З 1991 року Україна існує як незалежна держава

Вид материала

Контрольні питання до теми 1-ї
Концептуальні засади та сутність гуманітарної та соціальної політики держави.
Людина як найвища соціальна цінність.
Сучасна гуманітарна політика України, її соціальна природа.
Політика і мораль.
Культурна політика українського суспільства на сучасному етапі розвитку.
Духовне життя і духовний простір сучасної України
Гуманістичні засади етнонаціональної політики сучасної України.

Подобный материал:

1 2 3 4

Контрольні питання до теми 1-ї

Дайте визначення терміну „політика”.
Охарактеризуйте поняття „легітимність”.
Назвіть ознаки держави.
Поясніть призначення держави в суспільстві.
Дайте визначення терміну „політичний режим”.
Назвіть типи політичних режимів.
Проаналізуйте спільне й відмінне у тоталітарному та авторитарному режимах.
Поясніть, чим олігархічно-клановий режим відрізняється від ліберально-демократичного.
Охарактеризуйте сучасний політичний режим в Україні.
Дайте визначення поняття „політична система”.
Проаналізуйте різницю між закритими і відкритими політичними системами.
Назвіть критерії ефективності політичної системи.
Порівняйте високоефективні політичні системи з системами низької ефективності.
Назвіть універсальні інструменти управління, застосування яких значно підвищує ефективність політичної системи.
Поясніть суть механізму взаємного стримування і противаг у політичній системі сучасної України.
Проаналізуйте різницю між президентською та парламентською республіками.
Дайте визначення поняття „місцеве самоврядування”.
Вкажіть відмінність між базовим і регіональним рівнями місцевого самоврядування.
Поясніть роль місцевого самоврядування у розвитку демократії в державі.
Дайте визначення громадянського суспільства.
Поясніть, чому громадянське суспільство розвивається лише в умовах демократії.
Охарактеризуйте поняття етатизму.
Дайте визначення соціальної держави.
Проаналізуйте співвідношення понять „соціальна держава” і „правова держава”.
Поясніть суть терміну „правова держава”.
Назвіть ознаки правової держави.

Тема 2

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА СУТНІСТЬ ГУМАНІТАРНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ.

Сучасна філософія розглядає людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Латинською мовою слова „людський, людяний” звучать як humanus. Звідси походить і загальновідомий термін „гуманітарний підхід”, який широко використовується в оцінці суспільних явищ.

Людина як найвища соціальна цінність.

У тоталітарні часи радянська влада ставилася до окремої людини із зневагою, вбачаючи у ній лише малосуттєву деталь державного механізму. В одному із своїх виступів Сталін назвав людину „гвинтиком” державної машини, і цей вислів постійно відтворювався офіційною пропагандою. Антигуманна сутність тоталітаризму з особливою силою проявлялася в його політиці, що ігнорувала елементарні людські потреби і навіть саме людське життя. Найбільш разючим прикладом є голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр., спровоковані діями центральної влади.

Наприклад, для закупівлі на Заході станків та обладнання в рамках політики індустріалізації країни радянський уряд продавав зерно за кордон по демпінговим цінам. Для цього в 1932-1933 рр. він викачав з України запаси продовольства і прирік на вимирання від голоду мільйони людей. В нашій країні голодомор 1932-1933 рр. визнаний геноцидом української нації.

Існує чимало прикладів зневаги до людей з боку тоталітарного режиму. Будуючи нові підприємства, влада довгий час не забезпечувала їхніх робітників нормальним житлом. Колгоспники впродовж десятиліть фактично не отримували платні за свою каторжну працю і виживали лише за рахунок власних присадибних ділянок і вкраденої у колгоспі продукції сільського господарства. Подібна політика вкрай принижувала людину і заперечувала гуманітарні цінності, що вироблялися людством ще з античного періоду.

Чимало філософів здавна розглядало людину як мірило всіх речей. Уявлення про неї як визначальну мету і вищу цінність суспільства у сучасну епоху називається гуманізмом. Вперше поняття „гуманізм” пролунало з вуст видатного античного оратора Цицерона ще у другому столітті до нашої ери, і з того часу вживалося у різних значеннях.

Для сучасного стилю мислення характерною є переоцінка застарілого погляду на людину лише як на „агента соціальних сил” та елементарного „продукту суспільних відносин”. У даному випадку термін „агент” (від латинського agens [agentis] „діючий”) використовується в значенні „той, що втілює в життя чиїсь ідеї або чиюсь волю”. А такий погляд був характерний для прибічників марксизму-ленінізму. Можна навести розлогу цитату з „Філософського словника” радянських часів, в якому дається наступне визначення: „Людина – суб’єкт історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота ( представник виду homo sapiens), генетично пов’язана з іншими формами життя, яка виділилася з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці, котра володіє членороздільною мовою, мисленням і свідомістю”. І далі: „сутність людини... є сукупність всіх суспільних відносин”. Проте такий погляд ігнорує свободу вибору, притаманну людині, зводячи все лише до дії об’єктивних (незалежних від волі людини) обставин. Вузькість подібного підходу необхідно долати.

Сучасний погляд на людину акцентує її як вільну у своїй самореалізації особистість, злиту зі світом природи, повернуту до емоцій, еросу, власного тілесного начала. Наприкінці ХХ століття було висунуто цілу концепцію, котра включає у себе головні положення „оновленого гуманізму”. Ідеї „оновленого гуманізму” забезпечують йому широку соціальну базу і підтримку з боку різних верств населення.

Головні ідеї „оновленого гуманізму”:

людський вимір економіки і політики;
екологічна етика та „мораль ненасильництва”;
діалог і толерантність як імперативи (повеління, настійні вимоги) людських взаємин;
„активізм” як принцип ставлення до несприятливих умов буття;
соціальний прагматизм, орієнтація на реальні проблеми і турботи „земної людини”.

Істотна особливість концепції „нового гуманізму” полягає ще й у тому, що вона виходить із положення про поєднання індивідуальних та групових ціннісних вимог, соціальних, національних та загально-цивілізаційних інтересів, що забезпечило їй гнучкість та всеосяжність.

На основі ідей „нового гуманізму” в сучасному світі відбувається гуманізація політики, котра дозволяє наповнити реальним змістом положення про людину як найвищу соціальну цінність. Гуманізація політики – це надання політиці гуманістичної спрямованості, орієнтація на реалізацію інтересів особи і задоволення потреб широких суспільних верств. У внутрішній політиці – забезпечення громадянських прав, утвердження пріоритету людини, а не якихось суспільних структур, у зовнішній – утвердження міжнародних відносин, які підпорядковані збереженню миру, інтересам людини.

