З 1991 року Україна існує як незалежна держава

Вид материала

Формування механізму взаємного стримування та противаг у політичній системі України.
Роль місцевого самоврядування
Громадянське суспільство – головний чинник визначення цілей та пріоритетів державної політики.
Громадянське суспільство. Держава
Поняття соціальної, правової держави в умовах сучасної України.
Соціальна ринкова економіка
Соціальна демократія
Соціальна етика
Підводячи підсумки

Подобный материал:

1 2 3 4

глава держави, уряд, парламент, представники уряду в регіонах. Крім політичних органів, держава включає адміністративні, військово-силові та судові органи. Політична система виконує ряд функцій і безпосередньо взаємодіє з правовою системою. Вона може діяти ефективно, а може й бути неефективною.

Дієвість політичної системи нині прийнято визначати за допомогою багатьох ознак. Серед них на перші місця висуваються наступні:

*створення сприятливих правових умов для економічного і соціального розвитку, надання державою мінімальних соціальних благ;

* забезпечення прав і свобод громадян;

* піднесення престижу країни на міжнародній арені та забезпечення її інтеграції у глобальні та регіональні міжнародні структури, посилення конкурентноздатності на світовому ринку.

Для визначення дієвості політичної системи використовуються різноманітні показники, і першочергове значення мають економічні та соціальні критерії. Ефективність політичного управління у сфері забезпечення соціально-економічного розвитку визначається цілою низкою показників. До їх числа відносяться:

обсяг і величина на душу населення валового внутрішнього продукту (ВВП);
середньорічні темпи зростання ВВП;
індекс економічної свободи, який охоплює такі показники: податковий тиск, втручання уряду в економіку, монетарну політику, потоки капіталів та іноземних інвестицій, банківську справу, контроль за зарплатою і цінами, право власності, регулювання бізнесу;
величина прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів;
соціальна спрямованість видаткової частини бюджетів (на розвиток таких перспективних галузей суспільного життя, як наука, освіта, безпечне екологічне середовище - або ж на утримання апарату управління, забезпечення привілеїв владної еліти, погашення боргів).

Величина ВВП на душу населення у високорозвинутих країнах перевищує цю величину у недостатньо розвинутих та перехідних країнах більше, ніж у 20-40 разів. Подолати цей розрив навіть при найефективнішому політичному управлінні неможливо у короткі історичні строки. А щоб подолати відставання у соціально-економічному й технологічному розвиткові своєї країни, її політичній еліті необхідно докласти значних зусиль. Коли впродовж 5-10 років стабільно зростає ВВП на душу населення і забезпечується ріст прибуткової частини державного, регіонального та місцевого бюджетів, то політичну систему можна визначити, як ефективну. Навпаки, стагнація або зниження цих показників, натомість зростання витрат на привілеї правлячої еліти свідчать про неефективність політичної системи, а також про некомпетентність та корупційність владної верхівки.

Зростання ВВП й поліпшення на цій основі якості життя громадян досягається за допомогою умілого використання політичною системою універсальних інструментів управління. Історичний досвід, наприклад, ФРН у 50-60 рр. та Польщі у 90-х рр. ХХ ст. засвідчили високу ефективність таких інструментів. До їх числа належать:

макроекономічна стабільність;
вільний ринок і конкуренція;
пріоритет приватного сектора;
орієнтація на зовнішній світ, інтеграція у міжнародні структури;
конкурентноспроможна система фінансових інститутів;
гнучкий ринок праці;
достатньо низка частина податків і бюджетних видатків у структурі ВВП.

Можна навести декілька цифр, які ілюструють наведені загальні міркування. Коли йдеться про податок на фонд заробітної плати, то варто знати, що в Україні він складає близько 40 %, у той час як у США – лише 6-7 %. У структурі ВВП країн з високим ступенем лібералізму частка податків складає від 20 до 25 %, а бюджетних видатків – 25-35 %.

Бюджетні кошти повинні розподілятися інститутами політичної системи в інтересах більшості населення, тоді такий розподіл визнаватиметься справедливим. А саме справедливість у даному випадку й є ще одним першочерговим критерієм ефективності системи політичного управління. Якщо вдатися до пошуку кількісних показників у цьому важливому аспекті, то слід визнати найкращим таке співвідношення. Вираховується, наскільки доходи 20 % найбагатших людей у суспільстві перевищують доходи 20 % найбідніших.

