Курс лекцій з соціології київ- 2007

Вид материала

Курс лекцій

Содержание 4. Ознаки, структура і внутрішня організація політичної партії 2. Соціологічні аспекти державної влади Тоталітарний тип держави 3. Поняття політичної партії, суспільного руху 4. Ознаки, структура і внутрішня організація політичної партії Лідер - референтна, інформована особа, у руках якої знаходиться велика части­на зв'язків і управління, фінансових ресурсів. Ідео Фанат — захоплений груповими цінностями, який втратив критичне сприйняття своєї групи, організації і самого себе. Борець Лідер - той, який бачить своє покликання в керівництві іншими людьми. Попутник Вождь — схильний до авторитарних форм керівництва, завищених самооцінок, до самозамилування, поз, зовнішніх ефектів. Маніяк

Подобный материал:

• Курс лекцій з історії соціології київ 2005 Рекомендовано до друку Вченою радою, 3147.4kb.
• Курс лекцій Київ 2007 зміст, 2399.09kb.
• Яремчук Сергій Степанович. Соціологія: Навчальний посібник. Чернівці: Рута, 2007. 160, 2169kb.
• Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
• Кільк прим.: 3 (чз 2, чз1, 180.27kb.
• Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
• План Об'єкт І предмет соціології. Структура сучасної соціології. Загальна соціологічна, 2281.06kb.
• І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
• Конспект лекцій Серія а 4 Київ 2005 Головний редактор Ярослав Головко, 4770.79kb.
• Курс лекцій з дисципліни «Релігієзнавство», 1281.68kb.

Питання для роздумів

1. Які, на вашу думку, чинники виникнення моногамної сім'ї?
   
2. Які функції сім'ї найважливіші?
   
3. Чи можна сказати, що зараз настала загальна криза сім'ї?
   
4. Чи можна вважати сімейні проблеми лише особис­тими проблемами конкретних осіб?
   
5. Чи правильно вважати бездітне подружжя сім'єю?
   
6. Які з існуючих проблем сім'ї ви вважаєте найгострішими?
   
7. Яке ваше відношення до міжетнічних шлюбів?
   
8. Які, на вашу думку, можуть відбутися зміни у сім'ї в майбутньому?
   

Література

1. Антонов А.И., Борисов А.Л. Кризис семьи и пути его преодоления. - М., 1990.
   
2. Бургьер А.И., Бестужев-Лада И. Семья // 50:50. -М, 1988.
   
3. Волков А.Г. Семья - объект демографии. - М., 1986.
   
4. Воучел Э.Ф. Семья и родство // Американская социология. - М, 1972.
   
5. Гіденс Е. Сім'я, шлюб і особисте життя // Соціологія. К., 1999.
   
6. Голод С.И. Стабильность семьи: социологический и демографический аспекты. - Л., 1984.
   
7. Гребеников И. В. Основы семейной жизни. М., 1991.
   
8. Гурко Б. И. Студенческая семья. - М., 1988.
   
9. Дорно И.В. Современный брак: проблемы и гар­мония. -М, 1990.
   
10. Жизнедеятельность семьи; тенденции и проблемы. М., 1990.
    
11. Зацепин и др. Молодая семья. - К., 1991.
    
12. Земски М. Семья и личность. - М., 1986.
    
13. Комарова А. І. та ін. Результати соціологічного дослідження "Сучасна сім’я: проблеми, перспективи розвитку" // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових, та практичних працівників). Т. 1. К., 1994.
    
14. Мацковский М. С. Социология семьи: проблемы теории, методологии и методики. М., 1989.
    
15. Митоян А. А. Потребительское поведение семьи. -М., 1990.
    
16. Молодая семья. - К., 1991.
    
17. Пича В. М. Радость семейного общения. К., 1990.
    
18. Пірен М. І., Піча В. М. Проблеми розвитку й психічного здоров'я сім'ї в Україні // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практичних працівників). Т. 3. К., 1995.
    
19. Піча В.М. Соціологія сім'ї. - Львів, 1995.
    
20. Прибиткова І. М. Основи демографії. К., 1995.
    
