Чернівецький регіональний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій загальні основи державного управління
| Вид материала | Документы |
- І. Д. Шкробанець директор Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення, 1406.62kb.
- Зміст передмова, 1595.13kb.
- З 1991 року Україна існує як незалежна держава, 807.13kb.
- Програма постійно діючого семінару «Європейська та євроатлантична інтеграція та перспективи, 135.67kb.
- Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної, 1787.41kb.
- Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної, 297.21kb.
- Професійна програма підвищення кваліфікації державних службовців V-VII категорій погоджено, 998.27kb.
- Чернігів, 2909.79kb.
- Державних підприємств, установ І організацій (далі Центр) проводилося навчання кадрів, 582.94kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Донецький обласний центр перепідготовки, 1108.79kb.
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР ПЕРЕПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, КЕРІВНИКІВ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ
Загальні основи державного управління
/організаційно-правові аспекти/
Навчальний посібник
для системи перепідготовки та підвищення к
Чернівці
2003
ЗМІСТ
Передмова
РОЗДІЛ 1. Державне управління: поняття і наукові засади
1.1. Мотиваційні аспекти необхідності державного управління
1.2. Поняття держави та її суспільні функції. Держава як суб’єкт управління суспільними процесами
1.3. Поняття управління, менеджменту та державного управління
1.4. Сутність державного управління
РОЗДІЛ 2. Державна влада і державне управління
2.1. Державне управління в структурі державної влади
2.2. Механізм виконавчої влади: поняття і складові елементи
2.3. Конституційні засади співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в Україні
2.4. Забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави і пріоритетна орієнтація державного управління
РОЗДІЛ 3. Інститут виконавчої влади на службі для суспільства і громадянина
3.1. Завдання інституту виконавчої влади на службі суспільства і громадянина
3.2. Поліпшення якості роботи управлінських кадрів
3.3. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади
3.4. Організація апарату державного управління
3.5. Складові змісту діяльності апарату державного управління
РОЗДІЛ 4. Органи виконавчої влади
4.1. Компетенція органів виконавчої влади
4.2. Кабінет Міністрів України - вищий орган в системі органів виконачої влади
4.3. Центральні органи виконавчої влади
4.4. Місцеві державні адміністрації
4.5. Державного управління та місцеве самоврядування
РОЗДІЛ 5. Інститут державної служби
5.1. Інститут державної служби: поняття і зміст
5.2. Законодавче регулювання державної служби
РОЗДІЛ 6. Функція контролю в державному управлінні
6.1. Контроль як функція державного управління: поняття, види, основні
принципи
РОЗДІЛ 7. Ефективності державного управління
7.1. Поняття та суть ефективності державного управління
7.2. Складові ефективності державного управління
Додатки
Теми із програми навчального модулю „Загальні основи державного управління”
Рекомендована література
ПЕРЕДМОВА
Основною метою політичної та адміністративної реформи в Україні є створення ефективної системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою.
Останнім часом рівень організуючого впливу державної влади на суспільні процеси не задовільняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільств, енергійного формування цивілізованого соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, який властивий функціонально ефективній і структурно злагодженій системі.
В умовах проведення адміністративної реформи в Україні особливої актуальності набувають проблеми професійної підготовки та підвищення кваліфікації працівників органів місцевої влади в галузі державного управління. Тому сьогодні одним з основних завдань державного будівництва є підвищення кваліфікації державних службовців різних гілок влади, істотного оновлення управлінської еліти, удосконалення управлінської вертикалі та структури органів виконавчої влади на місцях, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності органів влади і місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг. Визначальним завданням адміністративної реформи має стати утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права.
Управлінська еліта потребує істотного оновлення, остаточного подолання залишків колишньої адміністративної системи. Основною метою реформи державної служби є вдосконалення системи відбору та удосконалення кадрового потенціалу. Державна влада має бути авторитетною, професійною, скромною, моральною та відкритою для громадського контролю.
Метою навчального посібника є в конспективно-тезовій формі роз’яснення суті і змісту державного управління як важливої сфери реалізації державної влади.
Розділ 1. Державне управління: поняття і наукові засади.
1.1. Мотиваційні аспекти необхідності державного управління.
