Програма конференції «Актуальні питання клінічної медицини» програма конференції «Мікроелементози в клінічній медицині» програма конференції «Actual problems of fundamental and clinical medicine (in english)»
| Вид материала | Документы |
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 6359.55kb.
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
- Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
- Програма п’ятої міжфакультетської студентської наукової конференції " актуальні проблеми, 95.02kb.
- Програма конференції передбачає: пленарні засідання, роботу в секціях, а також майстер-класи., 21.94kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- Програма Житомир 2011 Зміст План заходів щодо відзначення Днів науки у 2011 році, 2359.69kb.
- Програма конференції включає проведення пленарного та секційних засідань, презентацію, 55.12kb.
- Програма третьої всеукраїнської наукової конференції студентів та молодих вчених актуальні, 146.71kb.
- Міністерство освіти І науки України Донецький державний університет управління Кафедра, 1256.36kb.
Лайкова Л.М., Науменко А.В., студ. 3-го курсу
Наукові керівники - ст. викл. Н.А. Галушко, асист. В.В. Собакарь
СумДУ, кафедра гігієни та екології, соціальної медицини та організації охорони здоров'я
Проблема незбалансованого харчування є недостатньо вивченою серед окремих груп населення. в більшій мірі це стосується студентів, які складають значну частину молодого населення. Адаптація в колективі, розумові навантаження, фізіологічні зміни, характерні для даного віку, підвищують потребу молодого організму в харчових речовинах, в першу чергу вітамінах та мінеральних речовинах. В зв’язку з цим дослідження характеру харчування та харчового статусу студента є актуальним та перспективним для покращення здоров’я молоді.
Метою цієї роботи було вивчення особливостей аліментарного статусу та впливу на нього характеру харчування.
Під спостереженням знаходилось100 студентів (50 чоловіків та 50 жінок) 3-го курсу Медичного інституту. Робота проводилась в 3 етапи: на першому – оцінка харчового статусу, на другому – розрахунок добових енерговитрат, на третьому – кількісний та якісний аналіз харчування протягом 5 робочих днів.
Були отримані такі результати:
- Оптимальний харчовий статус мають 60% студентів, надлишковий – 17,2%, недостатній – 22,8%.
- У 55% студентів калорійність раціону харчування менше ніж добові енерговитрати.
- Всі студенти мали відхилення в характері харчування:
- недостатність білків в раціоні виявлено у 30% студентів (з них тваринних – у 25%), жирів – у 12%, вуглеводів – у 58%;
- надлишок вуглеводів – у 18% студентів за рахунок моно- та дисахаридів;
- недостатність вітамінів: С – 22%, В1 – 16 %, В2 – 12 %, РР – 20%, А – 17 %;
- недостатність мінералів: Са – 35%, Р – 24 %, Fe – 22%;
- в раціоні практично всіх студентів відсутні рибні страви, що може призвести до дефіциту поліненасичених жирних кислот групи ω6.
- Має місце нераціональний розподіл калорійності харчування за прийомами їжі: більш ніж у половини студентів значна частина добового раціону (30-50%) припадає на вечерю.
- Статевих відмінностей в характері харчування не встановлено.
Таким чином, всі студенти мають потребу в корекції харчування. Незважаючи на те, що 60 % студентів мають оптимальний харчовий статус, недостатність харчування свідчить про наявність передумов для розвитку аліментарно-дефицитних патологій. Надлишковий харчовий статус у 17,2% студентів є наслідком гіподинамії, нераціонального розподілу калорійності за прийомами їжі та надлишку простих вуглеводів.
ИЗ ИСТОРИИ РАЗВИТИЯ ЛАТИНСКОГО ПИСЬМА (ЛАТИНИЦЫ)
Ануфриев В.В., студ.1-го курса
Научный руководитель - ст. преп. Г.С. Ильина
СумГУ, кафедра иностранных языков
Как латинский язык в своем историческом развитии прошел несколько периодов, так и латинское письмо за свою долгую историю не раз менялось под влиянием разных факторов. Это и изменение материала, и изменение орудий письма и т. д. Древнейшей формой латинских надписей является «капитальное» письмо на камне. Техника высекания на камне определила большие размеры и форму букв. Для латинского письма такой тип называется «маюскул» (от лат. majus – больше). Буквы в таком письме не связаны друг с другом и занимают пространство между двумя мысленно проводимыми горизонтальными линейками: A B C D E F G.