21. Семья: Справочник. К., 1990.
    
22. Сімейний кодекс України. К., 2002.
    
23. Смелзер Н. Семья / Социология. М., 1994
    
24. Харчев А.Г., Мацковский М.С. Современная семья и ее проблемы. - М., 1978.
    
25. США: Проблеми семьи (Реферативный сборник). -М, 1990.
    
26. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. -Львів, 1996.
    
27. Чуйко Л. В. Концепція розвитку сім'ї //Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі (Прогнози, пропозиції наукових та практичних працівників).- Т. 1. К., 1994.
    
28. Чухно В. П. Общество и семья: вчера, сегодня, завтра. Донецк, 1990.
    
29. Якуба Е.А. Социология. -Харьков, 1995.
    

Лекція 11. Соціологія політики

1. Основні поняття політичної соціології
   

2. Соціологічні аспекти державної влади

3. Поняття політичної партії, суспільного руху

4. Ознаки, структура і внутрішня організація політичної партії

1. Основні поняття політичної соціології
   

Весь спектр соціологічних питань політики в сучасній теорії настільки важливий, що з'явився термін політична соціологія. Це великий розділ науки, що поєднує теорії середнього рівня з приводу всього комплексу проблем політичного життя, політичних відносин, адже політика — це особливий вид регулювання соціального життя.

На певному етапі розвитку суспільства в результаті його диференціації виникає необхідність виділення політики в особливий вид соціального регулювання, її зміст полягає, головним чином, в узгодженні інтересів різних соціальних груп, виробленні визначених правил гри, обов'язкових для всіх громадян, контролі за їх виконанням.

Особливість політики як способу регулювання соціальних відносин виражаєть­ся в тому, що з моменту зародження вона грунтується на основі владних відносин: панування-підпорядкування, управління-виконання. Політична влада, на відміну від владних відносин у сім'ї, релігійній громаді, неформальному об'єднанні, складаєть­ся як право пануючої групи на здійснення загального керівництва і управління су­спільством. Саме владні відносини додають політиці форму соціальної взаємодії лю­дей, що знаходяться в нерівному становищі і включених у політику навіть поза їх во­лею. Влада чи близькість до влади є предметом особливих прагнень, джерелом протистояння, боротьби. Адже вона надає величезні переваги тим, хто нею володіє. Вебер дав таке визначення влади: «Можливість для одного політичного діяча в даних умовах проводити власну волю, навіть всупереч опору».

Таким чином, сутність політичної соціології - питання про владу. З цих позицій розглядаються політична свідомість, політична діяльність, політична культура, по­літична система суспільства, проблеми політичних партій, політичних лідерів, легітимність влади, політичні системи.

У нашій країні інтерес до політичної соціології з'явився лише з початком пере­будови. На Заході існують численні соціологічні центри, що вивчають ці проблеми. Дослідження політичного життя, соціологічні рейтинги, прогнози й публікація ре­зультатів так само звичні, як традиційні метеозведення погоди. У цій сфері спеціалі­зується велика кількість учених. У Мадридському університеті «Комплутенція» на фа­культеті політології і соціології займаються 12,5 тис. студентів.

Головним предметом дослідження для соціології політики є людина, громадя­нин як суб'єкт політичного життя, його різні соціально-політичні ролі: виборець, політичний лідер, парламентарій, лобіст, учасник мітингу, політичного руху тощо.

Хочемо ми цього чи ні, але політика в умовах демократизації суспільства стає долею багатьох людей. Саме слово «демократія» у перекладі з грецького означає «владу народу». Без участі більшості населення в політичному житті не можуть бути реалізо­вані демократичні принципи в організації суспільства, адже якщо більшість людей підтримує політичний курс, політичних лідерів, то політичне життя розвивається нормально. Усунення від політичного життя, спроби вирішувати політичні проблеми за спиною ні до чого гарного не призведуть, І наслідки можуть позначатися на житті суспільства десятиліттями. Наприклад, у сучасній Україні становлення демократичних інститутів відбувається дуже важко тому, що значна частина населення не має необхід­них навичок, та й не відчуває особливого бажання брати участь у процесах демократи­зації суспільства.