У розвинутих країнах цей показник складає від 6 до 10 разів, а у бідних – в 30-60 разів. На жаль, в останнє число потрапляє і ряд пострадянських країн, зокрема – Україна. При такий разючій нерівності існує реальна загроза соціального вибуху: суспільство лише тоді вважається стабільним, коли різниця доходів найбагатших і найбідніших не перевищує 10-кратного розміру. А зменшення соціальної нерівності є важливим критерієм ефективності політичного управління. Воно свідчить, наскільки інститути політичної системи здатні справедливо перерозподілити бюджетні кошти, щоб встановити необхідні мінімальні соціальні стандарти. До останніх відносяться:

* прожитковий рівень;

* мінімальна оплата праці;

* мінімальна погодинна оплата праці;

* мінімальна пенсія;

* соціальна допомога верствам населення, що перебувають за межею бідності;

* середня оплата праці в державному і приватному секторах.

Існують й інші важливі показники, котрі характеризують рівні надання органами політичної влади послуг населенню у сфері охорони здоров’я та освіти – їхнє врахування дозволяє оцінити ефективність політичної системи. Не менше значення має й здатність системи створити гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина.

Критеріями низької ефективності політичної системи у сфері захисту прав людини є показники, які свідчать про високий рівень корумпованості та тіньової економіки; значну кількість нерозкритих злочинів у сфері посягань на життя, власність і свободу особи; велика кількість фактів затягування терміну розгляду судових справ або виконання судових рішень. Але недостатньо знати лише те, якими критеріями визначається ефективність політичної системи. Необхідно зрозуміти також найважливіші фактори впливу на підвищення її дієвості.

Чинники забезпечення ефективності політичної системи:

збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система, а також наявність у кожного інституту певних стримуючих прерогатив стосовно іншого інституту;
наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус Національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової;
децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування;
партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентноздатних партій;
розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату;
правове забезпечення вільних засобів масової інформації;
правове забезпечення легальної лобістської діяльності;
створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.

В Україні органи влади формуються за принципом виборності їх народом і вища влада належить виборним представницьким органам – така форма державного управління називається республікою (латинською мовою res publica – спільна справа). Найвищий законодавчий і представницький орган влади в Україні носить назву Верховна Рада, її всенародно обирають прямими виборами у складі 450 депутатів. Цей орган ще називають парламентом (від латинського parlare – говорити, розмовляти), а його Голову – спікером (від англійського speaker – оратор). Український парламент є однопалатним – саме такий є характерним для унітарних держав (від латинського unitar – єдність). Суверенітет (верховна влада) унітарної держави домінує над адміністративно-територіальними одиницями, на які вона поділена. Гарантом державного суверенітету і дотримання Конституції України є Президент, якого обирає народ прямим голосуванням.

Формування механізму взаємного стримування та противаг у політичній системі України.

Світова практика засвідчила, що демократичні засади політичного життя найкраще розвиваються у президентських та парламентських республіках. У президентській республіці, наприклад, глава держави формує виконавчу владу і відповідає за результати державного управління. Конституція України 1996 р. передбачала трохи іншу систему державної влади (з певними специфічними рисами), яка у вітчизняній політичній науці отримала назву „президентсько-парламентської”. Тут відповідальність за результати державного управління покладалася на главу уряду, що на загал характерно для парламентської республіки. Значний крок до створення парламентської республіки було зроблено під час запровадження першого етапу політичної реформи, що почав діяти з 1 січня 2006 р., і за яким президента практично позбавили впливу на формування уряду. Однак збалансованого механізму стримування і противаг у системі державної влади на цьому етапу політичної реформи в Україні створено не було, що призвело до глибокої політичної кризи. Відтак на порядок денний поставлено розробку і прийняття нової редакції Основного Закону держави, який і повинен створити такий життєво необхідний механізм.

