Хтось віз сюди родину та зернину, Хто тільки руки й очі повні сліз, а от дивак із України За пазухою писанку привіз

Писанкове мистецтво –

у спадщину


ЗМІСТ

1 ВСТУП…………………………………………………………………..……...4

1.1 Актуальність теми………………………………...….…………….…...4

1.2 Мета та завдання дослідження...……………..………..……….………4

1.3 Практичне значення дослідження.……...………………..…….………5

1.4 Особистий внесок автора…………...………………………………..…5

1.5 Апробація дослідження…………………………………..……….…….5

2 КУРСЬКІ ПИСАНКИ МАЮТЬ ВІДРОДИТИСЯ ……………..…..……...…6

2.1 Моє писанкове натхнення……………………………………………....6

2.2 Історія та розвиток українського писанкарства……………………….7

2.3 Характерні особливості писанок різних регіонів .………..……..……8

2.3 1 Подільські писанки………………………………………...9

2.3 2 Писанки Полісся………………………………….....……..9

2.3 3 Писанки Центральної України……………………………9

2.3 4 Слобожанські писанки, курські писанки………………..10

2.3 5 Гуцульські писанки……………………………………….10

2.4 Моє родове коріння (родовід)………………………….….….....…….10

2.5 «Українська» історія Курщини, батьківщини дідуся………………..14

2.6 Територія Слобідської України…...…………………………...……...15

2.7 Характерні риси слобожан ……….…….……………………………..16

2.8 Політичний вплив на українську культуру та традиції слобожан ...18

2.9 Походження та сучасне існування курської писанки …………….....21

3 ВИСНОВКИ...……………………………..…………………….…………….22

4 ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА……….…...……..………………….….…..23

5 ДОДАТКИ………………………………………….………...……..…..……..25

Додаток 1 Відтворені стародавні курські писанки….…………...….…25

Додаток 2 Старовинні писанки різних регіонів України........................26

Додаток 3 Мапа «Соборна Україна». Випуск 22 січня 1919 р................27

Додаток 4 Дослідницькі праці із зразками курських писанок……..…..28

Додаток 5 Грамоти автора……..……………………………….……..….29

1 ВСТУП

1.1 Актуальність теми

Вже 20 років Україна – незалежна держава. Економічний та політичний розлад й досі панує на талановитій землі! Але, хвала Богу, дуже стрімко відроджуються національна культура та духовний розвиток, що на сьогодення, є силою української нації.

Молода держава, відродження культури та традицій, чинне відношення до православ’я – все це склало надійне підґрунтя для повернення писанки у життя та побут українського народу. Стерли пил із старовинних матеріалів дослідників, що по крупицям зберегли зразки та опис українських писанок, з’явилися нові видання.

Писанка народилася в Україні. Її етнографія дуже поширена і де б не мешкав наш земляк – усюди писанкарство тільки процвітає! Складні випробування за часи комуністичного режиму на рідній землі, лише довели незнищенність унікального писанкового скарбу.

Але є в українському писанкарстві особлива писанка – курська, якій випала нелегка доля забуття та дуже складний шлях відродження. У мене ниє душа за неї тому, що мій родовід походить з Курщини.

1.2 Мета та завдання дослідження

Регіональна писанка наче відшукала своє коріння та повернулася на Поділля, Полісся, Наддніпрянщину та інші регіони України. А доля Слобожанської писанки склалася не так легко – вона наче вимушена була відрізати від серця частину Курської писанкової спадщини.

Росія, до складу якої тепер належить Курщина, не так дбайливо відноситься до української культури, як, наприклад у Діаспорі.

Тому мета мого дослідження:

1) Дати друге життя старовинним українським курським писанкам.

А завдання:

1) Встановлення родового відношення до Курщині;

2) Вивчення історії, культури та традицій батьківської землі (Курщини);

3) Дослідження походження традиційної писанки на Курщині, як частки української культури;

4) Відшукування зразків курських писанок за матеріалами українських дослідників;

5) Відтворення писанок Курщини;

6) Пропаганда та розповсюдження курських писанок.

1.3 Практичне значення дослідження

Детальна інформація щодо символічних зображень, орнаментики та колорит курських писанок допоможе розташувати їх серед інших регіональних писанок, виявив схожість та характерні риси.

