З 1991 року Україна існує як незалежна держава
| Вид материала | Документы |
- 24 серпня 1991 року Україна відродилася як незалежна держава невід’ємна складова європейської, 110.96kb.
- Стаття Україна є суверенна І незалежна, демократична, соціальна, правова держава, 845.41kb.
- Загальна характеристика роботи актуальність теми, 336.61kb.
- Історія І хронологія взаємовідносин Україна-нато перші контакти Україна-нато, 262.48kb.
- Методичні рекомендації щодо проведення Першого уроку «Моя Україна вільна держава», 113.8kb.
- Текст Порядку денного асоціації Україна єс додається, 484.81kb.
- План Вступ 1 Історія створення писанки а переказ за яким з’явився культ розписного, 177.23kb.
- Хтось віз сюди родину та зернину, Хто тільки руки й очі повні сліз, а от дивак із України, 250.35kb.
- Україна – незалежна держава, 88.56kb.
- Порядок денний асоціації Україна – єс для підготовки та сприяння імплементації Угоди, 473.33kb.
Чернівецька обласна державна адміністрація
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР ПЕРЕПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, КЕРІВНИКІВ ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ
ОСНОВИ ПОЛІТОЛОГІЇ
ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
Навчальний посібник
Чернівці
Видавництво „Прут”
2008
ВСТУП
З 1991 року Україна існує як незалежна держава. Процес її становлення відбувається у дуже непростих умовах і супроводжується глибокими кризами, в тому числі й політичними. Перехід від тоталітарних і авторитарних до демократичних форм управління вимагає формування нового типу державного службовця, який насамперед керується законом і володіє сучасними управлінськими технологіями, котрому притаманні високі людські й моральні якості. Для підготовки управлінців нової формації чимале значення має їхнє знайомство з досягненнями політичних наук, комплекс яких називається політологією. Завданням політології є об’єктивна оцінка стану суспільства і визначення перспектив його розвитку.
Розуміння найважливіших основ політології чимало дає членам сучасного суспільства, в якому громадянин є вже не лише об’єктом, а й свідомим суб’єктом політики. У ст. 5-й Конституції України 1996 року сказано: „Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. Працівникам органів державної влади та місцевого самоврядування необхідні глибокі знання політичної системи України, місця і ролі громадян у системі державного управління, основ державної політики. Опановуючи основні принципи політичної етики та найкращі надбання сучасної політичної практики, управлінці нової формації отримують можливість уникати помилок минулого і позбавлятися застарілих, недемократичних прийомів своєї праці.
Допомогти їм необхідними знаннями у галузі сучасних політичних наук і покликаний модуль „Основи політології для державних службовців”.
Мета та завдання модуля
Перед модулем „Основи політології для державних службовців” стоїть важлива мета і декілька не менш важливих завдань. Коротко їх можна викласти наступним чином: ознайомити державних службовців з політичною системою сучасної України, конституційними та законодавчими засадами здійснення державної політики, з роллю та місцем людини і громадянина у системі державного управління.
Очікувані результати навчання
За результатами навчання слухачі повинні:
- розуміти сучасний стан та основні тенденції розвитку політичної системи України;
- давати пояснення концептуальних засад і сутності гуманітарної та соціальної політики держави;
- демонструвати знання конституційних і законодавчих засад здійснення гуманітарної та соціальної політики Української держави;
- визначати роль та місце людини і громадянина у системі державного управління;
- розбиратися в особливостях практичної реалізації соціальної політики сучасної України;
- демонструвати розуміння сучасних політичних технологій.
Для оволодіння такими уміннями і навичками слухачі повинні опрацювати чималий обсяг учбового матеріалу, зокрема, навчальної та методичної літератури. Її список подається наприкінці даного навчального посібника. Запропоновані видання у більшості своїй виходили масовими тиражами і є цілком доступними для бажаючих з ними ознайомитися. Великого значення при вивченні запропонованих тем даного модуля має самостійна робота слухачів. Для перевірки засвоєння ними учбового матеріалу кожна з тем завершується контрольними питаннями.