Тому поки що варто розглянути варіанти стримування і противаг, створені практикою розвитку демократичних держав. Суть самого механізму полягає в наступному:

У парламентській та президентсько-парламентській республіці відповідальність за результати державного управління покладена на уряд та його главу.
Глава держави (за виключенням президентської республіки) забезпечує арбітражну функцію між парламентом і урядом та може розпустити парламент, якщо той у конституційний термін не сформує уряд, висловить вотум недовіри або резолюцію осуду урядові, чи не зможе затвердити бюджет у конституційний термін.
Глава держави може самостійно призначити голову уряду, якщо цього не вдається здійснити парламентові.
Уряд, як вищий орган виконавчої влади, хоч і має підтримку парламентської більшості, однак володіє певними прерогативами у сфері впливу на парламент з допомогою таких процедур, як постановка питання про довіру голові уряду (внаслідок якої може бути здійснена процедура вотуму недовіри), ухвалення у випадку термінової необхідності законів-декретів, блокування парламентських законопроектів з питань державних фінансів.
Уряд впливає на главу держави через процедуру контрасигнації (від латинських слів contra – проти і signare – підписувати - підписання міністром акту, що виходить від глави держави, котре означає – міністр бере на себе юридичну та політичну відповідальність за даний акт), а також здійснення подань, на підстави яких глава держави виконує низку законодавчих і контрольних повноважень.
Парламент, як законодавчий орган, здійснює повністю процедуру імпічменту (від англійського impeachment - відсторонення від влади вищої посадової особи в державі) або тільки виносить обвинувачення главі держави, а також висловлює вотум недовіри урядові. Остання процедура здійснюється за ініціативою уряду. Парламентські групи можуть ініціювати лише винесення резолюції осуду.
Парламент здійснює контроль над формуванням і використанням державних фінансів державним апаратом і військово-силовими структурами з допомогою таких інститутів, як рахункова палата, тимчасові слідчі комісії, омбудсмени (від шведського ombudsman – представники чиїхось інтересів - тобто уповноважені з прав людини).
Противагою спробам інститутів політичної системи вийти за межі правового поля повинна стати сильна судова система, здатна розв’язати конфлікти як між різними владними інститутами, так і між владними інститутами та громадянами.

А щоб судова система успішно функціонувала, інститути політичної системи повинні забезпечити реальні механізми юридичної і фінансово-матеріальної незалежності суддів. Останні полягають у:

* стабільних джерелах бюджетного фінансування суддів і високій оплаті їхньої праці;

* формі імунітету, яку мають найвищі посадові особи держави (у США, наприклад, звільнити суддю з роботи можна лише через процедуру імпічменту);

* організаційно-матеріальному забезпеченні, яке дає змогу суддям в оптимальний термін розглядати судові справи;

* недопустимості норм, за якими суди мають право відправляти справу на додаткове досудове розслідування;

* наявності в структурі судової влади адміністративно-силових підрозділів, котрі мають забезпечувати виконання судових рішень або вироку у відповідні терміни;

* створенні правових механізмів для підвищення престижу суду і надійної безпеки суддів;

* в узаконенні статусу суддів адміністративної юстиції, суду присяжних, мирових судів, а також апеляційної і касаційної інстанцій.

Створення збалансованого механізму стримування і противаги у системі державної влади запобігає посиленню владних повноважень одних інститутів державної влади за рахунок інших, виходу їх за межі правової компетенції. Відсутність подібного механізму в Україні призвела до глибокої політичної кризи 2007 року, коли протистояння між Кабміном і Секретаріатом Президента дійшло до крайньої межі й в країні довелося проводити дочасні парламентські вибори з метою цивілізованого подолання небезпечної конфронтації.

Для запобігання надмірній бюрократизації суспільства та зайвому посиленню впливу адміністративного ресурсу на політичні процеси в країні необхідно провести децентралізацію державної влади. При цьому особливу увагу треба приділити розмежуванню видатків державного, регіонального та місцевого бюджетів та запровадженню такої системи державних трансфертів, яка спрямовувалася б на соціально-економічне вирівнювання регіонів.

Політична влада у сучасних умовах не може забезпечити ефективне управління суспільством без вільних ЗМІ. Саме вони є посередниками між владою і громадськістю, дозволяють суспільству контролювати дії влади. А противагою кланово-олігархічному формуванню і здійсненню владних функцій є партійна структуризація влади. Тільки сильні та впливові партії здатні виконувати роль політичного управління і опозиції, забезпечувати політичну конкуренцію на всіх рівнях влади.