Противоположный маюскулу тип письма – минускул (от лат. minus – «меньше»), т.е. письмо строчными буквами. В минускуле часть букв располагается уже не между двумя, а между четырьмя линейками; часть буквы, которая остается в пределах двух строчек, наз. корпусом (телом) буквы. В латинском языке это буквы b d f g h l p q t y.
В императорскую эпоху (I-II вв.), при росте канцелярской документации, использовался другой тип латинского письма – курсив (от лат. cursus – бег), для которого характерно связывание букв одним непрерывным движением пера, сильный наклон их вправо и обилие лигатур (слитных букв). Происходило сближение двух видов письма- маюскула и курсива.
В ХI-XIIвв. переходят на новый тип письма, получившему название «готическое письмо». Характерной чертой готического письма является излом букв, тесное их слияние, минимальное расстояние между словами и строчками. В буквах с закругленными очертаниями корпуса (b,d,o,p,q) овалы превращаются в ромбики. Такой тип письма давал возможность более экономно расходовать писчий материал (на 50%), нехватка которого стала ощущаться очень отчетливо с появлением школ и первых университетов. В XIII –XV вв. готическое письмо стало универсальным во всей Европе.
В XV в. деятели эпохи Возрождения задались целью возродить не только античную культуру, ни и античное письмо (littueral antiquae). С изобретением книгопечатания именно это письмо послужило основой для создания первого печатного итальянского шрифта. В XVI в. книги уже не пишутся, а печатаются готическим шрифтом в Германии и возрожденной антиквой в Италии. Шрифт антиква применяется и в наши дни.
ДО ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ
Пак С.Я.
Науковий керівник - д.м.н., проф., заслужений діяч науки і техніки України І.М. Солоненко
Національна академія державного управління при Президентові України,
кафедра державного управління охороною суспільного здоров’я
Систему охорони здоров'я варто розглядати і як підсистему стосовно держави або суспільства, що не повинні входити у протиріччя як із загальними конституційними основами держави, так і з конституційними гарантіями прав громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу. Вказана увага до здоров'я населення пояснюється загальновідомим фактом існування у нашій країні глибокої демографічної кризи, що виражається негативним значенням показника природного приросту населення, погіршенням загального рівня здоров'я, зниженням середньої тривалості життя громадян, ростом інвалідизації населення тощо. Необхідно звернути увагу, що у доступній нам літературі ми не знайшли відповіді на те, хто і як має проводити реформи в галузі медицини. Тобто, не пропонується чіткого бачення структури і функції управління особливо на регіональному, та на місцевому рівнях, принаймні у перехідному періоді становлення держави. Метою дослідження є вивчення шляхів реформування державного управління охороною здоров’я в Україні, розробка рекомендацій щодо застосування отриманих результатів у практиці. У процесі роботи встановлено, що протиріччя, які виникли між декларативними нормами і наявним станом справ у державі, зокрема в галузі охорони здоров’я, необхідно привести у відповідність із сучасними суспільними вимогами. Тому моделювання перспективної і раціональної системи охорони здоров'я є процесом активним, професійним і наукомістким, а забезпечення подальшого розвитку такої системи повинно бути керованим процесом, насамперед, у правовому відношенні. Правове регулювання форм і методів державного управління охороною здоров’я повинно відображати об'єктивну сутність і сучасний стан такої соціальної системи, яка забезпечує відновлення здоров'я населення. Концептуальне бачення такої системи, її організаційно-правові форми, розкриття і розуміння об'єктивної сутності наближує формування нової парадигми існуючої охорони здоров'я, визначає побудову адекватної моделі управлінсько-правових та функціональних характеристик. Здоров'я населення має бути національним пріоритетом, і саме уряд, місцеві органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування мають забезпечувати ефективний управлінський процес на усіх рівнях з метою досягнення стратегічних цілей у сфері охорони здоров'я, тобто державне управління є найважливішою функцією. Процес управління зазначеною сферою передбачає цілу низку взаємопов'язаних заходів, у тому числі визначення чіткої політики і стратегії її розвитку: забезпечення відповідної державної підтримки діяльності установ охорони здоров'я на усіх рівнях і їх пропаганду, здійснення поточного контролю і регулювання взаємодії секторів причетних до організації охорони здоров'я, тощо. Перед національною системою охорони здоров'я постають важливі завдання з удосконалення організаційно–правових, функціонально-структурних моделей, налагодження оптимальних конструкцій та взаємозв'язків між суб'єктами управління, та власне медичного обслуговування. За останні 10 років активно обговорюються шляхи реформування медичної галузі України. Сьогодні реформи в Україні мають якісно визначити два стани: з одного боку, умовного початкового етапу перетворень системи охорони здоров'я, з іншого боку – стратегічного напрямку її розвитку. Однак слід зазначити, що напрямками вибрані лише, в основному, два – це страхова медицина та загальна практика - сімейна медицина. Зазвичай заклики до необхідності реформ обмежуються деклараціями, часто без конкретних механізмів їх впровадження. Реформою називають ліквідацію фельдшерсько-акушерських пунктів та дільничних лікарень у сільській місцевості, скорочення ліжкового фонду та лікарських посад у лікарняних закладах. Неоднозначною залишається проблема реалізації принципів