Структура і зміст модуля визначається вимогами, які поставлені Головним управлінням державної служби України відповідно до програми професійної підготовки державних службовців.
Тема 1
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни, в тому числі й нашої, визначається розвитком її політичної системи, чіткістю структури її функціонування. Політична система суспільства є підсистемою більш широкої системи – „суспільство”, „громадянське суспільство”. Розгляд політичної системи суспільства у зіставленні з громадянським суспільством закладає методологічні основи для розуміння її вихідних засад розвитку.
- 1. Політика як суспільне явище
Термін „політика” часто використовується у буденній мові, причому нерідко у нього вкладають довільний зміст, називаючи так будь-яку цілеспрямовану діяльність. Всесвітньовідомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) з цього приводу писав: „Поняття „політика” має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності з самостійного керівництва. Кажуть про валютну політику банків, дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна згадати про шкільну політику міської чи сільської спільноти, про політику правління, яке регулює діяльність корпорації, врешті-решт, навіть про політику розумної дружини, яка намагається керувати своїм чоловіком”. Вчений вдало підмітив надзвичайно широке використання важливого терміну, яке інколи затемнює його реальний зміст.
Звичайно, такі довільні трактування досить заплутують справу, а слово „політика” варто вживати лише там, де це викликано необхідністю. Спочатку треба з’ясувати його походження і первинний зміст. Воно походить з давньогрецької: πολιτική означало „мистецтво управління державою”. У сучасній політології існує чимало визначень цього терміну, з яких можна навести два взаємодоповнюючі, котрими користуються вітчизняні фахівці. У першому визначенні чітко відображені найважливіші ознаки цієї царини людської діяльності:
Політика – це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб.
Тут необхідне невелике пояснення. Потреби мають не лише люди, прості потреби є і у тварин, й представники тваринного світу намагаються задовольнити їх. Інша річ – інтереси, це вже рушійна сила суто людської життєдіяльності. Адже інтерес – це об’єктивно зумовлений мотив діяльності суб’єкта (окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому), спрямований на досягнення певної мети. Він орієнтований на соціальні інституції, норми взаємин між людьми, одним словом – на все, від чого залежить розподіл благ і цінностей. Людські інтереси далеко не рівнозначні: серед них існують більш важливі і менш значущі. Цю особливість враховано у ще одному визначенні політики, яке варто навести.
Політика – це не лише сфера виявлення інтересів соціальних груп, зіткнення їх і протиборства. Це також і спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов’язковим для всього загалу.
Таким началом є збереження цілісності суспільства, а у найширшому розумінні слова – саме існування людства. Політика виникла тоді, коли суспільство у своєму розвитку досягнуло тієї стадії, на якій відбувся його поділ на різні групи людей. Інтереси цих груп не співпадали, внаслідок чого виникали гострі конфлікти аж до непримиренного протистояння. Необхідно було створювати суспільний механізм, який би регулював відносини між різними групами людей і зберігав цілісність суспільства.
Є різні способи задоволення інтересів окремих людей або їхніх груп. Найефективнішим з них виявилося панування над іншими людьми, що дає можливість примушувати тих робити щось на користь пануючої особи чи панівної групи людей. Таке панування може бути різним і неоднаково сприйматися суспільством. Найгіршим є варіант, коли бажаючі панувати намагаються спиратися лише на грубу силу і супроводжують свої дії неприхованим свавіллям. Зрозуміло, що подібні брутальні методи викликають рішучу протидію людей, яких примушують діяти всупереч їхній волі. Суспільство неминуче сприймає свавільний примус як незаконні та злочинні дії й намагається чинити йому опір. А опір може набувати різних форм – від мирних акцій громадської непокори аж до збройного спротиву.