У західній соціології іноді намагаються представити політичне життя як своєрідні ринкові відносини. Політична партія, політичний лідер пропонують населенню свою програму, теж свого роду товар, організують його рекламу і нерідко обманюють ви­борців порожніми обіцянками. А вони або купують цей товар, або ні, віддаючи свої голоси на виборах.

Слід ураховувати суперечливість розвитку політичного життя, його діалектику. Якщо політичні домагання класу, партії, лідера збігаються з настроєм мас, реальнос­тями історичного процесу, то політичні відносини розвиваються без значних су­спільних потрясінь. І чим менше узгоджуються політичні програми, економічна і по­літична діяльність владних структур з об'єктивними закономірностями розвитку, з очікуванням більшості населення, тим більша імовірність колізій, політичних конфліктів і конфронтації.

Заданими опитувань суспільної думки, українці не довіряють жодному з діючих у країні інститутів влади. П’ятидесятивідсотковий рубіж недовіри населення перей­шли: міліція, політичні партії, уряд, президент. Відбувається відчуження влади від народу, що провокує правовий нігілізм і призводить до соціальної конфронтації.

Дослідження засвідчують зростаючу політичну напруженість в українському суспільстві. Можна використовувати висновки теорії управління, згідно з якими при 30 відсотках незадоволених, критично налаштованих членів відповідної організації починається дезорганізація системи, при 50 відсотках настає криза і потім розвал. Зараз, як свідчать опитування, число незадоволених у нашому суспільстві наблизи­лося до цього рівня. Не задоволені своїм здоров'ям - 51 відсоток опитаних, мате­ріальними доходами - 75 відсотків, розвитком подій в Україні — 77 відсотків. Тур­бують українців, насамперед, дві проблеми: дорожнеча життя - 58 відсотків і ріст зло­чинності — 50 відсотків.

Найважливіший напрям політичної соціології - вивчення політичної свідомості. Це дуже складний феномен, який не зводиться до суми індивідуальних свідомостей, позицій людей. Настрій людей змінюється, як погода. Ось чому хибні позиції людей, що мітингують. У цьому середовищі діють особливі психологічні механізми, легко і швидко збуджуються емоції, створюється ситуація масового психозу. Деякі люди навіть усупереч своїм переконанням можуть стати пластиліном у руках умілих мані­пуляторів.

Процес політизації суспільства і мас, досягши піка, не може довго знаходитися в такому стані. Наша країна вже пройшла пік, і спостерігається різке зниження по­літичної активності. Це не так уже погано. У піковий період панують мітингова де­мократія, дух юрби.

Ще одна особливість політики - її інституалізований характер. Інституалізація є у всіх сферах життя, але тут вона розвинута і регламентована стосовно особистості найбільше. Найбільш яскраво це виявляється в державній машині — основному по­літичному інституті.

2. Соціологічні аспекти державної влади

Існує досить велика кількість понять держави. Як найбільш значущі теорії про сутність і виникнення держави назвемо такі: патріархальна теорія, органічна теорія, теорія насильства, теорія «суспільного договору», психологічна теорія, марксистське на­вчання про державу.

Відповідно до патріархальної теорії (Аристотель) держава виникає в результаті природного розвитку сім'ї спочатку в село, потім — у плем'я, а потім — у державу. Його лідер стоїть на чолі суспільства, як батько на чолі сім'ї.

Представники органічної теорії думали, що державу можна уподібнити особливій живій істоті, що має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в законах і інших правових нормах.

Відповідно до теорії насильства, засновником якої є Л. Гумплович, держава ви­никає в результаті підкорення одного племені іншим. Для того щоб зберегти владу над переможеними, переможці створюють таку машину, як держава.

Представники теорії суспільного договору Т. Гоббс і Ж. Руссо вважали, що дер­жава виникає в результаті добровільного взаємного договору, укладеного між людь­ми, які проживають на певній території. Люди за допомогою договору створюють дер­жаву, мають однакові права, але при цьому громадяни передають державі частину своїх прав і своїх доходів. Держава повинна забезпечити їм безперешкодну реаліза­цію тієї частини прав, яка їй не передається.