Подібна політика відповідає інтересам найширших верств населення, тому користується масовою підтримкою. У пострадянських державах гуманізація політики є складовою загальної модернізації суспільства, наближення реалій їхнього життя до тих стандартів, які вироблені у високорозвинутих суспільствах.

Сучасна гуманітарна політика України, її соціальна природа.

Державна політика проводиться у різних сферах життя: економічній, соціальній тощо. Особливе місце належить культурно-гуманітарній сфері, котра включає у себе освіту, науку, культуру. Високий розвиток саме цих галузей в значній мірі визначає ступінь розвитку держави. Впродовж тисячоліть людської історії визначальним вважалося виробництво матеріальних цінностей, відтак і суспільство носило назву спочатку аграрного, потім індустріального та постіндустріального. Але у другій половині ХХ століття внаслідок бурхливого розвитку науки і техніки на Заході зародилося інформаційне суспільство, якому на зміну останнім часом приходить суспільство знань. Таке суспільство формується нині в Північній Америці, Японії, Західній Європі. На жаль, Україна, подібно до більшості постсоціалістичних країн, помітно відстає від цього процесу.

У той же час нашій країні у спадок від недавнього минулого дісталася досить розвинута система освіти і науки, створена ще у період існування Радянського Союзу. Керівництво СРСР у своїх спробах швидкої модернізації країни чимало уваги приділило розвиткові тих наук, які були необхідні для технічного розвитку, насамперед у військово-промисловому комплексі. Загальновідомі досягнення радянської фізики та математики – їм виділялися значні фінансові засоби з державного бюджету як науковій основі для створення сучасних зразків зброї та військової техніки. Після досягнення Україною державної незалежності її пріоритети у сфері розвитку науки та освіти кардинально змінилися, значно підвищилася громадська увага до розвитку соціогуманітарних наук, гуманізації всієї системи освіти.

Гуманітарна політика держави – це система принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;
соціодинаміки освіти, науки, культури;
забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;
реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;
формування і збагачення творчого потенціалу особи;
всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності.

Сучасна державна політика України в значній мірі спрямована на реформування усіх складових гуманітарної сфери. Вдалося досягти певних позитивних зрушень, проте у ній ще існує чимало проблем, подолати які покликана сучасна гуманітарна політика України. З найбільш болючих необхідно відзначити такі, що характерні для сфери науки, освіти і культури:

тут не визначено обсяги державного фінансування пріоритетних напрямків, а також механізми розподілу державних коштів на конкурсних засадах, із залученням незалежної експертизи наукових і культурологічних проектів;
у царині науки, освіти і культури не закладено законодавчі стимули спонсорування пріоритетної навчальної, наукової та культурної продукції.

Для забезпечення різних сфер життя, в тому числі й гуманітарних, висококваліфікованими кадрами необхідно мати відповідну систему вищої і середньої освіти. Сучасне суспільство взагалі потребує багато кваліфікованих спеціалістів: чим вище освітній рівень працюючих, тим вища продуктивність і культура їхньої праці. Радянська середня та вища школа забезпечували різні царини життя випускниками, як на той час, достатньо освіченими. Рівень тодішньої освіти на загал відповідав загальному рівневі індустріального суспільства. У цілому він зберігся дотепер, проте вже зовсім не відповідає сучасним вимогам, бо застарів приблизно на 50 років. У сфері освіти Україні необхідно якомога скоріше переходити на сучасні європейські стандарти, однак інерція минулого гальмує процеси реформування вищої та середньої освіти.

Політика держави у цій сфері має бути скерована на подолання еклектики (поєднання непоєднуваного) та архаїчних рис, притаманній вітчизняній системі освіти. Серед таких рис необхідно виділити наступні:

в Україні існує шість освітніх кваліфікаційних ступенів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, кандидат наук, доктор наук) замість трьох європейських (бакалавр, магістр, доктор);
не визначені нормативи державного фінансування на одного учня, а також студента в межах державного замовлення;
громадянам практично недоступна система пільгового кредитування для отримання вищої освіти;
занадто громіздким є державний базовий компонент освіти, що унеможливлює спеціалізацію знань на рівні повної середньої школи, а також оптимізацію навчального процесу, максимально наближену до втілення у життя принципів професіоналізму у вищій школі;
застаріла система набору у вищі навчальні заклади, яка не стимулює конкуренцію, вільний вибір професії і не забезпечує зв’язок середньої школи з вищою;
наявність сильного адміністративно-централізованого контролю над закладами освіти і слаборозвинутих елементів самоврядування та автономії закладів освіти.

Без подолання зазначених недоліків нашій країні не вдасться створити сучасну систему освіту, необхідну для успішної конкуренції у світі. У багатьох європейських країнах вироблені спільні вимоги до вищої освіти і розроблені єдині його стандарти. Їх розробка і запровадження отримали назву Болонського процесу за назвою заснованого ще в ХІ ст. університету в північно-італійському місті Болонья. До речі, ректором цього університету в 1481-1482 рр. був український вчений, доктор медицини та філософії Георгій Дрогобич (він же Юрій Котермак з Дрогобича). Україна недавно приєдналася до Болонського процесу і здійснює деякі зміни на шляху поступового наближення своєї системи вищої освіти до європейських вимог. Реалізація стандартів Болонського процесу передбачає:

утвердження справжньої автономії та самоврядування університетів;
перехід на триступеневу освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр, доктор);
скорочення в два-три рази кількості освітніх спеціальностей;
зміна статусу вищих навчальних закладів у рамках двох типів найменувань – університети і коледжі;
перехід на кредитно-модульну систему підготовки та оцінювання знань студентів;
взаємне визнання та уніфікацію дипломів.

Перехід на Болонську систему дозволить українській вищій освіті наблизитися до сучасних вимог, що відповідають європейським стандартам. Кожен громадянин держави повинен мати рівні можливості для власного розвитку, в тому числі й сфері освіти. Однак існують різні навчальні заклади – від елітарних до масових, котрі дають освіту неоднакової якості. Найбільш талановитим і здібним молодим людям держава має забезпечувати допуск до навчання в найкращих навчальних закладах, бо це відповідає інтересам суспільства. Крім держави, чималу роль можуть зіграти тут й інститути громадянського суспільства. У високорозвинутих країнах існують громадські фонди, котрі виділяють значні кошти на фінансування освіти талановитої молоді. В Україні така форма стимулювання молодих талантів лише зароджується. А в швидкому просуванні здібних людей східцями соціальних сходів зацікавлено все суспільство. Висока ступінь соціальної мобільності дозволяє вихідцям із різних соціальних верств займати те місце в житті, якого вони гідні. Суспільство, що стимулює подібні процеси, досягає високої ступені розвитку, а також тривалої політичної стабільності.