Інша річ – коли індивіди свідомо ідуть на обмеження своїх інтересів і прав. Таке добровільне самоущемлення відбувається у випадку появи загального інтересу, який вищий за інтереси приватні чи групові. Тоді між людьми виникає політична взаємодія, і відбувається легітимізація панування, тобто люди добровільно погоджуються підкоритися тому, хто уособлює цей загальний інтерес. Слово легітимність є латинського походження: legitimus означає законний, правомірний, належний, справедливий. У сучасній політології легітимність визначають як здатність політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.
Нерідко владу ототожнюють з силою та насильством, однак такий погляд є далеко неповним, а у багатьох випадках – і невірним. Влада – це здатність суб’єкта впливати на об’єкт, і коли суб’єкт не має такої властивості, значить, він не має влади. Застосування сили зовсім необов’язкове, навпаки, звернення до неї свідчить про нестачу влади. Політична влада, заснована лише на насильстві, нездатна втриматися довго. А політичний порядок, заснований на пануванні, нерідко має ефективний механізм демократичного контролю з боку підкорених за тими, хто керує.
Правлячі кола, які прагнуть виправдати свою політику і форму власної організації та функціонування, мусять звертатися до населення. При цьому вони апелюють до змістовних цінностей морального або матеріального порядку, традицій та звичаїв, правових норм, справжніх або надуманих інтересів народу, намагаються впливати на емоції мас. Можна сказати, що легітимність – це засіб узаконення певного типу панування, що засновується на вірі у фактичну та юридичну правильність дій існуючого режиму.
Спільний інтерес включає у себе все, з чого складається нормальне людське життя. Власне, це є життєдіяльність суспільства, його існування. Одночасно це й існування людини як особистості, здійснення її індивідуальної неповторності, розвиток особистих ознак, здібностей, задоволення приватних інтересів. Тут загальне не пригнічує приватне, підпорядковуючи його собі, а включає його у себе.
Управління спільними справами, у прямому розумінні цього терміну, і є політичною діяльністю. Вона регламентується певними нормами, існуючим правом. Звичайно, існує спокуса всі проблеми вирішувати силовими методами, застосовуючи примус. Але значно ефективнішим є правовий шлях, до того ж примус буває як легітимний, так і нелегітимний. У суспільстві постійно відбувається боротьба різних інтересів, яка перетворюється на політичну, коли орієнтується на досягнення такого стану речей, котрий є обов’язковим для всього суспільства.
Осередком політичної боротьби у сучасному світі стала держава – єдина інституція, яка має беззастережне право приймати закони і рішення, обов’язкові для всіх громадян. Вона єдина може здійснювати легітимний примус задля додержання вимог закону. Тому суспільно-політичні сили, насамперед партії, й змагаються за можливість формувати склад державних органів, щоб приймати вигідні для себе рішення.
1.2. Роль держави та її провідних інституцій в демократичному суспільстві
Держава є центральним, базовим елементом політичної системи суспільства. Вона виникла як перший політичний компроміс і пройшла непростий шлях, перш ніж досягла сучасного стану. Без держави немає політичної організації й політичної системи суспільства в цілому. Держава має наступні складники:
* публічна влада, закони, судді, правителі, виконавці їхньої волі, воїни;
* територія, що охороняється, і закріплене за нею населення.
У політичній системі функціонує чимало інститутів та організацій, проте лише державі притаманні такі ознаки:
* особлива група людей, яка зайнята управлінням усього суспільства, охороною його економічних та соціальних структур;
* примусова монополія влади, що поширюється на всіх жителів держави;
* особливе право видавати обов’язкові для всіх закони й розпорядження;
* державно-організована територія, чию недоторканість гарантують інститути влади, особливо армія;
* право реалізувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;
* монопольне право встановлювати обов’язкові для всіх податки і формувати державний бюджет.
