Курс лекцій з соціології київ- 2007

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Питання для роздумів Етнічні групи Проблема самовизначення націй у соціології 3. Соціологічні питання соціального і культурного життя націй Національна асиміляція Міжнаціональні шлюби Духовне життя націй 4. Національно-етнічні процеси та відносини Громадянський (державний, територіальний) націоналізм Етнічний націоналізм Національне питання Дифузний націоналізм Класичний націоналізм. Економічний націоналізм. Захисний націоналізм. Ліберальний націоналізм. Питання для роздумів 2. Становлення і розвиток глобалістики в Україні 2. Становлення і розвиток глобалістики в Україні 3. Найважливіші глобальні проблеми сучасного суспільства ... Полное содержание

Подобный материал:

• Курс лекцій з історії соціології київ 2005 Рекомендовано до друку Вченою радою, 3147.4kb.
• Курс лекцій Київ 2007 зміст, 2399.09kb.
• Яремчук Сергій Степанович. Соціологія: Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2007. 160, 2169kb.
• Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
• Кільк прим.: 3 (чз 2, чз1, 180.27kb.
• Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
• План Об'єкт І предмет соціології. Структура сучасної соціології. Загальна соціологічна, 2281.06kb.
• І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
• Конспект лекцій Серія а 4 Київ 2005 Головний редактор Ярослав Головко, 4770.79kb.
• Курс лекцій з дисципліни «Релігієзнавство», 1281.68kb.

Питання для роздумів

1. Які культурні цінності найважливіші у житті людини?
   
2. Чому у розвитку людства нове переборює старе?
   
3. Чи можна творчу людину вважати соціальне мо­більнішою, ніж не творчу?
   
4. Чи не заперечують прогресивний розвиток культури людства винаходи все нищівнішої зброї та підвищення кількості загиблих в останніх війнах?
   
5. Чому масову культуру вважають негативним явищем?
   
6. Як розуміти культурну єдність держави?
   

Література

1. Анисимов С.Ф. Духовные ценности: Производство и потребление. -М., 1968.
   
2. Библер В.С. От наукоучения к логике культури. -М., 1991.
   
3. Вебер М. Протестанская этика и дух капитализма // Вебер М. Избр. произведения. - М., 1990.
   
4. Відродження культури: міф і реальність // Політична думка.-1993.-№ 1.
   
5. Витаньи И. Общество. Культура. Социология. — М., 1984.
   
6. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность. - М., 1991.
   
7. Здравомыслов А.Т. Потребности. Интересы. Цен­ности. -М., 1986.
   
8. Кизима В.В. Культурно-исторический процесе й проблема рациональности. — К., 1985.
   
9. Культурная деятельность: опыт социологического исследования. - М., 1988.
   
10. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. -Львів, 1994.
    
11. Межуев В.М. Культура и история. - М., 1977.
    
12. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций.-М., 1995.
    
13. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - Київ, 1995.
    
14. Смелзер Н. Социология. -М., 1994.
    
15. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М., 1992.
    
16. Социодинамика культуры. - М.,1973.
    
17. Социология: Наука об обществе. -Харьков, 1996.
    
18. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. -Львів, 1996.
    
19. Штомпка П. Социология социальных изменений. -М., 1996.
    

Лекція 15. Етносоціологія

1. Основні поняття соціології етнічних відносин
   
2. Проблема самовизначення націй у соціології
   

3. Соціологічні питання соціального і культурного життя націй

4. Національно-етнічні процеси та відносини

1. Основні поняття соціології етнічних відносин
   

Вивчення етнічних структур необхідно для розуміння специфіки сучасного сус­пільного розвитку. Національна проблематика знаходить своє місце й в економіці, демографії, політології, етнографії й інших гуманітарних науках.

Соціологія націй, національних відносин вивчає соціально-економічні, соціаль­но-політичні, культурні, освітні процеси, питання асиміляції, консолідації й інтег­рації націй і народностей.

Специфіка досліджень національних проблем у нашій країні за радянських часів полягала в тому, Ідо ними займалися в основному вчені із союзних республік, і часто результати нагадували заздоровниці на честь старшого брата, дружби народів, інтерна­ціоналізму. На всі складні і суперечливі питання міжнаціональних відносин було на­кладено табу.

Для аналізу соціально-етнічних відносин слід уточнити деякі поняття. Насампе­ред, слід позначити поняття рас — це групи людей із загальними для них біологічни­ми ознаками (колір шкіри, розріз очей, колір і текстура волосся). В етнографії виді­ляються чорна, жовта і біла, у західній соціології — кавказька раса.

В етнічному розвитку людство пройшло кілька ступенів: рід, плем'я, народність, нарешті, нація. При всій спірності трактування поняття «нація» більшість соціологів сходиться на тому, що нація —«велика соціальна група людей, то склалася на визна­ченій території, що має загальну літературну мову, спільність історичного минулого, культури і деякі особливості психічного складу».

Важливо уточнити, що більшість націй склалося в умовах капіталізму. Прагнен­ня буржуазії забезпечити можливість для свого вільного розвитку сприяло об'єднан­ню розрізнених феодальних утворень, вимагало державної єдності території, на якій проживало населення, що говорить на одній мові. Слід також зазначити, що процес утворення націй триває дотепер, але відбувається він в інших соціальних і політич­них умовах, і його рушійними мотивами виступають інші фактори.

Етнічні групи — групи людей, що розрізняються за своєю культурною спадщи­ною, мовою, історією, духовною культурою. Наприклад, євреї, цигани в Україні. В західній соціології (М. Хегтер) «етнічна група існує на базі почуттів, що зв'язують осо­бистості в солідарну групу на основі деякої культурної основи». Наприклад, іудаїзм для євреїв. Важливість вивчення соціально-етнічних відносин незаперечна.

2 . Проблема самовизначення націй у соціології

Найважливішими проблемами соціології націй, національно-етнічних відносин є соціальна, професійна і національна структури регіону, країни. Соціологи, вивча­ючи динаміку цих процесів, можуть вчасно попередити суспільство, що престижні професії, владні структури перетворюються в привілей осіб тієї чи іншої національ­ності. Не тільки наш досвід, але і практика інших країн засвідчує, що в основі міжна­ціональних конфліктів лежить перевага осіб окремої національності в професійній сфері, що має високий статус, високі доходи. У цьому випадку практично скрізь ви­никає однакова реакція, принаймні, неприязне ставлення або підозра, що представники цієї етнічної групи отримують несправедливі доходи. У США - це японці, в Україні — євреї, в Індонезії — китайці тощо.