профілактики і загальнодоступності медичної допомоги. Спираючись на переважний розвиток регіональної охорони здоров'я, профілактичний напрямок полягає у забезпеченні і підтримуванні належного рівня здоров'я населення конкретної території. Подібний підхід дозволяє враховувати як загальні, так і специфічні фактори, що визначають стан здоров'я населення того або іншого регіону. На основі дослідженого можна констатувати, що в час, коли відсутні демократичні засади та не визначена стратегія розвитку держави, говорити про серйозні трансформаційні процеси особливо у медичній галузі – передчасно. З огляду на це, доцільно проводити не реформи, як більш кардинальний процес, а зміни, що потрібні на сьогоднішньому етапі розвитку України і здійснювати управління змінами. Для забезпечення управління громадським здоров'ям, підвищення ефективності систем охорони здоров'я та їх рентабельності необхідно створити чітку структуру управління, запровадити систему стимулів і регуляторів, а також забезпечити суспільство, і насамперед медичну громадськість, необхідною інформацією з питань політики та діяльності у сфері охорони здоров'я.
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ЗДОРОВЯ НА РІВНІ СІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ В УКРАЇНІ: ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ
Пак С.Я.
Науковий керівник - д.м.н., проф, заслужений діяч науки і техніки України І.М Солоненко
Національна академія державного управління при Президентові України,
кафедра державного управління охороною суспільного здоров’я
У більшості економічно розвинених країн діяльність учених соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана із пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров'я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності у спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією із їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення. Безперечно, політика держави у галузі охорони здоров’я має зосереджуватися, в основному, на місцевому рівні, коли одним з найважливіших напрямків є створення ефективної системи надання медичної допомоги населенню. Концепція державної регіональної політики у галузі охорони здоров'я, з метою підвищення ефективності її управління, передбачає вдосконалення розподілу повноважень та функцій між територіальними підрозділами центральних органів виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Згідно з Бюджетним кодексом України, передавання повноважень має відбуватися за умов одночасної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків, зборів, обов'язкових платежів, а також трансфертів із Державного бюджету України. Контроль за використанням державних трансфертів повинен покладатися на державні адміністрації. У свою чергу, логічною з'єднувальною ланкою між органами влади та лікувальними закладами мусить бути запровадження договірних відносин. Саме вони є тим інструментом де від імені громадян у цих відносинах мають виступати місцеві державні адміністрації, які здатні ефективно вплинути на поведінку постачальників медичних послуг, а організація їх діяльності базуватиметься на принципах професійної конкуренції. Стороною-платником (замовником, покупцем) такого соціального блага як медичні послуги, що діє в інтересах громади, мають бути районні державні адміністрації чи спеціальний державний, або недержавний страховий фонд. Стороною-виконавцем слугують автономні постачальники медичних послуг - медичні підприємства різних форм власності або фізичні особи. Суттєвим фактором, що стримує запровадження практики державних закупівель у охороні здоров’я на рівні сільського району, є відсутність тут відповідних інституційних можливостей, тобто органу управління охороною здоров’я. Розмежування замовника та постачальників послуг принципово можливе як в умовах моделі, що передбачає фінансування системи охорони здоров'я за рахунок загальних податків, так і в умовах загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування. Однак, як тільки будуть прийняті політичні рішення щодо запровадження обов'язкового медичного страхування, місцеві органи охорони здоров'я можуть бути інтегровані у фонд обов'язкового медичного страхування. Таким чином, досвід у запровадженні механізмів фінансування охорони здоров'я за допомогою контрактів буде відігравати ключову роль для майбутніх реформ системи охорони здоров'я в Україні. Основні завдання державних замовників медичних послуг в особі органів місцевого самоврядування та фондів соціального медичного страхування в основному тотожні. Важливим кроком для органів влади сільських районів є планування послуг з надання медичної допомоги територіальній громаді та організація постачальників як юридичних осіб, особливо якщо вони залишаються у державній власності, або у власності органів місцевого самоврядування. Слід наголосити, що у державному управлінні районні державні адміністрації відіграють відповідну роль в управлінні охороною здоров'я та її фінансуванні на місцевому рівні. Оскільки вони є фондотримачами у цьому процесі, саме вони повинні бути зацікавлені у необхідності підтримки запровадження пропонованих трансформацій, а політична підтримка органів місцевого самоврядування в особі районних рад є запорукою усіх цих реформ. Крім того, районні ради затверджують рішення щодо того, якою буде кількість автономних постачальників медичних послуг, з якими місцевий державний замовник укладатиме угоди про закупівлю медичних послуг територіальній громаді. Саме такий процес реформування є оптимальним і його необхідно імплементувати у державне управління на рівні сільського району, інакше усе пояснюватиметься як перешкоди на місцевому рівні.
