини українського населення інвестува­ти особисті засоби в сферу освіти, і особливо для отримання спеціальностей, що користуються підвищеним попитом на ринку праці. Це має принципово важливе значен­ня в умовах найгострішого дефіциту бюджетних ресурсів. Система освіти в Україні—та сфера діяльності, яка готова прийняти інвестицій дати необхідну віддачу. Вона менш ніж інші сфери діяльності, має потребу в модернізації і цілком конкурентна на світово­му освітньому ринку.

5. Соціологія особистості студента

Для соціології освіти важливе вивчення особистості учня, студента. Характер май­бутньої професії багато в чому визначає поведінка студента. Особливо аналіз студентсь­кої молоді в зв'язку з обраною професією. Студентів у цьому відношенні можна розді­лити на три групи.

Першу групу складають студенти, орієнтовані на освіту, тому що вона дає мож­ливість отримати професію. Вони хочуть працювати саме за цією спеціальністю, у них є інтерес до роботи, прагнення реалізувати себе саме в ній.

Друга група студентів складається з тих, хто в перспективі орієнтований на бізнес. Ставлення до освіти в них вже інше — для них навчання виступає як інструмент, мож­ливість стару.

Третю групу студентів складають ті, кого можна було б назвати такими, що не-визначилися. Усі параметри їх ставлення до навчання, професії розмиті, в їхніх оцін­ках і позиціях немає чіткості та визначеності перших двох груп. Такі студенти ніби пливуть за течією, можливо, їх самовизначення відбудеться трохи пізніше, а можли­во, для них узагалі процес самовизначення, цілеспрямованості не характерний.

Американський соціолог Мартін Троу, вивчаючи студентське середовище, виді­лив чотири типи культури, поведінки і всього способу життя серед американських студентів:

Колегіали — громадські працівники, що відрізняються активністю в студентсь­кому житті і витрачають на це багато свого часу.

Професіонали —для яких майбутня робота, професія - найголовніше, і цьому підпорядковується все їх студентське життя.

Академіки — майбутні викладачі університетів.

І, нарешті, нонконформісти - аристократична богема, золота молодь, що учить­ся заради диплома, престижу, щоб догодити батькам.

Цікаво також відзначити і такий висновок соціологів: серед студентів, орієнто­ваних на професію, набагато менше соціальних песимістів. На освіту і професію більше орієнтовані студенти економічних і юридичних спеціальностей. Найменш орієнтованими на освіту виявилися математики, хіміки, педагоги, тобто студенти тих спеціальностей, що менше затребуються на ринку праці. Вибір професії у ВНЗ став для молодих людей прагматичним, відповідає змінам в українському суспільстві. Цінність вищої освіти як самостійного феномена, що має соціокультурну, особистісну привабливість і престижність, відступає на другий план.

Таким чином, діяльність соціальних інститутів освіти спрямована на задоволен­ня важливих соціальних потреб. Від того, наскільки успішно вона розвивається, ба­гато в чому залежить майбутнє будь-якого суспільства.


Питання для роздумів

1. Що є об'єктом і предметом соціології освіти?
   
2. Які об'єктивні чинники сприяли виокремленню соціології освіти в самостійну наукову дисципліну?
   
3. Як співвідносяться поняття "освіта" і "культура"?
   
4. В чому полягає зміст основних функцій освіти?
   
5. Що означає вираз "освіта як соціокультурний інститут"?
   
6. Які основні вимоги до освіти в умовах ринкової економіки?
   
7. Як співвідносяться поняття "освіта" і "навчання"?
   
8. Що ви розумієте під системою освіти?
   
9. Від яких факторів залежить ефективність освіти?
   
10. Яку роль відіграє освітня діяльність у соціалізації особи?
    
11. Охарактеризуйте сучасні інноваційні процеси у сфері освіти.
    
12. Яке місце займає освіта в системі людських цінностей?
    
13. У чому полягає суть принципу "випереджаючого розвитку" освіти?
    
14. Що передбачає гуманізація і гуманітаризація освіти?
    
15. Чим характеризується сучасна криза освіти?
    
16. У чому проявляється розрив між освітою і культурою?