Партією (від латинського partis – частина, група) називається добровільне об’єднання людей, які прагнуть домогтися здійснення ідей, що їх поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним способом частина якоїсь соціальної верстви, покликана висловити і захистити інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання.

У різних соціальних груп існують свої особливі політичні інтереси. Їх відстоюють групи тиску на органи законодавчої та виконавчої влади, діяльність яких називається „лобізмом” (від англійського слова lobby – кулуари). Лобіювати групові інтереси повинні легальні, публічно зареєстровані структури, які платять податки на гонорар, отриманий за свою діяльність. Цим можна запобігати поширенню корупції, що роз’їдає державу, де панують тіньові схеми лобіювання. Нарешті, ефективне функціонування політичної системи неможливе без створення політично нейтрального і висококваліфікованого адміністративного апарату. Він повинен формуватися на конкурсних та контрактних засадах, а його працівники – отримувати заробітну платню за конкретні результати управлінської діяльності, а не користуватися номенклатурними привілеями.

Номенклатурою (від латинського слова nomen – ім’я) з радянських часів називається коло посадових осіб, призначення та затвердження яких відноситься до компетенції вищестоящих органів. Відтак вони не залежать від виборців, тому й не звикли відповідати перед громадськістю. Для радянської номенклатури характерними були всевладдя та безвідповідальність, що в кінцевому рахунку нанесло великої шкоди суспільству. Подолання таких негативних наслідків необхідно для розвитку демократії в сучасній Україні. А формуванню демократичних традицій в країні сприяє всебічний розвиток місцевого самоврядування.

Роль місцевого самоврядування

У високорозвинутих державах сучасного світу велику роль грає місцеве та регіональне самоврядування. Воно дозволяє децентралізувати процес прийняття політичних рішень, наблизити владу до людей. А це, як записано у прийнятій 1985 році „Всесвітній декларації місцевого самоврядування”, „зменшує перевантаження центру, а також поліпшує та прискорює урядові дії, надає життєвості новим інститутам і збільшує ймовірність того, що створені служби за сприятливих умов підтримуватимуться та розвиватимуться”.

Місцевим самоврядуванням називається політико-правовий інститут, в межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави. Місцеве самоврядування є характерною ознакою демократичного суспільно-політичного розвитку і являє собою один з найважливіших елементів взаємозв’язку держави і суспільства, реалізації можливостей та інтересів окремої особи. Воно покликане забезпечувати самостійне вирішення громадянами через виборчі органи чи безпосередньо всіх питань місцевого значення, виходячи з власних інтересів, на основі закріплених за відповідними самоврядними органами матеріальних і фінансових ресурсів.

Економічною основою місцевого самоврядування є муніципальна власність. Слово „муніципалітет” німецького походження (Munizipalität від латинського municipium – самоврядна громада) й означає у низці країн орган місцевого самоврядування чи нижчу адміністративно-територіальну одиницю. Порядок створення, використання й розподіл муніципальної власності визначається чинним законодавством держави. Як правило, муніципалітети є власниками комунальних підприємств та житлового фонду, у їхньому підпорядкуванні перебувають державні школи, медичні заклади, органи соціального забезпечення тощо. Основним джерелом прибутків муніципалітету є місцеві податки з населення.

Місцеве самоврядування неможливе в умовах тоталітаризму, який завжди уніфікує суспільно-політичні відносини і ліквідує органи самоврядування. Проте в умовах демократії воно бурхливо розвивається, набуває різних форм. Місцеве самоврядування є одним з найважливіших надбань цивілізації, його основоположні принципи закріплені у ряді міжнародних документів, зокрема, в „Європейській хартії про місцеве самоврядування” та вже згадуваній „Всесвітній декларації місцевого самоврядування”. До таких принципів належать:

воля народу – основа влади уряду;
участь громадян в управлінні державними справами;
наділення органів місцевого самоврядування реальною владою;
створення умов для побудови такої гармонічної громади, до якої громадяни відчували б свою належність та відповідали б за неї;
здійснення децентралізації;
всебічне зміцнення органів місцевого самоврядування як однієї з підвалин будь-якого демократичного ладу.