Політика і мораль.

Державний службовець сучасної формації повинен керуватися у своїй діяльності засадами гуманізму і бути знайомим з основами політичної етики. Етикою називається наука про закони і норми поведінки людей. Об’єктом вивчення у ній є мораль. А вимоги моралі звернені до всіх членів суспільства й засновуються на стихійно сформованих і загальновизнаних приписах та оцінках, підкріплених силою масового прикладу, звичок, громадської думки. Моральні начала, цінності та норми, що мають відношення до політики, складають у сукупності політичну етику. Політична етика – це нормативна теорія політичної діяльності, що стосується справедливого соціального устрою, взаємних прав і обов’язків керівників та громадян, фундаментальних прав людини і громадянина, розумного співвідношення свободи, рівності й справедливості тощо. Вона грає ключову роль у легітимізації як політичної влади взагалі, так і різних форм правління.

В основі політики, як вважають сучасні політичні філософи, лежить постулат, згідно з яким мораль приписує вибір гідних засобів для досягнення розумно поставлених цілей. З цією точкою зору не погоджується чимало політиків-практиків, які у своїй діяльності керуються зовсім іншими засадами. На їхню думку, політика повинна засновуватися виключно на прагматизмі й мораль взагалі не сумісна з політикою. Такі погляди у кінцевому рахунку призводять до різкого падіння авторитету політиків в очах громадськості, а відтак позбавляють політичну владу легітимності.

Дискредитація нинішнього покоління політичної еліти в деяких пострадянських державах, в тому числі й нашій, є наочним свідченням хибності подібних поглядів на співвідношення політики та моралі. Існує чітка різниця між практичною доцільністю та морально допустимим, і коли політик її не відчує, то потрапляє під моральний осуд суспільства, що може вартувати йому кар’єри. Подібних прикладів у новітній політичній історії України можна знайти чимало – втраті парламентського статусу політичними партіями, як правило, передувало порушення певних етичних норм їхніми лідерами. У політиці, як і в державному управлінні, діють свої правила.

Функціонування сучасного державного апарату і всього механізму державного управління неможливо собі уявити без раціонально розроблених, твердо встановлених і обов’язкових правил, без професіоналізації політики та механізму управління. Для означення професійного апарату управління свого часу був створений термін „бюрократія”, який згодом в українській мові набув певного негативного відтінку. Проте первинне значення його абсолютно нейтральне. Слово бюрократія походить від поєднання французького bureau (бюро, канцелярія) і давньогрецького κράτος (влада, панування). У буквальному перекладі воно означає „влада канцелярії”. Саме бюрократія і стала інструментом професіоналізації апарату управління, котрий засновується на принципах професійної компетенції, ієрархії та спеціалізації функцій. Перш, ніж перейти до питання про співвідношення професіоналізму та моралі, необхідно розібратися у тому, чим відрізняється професійний управлінець від політика.

Вже згадуваний німецький соціолог Макс Вебер чітко розрізняв ці дві професії. Він писав: „Справжньою професією справжнього чиновника ... не повинна бути політика. Він повинен „управляти” перш за все неупереджено ... по меншій мірі офіційно, якщо під питання не поставлені „державні інтереси”, тобто життєві інтереси панівного порядку. Sine ira et studio – без гніву та упередження повинен він вершити справи. Таким чином, політичний чиновник не повинен робити того, що завжди і необхідним чином повинен бажати політик – як вождь, так і його почет – боротися. Позаяк перехід на будь-який бік, боротьба, пристрасть – ira et studium - є стихією політика, і насамперед, політичного вождя”.

Діяльність політика і діяльність чиновника підчиняються різним принципам відповідальності. Державний службовець – управлінець повинен точно і добросовісно виконувати наказ вищестоящого начальника. Без такої морально обумовленої дисципліни неможливе функціонування будь-якого апарату. А політичний керівник чи державний діяч несе особисту відповідальність за всі свої дії. Така відповідальність передбачає наявність у її суб’єкта певних морально-етичних позицій та переконань. З даної точки зору, професіоналізм та ефективність управлінця й є показниками його моральності, вірності своєму професійному покликанню та обов’язку. Висока ефективність найтіснішим чином пов’язана з професіоналізмом, а той, у свою чергу, - з моральністю, оскільки приносить суспільно-цінні результати.

Нерідко професіоналізм та неупередженість при вирішенні політичних питань самі по собі можуть бути ознакою того, що політик є прибічником принципу справедливості. Однак варто враховувати і те, що неупереджене використання професійних навичок може бути поставлено на службу як правій, так і неправій справі. Тут виникає проблема законності та правомірності використання державної влади для реалізації таких засадничих матерій, як рівність, справедливість, свобода, захист прав людини. Політики з авторитарним стилем мислення намагаються виправдати застосування примусових заходів для захисту саме таких цінностей.

Проте прибічники демократичного суспільства, заснованого на вільній ринковій економіці й визнанні прав і свобод людини, послідовно вимагають від держави проведення ненасильницької політики. Максимально обмежене використання примусової влади, а у багатьох випадках і повна відмова від використання примусових заходів, свідчать про високий розвиток суспільства. Нині загальновизнано, що ненасильницькі форми політики повинні домінувати в демократичній правовій державі.

Необхідно звернути увагу на одну важливу обставину. Між правом і мораллю існує визначена межа. Щоб її зрозуміти, треба притримуватися так званого „золотого правила”, сформульованого ще у стародавні часи. Воно гласить: „Не роби іншим того, чого ти не хотів би, щоб інші робили тобі”. Це правило вимагає від кожної людини визнавати поруч із власними правами та інтересами наявність прав та інтересів у всіх своїх співгромадян. Коли цю максиму реалізують у політиці, то важливим є не допустити ухилу в якісь один бік: професіоналізм не можна ставити над мораллю, чи мораль - над професіоналізмом. При порушенні цього правила негайно виникають серйозні небезпеки.

Якщо, наприклад, підкорити право моральним вимогам, то відразу з’являється спокуса запроваджувати добро і справедливість насильницькими методами, що неминуче призведе до всевладдя держави. Таким шляхом намагалися йти більшовики, котрі висунули гасло примусового „ощасливлювання” людства. Подібна політика замість загального щастя принесла населенню СРСР багатомільйонні жертви й в кінцевому рахунку завершилася повним крахом комуністичного експерименту. Існує серйозна суперечність між реальним та ідеальним, котру в принципі неможливо подолати: втілення у життя ідеальних, тобто недосяжних, цілей приносить результат, діаметрально протилежний запланованому.