Одного разу великий англійський архітектор Христофер Рене проходив поблизу собору, що будувався за його проектом. Спостерігаючи за робітниками, які працювали там, він вирішив дізнатися, що спонукає цих людей до нелегкої праці. Архітектор поставив кільком з них одне й теж запитання: “Що ви робите?”.Один відповів:”Я розбиваю каміння”. Інший сказав:”Я заробляю собі на життя”. Третій промовив:”Я допомагаю будувати прекрасний храм…”
Метою кожної людини і суспільства в цілому є орієнтація на кінцевий
результат. Оскільки демократична держава, в процесі побудови громадянського суспільства стає на службу громадян, то і відповідно державна влада має бути провідником і натхненником державного будівництва і суспільного розвитку. Люди-громадяни суспільства мають знати: що робиться в суспільстві, яка мета державного будівництва, які основні цілі, стратегічні та конкретні короткотермінові плани державної влади і реформ, завдання соціально-економічного розвитку, які етапи і строки досягнення мети, якими засобами вони можуть бути досягнуті і як при цьому зміниться на краще їхнє власне життя та інше.
Потреби людини є природними і, за твердженням відомого представника психологічної школи Абрагама Маслоу, вивчення людини як єдиного, унікального, організованого необхідне з точки зору ефективного розвитку суспільства та успішності проведення реформ. В процесі проведення будь-яких реформ державне управління демократичної соціальної держави має виконувати завдання забезпечення певного мінімуму потреб для кожного члена суспільства. Особливого значення при цьому набуває проблема українського суспільства стосовно таких питань як прожитковий мінімум, середня та мінімальна заробітня плата і ін.
В Україні з цією метою формуються та оприлюднюються Засади стратегії економічного та соціального розвитку України, що оприлюднюються Президентом України в щорічних посланнях до Верховної Ради та народу України.
1.2. Поняття держави та її суспільні функції. Держава як суб’єкт управління суспільними процесами.
Визначень поняття держава в науковій та навчальній літературі є більше сотні. Всі вони в тій чи іншій мірі відображають її суть, завдання, функції, структуру та властивості. Подаємо деякі з них. Держава – це організація, яка має забезпечувати узгодження інтересів груп людей, що проживають на певній території, єдність і цілісність суспільства. Держава – політико-територіальна організація, воля якої є обов’язковою для всього населення країни.
Основним завдання будь-якої держави соціальної орієнтації, виходячи із мотиваційного аналізу є: створення умов того, щоб здорова повноцінна людина могла заробити собі та членам своєї сім’ї на проживання; забезпечення такого перерозподілу благ за рахунок працюючих, що дав би можливість існувати на рівні не нижче прожиткового мінімуму тим членам суспільства, які вже, або ще не можуть працювати (інваліди та інші недієздатні люди, діти); забезпечення середовища проживання, що включає фізичну, екологічну, психологічну безпеку.
Правовою державою може вважатися така держава в якій панує закон, особа знаходиться під надійним правовим захистом, де існує взаємовідповідальність держави перед особою та особи перед державою.
Держава соціальної орієнтації стоїть на захисті прав людини, нації, народу на засадах свободи і справедливості.
За формами правління сучасні демократичні держави поділяються на: президентські (США), парламентські (Італія, ФРН), президентсько-парламентські або парламентсько-президентські (Франція, Польща, Росія, Румунія та інші.
За формами державного устрою держави є : унітарні (Польща, Франція, Чехія, Україна,…); федеративні (ФРН, Росія, ); конфедеративні; імперія.
Унітарною за формою державного устрою є держава в якій конституція та все похідне від неї нормативно-правове регулювання суспільних процесів поширюються на всю її територію в однаковій мірі. Такі держави можуть мати також автономні утворення. Прикладом цього є автономна республіка Крим у складі України (проте унітарність означає, що всі статті Конституції України, включно із статтями 10 та 20 в однаковій мірі діють як у всіх областях України, так і на всій території Криму).
Федеративною за формою державного устрою є держава, яка складається із сукупності державних утворень на добровільних засадах. Держави, які входять у федерацію мають практично всі атрибути державності (місцевий парламент, незалежні органи виконавчої влади, органи внутрішніх справ, податкові служби та інші). Проте частину атрибутів державності вони делегують федеральному центру (питання спільної оборони, дипломатичного представництва на міжнародній арені, спорту та інше). Розмежування повноважень між федеральним центром і федеральними державами чітко розмежовані законами на підставі угод. Відстоювання інтересів регіональної держави на федеральному рівні відбувається через федеральних парламентарів від регіонів.