Місцеве самоврядування охоплює базовий (громади села, селища, міста) та регіональний (громади районів і областей) рівень. Органи місцевого самоврядування у розвинутих державах мають:

1) правову автономію, що полягає в їхньому юридичному статусі, визначеному Конституцією, законами та іншими нормативними актами;

2) організаційну автономію, тобто визначення власної організаційної структури;

3) матеріально-фінансову самостійність, яка дає право на управління місцевим господарством, комунальними службами і місцевими фінансами.

На ці органи, наприклад, покладається завдання побудови житла для малозабезпечених категорій населення, охорона навколишнього середовища, соціальна допомога бідним, управління школами, лікарнями, бібліотеками тощо. У багатьох державах органи місцевого самоврядування мають у своєму підпорядкуванні муніципальну поліцію, що забезпечує громадський порядок на території громади.

В умовах сучасної України функціонування місцевого самоврядування визначається Конституцією та рядом відповідних законів. Конституція України містить розділ ХІ, який так і називається – „Місцеве самоврядування”. Розділ відкривається статтею 140-ою, в якій сказано: „Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законом України”. Права і обов’язки посадовців, що працюють в цих органах, зафіксовані Законом України „Про службу в органах місцевого самоврядування”.

Нині в Україні місцеве самоврядування покликане бути одним із шляхів подолання політичного відчуження від влади, ліквідації історично зумовленої суперечності між державою та суспільством, засобом цілеспрямовано-еволюційного розширення демократичного простору. Його роль у розвитку демократії невпинно зростає.

Громадянське суспільство – головний чинник визначення цілей та пріоритетів державної політики.

Поняття „громадянське суспільство” з’явилося досить давно, але в нього вкладався різний зміст на різних етапах людської історії. Сучасне визначення включає у себе декілька важливих елементів.

Громадянським суспільством називається суспільство громадян із високим рівнем економічної, соціальної, політичної, культурної і моральної властивостей, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Громадянське суспільство є базисом держави, ініціює в ній необхідні зміни. А держава, в свою чергу, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, котрі формують громадянське суспільство. Розвинуте громадянське суспільство може існувати виключно за умов демократії. Його ж високий рівень розвитку забезпечує демократичність держави. Демократичні державно-правові засади можливі лише там, де сформовано сферу вільного, спонтанного, приватного життя громадян.

У неліберальному, тоталітарному чи авторитарному суспільстві така сфера цілком або переважно підпорядкована державі, котра активно втручається в її процеси, намагаючись її формалізувати та бюрократизувати. Політичні науки використовують термін ”етатизм” для означення способу взаємодії держави і суспільства, при якому домінує держава. Він походить від французького слова Etat, що означає „держава”. Етатизм як політика – це поширення повноважень держави на усі без винятку сфери життя. Процес етатизації суспільного життя стимулює послаблення і спрощення громадянського суспільства як недержавної складової соціуму, передбачає регресивний сценарій його розвитку. Асиметричне домінування державних важелів впливу на суспільні процеси, не урівноважене соціально-конструктивними можливостями громадянського суспільства, приречене на застій і занепад.

Абсолютизація ідей етатизму відбувалася в державах на зразок фашистської Італії, нацистської Німеччини і сталінського Радянського Союзу. У той же час необхідно пам’ятати, що терміни „етатизм” і „тоталітаризм” не є синонімами: елементи етатизму присутні в різних політичних режимах. Але в тоталітарному вони доведені до крайнощів. Надмірна централізація влади, утиск особистих прав і свобод громадян, свавілля і волюнтаризм правлячої верхівки особливо характерні для таких тоталітарних держав, де вони набувають рис абсурду, а саме збереження держави стає можливим лише на основі репресій проти власного народу. Проте сфера громадянського суспільства у тоталітарних державах, хоча і скорочена до мінімуму, все ж не зникає зовсім. В умовах переходу від тоталітаризму до демократії ця сфера починає бурхливо розвиватися.