Тут необхідно враховувати особливості політичної культури того чи іншого суспільства. Політологи розглядають політичну культуру як ментально-поведінковий рівень суб’єктів політичного процесу, духовно-ментальну основу політичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії. Європейський тип політичної культури відрізняється повагою до закону і особи. Відтак для європейця поняття моралі мають важливе значення і політик, що скоїв аморальний вчинок, який став відомий громадськості, мусить покидати свою посаду. У країнах з високо розвинутою політичною культурою існують високі вимоги щодо моральності політиків – вони сформовані століттями демократичного розвитку і спираються на глибоку історичну традицію.

На жаль, політична культура сучасної України такого рівня ще не досягла. Навпаки, на рівні масової свідомості суспільні патології (злодійство, корупція, хабарництво) сприймаються тут як нормальні способи розв’язання життєвих проблем. Звичними у суспільстві стали мафіозно-кланові цінності: збагачення будь-якою ціною, кланова солідарність, підлабузництво і продажність влади, здобування успіху за допомогою протекціонізму, ритуальне словоблуддя і т.п. Чимало вітчизняних політиків користується тим, що українці на загал не звикли суворо дотримуватися моральних та правових норм, й демонстративно ігнорує моральні цінності. Тому в суспільстві складається уява про принципову несумісність політики і моралі, що наносить відчутної шкоди самому суспільству.

Таким чином, співвідношення політики і моралі є досить неоднозначним. У той же час слід зазначити, що між сферою політики та сферою моралі не існує нездоланних бар’єрів. Будь-якій правовій системі властиві принципи справедливості, й цей факт підтверджує: поняття „право, держава, політика”, з одного боку, та „мораль, справедливість”, з іншого, мають точки дотику. Розширення взаємодії між цими поняттями відповідає інтересам суспільства.

Культурна політика українського суспільства на сучасному етапі розвитку.

Латинське слово cultura означає „обробка, виховання, освіта, облагородження”. Під культурою розуміється сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством впродовж його історії та різноманітних форм діяльності, спрямованої на їх виробництво, засвоєння та застосування. Розрізняють культуру матеріальну та духовну, відповідно до поділу людської діяльності. До духовної культури належать духовні цінності (форми суспільної свідомості, наукові теорії, твори художньої літератури, образотворчого мистецтва, соціальні норми та ін.), які виконують регулятивну, прогностичну й деякі інші суспільні функції та відповідні форми людської діяльності. Головними сферами духовної культури є наука, освіта і мистецтво.

У цих сферах держава, політичні партії та громадські рухи й організації проводять власну політику, що отримала назву культурної політики. Культурна політика охоплює також діяльність культурно-освітніх та релігійних установ, засобів масової інформації, організації дозвілля тощо. За своїм змістом та спрямованістю культурна політика відбиває інтереси держави, нації, панівних соціальних груп. Вона покликана задовольняти культурні потреби населення країни, сприяти всебічному розвиткові культури. В умовах глобалізації зростають культурні зв’язки між народами, відбувається процес запозичення культурних надбань одних народів іншими.

З 1946 р. розпочала свою роботу міжурядова організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, що носить назву „Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури”, скорочено ЮНЕСКО (англійською UNESCO – United Nations Education Scientific and Cultural Organization). Згідно Статуту ООН вона сприяє розвиткові співробітництва різних країн у сфері освіти, науки і культури для заохочення загального збереження справедливості, правопорядку, прав людини й основних свобод. Україна є членом ЮНЕСКО з 1954 року і вступила до неї, ще будучи Українською РСР у складі Радянського Союзу. Експерти цієї авторитетної організації визначили, що культурна політика держави повинна бути спрямована на досягнення визначених культурних цілей за допомогою оптимального використання всіх фізичних та духовних ресурсів, які має суспільство в даний час.

Культурна політика сучасної України формувалася в умовах переходу нашої країни до демократії. Від минулого їй дісталися чимало кадрів, вихованих на застарілих зразках минулого, коли радянська держава намагалася підпорядкувати культуру політичним інтересам і цілям існуючого режиму, пануючої комуністичної ідеології. Попередній політичний режим намагався використовувати культуру як знаряддя маніпуляції громадською свідомістю, переслідував тих діячів культури, які протистояли втручанню держави в їхню творчість.

На зміну таким методам проведення культурної політики повинні прийти зовсім інші. Адже в демократичному суспільстві забезпечується свобода культурної творчості, населенню відкривається широкий доступ до культурних здобутків та інформації. При цьому кожен член суспільства, незалежно від соціального та етнічного походження, рівня матеріального достатку чи віросповідання має право на рівні можливості для культурного розвитку. Перед державою стоїть важливе завдання: забезпечити найширшим верствам населення доступність різного роду видовищ, театрів, музеїв, бібліотек тощо. Створення умов для вільного саморозвитку національної культури належить до головних напрямів гуманітарної (в тому числі й культурної) політики.

Використовуючи механізми культурної політики, держава повинна:

формувати інфраструктуру сфери культури та забезпечувати її бюджетне фінансування;
сприяти формуванню національної творчої інтелігенції, створенню належних матеріальних і духовних умов для її життєдіяльності;
сприяти розвиткові міжнародних культурних зв’язків.

Необхідно підкреслити, що у здійсненні культурної політики значну роль грають не лише державні структури, але й громадські організації, підприємства, комерційні структури – всі вони матеріально підтримують діяльність культурних установ. На жаль, в сучасній Україні меценатство ще не досягло рівня високорозвинутих країн: держава не має системи законодавчого стимулювання такого явища. На Заході підприємці та комерсанти, які виділяють власні кошти на розвиток культури, отримують різноманітні податкові пільги, чого українська практика ще не створила.

Проблемою сучасної культурної політики є й те, що не подолано утилітарно-технократичне ставлення до культури, відбувається її зайва комерціалізація – місце культури нерідко займає шоу-бізнес, метою якого є отримання прибутку, а не створення духовних цінностей. Управлінці нерідко за старою звичкою використовують адміністративні методи управління культурою, що протипоказано цій тонкій сфері. Грубе втручання з боку державного чиновництва у процес художньої творчості митця наносить великої шкоди створенню духовної продукції, і в кінцевому рахунку негативно позначається на духовній атмосфері в країні.