Націоналістичні стереотипи в повсякденній життєдіяльності досить поширені. Так, за даними соціологічних опитувань, на запитання: «Чи є такі нації, до представ­ників яких ви відчуваєте ворожість?», - ствердно відповіли в різних регіонах від 10 до 33 відсотків опитуваних.

Найбільш складною для соціології національно-етнічних відносин є проблема національного самовизначення. Чи обов'язково кожен народ, навіть найменший, повинний мати свою державність? Зараз на планеті біля п'яти тисяч національних мов, за кожною з яких стоїть народ, етнічна група. Але держав — членів ООН при­близно 200. Відомі деякі малі держави Європи: князівство Монако, Ватикан. Вони зайняли свою особливу нішу, і більше не треба центра ігорного бізнесу чи резиденції папи римського.

Як же бути з правом націй на самовизначення? Самовизначення означає дер­жавний устрій на історично сформованій національній території, вільний розвиток своєї національної мови і національної культури, створення національних політичних і громадських організацій.

На сучасному етапі розвитку людства, що характеризується усе більш складним поділом праці, на перший план виходить необхідність загальнолюдської спільності і високого ступеня однорідності всього людства, окремих континентів, незважаючи на національні кордони. Існують точки зору, що економічні форми інтеграції призве­дуть узагалі до відмирання націй як форм об'єднання людей.

Загальний хід соціальних процесів, що призведе до відмирання націй, не може слугувати виправданням для придушення процесів національного відродження чи зневаги правом націй на самовизначення.

3. Соціологічні питання соціального і культурного життя націй

У соціології особливе місце займають питання вивчення рівня соціального і куль­турного розвитку націй, їх консолідації, асиміляції, інтеграції, міжнаціональних шлюбів, двомовності, розвитку національної самосвідомості, націоналізму, шовініз­му тощо.

Розвиток цивілізації характеризується дуже складними процесами. В історії були народи, від яких тремтіли імперії і які відійшли у вічність, - гуни, скіфи, ацтеки, готи. Звичайно, вони не зникли, а просто злилися з іншими, асимілювалися. У радянсь­кий час утворилася казахська нація з кількох джусів, таджицька — з кількох родинних племен. Процеси етнічної консолідації йдуть у народів Північного Кавказу. Наприк­лад, у Дагестані, де проживає близько ЗО етнічних груп — аварці, даргинці, кумики, лезгини, лакці, табасаранці, чеченці, ногайці, агули, тати, цахури. У кожної гори -свій народ, зі своєю мовою, своєю культурою. Як усе це зберегти?

Звичайно, у нашій історії є і приклади примусової асиміляції, коли в Узбекистані таджиків записували узбеками, чи в Азербайджані курдів — азербайджанцями.

Національна асиміляція

Зрозуміло, як і в усьому світі з його інтенсивними зв'язками, в Україні йдуть про­цеси національної асиміляції. Але це природна асиміляція, коли невеликі національні групи переймають добровільно мову, культуру, побутові звичаї великої нації, в ото­ченні якої вони живуть. Скажімо, асиміляція євреїв, карелів, мордви тощо. Напевно, ці процеси прогресивні.

У західній соціології для характеристики міжнаціональних процесів використову­ються такі підходи. Асиміляція —добровільна чи насильницька. У США вона йшла на основі англоконформізму. Хоча це завжди взаємний процес збагачення культури.

Плюралізм — самостійне співіснування етнічних груп. Найбільш яскравий при­клад — Швейцарія, де три чверті населення — німці, але італійці і французи не втра­тили ні мови, ні свого способу життя. Для України це теж типова картина. Правовий захист етнічних меншостей, наприклад, малих народів Півночі в Канаді, США і Ук­раїни.

Міжнаціональні шлюби

Для соціології має дуже важливе значення вивчення міжнаціональних шлюбів. Національно-змішані шлюби є важливим каналом зміни Етнодемографічної структури українського суспільства. Самі по собі такі шлюби не змінюють чисельного співвідно­шення контактуючих національностей, однак діти з таких сімей, обираючи собі націо­нальну приналежність одного з батьків, тим самим обривають етнічну лінію іншого. Статистичні дані свідчать про те, що в загальноукраїнському масштабі при визначенні національності дітей в етнічно змішаних сім'ях перевага надається українській націо­нальності, хоча тут є значні регіональні варіації. У плані генетичного здоров'я людства такі шлюби сприятливі, як правило, а діти, народжені в них, відрізняються здоров'ям, здібностями. Можна говорити як про окремі приклади, так і про етнічні групи, наприк­лад, козацтво, яке формувалося на кордонах етнічних груп.

Але з погляду національної самосвідомості у такому варіанті якась нація програє, адже діти змушені вибирати одну з двох національностей, а іноді зовсім іншу-третю. Дитина від українки і білоруса, що виросла в українському середовищі, українській культурі, що володіє українською мовою, хто вона за національністю? Найчастіше діти обирають національність того з батьків, хто має більш високий соціальний, куль­турний і етнічний статус. Вирішальне значення має переважне етнічне середовище. Зокрема, діти від шлюбів українських жінок з чоловіками інших національностей у межах України, і особливо в містах, де переважає українське населення, найчастіше зараховують себе до українців. Тут слід пам'ятати, що націй на 100 відсотків чистих в етнічному плані просто не існує. Справа не в крові батьків, а в умовах формування особистості. Для великих народів ці процеси не мають принципового значення, а для малих вони дуже хворобливі.

Деякі соціологи стверджують, що міжнаціональні шлюби менш стійкі. Але дані переписів населення, соціологічних опитувань свідчать, що міжнаціональні шлюби навіть більш стійкі, ніж однорідні. Міжнаціональні шлюби частіше зустрічаються се­ред міського населення, у районах нового освоєння. Видно, це пов'язано з міграцією молодого населення й ослабленням впливу старших, котрі майже завжди в цих пи­таннях консервативні.

Духовне життя націй

Найважливішим напрямом соціології націй є коло процесів і явищ у духовному житті націй, тобто освіта, культура, мова, традиції тощо. Якщо економіка і соціальне життя в основному інтернаціоналізуються, то духовне життя виступає в ролі свого роду сховища національного духу, традицій, національної самобутності. Саме мова, культура, традиції найбільшою мірою зберігають національне, особливе.