СУТНІСТЬ ВПЛИВУ ГРОМАДСЬКОГО СЕКТОРА СУСПІЛЬСТВА НА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ
Пак С.Я.
Науковий керівник - д.м.н., проф., заслужений діяч науки і техніки України І.М. Солоненко
Національна академія державного управління при Президентові України,
кафедра державного управління охороною суспільного здоров’я
Головна проблема непослідовності і половинчастості реформ, започаткованих в Україні за час її незалежності, а часто і їх нереалізованості полягає у відсутності широкої підтримки з боку громадськості. Як свідчить практика, більшість із програм суспільного реформування, започаткованих в Україні, так і не була винесена на широке громадське обговорення. Отже, у практиці державно-управлінської діяльності, зокрема в системі охорони здоров’я, залишаються нереалізованими наступні базові засади демократичного політичного врядування: по-перше, широке громадське обговорення проектів та програм суспільних реформувань; по-друге, залучення до реалізації цих програм, проектів, реформ в цілому, об'єднань громадян. Ми вважаємо, що у сучасних реаліях України владі і громадськості необхідні розроблені та чітко прописані методи та форми широкого залучення громадян до процесу прийняття управлінських рішень органами державної влади та місцевого самоврядування. Основними чинниками, на яких базується діяльність громадського сектору, є: самоуправління його структури, членство зацікавлених організацій, добровільність членства, обмеження у членстві чиновників, представництво у якості координаційного та методичного підрозділу при органах влади; управліннях і закладах охорони здоров’я. Якщо визнавати і розуміти що громадськість, як споживач медичних послуг, теж має нести відповідальність за своє здоров'я та стан справ у галузі, то потрібно пропонувати конкретні та аргументовані кроки її активної участі у реформуванні системи охорони здоров'я. Залишатися осторонь і пасивно очікувати - означає погоджуватися з існуючим станом речей. Громадськість має зробити кроки назустріч проблемам і простягнути державі руку взаємодії та співучасті у вирішенні цих проблем. Оскільки галузь охорони здоров’я є надто специфічною в сенсі суто медичних знань, а медичні працівники та громадськість по-різному уявляють собі цю діяльність, то часто виникає конфлікт і непорозуміння. Для усунення недоліків має бути взаємне бажання зблизити інтереси, тобто громадськість повинна брати участь у процесах управління охороною здоров’я, а медичні працівники мають бути представлені у політичних та громадських організаціях, у тому числі і немедичних. Зазначимо, що громадської охорони здоров'я в її класичних проявах у нас немає, вона знаходиться на початкових етапах розвитку. Це визначення завжди мало декларативний характер як і багато інших визначень у законодавстві і політиці, що стосуються охорони здоров'я. Дійсної участі громадськості у діяльності системи охорони здоров'я також не було, та й не могло бути тому, що це не підтримувалося при колишній політичній системі, зате зараз справляє враження вимушеного заходу, до якого звернулося керівництво галуззю через різке погіршення стану медичної допомоги населенню і від якої при зміні ситуації в кращу сторону легко можна буде відмовитися. Однак, як свідчить світовий досвід, уряди розвинутих країн при їх фінансовому благополуччі не відмовляються від ролі громадськості у справах охорони здоров'я, а навпаки - усіляко підтримують збільшення повноважень громадян у цих питаннях, зміцнюють їх права, поліпшують інформованість і створюють сприятливі умови для участі у справах охорони здоров'я. Тому в цій ситуації необхідно скористатися можливістю і рішуче підтримати тенденцію залучення громадськості до справ охорони здоров'я, особливо на регіональному рівні, тому що багато центральних ініціатив у цій галузі скоріше переслідують політичні цілі, ніж вирішення реальних проблем. Багато ініціатив громадських організацій на регіональному рівні носять досить чіткий конструктивний характер і тому підтримуються місцевою владою. Крім того, вже можна говорити про їх результативність, що виражається у невеликих, але все-таки змінах у політиці, що проводиться місцевою владою на регіональному рівні в системі охорони здоров’я.