Після отримання Україною незалежності багато говорилося на державному рівні про необхідність відродження національної культури українського народу та всіх етносів, представники яких проживають на території нашої держави. Подібні заяви потребували підтвердження у вигляді цільових державних програм, забезпечених бюджетним фінансуванням. Втім, видатки на культуру навіть у порівнянні з радянськими часами помітно скоротилися, що поставило під сумнів чимало із сказаного з високих трибун. Цілі відродження національної культури в значній мірі виявилися декларативними, натомість державна культурна політика виявилася нездатною попередити нову хвилю русифікації України. Спираючись на російськомовні ЗМІ, що домінують в українському інформаційному просторі, політики сусідньої великої держави ведуть наступ на Україну, намагаючись витискати українську культуру культурою власного народу. Причому телеекрани нашої країни пропагують не високі зразки російської культури, а так звану „попсу” – тобто продукт „масової культури” в її найгірших варіантах.

Відбувається також і „вестернізація” культурного простору України, який заповнюється недолугою продукцією західного шоу-бізнесу, примітивними голлівудськими кінострічками, що смакують насильство, наркоманію та інші людські пороки. Такий процес є зворотною стороною глобалізації, що охопила різні сфери життя. Вихід з культурної самоізоляції, характерної для радянських часів, відкрив пострадянські держави для широкого проникнення на їх територію культурного продукту, створеного в інших країнах, насамперед, західних.

Необхідно констатувати, що культурна складова глобалізації відіграє все помітнішу роль. В її основу покладена нова технологія розвитку культури людства – нові технології виробництва товарів, знань, засобів спілкування. Змінюється і сама людина. Глобалізація зближує народи з культурного погляду, сприяючи утвердженню культурної комунікативності, одноманітності, уніфікованості. Незважаючи на чисельні протести культурологів та діячів культури, культурна багатоманітність поступово відступає, звільняючи місце невиразній одноманітності. Зупинити процес формування світової цивілізації як синтезу національних культур, становлення системи загальнолюдських цінностей, поки що не вдається нікому. Його можна лише загальмувати в деяких регіонах чи країнах, і то тільки тимчасово. При всіх позитивних аспектах глобалізації (перш за все зближення різних країн і народів) на перший план починають висуватися негативні наслідки подібних процесів. Невипадково у світі піднімається хвиля громадського руху, що отримав назву руху антиглобалістів.

Духовне життя і духовний простір сучасної України

Розвиток духовної сфери будь-якої країни залежить від багатьох чинників, серед яких помітне місце посідає культурна політика держави. Духовні цінності створюються, розповсюджуються та споживаються, і державна політика може як стимулювати ці процеси, так і гальмувати їх. У той же час існують різні визначення поняття „духовний”, в тому числі й дуже спрощені, котрі його змістом вважають лише те, що відноситься до релігії та церкви. Сучасне розумінні цього поняття значно складніше і включає у себе чимало різних компонентів, серед яких важливе місце належить духовному виробництву. Частина філософів розглядає духовне життя суспільства як суспільну свідомість і вважає ці поняття синонімічними.

У вітчизняній науковій літературі також вживається термін „духовний простір України”, наповнений конкретизацією змісту категорії „простір” як форми існування об’єкту щодо духовного життя України. Поряд з розвитком (рухом) і часом духовного життя, духовний простір втілює особливу природу людської духовності. Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим об’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляються в цілепокладанні та творчій діяльності, яка заповнює собою духовний простір, - насамперед у вигляді духовного виробництва як творення предметів духовних потреб людини.

Духовний простір України заповнений творенням інтелектуальних і естетичних цінностей, які задовольняють потреби як кожної людини зокрема, так і всіх громадян Української держави разом. Створення власної держави відкрило перед українцями нові можливості для розвитку творчості, які використовуються ще далеко не в повній мірі. Український народ має великий потенціал духовного досвіду, що потребує своєї реалізації у різних сферах життя.

При розгляді питання про духовне життя сучасної України необхідно звернути пильну увагу на таку форму суспільної свідомості, як релігія. Її роль у духовному житті суспільства є значною, проте в радянські часи або повністю ігнорувалася державною владою, або ж штучно применшувалася. Після десятиліть примусового атеїзму в СРСР відродження релігійно-церковного життя в Україні відбувалося досить непросто. Процес цей супроводжувався протистоянням віруючих різних конфесій, конфліктами церков з державою перш за все за повернення церковного майна законним власникам. Поступово гострота конфліктів зменшувалася, створювалася нова законодавча база, що регулює відносини церкви та держави.

Нині в нашій країні не лише декларована (як в СРСР), але й законодавчо гарантована свобода совісті, яка дозволяє громадянинові користуватися свободою віри чи невіри. Подібна правова категорія міститься в конституціях більш ніж третини держав сучасного світу. Натомість у деяких з них забезпечені статуси панівних, офіційних або привілейованих релігій – такі положення зафіксовані у конституціях більш ніж 40 держав. Наприклад, особливий статус ісламу гарантований законодавством 17 держав світу (Афганістан, Іран, Пакистан, Саудівська Аравія та ін.), римсько-католицької церкви – 14 держав Європи та Америки (Ватикан, Іспанія, Італія тощо), євангелістсько-лютеранського віросповідання – 4 європейських країн (Данії, Ісландії, Норвегії, Швеції). Привілейовані позиції у Великобританії посідає англіканська церква, а в Ізраїлі особливе місце належить іудаїзму.

В останні роки привілейований статус отримала Російська православна церква в РФ, але вона не стала державною, на відміну від царських часів. У той же час правляча еліта Росії намагається використати церкву для зміцнення своїх позицій в суспільстві. Відомий російський політолог А.С. Панарін не випадково ставив питання про „політичний потенціал греко-православної ідеї”: в умовах ідеологічного вакууму влада гарячково шукає, чим цей вакуум заповнити. Звідси витікають спроби одержавити найвпливовішу в країні церкву.

Навіть в Україні у 1992-1994 рр. існувала тенденція до впровадження державної релігії, яка викликала діаметрально протилежні оцінки в суспільстві. Чимало священиків підтримувало подібні ідеї: офіційна церква отримує пільги та привілеї від держави. Наприклад, лише її послідовники можуть обіймати посаду голови держави, така церква має підтримку держави у проведенні своєї місіонерської роботи тощо.

Ті, хто притримується ідеї одержавлення церкви, найчастіше аргументують свою позицію думкою про тотожність церковної та національної приналежності. Подібний аргумент є дуже архаїчним й не відповідає реаліям сучасного життя. У середньовіччі віросповідання було важливішим за етнічну належність і зміна віри часто тягнула за собою етнічну асиміляцію. Так, в українських та білоруських землях, що потрапили під владу Речі Посполитої, нащадки князів і бояр Київської Русі з православ’я переходили в римо-католицизм, одночасно полонізуючись. З їхнього числа виходили такі гонителі православ’я, як Ієремія Вишневецький, сумно відомий своїми звірствами проти православного населення під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Перехід представників слов’янських народів в іслам найчастіше призводив до того, що вони разом з релігією переймали у турків їхню мову та культуру. Але існували і виключення з цього правила: віруючі єретичної Боснійської церкви, переходячи в іслам, зберегли свою мову і чимало елементів власної народної культури, їхні нащадки нині називаються „босняками” або „боснійськими мусульманами”. Власну мову також зберегли ісламізовані македонці-торбеші та болгари-мусульмани в Родопах (т.зв. „ахреан” або „помаки”).