Тут, напевно, найголовнішою є проблема мови. Зараз проблеми мови, мабуть, найгостріші в суверенних республіках СНД. Національна мова стає державною мо­вою. І це правильно. Але треба враховувати інтереси інших національних груп, тобто право на володіння своєю мовою при спілкуванні. Державі слід забезпечити законне право учити дітей і учитися на своїй рідній мові всім громадянам республіки.

Вирішуючи мовні проблеми деяких малих народів, можна йти шляхом створен­ня культурних громад, вводити викладання мов цих народів у школах. Для цього по­трібно проводити соціологічні опитування населення, реалізувати національну по­літику з урахуванням думок і побажань більшості населення.

Необхідно пам'ятати, що в кризових ситуаціях питання мови, національної куль­тури найчастіше виявляються в епіцентрі політичного життя, необережні кроки мо­жуть призвести до серйозної соціальної напруги.

Таким чином, соціологія націй має специфічні підходи до вивчення національ­но-етнічних питань. У неї велике майбутнє. У сучасній ситуації при вирішенні національних питань соціологічна інформація особливо важлива, якщо ми хочемо дійти згоди.

4. Національно-етнічні процеси та відносини

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування ок­ремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких прожива­ють за кордоном.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відно­син часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаєми­ни між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних мен­шин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, заданими перепису 1989 р., прожива­ло до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутріш­ньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні ук­раїнці та до 21 % - російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас, нарівні державних інституцій простежується на­магання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовно­му та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання со­ціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення еко­номічних потреб етнічних творень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентру­валася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльності). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утворення­ми. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урба­нізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються, передусім, рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання дер­жавного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізуєть­ся не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдя­ки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх само­бутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного на­ціонального самоутвердження. Відповідно, перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм - теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоіден-тифікації націїу вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяль­ності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку краї­ни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Як суспільний рух він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Євро­пи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-еконо­мічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Авст­ро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політич­них ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискриміна­цію.

Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, еко­номічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різно­манітних формах діяльності.

Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологіч­них його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), ет­нічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особис­тості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нор­мою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього насе­лення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, куль­тури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення влад­них, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націо­налізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історич­ної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схиль­ності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.

Національне питання - форма відкритої постановки в суспільстві проблеми роз­витку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжна­ціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого націо­нальне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточ­ного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання суперечностей з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією про­цесів урбанізації, зростанням кількості представників національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком при­родним є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи вдава­ну) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).

Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамериканського чи афроамериканського населення США). Інколи, щоправда, трапляється, що престижні сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських проми­словців у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впли­вати на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціональних меншин.

Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний ста­тус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебіль­шого в стресових ситуаціях.

Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націо­налізм тісно пов'язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку політичного та соціального потенціалу країни).

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалеж­ності етнонаціональних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська респуб­ліка).

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додер­жання базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:

• право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

• право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);

• право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

• право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);

• право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;

• право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною ок­ремою нацією прав на існування та розвиток.


Питання для роздумів


І.Яке співвідношення існує між соціологією, ентносоціологією, соціологією

нації?

2. Що Ви розумієте під поняттям етнічний ренесанс? В чому полягають його

причини?

З.Коли і ким у науковий обіг вводиться термін етносоціологія?

4. В чому полягає відмінність між предметом і об’єктом етносоціології?

5.Як Ви розумієте співвідношення соціального і етнічного? Поясність свої

міркування.

б. Що таке соціологія нації та які процеси і явища вона вивчає?

7.Назвіть основні соціальні функції етносоціології та розкрийте їх суть.

8. Назвіть основні підходи до розуміння етносу та поясність відмінності між

ними.

9.Що, на Вашу думку, є основним у визначенні нації:

а) суб'єктивні чинники;

б) об'єктивні чинники;

в) сукупність різноманітних факторів.

10. Що таке національне відродження? Поясніть, в чому полягає специфіка національного відродження України.


Література

1. Арбенина В.П. Методологические проблемы этносоциологического исследовании //Харьков, соиолог. чтения -95. Доклады сообщения учасников. X., 1995.
   
2. Арутюнян Ю.В., Дросижева Л.Н., Сусоколов А. А. Этносоциология. М.. 1999.
   
3. Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи. маркетинг. 1999. - № І.
   
4. Бочковський О. Вступ до націології. К.,1998.
   
5. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. К., 1993.
   
6. Етносоціологія // Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /за ред. В. Г. Городяненка. К., 2002.
   
7. Життя етносу: Соціокультурні нариси. К., 1997.
   
8. Мотиль О. Держава і нація // Quo vadis, Україно? Одеса, 1992.
   
9. Національні процеси в Україні: Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2 ч. К., 1997.
   
10. Пірен М.І. Етносоціологія. Чернівці, 1996.
    
11. Рудницька Т. Етнос і нація: спроба понятійно-тсрмінологічного розмежування //
    
12. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник /За заг. ред. В.М. Пічі. К.,Львів, 2002
    
13. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. - № 3.
    
14. Сміт Е. Національна ідентичність. К., 1994.
    
15. Старосольський В. Теорія нації // В. Старосольський. Записки НТШ. Т.210. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1991.
    
16. Степико М. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи. - К.,1998.
    
17. Черниш Н. Етносоціологія і соціологія нації // Черниш. Соціологія: Курс лекцій. 2 вид.Львів, 1998.
    
18. Шаповал М. Загальна соціологія. - К.,1994.
    

Лекція 16. Глобалістика і соціальна екологія: становлення і розвиток

1. Поняття «глобалістика»
   

2. Становлення і розвиток глобалістики в Україні

3. Найважливіші глобальні проблеми сучасного суспільства

4. Соціальна екологія

5. Соціальне прогнозування


1.Поняття «глобалістика»

Глобальні проблеми — це загальнолюдські проблеми, які зачіпають корінні інте­реси всієї цивілізації, кожної людини. Виникнення даного напряму соціологічної думки пов'язують з діяльністю Римського клубу, в якому відомі вчені, політичні діячі зробили небезуспішні кроки з моделювання можливих сценаріїв світового розвитку, глобальних оцінок стану людства на початку третього тисячоліття.

В даний час сформувалася й вітчизняна глобалістика, тобто науковий напрям, який вивчає глобальні проблеми сучасного людства.