Визначень держави існує багато, але через надзвичайну складність цього політичного явища навряд чи можливо знайти хоч одне, котре би повністю відобразило всі його сторони. Щоби зрозуміти таку складність, варто ознайомитися з призначенням держави у суспільстві. Тут вона виступає як:
- політична організація громадянського суспільства;
- носій влади в суспільстві;
- представник усього населення на даній географічній території;
- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства і є обов’язковими для виконання всім населенням;
- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;
- виразник загального інтересу;
- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;
- основний стабілізатор життя;
- головний суб’єкт політичного суверенітету.
Таким чином, держава існує для забезпечення життєдіяльності суспільства в цілому і здійснює політичну владу домінуючою частиною населення в соціально неоднорідному суспільстві з метою збереження його цілісності, безпечного існування, задоволення загально-соціальних потреб.
Під „домінуючою частиною населення” мається на увазі найвпливовіша соціальна група: наприклад, партійно-державна номенклатура в СРСР або так звані „олігархи” (від давньогрецького όλιγαρχία – влада небагатьох - невелика група найбагатших людей, що впливають на державну владу) в ряді країн Латинської Америки, а також деяких пострадянських країн. Держава існувала не завжди, вона з’явилася на певному етапі суспільного розвитку, причому її виникнення і становлення відбувалося на різних континентах за наявності певних умов. Лише тоді можна говорити про формування держави, коли:
а) відбувся суспільний поділ праці;
б) виникла приватна власність;
в) відбулися суттєві зміни у психології самої людини.
У різних регіонах планети значення цих факторів у формуванні держави було різним. Наприклад, в Європі державні структури виростали з відносин приватної власності. А в Азії – з адміністративного управління, яке концентрувало у своїх руках землю, що стала власністю держави. Дотепер ще даються взнаки західний та східний типи формування держав. Держави виникають там, де існує соціальна неоднорідність, й їхнє виникнення є першим великим політичним компромісом.
Держави, як вже вказувалося, формувалися в різних історичних та геополітичних умовах, на них впливали різноманітні фактори – економічні, культурні та ін. Внаслідок дії значної кількості чинників складалися різні політичні системи, досить відмінні між собою. Виділяють, наприклад, закриті та відкриті політичні системи.
До закритих (або автаркій) відносяться ті, що мають звужені зв’язки із зовнішнім середовищем, обмежуються внутрішніми ресурсами розвитку і не сприймають цінностей чужих систем і культур. Таким були СРСР або Албанія тоталітарно-комуністичних часів.
А відкриті політичні системи активно обмінюються ресурсами розвитку із зовнішнім світом, успішно опановують цінності та політичні досягнення інших систем. До їхнього числа належать всі провідні держави сучасного світу, на цей шлях також стають країни, що здійснюють демократичну трансформацію, в тому числі й сучасна Україна.
Якщо підійти до політичних систем з культурологічної та цивілізаційної точки зору, то можна типологізувати їх за іншими ознаками. Так, західне суспільство базується на цінностях індивідуалізму, прагматизму, раціоналізму, верховенства права, оптимізму, віри у власний успіх. Східно-православне ж суспільство формувалося на інших цінностях – верховенства влади правителя, пануванні держави над людиною, на зневазі до права, свободи і людської гідності. Зокрема, такий тип утвердився в українських землях, що століттями перебували під владою Російської імперії.
На такій основі сформувався особливий ментальний тип людини, для якого характерна перевага емоцій над логікою (ірраціоналізм), пасивне очікування замість активних дій, неготовність до швидких і радикальних політичних змін (інтровертність), відсутність твердих моральних позицій. Причини невдач українці часто шукають не в собі, а в інших (ця риса називається „екстернальність”). До того ж в українському суспільстві існують завищені сподівання миттєвого покращення ситуації без докладання особливих зусиль громадськості (іншими словами - „очікування чуда”), і коли сподівання не реалізуються, то суспільством швидко оволодіває масова апатія і зневіра.