Невдалою виявилася і спроба римсько-католицького духовенства примусити українців та білорусів змінити свою етнічну належність шляхом запровадження Брестської унії 1596 року. Історичний досвід показав, що греко-католики українці не лише зберегли свої звичаї, традиції та мову, але і виробили таку міцну національну самосвідомість, яка дозволила їм успішно протистояти всім намаганням чужинських властей асимілювати українське населення Галичини. Нині в Україні свою належність до українського етносу відчувають і підкреслюють представники різних конфесій, які вносять гідний вклад у розвиток національної культури.

Прибічники впровадження державної релігії неодноразово висловлювали претензії на виключне право репрезентувати українську національну ідею, бути єдиними виразниками інтересів українського народу. Проте ці спроби лише викликали зростання міжконфесійного протистояння і негативно позначилися на стабільності суспільства. Нерідко як аналог національно-державної релігії використовується термін „національна церква”, під якою розуміють церкву, єдину для всієї нації. Таке трактування є невірним. Об’єднуючим фактором у сучасних умовах є не єдина „національна церква”, а українська національна ідея, єдина для переважної більшості громадян країни. До того ж і національною церквою нині називають церкву будь-якої конфесії, яка функціонує у певний історичний період, на означеній території, спираючись на свою традицію, сприяючи поступові етнокультур, самосвідомості й державницького менталітету окремої нації та має значний рівень поширення серед населення того чи іншого регіону. На таку роль в сучасній Україні може одночасно претендувати декілька церков, точніше - конфесій.

В Україні склалася поліконфесійність – тобто тут діють різні конфесії. Латинське слово confessionalis означає „віросповідний”. Поруч з християнськими церквами (православною, греко-католицькою, римсько-католицькою, протестантськими) свою діяльність проводять ісламська умма, іудейська релігійна громада, інші релігійні організації. Найбільше віруючих нашої країни сповідує православ’я і належить до двох конфесій – Української Православної Церкви (Московського патріархату) та Української Православної Церкви (Київського патріархату). Більшість діючих в Україні конфесій закликає своїх віруючих до відродження високої моральності, толерантності, милосердя.

Консолідуючу роль релігія може відігравати шляхом екуменізму. Цей термін походить від давньогрецького οίκουμένη – тобто „заселена земля”. Ним означають єднання зусиль усіх конфесій для досягнення певних суспільних і політичних цілей. Участь церкви в суспільно-політичних процесах визначається за такими напрямками:

активізація діяльності у державотворчому процесі (інтегруюча функція, апеляція до ідеалів демократії, справедливості, гуманізму; виховання поваги і терпимості до різних поглядів, почуттів і вірувань; сприяння розвиткові традицій, культури, мови українського народу);
зорієнтованість на вирішення актуальних проблем національного рівня (регламентація духовних і матеріальних запитів людини, рух за екологію, питання милосердя, добродійництва, соціального захисту громадян);
активізація зусиль у розв’язанні міжконфесійних конфліктів, що мають неабиякий вплив на громадське життя і політичний клімат України.

Необхідно підкреслити, що прихильники екуменізму в Україні є серед представників різних конфесій. Проте є й чимало його противників. Для нормального розвитку духовного життя в Україні важливим є постійне удосконалення відносин між релігійними організаціями і державою. А для цього повинно бути забезпечено:

свобода думки і совісті, гарантом чого є відсутність державної релігії й церкви;
рівність всіх церков перед законом, відокремлення церкви від держави і школи від церкви;
реалізація принципів релігійного плюралізму, з якими погоджуються релігійні лідери;
лояльне ставлення церков щодо української державності та українського громадянства.

Історично на духовне життя України впливали різні цивілізації, на порубіжні яких розташована наша країна. Тому тут складалася не класична цивілізація, яка має єдиний духовно-релігійний фундамент, а так звана „порубіжна”. Класичні цивілізації формувалися на основі синтезу різних культурних елементів, а для порубіжних притаманна складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. Коли перемагає симбіоз (від давньогрецького συμβίωσις – співжиття), то така цивілізація-держава приречена на розпад. Подібна сумна доля спіткала Австро-Угорську та Російську імперії, Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію, СРСР та інші подібні їм багатонаціональні й поліконфесійні держави. Щоб сучасній Україні уникнути такої трагедії, необхідно особливу увагу приділяти взаємозбагаченню культур, релігійній та етнічній толерантності, не допускати до расового, міжконфесійного чи міжетнічного протистояння. Потрібен не симбіоз, а синтез (від давньогрецького σύνθεσις – з’єднання, сполучення) – об’єднання різних елементів у єдине ціле.

Гуманістичні засади етнонаціональної політики сучасної України.

Крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення України, на території нашої держави проживають також представники понад як 100 різних етносів та етнонаціональних груп. Для успішного розвитку демократії та збереження стабільності держави особливого значення набуває ефективна етнонаціональна політика, побудована на гуманістичних засадах. Сучасна наука використовує терміни етнонаціональна політика, етнополітика, у певних випадках – національна політика. Етнонаціональна політика спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об’єктивно виникають у сфері міжетнічних та міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. Близьким до цього терміну є й інший – етнополітика, який найчастіше використовується у працях західних вчених. Поняттям "етнополітика” означають практичні аспекти етнічної, етнонаціональної та етнорасової політики, яка проводиться у тій чи іншій країні.

Головні засади етнонаціональної політики України визначені Конституцією України, Законом України „Про національні меншини в Україні”, низкою інших документів. Вони засновуються на міжнародних принципах і нормах щодо прав людини, міжнародних зобов’язаннях нашої держави стосовно національних меншин. До цих засад належать:

забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;
перетворення поліетнічності суспільства, його багато- культурності в консолідуючий фактор творення громадянського суспільства;
розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури і мови;
створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;
інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані в часи тоталітаризму, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної та культурної реабілітації;
розширення співпраці із зарубіжними українцями, піклування про їх національно-культурні потреби;
утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;
зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;
вдосконалення правових основ регулювання міжетнічних і міжнаціональних відносин.

Таким чином, головні засади етнонаціональної політики України цілком відповідають сучасним європейським стандартам, складають достатню основу для розробки конкретних заходів, спрямованих на гармонізацію міжетнічних відносин і дозволяють запобігати міжетнічним та етнополітичним конфліктам в українському суспільстві.