Головними ознаками громадянського суспільства є наступні:

відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об’єднаннями людей;
відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому;
сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;
відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;
свобода особи;
форма безпосереднього спілкування людей;
пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;
плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

Найважливішим показником існування громадянського суспільства є закритість приватного життя від будь-якого політичного, владного втручання. Можна виділити такі особливості громадянського суспільства (а) і держави (б):

Громадянське суспільство. Держава

а) природні права; б) встановлені закони;

а) економіка; б) політика, держава;

а) приватне життя; б) публічне життя;

а) сфера свободи волі; б) сфера обов’язку.

Без держави немає громадянського суспільства, а без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Щоб демократизувати суспільство і реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство. Це означає – сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії.

Громадянське суспільство сприяє розвиткові демократизму влади, а остання повинна забезпечувати особисту, соціальну та економічну безпеку громадян, їх доступ до послуг в системах охорони здоров’я, освіти та культури; мінімальних основ вибору діяльності за покликанням; соціально-гарантовану компенсація трудових витрат; заборону всіляких форм примусу. Формування громадянського суспільства в сучасній Україні значно гальмується тому, що в політичній системі країни ще сильними лишаються номенклатурні традиції. А правляча номенклатура, що в радянські часи звикла до свого всевладдя і безвідповідальності перед суспільством, зовсім не зацікавлена у розвиткові інститутів громадянського суспільства. Проте такий розвиток все ж відбувається попри всі складнощі й перепони. Без формування розвинутого громадянського суспільства країна не зможе досягти сучасних стандартів, необхідних для активної участі в процесах європейської інтеграції.

Поняття соціальної, правової держави в умовах сучасної України.

Стаття 1 Конституції України проголошує: ”Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Продекларовані положення потребують детального пояснення. Поняття „соціальна держава” і „правова держава” тісно пов’язані між собою і нерідко використовуються поруч. Термін „правова держава” відображає ступінь соціальної свободи, а поняття „соціальна держава” – ще й ступінь соціальної справедливості.

Слід відзначити, що розвиток соціальної і правової держави можливий лише за умов демократії. За тоталітарних і авторитарних режимів діє зовсім інший тип – поліційна держава, заснований на необмеженому насильстві. Сучасна Україна долає пережитки такого типу держави, який впродовж декількох десятиліть існував в СРСР. В Україні у наш час поступово формуються основи сучасної соціальної, правової держави.

Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика. Розглянемо ці елементи більш детально.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства.

Соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв’язок з правовою державою. Самоврядування у даному випадку – це надане законом право місцевих органів самостійно вирішувати коло питань, віднесених до їх компетенції та діяльність з реалізації даного права.

Соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Соціальна держава, таким чином – це демократична держава, що спирається на широку соціальну основу і здійснює активну соціальну політику, спрямовану на підвищення, стабільне забезпечення життєвого рівня населення, захист і реалізацію прав і свобод громадян, на створення сучасних систем охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення, на підтримку неімущих та малоімущих громадян, на запобігання й успішне вирішення соціальних конфліктів.

Соціально-правовий розвиток суспільства зумовлює появу не лише соціальної, але і правової держави. Правова держава є надбанням західної цивілізації й включає у себе такі ознаки:

пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону;
поділ і взаємне збалансування влади (законодавчої, виконавчої і судової);
взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;
плюралістична структура політичних відносин;
конституційний контроль за дотриманням законів;
судовий захист інтересів особи та соціальних груп.

Таким чином, правова держава – це тип держави, основними ознаками якої є зв’язаність правом, верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і особи

Створення правової, соціальної держави, проголошений Конституцією України 1996 р., є непростою справою, яка вимагає значних зусиль великих суспільних верств, політичних партій та громадських організацій, а також представників державних органів. Процес цей поступово відбувається в Україні, але проходить він уповільненими темпами з вини самого суспільства, що лишається занадто інертним, а також через опір старих соціальних сил номенклатурного походження.

Підводячи підсумки, треба підкреслити, що політична система сучасної України почала формуватися лише з 1991 року, і за цей час пройшла чималий шлях, досить непростий і звивистий. Його напрям неодноразово декларувався вищою державною владою, як орієнтація на сучасні моделі демократії, створені західним суспільством.

Blog

З 1991 року Україна існує як незалежна держава