З екологічним конгресом у Ріо-де-Жанейро пов'язана перша спроба впливу на гло­бальні проблеми в планетарному масштабі. У ньому взяли участь 170 країн, і в тому числі більшість їх лідерів. Тут уперше була сформульована концепція стійкого розвитку сус­пільства. «Стійкий розвиток повинен уможливити розвиток технологічної основи праці, ріст суспільного багатства і добробут людей при одночасному збереженні навколишнь­ого середовища для проживання нинішніх і майбутніх поколінь», — зазначав Д. Марке­вич.

Найважливішим теоретичним джерелом вітчизняної глобалістики стали ідеї В. І. Вернадського про ноосферу. При відомій умовності навколишній світ можна розділити на біосферу, техносферу і соціосферу. Людина впливає на біосферу, у ре­зультаті чого вона переходить у якісно новий стан - ноосферу. Ноосфера являє со­бою єдність природи і суспільства, в основі якого—свідома діяльність людей. Проце­си формування і функціонування ноосфери є предметом вивчення соціальної еко­логії. «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може, і повинна мислити і діяти в новому аспекті, не тільки особистості, сім'ї, роду, держави чи їх союзів, але й у планетному аспекті», - писав видатний учений. Саме В. І. Вернадському належить ідея про діяльність людини як геологічний фактор, що своїми госпо­дарськими турботами докорінно змінює навколишнє природне середовище. І дійсно, сучасна цивілізація перетворює природу до невпізнанності. На її рахунку величезні безлісні простори, пустелі. Викиди вуглекислоти і фреону сильно впливають на ат­мосферу і глобально змінюють нашу планету. Утім є і численні приклади, коли лю­дина своїм втручанням облагороджує природу, робить її більш комфортною, ство­рює другу «природу» — штучне середовище свого проживання — сучасні міста, мегаполіси. Яскравим прикладом позитивного впливу на навколишню природу можна вважати міста ОАЕ. Але поки більше прикладів негативного впливу людини на на­вколишнє середовище. Наведемо кілька цифр. Щодня населення планети збільшуєть­ся на 250 тис. чоловік, щодня до 500 млн. автомобілів додається 140 тис. нових.

Ідея глобального моделювання виникла наприкінці 60-х початку 70-х рр. XX ст. Біля її джерел стояли такі вчені, як Дж. Форестер, А. Печчеі, Е. Янг, Г. Тіммантаінші. Особлива роль у розробці і застосуванні глобального моделювання належить Римсько­му клубу — організації західних учених, бізнесменів, політиків і громадських діячів, заклопотаних виробленням заходів для запобігання глобальних загроз. Римський клуб був створений у 1968р. А в 1972р. була опублікована перша доповідь Римсько­му клубу під назвою «Межі росту». Авторський колектив, який очолив Деніз Медоуз, поставив завдання за допомогою математичних моделей і комп'ютерної техніки ви­явити межі росту світової цивілізації, навантажень антропологічного характеру.

Для глобальної свідомості, видно, цілком справедливі слова X. Ортеги-і-Гассе-та: «Не тільки не важливо, але й не потрібно, щоб окремі частини соціального цілого збігалися у своїх прагненнях і ідеалах. Важливо і потрібно, щоб кожна група не забу­вала про інших і певною мірою розділяла їх життя».

За наявними даними, у процесі спалювання викопного палива щорічно виділяється 5 млрд. тонн вуглекислого газу, з якого не менше половини залишається в атмосфері. З 1900 р. кількість вуглекислого газу в атмосфері збільшилося на 15 відсотків, а нині щорічно збільшується на 0,4 відсотки. Крім того, в атмосфері зростає вміст сірки і сполук азоту. У ряді регіонів світу ліси й озера отруюються кислотними дощами. Ви­киди вуглекислоти і фреону сильно впливають на атмосферу і глобально змінюють нашу планету (парниковий ефект, руйнування озонового шару). Забруднення вод хімічними і побутовими відходами набуває таких масштабі в, що багато рік перетвори­лися в колектори для стічних вод і непридатні для пиття. Проблема чистої питної води стала найгострішою, по суті, глобальною, проблемою для людства. До речі, нагадаємо, що в озері Байкал — п'ята частина всієї прісної води планети, якщо не вважати антарк­тичного льоду.

Деградація навколишнього середовища в результаті господарської діяльності людини вийшла за рамки окремих територій і почала набувати глобальних масштабів. У природі стали з'являтися зміни планетарного характеру. Спостерігається трансграничний перенос хімічних і реактивних речовин, що призводять до випадання кис­лотних дощів, важких металів і радіоактивних опадів на території багатьох країн. Відбу­вається виснаження озонового шару й обумовлений цим украй несприятливий вплив на все живе ультрафіолетового випромінювання, нагромадження інших речовин, що призведе до посилення «парникового ефекту». Зміни планетарного характеру стали гло­бальними проблемами людства.

2. Становлення і розвиток глобалістики в Україні

Довгий час у нашій країні в угоду класовому підходу відкидалася сама ідея існу­вання глобальних, загальнолюдських проблем. Роботи західних філософів, еко­номістів, футурологів ігнорувалися, або стверджувалося, що це буржуазна пропаган­да, яка покликана відвернути увагу мас від соціально-економічних проблем, рево­люційних перетворень. Глобалістика пройшла приблизно такий само шлях, що і генетика, кібернетика, педологія, які були у свій час оголошені лженауками, служ­ницями імперіалізму. Зрозуміло, яка мужність була потрібна від учених, що підніма­ли ці проблеми.

Протягом кількох десятиліть домінувало однобічне розуміння перспектив роз­витку світової цивілізації. Зміст його: соціальний прогрес фатально неминучий, пе­рехід до соціалізму аксіоматичний, правильна тільки радянська модель громадського життя. Тобто суспільний прогрес визначений і одноваріантний, суспільний устрій спро­щується: одна форма власності, стирання відмінностей між класами, містом і селом, націями тощо. Які тут соціальні прогнози, глобальні проблеми?

Вважалося, що ніяких антагоністичних суперечностей, екологічних проблем в умовах планової економіки просто не може бути. Звідси — принцип підкорення при­роди, екологічна неграмотність і безвідповідальність. До місця і не до місця повто­рювалися слова І. В. Мічуріна: «Не можна чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання».

У суспільній і індивідуальній свідомості дедалі більше утверджувалася думка, що людина володіє гнучкою адаптивністю і може пристосуватися до будь-яких техноген­них впливів, екологічних ситуацій. Навіть згадали феномен царя Митридата, який, боячись отруєння, поступово тренував себе на адаптацію до отрути і досягнув таких успіхів, що коли йому треба було отруїтися, то він не зміг цього зробити - отрути не діяли на нього.