У всьому цьому, як і в зайвому українському традиціоналізмі в політиці (і навіть побуті) й полягає одна з причин уповільнення процесів модернізації в нашій державі - у порівнянні з її західними посткомуністичними сусідами. Мало того, реформи в Україні відбуваються загальмовано й у порівнянні з деякими пострадянськими країнами.
Форму держави характеризують декілька важливих елементів, серед яких важливе місце належить політичному режимові. Це поняття потребує детального висвітлення, бо без його розуміння важко зрозуміти суть сучасної політичної влади. Владою же в сучасній політології називають здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів; функціонально-специфічне начало втілення вольових рішень. Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби, ресурси і процес, який приводить до руху всі її елементи і характеризується як механізм і спосіб взаємодії між партнерами. Універсальним ресурсом влади, який продукує всі інші ресурси (економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові тощо) є людина. У цілому людина – не тільки ресурс влади, але й її суб’єкт і об’єкт. Процес здійснення влади упорядковується і здійснюється за допомогою спеціального механізму влади – системи організацій та норм їх діяльності.
1.3. Політичний режим і політична влада.
У широкому контексті політичний режим розглядають як сукупність головних прийомів і засобів здійснення політичної влади. Можна дати таке стисле його визначення: політичний режим – це реальний стан функціонування політичної системи, який характеризує механізми дії політичної влади в цій системі та її зв’язок з іншими інститутами суспільства.
Політичні режими помітно відрізняються між собою й сучасна політична наука виділяє декілька їхніх типів. Розглянемо їх у певній послідовності, виходячи перш за все зі специфічних особливостей історії України новітнього часу.
Тоталітарний режим. Передбачає всеохоплюючий або тотальний контроль держави над суспільством, монополію однієї партії та ідеології, тотальну ідеологічну мобілізацію мас. Вперше визначення „тоталітарний” було введено для означення фашистського режиму в Італії, встановленого 1922 року. Лідер фашистів Бенито Муссоліні (1883-1945) висунув формулу: „Все в державі, нікого поза державою, нічого супроти держави”, яка стисло передає сутність тоталітаризму.
Для характеристики цього типу політичного режиму ще краще підходить вираз сучасної політичної науки: „етатизована ідеократія”, тобто одержавлена влада ідеології. Найбільш типові тоталітарні режими були створені в СРСР сталінських часів (особливо в 1929-1953 рр.) та в гітлерівській Німеччині у 1933-1945 рр. Український народ зазнав великих втрат від тоталітаризму, проте залишки тоталітарної ідеології до цього часу ще відчутні у певних суспільних групах пострадянських країн, в тому числі й нашої.
Авторитарний режим. Характеризується концентрацією влади в руках однієї особи або груп людей, обмеженням прав і свобод громадян, військово-поліційним контролем. Зародився у сиву давнину, одним із класичних втілень авторитарного режиму була абсолютна монархія. У новітні часи найчастіше виступає у форми військових диктатур, наприклад, військових хунт (іспанською junta – зібрання, об’єднання) в країнах Латинської Америки.
Подібні режими існували у міжвоєнні роки в більшості країн Центральної та Південно-Східної Європи, наприклад – у Польщі та Румунії, до складу яких тоді входили західноукраїнські землі (Галичина, Волинь і Полісся – Польщі; північна частина Буковини, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії – Румунії). Українці зазнавали шовіністичних утисків від авторитарних правителів Варшави та Бухаресту. Ознак авторитарного поступово набував і політичний режим в СРСР після смерті Сталіна у 1953 р. Майже до самого краху Радянського Союзу авторитарний режим компартійної номенклатури придушував всі спроби українців досягти реального самоврядування і можливості самим вирішувати свою долю. Спроби трансформувати авторитарний режим у демократичний здійснювалися в СРСР в період „перебудови” 1985-1991 рр., проте реформам він не піддавався і Радянський Союз врешті решт розпався. Нові незалежні держави, що утворилися на його руїнах, пішли різними шляхами. У балтійських країнах було створено демократичні режими, в Туркменістані часів Сапармурата Туркменбаші – неототалітарний, в путінській Росії та лукашенківській Білорусії – авторитарний, а в ряді інших пострадянських держав – олігархічно-кланові.