Психологічна теорія (Ж. Гобино, X. Чемберлен) говорить, що люди поділяються на два основних типи. До першого належать ті, кому за психічними якостями визна­чено панувати. Другий тип складають ті, хто за цією ж причиною має потребу в ліде­рах, керівниках.

Марксистське вчення представляє державу як організацію пануючого класу, при­значену для захисту інтересів останнього, і головним чином, власності. Щоправда, згодом складається особлива верства державних чиновників, бюрократія, яка в інте­ресах збереження і розвитку держави може нав'язувати певні правила і панівному класу, зокрема силою.

Залежно від стану держави визначається тип політичної системи конкретного суспільства. Найчастіше як критерії для розрізнення держав з організації влади ви­ступають форми правління, види політичного режиму, форми суспільного устрою і спо­соби здійснення правових функцій.

1. За формою правління держави поділяються на монархії і республіки.

Монархії, у свою чергу, можна розділити на: абсолютні і конституційні; парла­ментські і дуалістичні (сам монарх очолює уряд).

Республіки — це такі держави, які очолює особа чи колективний орган, що прий­шли до влади в результаті виборів.

За способом організації і здійснення влади розрізняються республіки: парла­ментські і президентські.

У республіках з парламентською системою основна влада належить парламенту, а главі держави приділяється другорядна роль.

У президентських республіках президент і парламент паралельно здійснюють кож­ний свої визначені конституцією владні функції.

2. 3 погляду існуючого політичного режиму розрізняються автократичні, тоталі­тарні і демократичні держави.

В автократичних державах велика частина населення не має ніяких прав і не може впливати на ведення державних справ. Державний апарат в автократіях залежить фак­тично від однієї людини.

Тоталітарний тип держави — продовження авторитарного типу, але з більш твердим контролем за всіма сферами життя суспільства. Для нього характерні найширше вико­ристання ідеології у всіх сферах життя суспільства, як правило, однопартійна система, контроль за засобам й масової інформації, сильне втручання держави в економіку.

У демократичному типі політичної системи формуються різні галузі влади на ос­нові вільного волевиявлення. За образним висловленням У. Черчілля, «демократія» — річ недуже приємна, але нічого краще людство не придумало». У демократичному суспільстві людська особистість, захист її прав стоять на першому місці.

3. З погляду форми державного устрою, що визначається відносинами централь­них і регіональних органів влади, держави поділяються на прості (унітарні) і складні.

Унітарними державами є ті, в яких нецентральні (регіональні) органи влади здійснюють владні функції від імені центрального державного органу, їх рішення цен­тральний орган може скасувати чи призупинити.

Складна держава характеризується таким відношенням між центральними і ре­гіональними органами влади, що означає децентралізацію, поділ повноважень. Та­ким чином, держава — це складна система, що складається з певного числа відповідним чином організованих складників.

4. За способом створення розрізняються два основних типи держав: федерація і конфедерація.

Конфедерацію утворюють держави, що об'єдналися на основі міжнародного до­говору і мають спільні органи управління, що їх створили. Кожна з таких держав може вийти з конфедерації.

Федерація — складна держава, яку складають тісно пов'язані між собою державні творення. Центральний уряд і інші органи управління в повному розумінні слова є: перелом державної влади. Його рішення обов'язкові для всіх членів федерації. Фе­дерації можуть бути договірні і конституційні.

Зрозуміло, в екстремальних умовах роль держави може різко підсилюватися, на­приклад, підчас воєнних дій, стихійних лих. Але якщо таких умов немає, то це при­зведе до авторитаризму, істотного обмеження демократичних прав і свобод.

На перший погляд, авторитарні державні механізми мають більшу ефективність правлінні. Але такий тип державного управління руйнує механізми саморегулювання в економіці, громадському житті, і суспільство стає застійним, млявим, не здатним до динамічного розвитку. У цьому вся драма радянської системи, що на перших етапах показала свою певну ефективність, а потім зупинилася в розвитку. Але, з іншого у, навряд чи виправдані спроби насадження західного типу демократичної системи у всіх країнах без винятку. Повинні враховуватися національні і політичні особливості чи іншої країни, культура її народу.