3. Найважливіші глобальні проблеми сучасного суспільства

Збереження життя і здоров 'я людини

Найважливіша глобальна проблема сучасної цивілізації - це збереження життя і здоров'я людини, її можна поставити під номером один. Справа в тому, що «потуж­ності» сучасної цивілізації здатні створити такі навантаження на навколишнє середо­вище, які можуть призвести до її повної перебудови, деградації, а також піддати заг­розі саму можливість існування людини на Землі. Наприклад, наслідки ядерного зіткнення.

Але не меншу небезпеку становлять і повзучі екологічні катастрофи. Якщо ядерна війна — це свого роду інфаркт, то екологічна катастрофа — ракова пухлина з тривали­ми муками. У більшості природних систем є своєрідні фільтри, що нейтралізують забруднення повітря, води, Грунту, але до визначених меж. За цією рискою почи­нається необоротне руйнування природного середовища, небезпечне для здоров'я і самого життя людини. У зв'язку з цим необхідно вводити такі поняття, як екологіч­ний злочин, створювати механізми міжнародної екологічної інспекції, екологічного суду чи трибуналу, тому що забруднення навколишнього середовища не знає міждер­жавних кордонів.

У 2002 р. в Україні зафіксовано більше 20 аварій на магістральних трубопроводах, у результаті яких відбулося забруднення грунтів, водних об'єктів і атмосферного по­вітря. Тільки за статистичними даними, у 2002 р. в Україні викиди склали 9,5 млн. тонн, хоча наразі промисловість працює далеко не на повну потужність.

У природні водойми в багатьох випадках зливаються практично не очищені про­мислові та побутові відходи. При прокладці трубопроводів цілком знищується рос­линний шар, вирубується ліс, гине поверхневий, найбільш родючий шар грунту.

Повідомлення про заходи з охорони навколишнього середовища зустрічаються у Великобританії, наприклад, у ХІІІ-ХІV ст. Так, король Едуард І видав указ про за­борону використання вугілля як палива в будинках під страхом страти. У Лондоні узимку просто не було чим дихати при опаленні будинків вугіллям.

Екологічна криза є насьогодні, поза всяким сумнівом, глобальною проблемою. Вона має певні форми свого прояву. Найчастіше для її визначення вживаються три форми: забруднення, порушення рівноваги і деструкція. Що таке забруднення, ми вже достатньо показали. Порушення рівноваги означає істотне зменшення здатності екосистеми для саморегуляції. Деструкція — це така стадія руйнування екосистеми, при якій поновлення її функцій стає майже неможливим чи вимагаються значні зу­силля людини протягом тривалого часу.

Можна з упевненістю сказати, що відбулося порушення рівноваги між природ­ними системами, необхідними для збереження життя живих істот і самої людини, і промисловими, технологічними і демографічними потребами людства. Як кризові ознаки можна назвати радіоактивне зараження, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, виробництво необхідної кількості продуктів харчування, виснаження багатьох сировинних ресурсів, неконтрольований ріст населення планети.

Взаємини між людиною і природою являють собою глобальну проблему, отже, і екологічна криза набуває глобального характеру.

У нас немає можливості досить докладно розглянути змісту всіх великих глобальних проблем, тому зупинимося на такій найважливішій, як наслідки використання ядерної енергії в мирних і військових цілях.

Наслідки застосування ядерної зброї

Глобальною проблемою для людства залишається ядерна небезпека. В останні роки, особливо після того, як була розроблена концепція «ядерної ночі» і «ядерної зими», виникла гостра необхідність ретельного аналізу різних, зокрема і медико-біологічних, наслідків застосування ядерної зброї і ядерних випробувань, а також мирного викорис­тання атомної енергії безпосередньо для життя і здоров'я людей і середовища їх прожи­вання.

Фахівці дійшли висновку, що вже одна наявність величезних ядерних арсеналів постійно травмує психіку великої кількості людей. Як відзначають психіатри, психоло­ги, число захворювань неврозами з кожним роком зростає.

При цьому масовим факто­ром розвитку неврозів виступає саме нагромадження ядерних озброєнь, страх перед ядер­ною війною.

Один із проявів неврозів — рух «сурвайвелістів». Його учасники прагнуть до інди­відуального виживання при ядерному конфлікті. Для цього створюються, звичайно в малонаселених районах, спеціально підготовлені й обладнані притулки індивідуаль­ного і групового користування з запасами продовольства, інших засобів виживання, які передбачається використовувати в критичний період.

Використання ядерної зброї у військовому конфлікті спричинить за собою не тільки масове руйнування продуктивних сил, загибель людей, але й глибоку необо­ротну зміну всієї системи цінностей. Людина вже не буде здатна сприймати свою по­ведінку через призму сучасних відносин, традиційних моральних норм. Неминучий ріст у поведінці людей індивідуалізму, зневаги до інтересів суспільства. Іншими сло­вами, багато що говорить за те, що представники людства, які змогли б пройти через усі жахи тотальної ядерної катастрофи, швидше за все будуть готові довершити руй­нування цивілізації в набагато більшому ступені, ніж сприяти її відтворенню.

Що стосується передбачуваних наслідків глобального ядерного зіткнення, то ек­сперти висловлюють думку про можливу в зв'язку з цим деградацію людського роду, тому що будуть спостерігатися розпад особистості, певна «біологізація» людей при рості агресивності, прагненні до самознищення, абсолютна непередбачуваність їх поведінки. Це призведе, у кінцевому рахунку, до повної деморалізації і дегуманізації суспільства, порушення всіх соціальних структур, загального хаосу.

При оцінці віддалених наслідків ядерного конфлікту необхідно враховувати одну надзвичайно важливу обставину — синергізм, у результаті якого неминуче відбудеть­ся тотальне враження наступних поколінь пухлинними захворюваннями, що, власне кажучи, аналогічно епідемії раку.

Не викликає сумнівів абсурдність гіпотези про можливість досягнення перемоги в ракетно-ядерній війні. Визнано, що наука не може запропонувати світу реального захисту від наслідків ядерної війни. Медицина не дасть не тільки ефективної, але навіть реальної допомоги населенню. У зв'язку з цим були переглянуті і самі можли­вості медицини з надання допомоги населенню. «Головний висновок лікарів полягає втому, що в умовах, коли зруйновані лікарні, порушені електрифікація, водопоста­чання, каналізація, коли харчові продукти і медикаменти заражені радіацією, а лікарі гинуть так само, які інші люди, неможливо уявити собі, що вдасться надати допомо­гу величезній кількості потерпілих». Слід відмітити, що до думки про обмежені мож­ливості медицини у випадку виникнення ядерної війни самі лікарі дійшли порівняно недавно.