Для успішного проведення сучасної етнонаціональної політики необхідно подолати залишки догматичного етнополітичного мислення, що культивувалося у радянському суспільстві. Догматичне етнополітичне мислення – це старий тип етнополітичного мислення, в основі якого лежать формаційний, класовий та партійний підходи. Головними його особливостями є революційні шляхи і силові методи вирішення всіх етнополітичних проблем. Йому чужі й незрозумілі пошуки компромісу і консенсусу. Догматичне етнополітичне мислення – одновимірне і однозначне, одноваріантне і безальтернативне. Воно будується на одній теорії чи доктрині, що видається за панацею від усіх проблем – наприклад, марксистсько-ленінська теорія націй і національних відносин, чи інтегральний націоналізм Дмитра Донцова (1883-1973). Про останній необхідно сказати декілька слів.

Основою ідеології інтегрального націоналізму, за Донцовим, було поняття волі, з яким він пов’язував ірраціоналізм, експансію, насилля і фанатизм. Життя розглядалася як боротьба, в якій панує закон соціального дарвінізму: виживають лише найбільш пристосовані. Це стосується і націй – найсильніші повинні перемогти слабких і нав’язати їм свій спосіб життя. Концепція Донцова виходила з несумісності гуманізму і демократії з національною волею і національною ідеєю. Всевладдя і могутність нації, за його думкою, є мірилом всього, що відбувається у світі. Така ідеологія має ознаки тоталітарної й відповідає принципам догматичного етнополітичного мислення.

А сучасним типом етнополітичного мислення є зовсім інший – критичний. Він базується на цивілізаційних та гуманістичних принципах, його основними рисами є еволюційні шляхи та політичні методи, готовність і здатність до пошуків компромісу і консенсусу при вирішенні етнополітичних проблем. Критичне етнополітичне мислення – багатовимірне і багатозначне, поліваріантне і альтернативне. Воно передбачає наявність кількох теорій і концепцій з одного й того ж питання, а також альтернативних нестандартних шляхів і методів їх вирішення. Саме на цій основі можна будувати сучасну етнонаціональну політику, яка повністю відповідає вимогам часу.

Від радянського минулого незалежній Україні у спадок дісталися, наприклад, внутрішні паспорти, в яких була так звана „п’ята графа”, що носила назву „національність”. Цим терміном в СРСР означали те, що в цивілізованому світі давно називається етнічністю: національністю там називають громадянство, тобто належність до нації-держави. На відміну від розвинутих країн, де етнічність визначає сама людина і має право змінювати її протягом свого життя, радянська „національність” жорстко фіксувалася й визначалася за „національністю” батька або матері. Введення такої графи до паспортів передувало початку репресій на етнічній основі, коли представники багатьох етносів були виселені з місць традиційного проживання у малозаселені райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії.

Примусове виселення називається депортацією (від латинського deportatio – вигнання, вислання). З території України за етнічною ознакою у другій половині 30-х рр. депортували поляків, влітку 1941 року – німців. А 1944 року з Криму було вивезено кримських татар, болгар, вірмен і греків. Репресій у радянські часи зазнали також представники деяких інших етносів (чеченців, інгушів, калмиків, турків-месхетинців, курдів, карачаївців, інгерманландців тощо) яких реабілітували вже в післясталінський період. У Радянському Союзу проводилася політика державного антисемітизму, внаслідок якої з країни відбувалася масова еміграція єврейського населення. Незалежна Україна покінчила з цією ганебною практикою.

Ліквідація графи „національність” в сучасних українських паспортах також є одним із досягнень вітчизняної етнонаціональної політики і цілком відповідає європейським нормам. Своїм завданням у складній етнополітичний сфері наша держава вважає гармонізацію міжетнічних відносин, удосконалення і зміцнення їх політико-правової бази. З цією метою:

здійснення державної політики у сфері міжетнічних відносин покладається на відповідні центральні та місцеві органи виконавчої влади;
у Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин;
при місцевих Радах можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин, порядок діяльності яких визначається відповідними Радами;
регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси.

Українська держава послідовно дотримується позиції, згідно з якою проблеми національних меншин не повинні використовуватися для порушення територіальної цілісності та політичної незалежності держав і докладає всіх зусиль для закріплення цих зобов’язань держав у відповідних угодах. Наприклад, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. цим питанням присвячена стаття 12, а в Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 2 червня 1997 р. – стаття 13.

У міжнародному праві існує поняття національні меншини, яке і згадувалося у названих документах. Ним означається група, яка відносить себе до етнічної (культурної) нації, але проживає за межами основного територіального самовизначення останньої – наприклад, росіяни поза Росією, румуни поза Румунією чи українці поза Україною. До цього поняття близьким є інше – етнічні меншини. У найширшому сенсі етнічними меншинами називаються чисельно, культурно і політично недомінуючі етнічні групи, що проживають у державі. До прикладу, в Україні до етнічних меншин відносять всіх етнічних неукраїнців.

У сучасному світі створено корпус прав меншин, який носить не лише гуманітарний характер (захист прав людини), але і прагматично-захисний (уникнення міжнародних конфліктів). У 1992 р. країни-члени ООН прийняли „Декларацію про права особи, що належить до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин”. Того ж року при Організації з Безпеки і Співробітництву в Європі було створено посаду Верховного комісара із справ меншин з метою попередження конфліктів, пов’язаних з порушенням прав меншин.

Тут необхідно підкреслити, що національні та етнічні меншини – це не лише об’єктивна реальність, але і уява членів групи про свої нерівні права. Тут необхідно розібратися у таких важливих та взаємопов’язаних питаннях, як національна самосвідомість та національна свідомість. Національна самосвідомість – це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, які відображають специфічний зміст, рівень і особливості уяви членів національно-етнічної спільноти про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце і призначення серед інших спільнот, а також характер взаємовідносин з ними. Національна самосвідомість є основою, ядром національної свідомості, її активним началом.

Буденну національну свідомість ще називають національною психологією. Її інтегруючими елементами є звичаї і традиції народу, в яких закодована його соціальна та історична пам’ять, і котрі передаються з покоління в покоління. А теоретична національна свідомість базується на національній ідеї – ідеї історичного призначення, ціннісних орієнтирів, пошуків мети існування нації й шляхів її досягнення. На відміну від національної свідомості, яка є синтезуючою формою уявлень національно-етнічної групи, національна самосвідомість виступає індивідуалізованою формою, що відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками національно-етнічної спільноти.