Отже пріоритетним кроком у реформуванні системи управління, що склалася, мав би стати перехід до державно-громадського управління системою охорони здоров'я. У цьому і є суть розподілу повноважень з прийняття рішень між державними органами управління охороною здоров'я і громадськими організаціями, у тому числі організаціями медичних працівників, які представляють свої корпоративні інтереси. Запровадження ефективного лікарського самоврядування повинно змінити регулювання професійної діяльності лікарів, що здійснюють самостійно або у складі установ охорони здоров'я медичну практику, визначати їх повноваження, права і обов'язки для забезпечення якісної медичної допомоги, а також забезпечувати лікарській громаді представницькі функції на всіх рівнях влади і суспільства.
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КЛІНІЧНОЇ МЕДИЦИНИ
СЕКЦІЯ ВНУТРІШНЬОЇ МЕДИЦИНИ
Використання постійного амбулаторного перитонеального діалізу у нефрологічному відділенні Сумської обласної клінічної лікарні
(аналіз за 2006-2009 роки)
Погорєлова О.С., Кригін В.І., Приступа Л.Н., Киричок А.П., Васильєва Я.В., Солонар О.Г.
СумДУ, кафедра внутрішньої медицини післядипломної освіти з курсом пропедевтики
Для лікування пацієнтів із термінальною стадією ниркової недостатності використовуються методи замісної ниркової терапії (ЗНТ): гемодіаліз (ГД), перитонеальний діаліз і трансплантація нирки.
Показаннями для ПАПД є: хронічне захворювання нирок (ХЗН) V ст. (тобто ШКФ 15 ≤ мл/хв.) у хворих із вираженими серцево-судинними захворюваннями, важкість або неможливість судинного доступу, наявність цукрового діабету, похилий вік хворого, хворі діти, хворі, що мешкають у віддаленні від центрів гемодіалізу, що потребують свободи у пересуванні, свідомий вибір хворого
Метою роботи було провести аналіз застосування перитонеального діалізу у хворих із хронічною хворобою нирок у нефрологічному відділенні СОКЛ із 2006 по 2009 рік.
Усього за період 2006-2009 роки в Сумській області методом перитонеального діалізу лікувалися 19 осіб, серед яких 10 чоловіків, 9 жінок. 15 осіб, що складає 78,9 % вікової групи 18-44 роки, 4 (21,1 %) – віком 45-64 роки. 18 хворих (94,7 %) – це хворі на ПД з діурезом. 55,6 % хворих мали індекс маси тіла (ІМТ) менший, ніж 25, а 44,4 % хворих мали ІМТ більший, ніж 25. Причини, що призвели до розвитку ХЗН V ст. у цих пацієнтів: у 57,89 % хворих - хронічний гломерулонефрит, у 26,33 % - діабетична нефропатія, у 10,52 % і 5,26 % - хронічний пієлонефрит і гіпертензивна нефропатія відповідно.
У своїй роботі ми оцінювали адекватність застосування ПАПД в умовах нефрологічного відділення СОКЛ за допомогою наступних клінічних і лабораторних показників: тривалість з моменту взяття хворого на ПД, Kt/V, ПЕТ- тест, рівень артеріального тиску (АТ), рівень гемоглобіну, еритроцитів та електролітів (калію, кальцію, фосфору).
Аналіз наданих клінічних і лабораторних показників свідчить про адекватність та ефективність лікування методом ПАПД хворих нефрологічного відділення СОКЛ з термінальною стадією ХЗН, що дозволяє зберегти остаточну функцію нирок, підтримувати показники гемодинаміки та водно-сольового, електролітного балансу. ПАДД не є альтернативою гемодіалізу, а є етапом у лікування ХPН, що дозволяє зберегти залишкову функцію нирок і відстрочити лікування у відділенні хронічного гемодіалізу.