Якщо розглядати політичне життя нашої країни, то можна помітити дивне спо­лучення: з одного боку, деякі соціальні групи, нагромадивши чесними і нечесними шляхами гроші, власність, рвуться до політичної влади, з іншого боку, інтелігенти, учо­рашня номенклатура, здобувши владу, прибирають до рук власність.

У радянські й системі становище держави було серйозно деформоване. Однопар­тійна система призвела фактично до того, що ця партія сама стала державною і підмінювала державу. За нормальною демократичною логікою партія про водить свої інтереси через державні структури. Висувається приваблива програма, проводяться демократичні вибори, і політична партія, яка перемогла, формує владні структури для реалізації своєї програми. Але політична діяльність — це завжди боротьба, зокре­ма, зі своїми опонентами, опозицією. У радянській системі будь-яка можливість організованої опозиції була знищена в 20-30-і рр. XX ст. Але без опозиції політичне життя в демократичному суспільстві просто неможливе. Влада псує, абсолютна вла­да— псує абсолютно. О. Бальзак помітив: «Спиратися можна лише нате, що чинить опір».

Органи державної влади в радянській системі являли собою декоративне оформ­лення влади державної партії. При тій умові, що керівники партії мали абсолютну владу. Складалася парадоксальна ситуація: там, де приймали рішення, не несли відповідаль­ності за його наслідки, а там, де несли відповідальність, не мали права приймати рішен­ня. Навіть нагородження Почесною грамотою, присвоєння почесного звання від імені державних органів спочатку розглядалися в партійних комітетах. Тріумфальні вибори нічого не вирішували.

Крок за кроком у міру зміцнення командно-адміністративної системи з компе­тенції держави вилучалися владні функції. У рамках КПРС була створена рівнобіжна структура управління країною, усіма сферами життя. Комуністична партія являла со­бою стрижень, на якому тримався весь СРСР. Забрали стрижень — і усе розсипалося.

З погляду сучасної науки, накопиченого досвіду, будь-яке суспільство може ефек­тивно розвиватися тільки в тому випадку, якщо воно має такі відносно самостійні структури: цивільне суспільство, державну владу, матеріальне виробництво, ідеоло­гію, культуру тощо.

В. Ленін говорив, що в основі будь-якої політики лежить економіка. Однак про­блема в тому, що в основі радянської економіки лежала найчистішої води ідеологія. політика. Тільки колективне, суспільне, державне мало право на існування. У Китаї батько економічної реформи Ден Сяопін помітив: «Не має значення колір кішки, аби ловила мишей».

У демократичній системі в самій організації влади, владних структурах також потрібна відносна самостійність її окремих галузей. Зайва концентрація влади ні до чого гарного не призводить. Суспільна думка і практика довели необхідність виді­лення в демократичній системі законодавчої, виконавчої і судової влади. Тільки при їх самостійності, незалежності можливе нормальне функціонування цивільного, де­мократичного суспільства і правової держави. В іншому випадку процвітає «телефон­не» право, порушуються права і свобода громадян. У нашій країні тільки починаєть­ся процес просування до такого суспільства. Однак уже наявний колосальний пе­рекіс убік виконавчої влади: вона сама організує вибори, підбиває підсумки, формує президентську вертикаль влади. Представницькі органи не мають необхідних прав. Тобто, в Україні розвивається авторитарний тип політичної системи.