Поки відомі далеко не всі небезпечні варіанти мирного використання атомної енергії для біосфери, життя і здоров'я людства.

В роки проведення випробувань поверхня Землі буквально світилася від радіо­активних випромінювань: на кожному квадратному метрі вибухали щомиті десятки тисяч радіоактивних атомів. Мабуть, важко вказати інший приклад такого глобального вторгнення людини в життя біосфери. Випробування стали першим в історії цивілізації глобально небезпечним експериментом, у результаті я кого смертоносні радіоактивні частки були розсіяні по всій планеті. Величезна кількість радіоактивних речовин утя­гується в процеси, що тривають у біосфері, накопичується в грунтах, водах і, головне, у живих організмах, безперешкодно бомбардуючи їх своїми випромінюваннями. Глобаль­не радіоактивне забруднення біосфери призвело до постійного опромінення населення всієї земної кулі. Що стосується віддалених наслідків ядерних вибухів, то фактично з того часу, як була винайдена ядерна зброя і почалися її випробування, ступінь небезпеки радіоактивного зараження і його наслідків або недооцінювалася, або свідомо з усіляких причин занижувався.

Парадоксально, але й нині вважається, що збільшення фонового випромінювання в результаті випробувань ядерної зброї, що проводилися в атмосфері, не призвело до істотного збільшення канцерогенного ризику. Однак у багатьох країнах світу за ос­таннє десятиліття різко зросла частота пухлинних захворювань. Це загальнолюдське лихо, на жаль, майже ніхто не пов'язує з наслідками випробувань ядерної зброї. Підступність такого впливу полягає в тому, що малі дози не викликають помітних змін у стані здоров'я. Водночас на сучасному рівні знань доведено, що так званий «граничний ефект» у дії випромінювань на спадковість людини відсутній. Іншими словами, нешкідливих з генетичної точки зору доз просто немає, кожна викликає нега­тивний вплив.

Навіть після катастрофи в Чорнобилі представники ядерної енергетики продов­жують, як і колись, запевняти в тому, що подібні аварії практично виключені і що при нормальній роботі АЕС радіаційний фон навколо них не перевищує природно­го. Коли на початку травня 1986 р. у сто разів збільшився радіаційний фон у воді Київ­ського водосховища, Мінздрав, Мінводгосп і Держкомгідромет СРСР відразу підви­щили в сто разів норми граничне припустимої концентрації і заявили, що причин для тривоги немає.

Трагедія полягає в тому, що після руйнування АЕС навколишнє середовище стає якісно іншим, а саме —непридатним для проживання людей, нездатне відтворювати і підтримувати життя, воно несе на собі печатку руйнування і деградації. Про це свідчать невдалі експерименти з «рекультивації» (відновлення нормальної життє­діяльності) флори на атолах Бікіні, які довгі роки слугували полігоном для випробуван­ня ядерних бомб. Відновлення проводили шляхом зняття верхніх шарів грунту і посадки нових, неопромінених дерев, чагарників, злаків.

Відомо, що в результаті зараження навколишнього середовища при руйнуванні АЕС концентрація радіоактивних речовин в організмах може бути в десятки, сотні разів вище рівня токсичного забруднення навколишнього середовища. Рослини і твари­ни засвоюють кальцій і калій. Тим часом дуже небезпечні для людини довгоживучі радіоактивні нукліди ядерного циклу стронцій — 90 і цезій — 137 за хімічними власти­востями еквівалентні, відповідно, кальцію і калію і тому засвоюються рослинами і тваринами. У результаті їх концентрація в деяких сільськогосподарських рослинах перевищує їх кількість у зараженому грунті в 7-100 разів, Ще більш яскравий при­клад: при радіоактивному зараженні води риби і водяні рослини накопичують небез­печні радіонукліди до концентрації, у десятки і сотні разів перевищуючу їх концент­рацію у воді.

Радіоекологи попередили про можливу в результаті радіоактивного забруднення середовища глобальну катастрофу: великий кругообіг речовин, що існує в природі, із кругообігу життя здатний перетворитися в кругообіг смерті.

У випадку потрапляння радіонуклідів в організм людини фахівці говорять уже не про зовнішнє, а про внутрішнє опромінення, найбільш небезпечне, у якого є свої особ­ливості. Кожен радіонуклід поводиться по-своєму, має свої місця прикладення - найбільш уразливі органи, тканини чи системи організму, які називаються «критични­ми». Наприклад, при надходженні радіоактивного йоду в організм близько ЗО відсотків його накопичується в щитовидній залозі, яка вважається стосовно нього критичним органом. Ціла група радіонуклідів (стронцій тощо) концентрується в кіст­ках, де вони і відкладаються. Цезій розподіляється рівномірно в м'язовій тканині. Нині доведено, що навіть незначне іонізуюче опромінення може мати важкі наслідки для живих організмів і, насамперед, для людини. Так, прихована генетична шкода впливу радіоактивності може проявитися в людей через 5-15 і навіть 20-25 і більш років у ма­совій епідемії раку, лейкемії й інших хвороб, що викликають смерть чи каліцтво. При­чому важкі наслідки враження наступних поколінь виявляються не в першому, навіть не в другому і третьому, а починаючи з четвертого покоління. Свідчення тому — жертви атомних бомбардувань японських міст Хіросіми і Нагасакі, нещасних випадків на атом­них електростанціях, численних експериментів з радіоактивними речовинами, прове­дених у лабораторіях розвинутих країн світу.

Причому не тільки аварії на атомних електростанціях становлять велику небез­пеку, але й їх нормальне функціонування призводить до створення великої кількості радіоактивних відходів. У світі майже 400 атомних електростанцій, але поки немає ні однієї довгострокової програми поховання радіоактивних відходів. Інакше кажучи, побудували будинок, не подбавши, куди будуть прибиратися відходи.