Конфедеративною за формою державного устрою є держава, яка добровільно делегує спільному центру тільки окремі завдання (для прикладу спільна оборона, дорого вартісні наукові (космічні) дослідження та інше).
Імперія за формою державного устрою є держава, яка об’єднує не на добровільних засадах території з проживанням різних народів.
Історичний досвід показує, що імперії переважно розпадаються на федеративні утворення. Федеративні утворення переважно переходять у конфедеративні, а з останніх утворюються унітарні держави.
1.3. Поняття управління, менеджменту та державного управління.
Управління – це свідоме регулювання відносин між учасниками взаємодії
у суспільному середовищі. Управління – це взаємовідносини стихійного та регульованого. Управління – це процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації. Управління – це особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп на ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу. Менеджмент є забезпеченням виконання роботи за допомогою інших осіб. Кожна людина, в тій чи іншій мірі, здійснює управління, задає відповідний алгоритм поведінки та дії – вдома, на роботі… Управлінська діяльність – це суб’єктивна діяльність людей, від якісного складу, ступеня кваліфікації, інтенсивної і професійно організованої праці яких залежать результати її роботи.
Якщо держава на службі у своїх громадян прагне домогтися успіху, то здійснюючи управління вона повинна забезпечити громадянам комфортні умови існування відповідно до обіцянок, що зробили це управління легітимним. В умовах обмежених ресурсів (як кадрових, так і матеріальних) таке управління має бути ефективним. В той же час люди страждали, страждають і будуть страждати від неефективності державних організацій. Незаперечним фактором є те, що немає стрижневої думки в організації структури державного управління.
Отже, доцільно зупинитися на основному і дуже складному етапі формування цілей державного управління. Як відомо, цілі спонукають, стимулюють і регулюють функції. Мета державного управління виникає на основі цілей, які лежать в основі життєдіяльності суспільства і є від них похідними.
Державне управління – це нормативно-правове регулювання в системі органів та установ, призначених здійснювати рішення задля узгодження інтересів груп та громадян, забезпечення єдності і цілісності суспільства, що здійснюють кадри державної служби.
Порівняльний аналіз ролі держави в суспільних процесах західноєвропейських країн показує на самоусунення у нашій державі від виконання багатьох державних функцій і обов'язків, що веде до ослаблення нашої державності.
Державне управління – це діяльність особливого роду, зміст якого полягає у виконанні законів та інших актів органів державної влади шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси.
1.4. Сутність державного управління.
Управління – це система органів та установ, призначених здійснювати рішення (політичної) влади, це організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій. Об’єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.
За суттю державне управління – різноманітна саморегулююча державна діяльність, котра охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття.
Управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об’єктами культури, тобто всіма тими» речами”, що знаходяться у її розпорядженні.
Владно-примусовий характер державне управління передбачає заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку.
Державне управління – це нормативно-правове регулювання в системі органів та установ, призначених здійснювати рішення задля узгодження інтересів груп людей та громадян, забезпечення єдності і цілісності суспільства, що здійснюють кадри державної служби.
Отже, державне управління - це практичний, організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження і перетворення, що спирається на його владну силу.
Розділ 2. Державна влада і державне управління.
2.1. Державне управління в структурі державної влади.
Принцип поділу державної влади є теоретичним постулатом, який дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Зміст принципу поділу влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди - навіть незалежні - при відправленні правосуддя, і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування та противаг.
Доктрина поділу влади будується на типових узагальнених функціях державної влади. Поряд з державними органами, які більш-менш співпадають з „класичними” гілками влади, існують органи, що мають змішаний, наскрізний характер, наприклад, прокуратура. Гілки державної влади мають бути урівноважені принципом „єдності влади” або „взаємодії гілок влади”. Ще Гегель критикував „класичну” теорію розподілу влади Монтеск’є за те, що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечі між ними, підкоренню окремих влад іншою. Держава єдине ціле, де різні влади є лише різні елементи даного цілого.
Особливість виконавчої влади серед гілок державної влади полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.