Демократія як спосіб здійснення політичної влади припускає правову рівність основних політичних інститутів, чіткий поділ їх функцій. Тільки демократія може забезпечувати легітимність політичної влади. Поняття легітимності влади введено в соціологію М. Вебером. Першим її принципом є довірливе ставлення людей до вла­ди, віра в її здатність вирішувати життєво важливі завдання. Якщо влада спирається тільки на силу і на страх, то ніякої легітимності бути не може. Видимою її частиною є відношення людей до конкретних державних діячів. Тому через соціологічні опи­тування суспільної думки можна відслідковувати індикатори легітимності. Сама ле­гітимність не є чимось раз і назавжди даним. Інша справа, що вона часто буває ірра­ціональною і люди можуть любити і поважати найбільш відвертого диктатора, харизматичного лідера.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки. Вони виявляються в наростанні безладдя, порушеннях сформованих норм взаємин між владою і громадяна­ми і, як наслідок, наростанні ролі каральних органів, застосуванні сили. Легітимним є той режим, який може забезпечити стабільний розвиток суспільства, не застосовуючи насильства. Авторитаризм чи тоталітаризм як способи реалізації влади не виникають на основі якихось нових політичних інститутів. Відбувається гіпертрофоване звеличуван­ня ролі одного з механізмів влади, що дає можливість їх лідеру привласнити додаткову політичну владу. Варіанти різні - президент, армія, монарх, партія і невелика група людей - хунта.

Владні відносини завжди пов'язані з прийняттям правових актів. Ось чому таке важливе значення мають принципи формування представницьких органів влади, за­конотворча діяльність парламентів. У закони можуть оформлятися процеси, що реально пробиваються до життя.

Якщо закони суперечать інтересам класів, великих соціальних груп, то виника­ють конфлікти, соціальні антагонізми. Усе це призводить до соціальних потрясінь, відставкам уряду тощо. Політика — це завжди мистецтво можливого.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової держави і розвитку цивільного суспільства. Говорити про це стало дуже популярно в останні роки, і не тільки в Україні. У конституціях багатьох європейських держав (США, Німеччина, Франція й ін.) проголошується і закріплюється правовий харак­тер відносин у суспільстві. Це означає, що тільки через право визначається зв'язок держави і громадянина. За станом права можна судити про розвиненість тієї чи іншої держави, про ступінь свободи і безпеки його громадян.

Правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, що функціонує на основі права. Це інструмент захисту і забезпечення прав, свобод і обов'язків особистості кожної людини.

Правова держава будується на таких принципах:

• Панування закону у всіх сферах життя.

• Верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави).

• Поділ влади, наявність системи стримувань і противаг.

• Зв'язаність законом держави і його органів.

• Правова організація системи органів державної влади.

• Наявність розвинутого цивільного суспільства.

• Непорушність особистості, її правова захищеність.

• Взаємна відповідальність держави й особистості.

• Наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів.

• Єдність прав і обов'язків громадян.

• Відповідність внутрішнього законодавства принципам і нормам міжнародного права.

Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то ми побачимо, що вданий час в Україні можна говорити лише про наявність деяких елементів правової держави.

Владі протистоїть цивільне суспільство, яке в Україні також знаходиться в за­родковому стані. Успішно розвиватися воно може лише за наявності системи право­вих норм, що відповідають принципам демократії і узгоджуються з культурно-істо­ричними традиціями.

Важлива роль у становленні правової держави поряд із соціально-економічними умовами належить формуванню політичної культури населення. Вона базується на інформованості людей, знанні теорії і практичних проблем, сформованих у процесі соціалізації цінностях і переконаннях. У сучасному українському суспільстві існу­ють різноманітні політичні переконання — від тоталітарних до анархічних, від релі­гійних до фашистсько-атеїстичних, від ліберальних до комуністичних.

Політична культура виявляється в політичній діяльності і виражається в ступені свідомості участі громадянина в політичному процесі. Це й участь у виборах, і в прий­нятті політичних рішень загальнодержавного, і тим більше регіонального значення. Політична культура знаходить безпосередній прояв у ході політичних дискусій, су­перечок і узгоджень.

Крім держави, у політичній структурі демократичного суспільства важливе місце займають політичні партії, громадські організації, трудові колективи, засоби масової інформації, які нерідко називають четвертою владою.

Поліцентризм політичної системи — нормальне явище для демократичного су­спільства. Кожна людина, соціальна група мають можливість виразити свій політич­ний інтерес через ту чи іншу партію, організацію, газету. Монополізм у політичній системі суспільства завжди небезпечний авторитаризмом.