У США існує Інститут всесвітньої вахти (Вашингтон) — незалежна, безприбуткова наукова організація, яка працює над прогнозами і виконує роль системи раннього опо­віщення. Фахівці пророкують, що наступна серйозна аварія на АЕС може відбути­ся в найближчі 5 років. До яких наслідків це призведе, якщо відомо, що в тридцятикілометровій зоні навколо АЕС проживає майже 700 млн. чоловік. У США плани еваку­ації населення розраховані на зону в 16 км. В Україні довелося евакуювати все населення в тридцятикілометровій зоні від АЕС, а всі діти були вивезені в радіусі 150 км. Примітно, що експеримент у Чорнобилеві проводився наприкінці робочого тижня, уночі, коли люди стомлюються, знижується їх увага. Звідси така маса помилок. Спочатку по­тужність реактора упала до 1 відсотка, а потім за 4 секунди зросла в 1000 разів.

Список подібних аварій уже немалий. Катастрофа в Бхопале (Індія), забруднен­ня берегів ріки Міссурі діоксином, спустошення В'єтнаму хімічними дефоліантами, загибель Чорного лісу у ФРН через кислотні дощі тощо.

Чорнобильська аварія дала людям можливість побачити риси їх недалекого май­бутнього. І те, що вони побачили, м'яко говорячи, їм не сподобалося. У Фінляндії 4000 жінок оголосили про своєрідний страйк, заприсягшись не вагітніти, поки уряд не змінить свого ставлення до атомної програми.

Від якості і своєчасності вирішення глобальних проблем людства залежить осо­бисте щастя і благополуччя кожного з нас, оскільки людина є членом не тільки своєї сім'ї, колективу, міста, але і всієї планети.

Наслідки використання токсичних речовин

Крім радіаційного забруднення середовища проживання, сучасна цивілізація ви­кидає в навколишнє середовище і токсичні речовини, яких раніше на планеті не було. При такому зараженні виявляються марними надії на природні фільтри — їх природа просто не створила в процесі своєї еволюції. Наприклад, препарат ДДТ, який широ­ко використовувався в 1950-і рр. у сільськогосподарській практиці. Він уже давно забо­ронений через підвищену токсичність, а сліди його застосування вчені знаходять не тільки в традиційних харчових ланцюжках, але навіть в Антарктиді, у тілах пінгвінів.

Лихо полягає в тому, що дуже часто для високотоксичних з'єднань в організмі людини немає біологічних бар'єрів. Результат - численні алергії, хромосомні пору­шення, хронічні захворювання.

Як правило, токсичний вплив важких металів, пестицидів на людину непомітний до певного рівня їх концентрації. Однак експериментальні дані свідчать, що навіть разові контакти з такими пестицидами, як диелдрин, малатіон, паратіон, призводять до зміни біострумів головного мозку, що зберігається в окремих випадках до півроку. Вплив же найсучасніших органофосфатних пестицидів небезпечний розвитком де­пресії, дратівливості, порушенням здатності до абстрактного мислення, іншими нейропсихологічними порушеннями. Накопичуються дані про професійну патологію в осіб, безпосередньо пов'язаних із застосуванням пестицидів (механізатори, теплич­ниці тощо).

Продовольча проблема

Інші найважливіші проблеми глобального характеру: енергетика, демографічний вибух і продовольство, нерівномірність економічного розвитку Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, збільшення міжнародних суперечностей, що переростають часом у сер­йозні регіональні конфлікти. Серед них назвемо зростаючі ножиці цін на сировинні матеріали і наукомістку продукцію розвинутих країн, посилення боротьби за джерела сировини, ринки збуту тощо.

На початку XX ст. усе населення Землі складало 1,6 млрд. людей, до 1975 р. — 4 млрд., улітку 1987 р. - 5 млрд. До 2000 р. з'явився шестимільярдний житель. Є надія, що стабілізація населення відбудеться на рівні 10-12 млрд. у середині XXI ст. Велика частина приросту населення, понад 90 відсотків, припадає на Африку, Азію, Латинсь­ку Америку. В окремих країнах приріст виробництва продовольства часто нижчий за темп його росту, тобто ситуація поглиблюється з кожним роком, і світове співтова­риство змушене надавати таким країнам продовольчу допомогу. На планеті до 1 млрд. людей недоїдають, щорічно помирають від голоду не менше 30 млн. чоловік, зокрема - 18 млн. дітей, а тривалість життя в розвинутих країнах на 16 років більше ніж у тих, що розвиваються.

Загальносвітове виробництво продовольства досягає науково обгрунтованих норм, за винятком тваринного білка. Але в розвинутих країнах споживання на третину вище за норматив, а в країнах, що розвиваються — на рівні 90 відсотків. По тваринно­му білку різниця в душовому споживанні трьох-чотириразова. Генсек ФАО (Продо­вольча і сільськогосподарська організація ООН) Е. Саумазцього при воду зауважує: «В одних країнах люди, що страждають від ожиріння, чекають нових методів лікування, а недоїдаючим не пропонується засобів для угамування голоду. Годують домашніх тва­рин, забуваючи про дітей, що потерпають від голоду».

Оброблювані землі і пасовища на планеті займають близько 4 млрд га, і най­ближчим часом вони навряд чи будуть істотно розширені. Отже, вихід можливий шля­хом інтенсифікації, зеленої революції. В Африці збір злакових культур знаходиться на рівні 10 центнерів з гектара, у Європі і СШ А - до 50 центнерів і вище. Таке стано­вище обумовлене, у першу чергу, високою культурою землеробства, застосуванням мінеральних добрив, пестицидів, фунгіцидів, гербіцидів тощо. Але скільки при цьому виникає екологічних проблем! Тому утворився цілий напрям сільськогосподарського виробництва, що спеціалізується на виробництві екологічно чистих продуктів харчу­вання. Природно, що вартість таких продуктів істотно вища і вони доступні не всім верствам населення.

4. Соціальна екологія

Соціальна екологія — зовсім ще молода наука, що склалася на перетині екології і соціології. Що таке екологія? Слово «екологія» вперше ужив німецький учений Ернст Геккель у 1866р. у книзі «Природна історія походження». Цей термін використовуєть­ся при розгляді питань, пов'язаних з навколишнім середовищем, у перекладі з грець­кої мови «ойкос» значить «будинок». Початкове суто біологічне тлумачення слова поступово поступилося місцем більш широкому. У зв'язку з цим екологію можна виз­начити як науку, предметом вивчення якої є відношення живих істот до середовища свого проживання, їх взаємодія між собою. Соціальна екологія складається як особ­лива соціологічна наука в 60-і рр. XX ст. У 1970 р. на Всесвітньому соціологічному конгресі у Варні був створений дослідницький Комітет Міжнародної Соціологічної Асоціації з соціальної екології.