Без національної самосвідомості немає нації. Відомий англійський дослідник феномену нації Ернест Геллнер (народився 1925 року) писав: „ 1. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли їх об’єднує одна культура, яка, у свою чергу, означає систему ідей, знаків, зв’язків, способів поведінки і спілкування. 2. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають свою належність до цієї нації. Інакше кажучи, нації робить людина; нації є витвором людських переконань, вірності і солідарності”.

Сучасний київський дослідник Олексій Картунов дав таке визначення нації. Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня (та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Розглянемо ще одне поняття, тісно пов’язане з нацією – націоналізм. Існує багато його визначень, одним з найкоротших і найзмістовніших є наступне. Націоналізм – філософія виживання і буття нації. Сучасні етнонауки висунули положення про те, що саме націоналізм формує націю. Проте феномен цей є дуже складним і неоднозначним, терміном „націоналізм” нерідко означають діаметрально протилежні явища. Його порівнюють з атомною енергією, яку можна використати як на користь людству (наприклад, атомні електростанції), так і на шкоду (ядерна зброя). Відомий англійський дослідник Хью Сетон-Уотсон колись дуже образно порівняв націоналізм з медаллю, на одній стороні якої зображено шляхетний профіль італійського борця за свободу Джузеппе Гарібальді, а на другому – гидку пику коменданта гітлерівського концтабору Освєнцим. Нерідко різні сторони націоналізму плутають, що веде або до його невиправданої ідеалізації, або навпаки – до повного засудження. Існує багато видів націоналізму: від терпимих до інших націй і культур, до надзвичайно агресивних, егоцентричних, які заперечують рівноцінність народів і культур.

Необхідно розрізняти націоналізм конструктивний (за допомогою якого створюються нації та національні держави) і націоналізм деструктивний, спрямований на приниження, переслідування, а то і фізичне знищення інших націй. До останнього, зокрема, відносяться етнонаціоналізм та шовінізм. Прибічники етнонаціоналізму вимагають створення „етнічно чистого” суспільств і нерідко готові до насильницької асиміляції та депортації, а то й геноциду етнічних меншин. Геноцид (від давньогрецького γένος– рід і латинського caedo – вбиваю) – здійснювані властями масові знищення, гоніння певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. Геноцидом були масові знищення вірмен у Туреччині 1915 року, голодомор в Україні 1932-1933 рр., переслідування євреїв (Голокост) і циган гітлерівцями тощо. У наш час ознаки геноциду носили масові вбивства невинних людей на Балканах. Під час воєн на руїнах соціалістичної Югославії у 90-х рр. ХХ ст. з особливою силою проявилася деструктивна сутність етнонаціоналізму, жертвами якого стали сотні тисяч людей.

Етнонаціоналісти, як щойно вказувалося, надають перевагу насильницьким формам асиміляції етнічних та національних меншин. Словом асиміляція, що походить від латинського assimilacio – „подібність, схожість”, означають засіб досягнення етнічної однорідності; процес розчинення раніше самостійного етносу чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, чисельнішого народу. Розрізняють асиміляцію добровільну або природну, та вимушену чи насильницьку. У процесі насильницької асиміляції представників того чи іншого етносу примушують відмовлятися від власної національної культури, мови, звичаїв і традицій для того, щоб підпорядкувати їх пануючій нації. У ході такої асиміляції нерідко використовуються репресії проти цілих народів, їх масову депортацію, знищення їхньої еліти. Подібні методи застосовували великодержавні шовіністи у царській Росії та в сталінському СРСР.

Термін шовінізм походить від прізвища капрала наполеонівської армії Ніколя Шовена, який проповідував особливу ненависть до представників інших націй і нібито заявляв: „Французи кращі за всіх, всі гірші за французів”. Шовінізмом називають агресивну форму націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших націй, національну пихатість, розпалювання національної ненависті й ворожнечі. Спорідненими з ним є такі явища, як нацизм, антисемітизм, геноцид, апартеїд (мовою бурів – африканс apartheid – роздільне проживання; державна політика расової дискримінації в ЮАР у 1948-1991 рр.) та ін. Суть його стисло передає таке визначення. Шовінізм – це філософія пригноблення і панування над іншими народами.

Якщо демократичний націоналізм починається з любові до свого, то шовінізм – з ненависті до чужого. В основі конструктивного націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму – великодержавний імперський інтерес. Етнонаціональна політика сучасної України спрямована на те, щоб попередити зростання у суспільстві подібних деструктивних ідей, появу організацій, котрі намагатимуться реалізувати ксенофобські (засновані на ненависті до інших народів і культур, від давньогрецького ξένος – чужий і φόβος – страх, ненависть) погляди та гасла. Наприкінці 2007 року в структурі Служби безпеки України було створено підрозділ, покликаний боротися з проявами ксенофобії: українська влада визнала небезпеку цього явища і необхідність подолання його різними засобами.

Держава усвідомлює, що важливою умовою запобігання міжетнічним та етнополітичним конфліктам у суспільстві, запорукою стабільного розвитку країни з поліетнічним складом населення є своєчасне подолання насильницьких форм порушення прав людини та національностей. Україна дбає про функціонування постійно діючої системи стандартизованого збору інформації про масштаби і характер порушень прав людини за національною ознакою, створення системи аналізу щодо вірогідності таких порушень у конкретних регіонах, розробку варіантів подолання кризових ситуацій на етнополітичний основі. Постійне спостереження і дослідження політичних процесів, попередження їх небажаного розвитку й прогнозування політичних ситуацій та їх можливого негативного повороту носить назву політичного моніторингу.

Політичне буття є частиною буття соціального. А неодмінною умовою ефективної реалізації соціальної політики є соціальний моніторинг, що передбачає систематичний аналіз процесів соціальної сфери, соціального буття для визначення змісту соціального регулювання і суб’єктивної діяльності суспільства, людини. Своєчасне внесення корективів у зміст та форми соціального регулювання процесів розвитку соціального буття має важливе значення: від цього залежить задоволення соціальних потреб людини й суспільства, соціальна безпека особистості.

Українська держава створює спеціальні діагностичні служби на різних рівнях для регулювання міжетнічних відносин, спеціальні органи та інститути їх уповноважених для контролю за виконавцями положень, зафіксованих у Конституції та інших законодавчих актів щодо захисту прав осіб, незалежно від їх національної належності та території проживання.

Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об’єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею.

Таким чином, можна зробити головний висновок: виходячи із засад гуманізму, найвищою соціальною цінністю в сучасній Україні визнається людина. На її всебічний розвиток повинна спрямовуватися політика держави, і особлива увага суспільства має приділятися розвиткові та удосконаленню культурного і духовного життя.

Blog

З 1991 року Україна існує як незалежна держава