3. Поняття політичної партії, суспільного руху

Політичні партії з'явилися усього лише кілька століть назад. У принципі, вони повинні виконувати посередницькі функції між суспільством і владою і являють со­бою невід'ємний атрибут демократії, — найважливіше завоювання цивілізації. По­літичні партії визначаються як ідеологічні організації, що об'єднують людей, котрі мають спільні політичні погляди і ведуть боротьбу за реалізацію своїх економічних, політичних, культурних та інших інтересів.

Утворення політичних партій обумовлено соціальною диференціацією суспіль­ства, його соціально-класовим розшаруванням. Тому багатопартійність — природний для суспільства стан. Цікаво досліджувати процеси зародження політичних партій, масових суспільних рухів і організацій. Багато з них спочатку складаються як не­формальні об'єднання, поступово конституюються, починають свою діяльність як організації демократичної користі з культурною, екологічною спрямованістю, а потім стрімко політизуються. Це відбувається через нерозвиненість політичної си­стеми, є вільні політичні ніші, і вони займаються новими організаціями, новими лідерами.

4. Ознаки, структура і внутрішня організація політичної партії

Для неформальної організації, та й політичної партії характерні такі ознаки: за­гальна мета, загальні групові цінності, загальна система групових норм, наявність одного чи кількох неформальних лідерів, специфічні способи символізації.

Учасників таких об'єднань, рухів, партій можна розділити на кілька типових груп.

Лідер - референтна, інформована особа, у руках якої знаходиться велика части­на зв'язків і управління, фінансових ресурсів.

Ідеолог — генерує ідеї, ініціативи, підводить теоретичну базу, консультує.

Пропагандист — пропагує групові цінності, здатний до переконання тих, хто сум­нівається.

Виконавець —особа, готова до виконання найбільш важких, нехай не дуже пре­стижних доручень, є тягловою конякою.

Примкнувший — коливається, не визначаючи до кінця своєї позиції.

Можна зробити класифікацію за мотивами входження, що, звичайно ж, багато в чому визначають поведінку членів неформальних об'єднань і навіть партій.

Аутсайдер — людина, що не знаходить визнання у формальних групах, не спро­можна для самореалізації.

Маргинал — той, хто через соціальний і психологічний дискомфорт прагне за­безпечити свою автономію, самоствердитися.

Конформіст—легко піддається впливу авторитету, при цьому швидко адаптується і засвоює групові норми і цінності.

Пристосуванець — на відміну від конформіста приймає групові цінності лише зовні, імітує свою глибоку приналежність групі, щоб домогтися підвищення свого статусу.

Фанат — захоплений груповими цінностями, який втратив критичне сприйняття своєї групи, організації і самого себе.

Борець — людина, для якої головне не сама ідея, а боротьба за неї. Він завжди гото­вий до активних дій.

Лідер - той, який бачить своє покликання в керівництві іншими людьми.

Попутник — той, що випадково примкнув до групи, який керується більше свої­ми симпатіями, солідарністю, ніж груповими цілями, цінностями.

Нудьгуючий — його притягує середовище спілкування, можливість скрасити доз­вілля, потратити час.

Членів неформальних груп можна розділити за типом поведінки: демонстратив­ний, зухвалий, жорсткий, максималістський, індиферентний, агресивний, солідар­ний, провокаційний, ейфоричний, закомплексований, замкнутий, наслідувальний, популістський, девіантний, психопатичний.

Цікаво проаналізувати ідеологію і стиль поведінки лідерів неформальних орга­нізацій, партій. Запропоновану типологію лідерства можна з деякою умовністю поши­рити і на інші соціальні осередки.

Диктатор — має високий ступінь авторитарності, вимагає беззастережного підпо­рядкування, не терпить заперечень, допускає лише мінімальну колегіальність.

Вождь — схильний до авторитарних форм керівництва, завищених самооцінок, до самозамилування, поз, зовнішніх ефектів.

Маніяк — одержимий нав'язливими ідеями, прагне нав'язати таку позицію іншим.

Інтриган, єзуїт — діє за принципом «розділяй і пануй», уміло використовує міжособистісні конфлікти, а також будь-які, навіть аморальні засоби.