Соціальну екологію можна визначити як галузь соціології, предметом вивчення якої є специфічні зв'язки між людиною і навколишнім середовищем. Соціальна екологія, що розуміється в такому контексті, вивчає відносини «природа - промислова система — суспільство». Вона повинна допомогти знайти відповідь на питання: Ідо таке «гарна природа» для подальшого розвитку суспільства і що таке «гар­не суспільство» з погляду збереження екологічної рівноваги в природі. Соціальна еко­логія повинна займатися пізнанням основних закономірностей взаємодії в системі «суспільство — природа» і визначати можливості створення моделі оптимальної взає­модії всіх її елементів. У цьому випадку вона може зробити свій внесок у вирішення глобальних проблем сучасного суспільства.

Навколишнє середовище завжди прив'язане до визначеної території. Тому в со­ціальній екології можуть виділятися окремі рівні дослідження: міста, урбанізовані зони, регіони нового освоєння і, нарешті, загальнопланетарний рівень. Соціальна екологія на всіх цих рівнях повинна прагнути до збереження екологічної рівноваги, враховува­ти взаємозв'язок усіх рівнів відповідно до девізу: мислимо глобально, діємо конкретно.

У праці Комонера «Замикання кола» викладені чотири основних глобальних еко­логічних закони, що, на думку автора, діють не тільки в біосфері, але й у сфері відносин, у соціальному середовищі. Саме тому їх можна вважати {законами соціальної екології. Ці закони такі:

• Усе пов'язано з усім.

• Ніщо не може зникнути без сліду.

• Природа знає краще.

• Ніщо не можна отримати безкоштовно.

Наприклад, четвертий закон можна прокоментувати так: глобальні екологічні системи являють собою неподільне ціле, і усе, що людина з них витягає, повинно бути компенсовано. Тому споживання природних ресурсів не може бути безмежним, а людство повинно стежити за тим, щоб за рахунок споживання природних ресурсів не поставити під сумнів основу свого розвитку й існування на планеті.

Нам потрібно знайти компроміс між прогресом і навколишнім середовищем. Для досягнення найбільш ефективних результатів при вирішенні глобальних проблем су­часної цивілізації необхідно прогнозувати розвиток суспільства.

5. Соціальне прогнозування

Вирішення глобальних проблем сучасної цивілізації вимагає, безсумнівно, роз­робки достовірних демографічних, соціальних, екологічних, містобудівних і інших прогнозів. Відомо, що вчені Римського клубу говорили про межі росту, висували ідеї нульового росту. Іншої надії в людства, на їхню думку, немає. Інакше — нове варвар­ство на спустошеній, спотвореній і перенаселеній планеті.

В основу прогнозів можна закласти два методологічних принципи. По-перше, прискорення темпів економічного і соціального розвитку. Один рік нашого століття можна прирівняти до десятиліття XIX ст. По-друге, межі росту виводяться з простої екстраполяції, нарощування кількісних показників. Але діалектика показує, що будь-які кількісні зміни обов'язково переходять у якісні. Вихід при бажанні завжди знахо­диться, наприклад, у нових безвідхідних технологіях, в економії енергії, мінеральних ресурсів.

Більше того, людство, маючи прогнози, свідомо шукає і знаходить шляхи вихо­ду. Спочатку— полювання і збирання, потім — перехід до землеробства і скотарства, від кочового до осілого способу життя, від сіл до міських поселень; освоєння ресурсів Світового океану тощо. Усі ці якісні ривки в розвитку цивілізації — приклади вирі­шення виникаючих суперечностей.

Таким чином, установлена необхідність прогнозів для вирішення глобальних проблем людства. Вже існують і перевірені на практиці визначені методи побудови прогнозів.

Методи соціального прогнозування

Зараз відпрацьовані методи побудови прогнозів, що дозволяють заглянути в май­бутнє. Наприклад, метод екстраполяції, що широко використовується для розрахун­ку перспективної чисельності населення, регіону, країни, континенту. Саме такий метод прогнозування застосовувався для розрахунку перспективної чисельності на­селення нашої планети.

У прогнозуванні набув поширення метод історичної аналогії. Наприклад, наша країна, потрапивши в кризову ситуацію, вивчає досвід виходу з кризи СШ А в 30-і рр. XX ст., ФРН і Японії з повоєнної розрухи. Звичайно, можливості застосування істо­ричного досвіду обмежені новими соціально-економічними обставинами, але раціональні зерна завжди знаходяться і використовуються в практиці прогнозування гло­бальних проблем.

З появою сучасної обчислювальної техніки набув поширення такий метод со­ціального прогнозування, як математичне моделювання. Він дозволяє вводити в мо­делі десятки вихідних показників і розраховувати варіанти розвитку глобальних про­блем. Частіше математичне моделювання використовується при розробці економіч­них і екологічних прогнозів.

У реальній практиці в основному застосовуються комбіновані методи прогнозу­вання, коли той самий прогноз роблять різні групи експертів.

Виникає резонне запитання, а чому при серйозному науковому забезпеченні деякі прогнози не збуваються? По-перше, помиляються і синоптики, що дають прогноз на кілька годин. По-друге, прогнозують люди, а вони завжди суб'єктивні навіть у своє­му об'єктивізмі. Чим більше ідеології при прогнозуванні, тим більше імовірність по­милки. Типовий приклад — прорахунки, що відбуваються в сценаріях економічного і соціального реформування українського суспільства. Необхідно визначитися, яке сус­пільство ми хочемо бачити.

Якщо підсумовувати усі варіанти прогнозування нашого майбутнього, то вихо­дить така модель: капіталізм — в економіці; соціалізм - у розподілі; демократія - в управлінні; плюралізм - у політичному і духовному житті. Увесь розвинутий світ ру­хається саме в цьому напрямі.

З досвіду XX ст. можна дійти висновку про те, що найменш стійкими є системи, де деякі принципи доводяться до крайнощів. Тому доцільно будувати прогнози роз­витку суспільства, виходячи з умови раціональності функціонування суспільної си­стеми.

Наостанку додамо, що на основі підсумків конференцій ООН у Ріо-де-Жанейро (1992),у Каїрі (1994), Копенгагені (1995), Кіото(1997) починає формуватися розумі­ння, що людство в XXI ст. виживе, тільки керуючись критеріями самообмеження і самодисципліни.