ПРЕЗИДЕНТСЬКО-ПАРЛАМЕНТСЬКА ФОРМА ПРАВЛІННЯ
ознаки демократичної держави ДЕРЖАВНІ
111
ІНСТИТУЦІЇ законодавча 1 демократичної Президент
держави виконавча 2 (адміністрація) - 
гарантсудова 3 Конституції
2 МС - 4
КМУ
- міністерства, центральні органи виконавчої влади
- ОДА, РДА ( МС в частині
делегованих повноважень)
Забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави - президент.
Специфіка статусу президента як глави держави полягає в його повноваженнях у сфері державного управління. Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більший у президентській республіці. Одначе в будь-якому випадку пост президента не ототожнюється із якоюсь однією гілкою державної влади.
Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції). Але він віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади. Саме тому в Конституції України відсутнє визначення Президента як „глави виконавчої влади”.
Підпорядкованість Кабінету Міністрів України Президентові свідчить, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Тобто Президент знову ж таки включається структурно до системи органів виконавчої влади, що не є виправданим.
Також неприйнятною слід вважати так звану подвійну підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові та парламенту. Це взагалі суперечить вимозі дотримання відносної самостійності законодавчої та виконавчої гілок влади. Окрім того досить небезпечно, що з’являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках між парламентом і главою держави.
З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади, або інакше - органів державного управління , пов’язані великі надії, оскільки саме в цьому полягає реальний засіб зміцнення виконавчої влади.
Справжнє зміцнення виконавчої гілки влади, підвищення її ефективності неможливе без створення дієвої „вертикалі” виконавчої влади. Саме завдяки останній досягається належна реалізація владних рішень зверху донизу.
Найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли усі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного владно-організаційного центру, а не кількох.
В даний час в Україні закладена модель своєрідного „подвійного центру”. Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб’єктів – Президента і Кабінету Міністрів України.
Правовий статус уряду, який очолює Прем’єр-міністр, не може і не повинен мати якесь другорядне значення у сфері виконавчої влади. Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне значення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є його виключно одно особливими преференціями, скажімо, щодо кадрових призначень.
Відповідно Конституції України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган в системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента (ст.113).
2.2. Механізм виконавчої влади: поняття і складові елементи.
Механізм державного управління є складним і системним утворенням, що органічно поєднує у собі ті чи інші складові елементи. Механізм держави - це „сукупність установ”, через які здійснюється „державне керівництво суспільством”. У вузькому розумінні механізм управління - це статична єдність певних елементів, які слугують інструментом організації управлінських явищ та процесів. В широкому розумінні – це динаміка, реальне функціонування усієї статичної єдності елементів.
Щодо складових елементів механізму державного управління, то вчені одностайні у визнанні в якості основного його елементу, насамперед, системи органів виконавчої влади (органів державної влади): в силу її ролі у забезпеченні ефективного вирішення завдань управління , реальної керованості суспільними процесами.
Окрім системи органів державного управління, до механізму державного управління слід віднести ще одну складову – сукупність відповідних правових норм.
Правові норми визначають:
- порядок формування цілей та завдань управління;
цілі та завдання управління і, виходячи з них, функції органів державного управління;
- цілі та завдання діяльності органів державного управління, їх компетенцію (предмет управлінського впливу, права та обов’язки);
- організаційно-правові форми т методи діяльності органів державного управління;
- принципи побудови та функціонування органів управління;
- структуру та характер взаємовідносин всередині структури системи органів державного управління;
- правовий статус, повноваження та межі оперативної самостійності об’єктів організаційно-управлінського впливу державного управління;
- форми, умови, порядок виникнення, зміни та припинення відносин між суб’єктами та об’єктами державного управління.
Викладене дає змогу визначити механізм державного управління як сукупність відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу, та масив правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Звідси складованими елементами зазначеного механізму виступають : 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупність правових норм, що регламентується як організаційну структуру системи органів виконавчої влади, так і процеси її функціонування та розвитку.
2.3. Конституційні засади співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в Україні.
Взаємодія законодавчої та виконавчої гілок влади в Україні коректується конкретними реаліями в галузях: економічній, суспільно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій та інших.
“Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України” (ст.75 Конституції України). Головне функціональне призначення Верховної Ради - здійснення законодавчої діяльності.
Структура Верховної Ради України має багато підрозділів, пов’язаних з діяльністю депутатів, фахівців-експертів, секретарів і обслугованого персоналу /Додаток № /.
Відповідно до Конституції України структура Верховної Ради України подана на наведеній нижче "Схемі управління Верховної Ради України" /Додаток № /.
Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням керує роботою Верховної Ради (стаття 88 Конституції України):
• веде засідання Верховної Ради України;
• організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
• підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
• представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
• організовує роботу апарату Верховної Ради України;
• проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради.
Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати.
Верховна Рада України на першій сесії приймає рішення про утворення постійних комітетів і обирає їх голів. Кандидатури голів постійних комітетів пропонує Голова Верховної Ради. Заступники голів і секретарі комітетів обираються їх членами.
Всі народні депутати працюють у комітетах за своєю фаховою приналежністю. Вони пишуть заяви про бажання працювати в тому чи іншому комітеті, враховуючи рекомендації фракцій, до яких вони належать. Склад комітетів затверджується сесією Верховної Ради України. Народні депутати можуть перейти до іншого комітету тільки за власною заявою і рішенням Верховної Ради України.
Комітети Верховної Ради України утворюють підкомітети для роботи над законопроектами певного напряму. Верховна Рада України утворює за необхідності слідчі і контрольні комісії для розгляду питань, пов’язаних з діяльністю урядових структур, організацій і підприємств. Діяльність комітетів Верховної Ради регулюється Регламентом Верховної Ради і законом “Про постійні комісії Верховної Ради України”. Роботу комітетів забезпечують відповідні секретаріати, до яких входять фахівці з питань, що належать до відання комітетів.
Інформація про діяльність комітетів надається Прес-службі Верховної Ради і друкується у газеті “Голос України”.
Роботу Верховної Ради України забезпечує Секретаріат Верховної Ради України і Управління справами Верховної Ради України. За Конституцією України Верховна Рада на сесії призначає керівника апарату Верховної Ради України і визначає структуру апарату.
Секретаріат Верховної Ради України є досить складною організацією з трьома основними службами: науково-правова служба, служба організаційного забезпечення, служба документального забезпечення /Додаток № /. До Секретаріату входить також Відділ міжпарламентських зв’язків і Прес-служба.
Безпосередньо народні депутати України отримують консультації стосовно законопроектів, що розглядаються у Секретаріаті Верховної Ради України, підготовлених переважно працівниками Юридичного та Науково-експертного відділів.
У Науково-експертному відділі працює близько 20 наукових працівників. Відділ виконує комплексну експертизу всіх законопроектів на економічну, соціальну, екологічну доцільність, а також прогнозує можливі результати прийнятого законопроекту. Відділ виконує також експертизу зауважень Президента України при накладенні ним вето на законопроект.
Згідно з Конституцією України до структури Верховної Ради України додано новий підрозділ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, діяльність якого регулюється законом “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.
В Управлінні справами народним депутатам допомагають працівники служб, які вирішують побутові проблеми: заробітна плата, житло, квитки на транспорт, медичне обслуговування, санітарно-курортне забезпечення депутатів і членів їхніх сімей.
При Верховній Раді України працює також Інститут законодавства Верховної Ради України, до складу якого входить сім наукових відділів:
1. Теорії та методології законотворчої діяльності та систематизації законодавства.
2. Конституційного законодавства і державного будівництва.
3. Адміністративного та фінансового законодавства.
4. Цивільного та господарського законодавства.
5. Трудового і соціального законодавства.
6. Кримінального та виправно-трудового законодавстава.
7. Міжнародного та порівняльного законодавства.
Інститут законодавства провадить дослідження у сфері державного управління та державного будівництва, розробляє важливі законопроекти і надає допомогу постійним комітетам у здійсненні законотворчої діяльності, аналізує практику застосування законів та ефективності їх дії, здійснює експертизу можливих негативних наслідків при прийнятті законопроектів, розробляє пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, здійснює порівняльні дослідження законодавств різних країн.
Субєктами законодавчої ініціативи у Верховній Раді є Президент України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів та Національний банк.
Одним з важливих аспектів проблеми взаємовідносин законодавчої влади України і Президента є співвідношення законів і указів. Принцип верховенства Конституції України обмежує компетенцію Верховної Ради: Верховна Рада вправі приймати закони з усіх питань, віднесених до повноважень парламенту.
Фіксуючи загальне положення, згідно з яким прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради (п.3 ст. 85), Конституція поряд з цим містить самостійну статтю (ст.92), що закріплює закритий перелік сфер, що визначаються і встановлюються виключно законами (всього 31 пункт).