Інтелектуал — завойовує авторитет своїми високими інтелектуальними якостями.

Ліберал — виявляє зовнішню демократичність, допускає критику у свою адресу, однак прагне провести свою лінію.

Демократ — прагне до максимальної демократичності, часом на шкоду справі.

Однією з найважливіших характеристик політичної партії є її організаційна бу­дова. Вона залежить, головним чином, від того, наскільки тісно пов'язані з нею чле­ни партії, а також від відносин між членами партії і керівництвом. У принципі, такі відносини можуть бути автократичними чи демократичними Найбільш вираженим видом автократичних партій є фашистські, екстремістські. Більшість їх членів не має ніяких прав, від них потрібна повна слухняність, підпорядкування вождю.

Особливий інтерес для соціологів представляє дослідження політичних орієн­тацій населення. Це пов'язано з рейтингом політичних діячів, проведенням рефе­рендумів, виборчими кампаніями. Причому політичні симпатії можна виявити і про­аналізувати через відношення людей до певних політичних діячів, газет і журналів, великих політичних подій тощо.

Таким чином, у період глибоких демократичних перетворень, формування прин­ципово нової для України політичної системи, різноманітність будь-яких політич­них процесів політична соціологія має гарні перспективи для свого розвитку і може надати серйозну допомогу в політичній практиці.


Питання для роздумів

1. Якими є характерні риси багатопартійності України?
   
2. Що являють собою основні політичні партії, їхні сутнісні риси?
   
3. Чим пояснюється крах КПРС?
   
4. Що собою представляє політична еліта?
   
5. В чому полягають проблеми розвитку профспілкового руху?
   
6. Які ви знаєте молодіжні організації та їх політичні орієнтації ?
   
7. Дайте характеристику основних самодіяльних рухів.
   

Література


1.Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

2. Волков Ю. Г., Мостовая И. В. Социология: Учеб. для вузов. — М.: Гордарика. 1998.
   
3. Городяненко В. Г. Историография социологии: Учеб. пособие. — Днепропетровск, ДГУ, 2000.
   
4. Зборовский Г. Е. Общая социология: Курс лекций: 2-е изд., доп. — Екатерин­бург, 1999.
   
5. Мендра А. Основы социологии: Учеб. Пособие для вузов. - М.: Изд.дом,1998.
   
6. Общественное мнение й власть: механизмы взаимодействия / А. А. Ручка, В. Л. Оссовский, В. А. Матусевич и др. - К.: Наукова думка, 1993.
   
7. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посібник. - К.: Либідь. 1996.
   
8. Политическая соціологія /Отв. ред. В. Н. Иванов, Г. Ю. Семгин. - М.: Мысль, 2000.
   
9. Попова І. М. Соціологія: Пропедевт. курс: Підручник для студ. вищих навч. закладів. - К.: Тандем, 1996.
   
10. Российская социологическая энциклопедия /Под общ. ред. Г. В. Осипова. - М.: Норма-ИНФРА-М, 1999.
    
11. Рущенко І. П. Соціологія: Курс лекцій: Навч. посібник для вузів. — Харків, 1996.
    
12. Смелзер Н. Социология. — М.: Феникс, 1994.
    
13. Соціологія: короткий енциклопедичний словник /Уклад. В. І. Воловичта ін. —К.: Укр. центр духовн. культури, 1998.
    
14. Соціологія: Навч. посібник /За ред. С. О. Макеєва. — К.: Українська енцикло­педія ім. М. П. Бажана, 1999.
    
15. Соціологія: Підручник /За заг. ред. проф. В. П. Андрющенка, проф. М.І. Горлача. - Харків — Київ, 1998.
    
16. 17.Тадевосян 3. В. Социология: Учеб. пособие. 2-е изд., испр. идоп. — М.: Знание, 1999.
    
17. ТощенкоЖ. Т. Социология: Общий курс: Учебное пособие. — М.: Прометей, 1998.
    
18. Фролов С. С. Социология: Учеб. для высш. учеб. завед: 2-е изд. — М.: Логос, 1996.