Олігархічно-клановий. Клан (від кельтського clann – рід) – група родичів, об’єднаних господарськими та громадсько-політичними зв’язками. У цьому типі політичного режиму на владу значний вплив здійснюють бізнесові структури, які отримують надприбутки за допомогою монополізму та протекціонізму, а також потужні політико-бізнесові мас-медіа (засоби масової інформації – телевізійні канали, газети тощо). Режим такого типу створювався в Росії у 1991-1999 рр. - часи президентства Б.Єльцина, а також в Україні 1994-2004 рр., коли президентом був Л.Кучма. У нашій країні для означення власного варіанту олігархічно-кланового режиму використовувався термін „кучмізм”. Влада олігархічних кланів перетворилася на гальмо суспільно-економічного розвитку, що і викликало масові виступи проти неї. Проте подолати „кучмізм” остаточно ще не вдалося, і Україна нині лише переходить від олігархічно-кланового режиму до ліберально-демократичного.
Ліберально-демократичний. При такому типі політичного режиму існують збалансована, політично відповідальна влада, верховенство права, конституційні гарантії прав і свобод громадян. Характерний насамперед для високорозвинених держав Європи та Північної Америки. Президент США Авраам Лінкольн свого часу дав таке визначення демократії: „народний уряд, обраний народом і для народу”. Проте демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур не збігаються абсолютно. У демократичних суспільствах нерідкими є негативні явища: політичні та економічні кризи, корупція в державних органах влади, зростання злочинності тощо. Однак при демократичному режимі захищені права меншості, що дозволяє суспільству уникнути тиранії більшості.
Основи ліберально-демократичного режиму закладаються в Україні після „Помаранчевої революції” 2004-2005 рр., хоча процес цей іде повільно і неоднозначно. Формування ліберально-демократичного політичного режиму є необхідною умовою для подальшого вступу України до євроатлантичних структур – НАТО і ЄС, а саме такий стратегічний напрямок розвитку держави декларує сучасна українська влада.
Нині Україна являє собою європейську державу з територією 603,7 тисяч квадратних кілометрів, населенням близько 47 мільйонів, річним обсягом ВВП приблизно 60 мільярдів доларів. Долаючи наслідки тоталітаризму, вона поступово розвивається на шляху до демократії і ринкової економіки.
Таким чином, політичний режим сучасної України еволюціонує у напрямку до ліберально-демократичного, що створює умови для подолання наслідків тоталітаризму й активної участі країни в процесах європейської інтеграції. Щоб успішно модернізувати суспільство, політична система країни повинна функціонувати ефективно.
А політична система вважається дієвою лише тоді, коли інститути влади забезпечують повне і точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, адекватної тому чи іншому етапу цивілізаційного розвитку. На сучасному етапі суспільного розвитку пріоритетними стали гуманітарні критерії ефективності політичних систем. Термін „критерій” взято з давньогрецької (κριτήριον – спосіб судження) і означає мірило для визначення, оцінки предмета чи явища; ознаку, взяту за основу класифікації.
- Ефективність політичної системи.
Політична система містить елементи на декількох структурних рівнях: інституціональному – органи державної, регіональної та місцевої влади, виборчу та партійну системи; ментально-поведінковому – політичне мислення, суспільні цінності, мова, поведінка суб’єктів політичного процесу; суб’єктно-процесуальному – індивідуальні, групові та масові суб’єкти політики, їх вплив на процеси формування і розподілу політичної влади; інтеракціоністському – форми політичної взаємодії. Політичними інститутами влади є ті, що безпосередньо формуються народом, територіальними громадами та представницькими органами і приймають політичні рішення. На рівні держави такими є