Дослідження походження курської писанки допоможе митцям, вчителям, жінкам-берегиням усвідомити її історичну цінність, духовність, глибокий символічний зміст та вишукану майстерність, щоб зберегти та передати її нащадкам.

1.4 Особистий внесок автора

Автор відшукує, збирає зразки старовинних курських писанок та сама пише їх з особливим відчуттям, робить спроби знову поширити старовинні писанки на сучасній Курщині та пропагандує їх в Україні, щоб не забули про відхилені на Схід «островки» української спадщини. А саме:

1) Вивчила дослідницькі матеріали про українське писанкарство. За основу взято дуже рідкісні видання 18 ст.;

2) Відтворила старовинні писанки Курщини, колекція складає більше 50 зразків;

3) Створила авторські писанки за мотивами курських;

4) Поширює писанки Курщини серед рідних та близьких;

5) Готує колекцію писанок до музею Курщини у подарунок.

1.5 Апробація дослідження

Ще рік тому мене зацікавила тема курських писанок, коли поступила пропозиція взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «Воскресни, писанко!». За умовами конкурсу мої писанки мали відповідати регіону з якого я приїхала (Луганська обл..), або, з якого походять мої коріння.

Переді мною стала дилема, що спонукала до розв’язування цілої ціпочки питань. Тому підготовка до конкурсу почалася зарано та не обмежувалася стінами студії писанкарства – на мою родину обрушився цілий шквал запитань про походження. Керівник зауважила на тому, що Луганщина ніколи не мала автентичних, характерних своєму регіону старовинних писанок, тому дуже важливим стало вивчити свій родовід та знайти якесь відношення до писанкарства.

Я все торочила своєму керівнику, що майже усі мої родичі з Росії, а вона, не втрачаючи до останнього надії, несподівано запитала: «Може хтось з Курщини?» «Ну, як же? Ми всі з Курщини…», - відповіла я. Мені і на думку не спадало, у якому захваті буде моя вчителька з писанкарства! Виявляється, колись на Курщині писанкарство було дуже розвинене та поширене. І наш творчий шлях наче радісно засіяв!

Тетяна Коновал, мій керівник дала мені у руки копію старого видання (1899 року) де зібрані та описані дослідником С. Кульжинським старовинні писанки, серед яких чимало курських. Мене переповнювала гордість!

Змагаючись за особисту першість у цьому конкурсі мене нагороджено дипломом за високий технічний рівень, але, чомусь, не призове місце. Не допомогли ні складність малюнку, ні технічна майстерність, ні дослідницький підхід та вивчення рідкісних друків… Ми з керівником були здивовані.

Проаналізував підсумки конкурсу, стало зрозумілим, що насамперед були відмічені сучасні українські писанки, а моя курська, за територіальним відношенням тепер російська, відкинута на другорядний план.

І, хоча, я розумом згідна з рішенням журі, моє серце вирує боротися та відстоювати свою ріднесеньку, усіма несправедливо забуту, відхилену, нізащо покарану, але таку прекрасну курську писанку!

2 КУРСЬКІ ПИСАНКИ МАЮТЬ ВІДРОДИТИСЯ

2.1 Моє писанкове натхнення

Займатися писанкарством мені пощастило з дитинства. Ще у дитячому садку «Ромашка», де на той час працювала Коновал Т. О. вперше переді мною був запалений вогник свічки та у моєму серці. Я спостерігала, як у працелюбних руках яйце, покрите воском, через деякий час перетворюється в різнобарвне диво, зацікавилась незвичними матеріалами – писачком та яйцем, не здогадуючись, що ця справа у майбутньому принесе мені натхнення.

З часом я продовжила навчання у студії писанкарства Коновал Т. О., де познайомилася з писанковою символікою, стала глибше пізнавати походження різних писанок.

Перемалювавши безліч традиційних писанок, помітила, що мої писанки чимось схожі між собою. Вони витончені, складні за малюнком, в кольоровій гаммі перевищує жовтий, червоний і чорний кольори, повторюються в орнаменті одні й ті самі елементи. Тоді я прийшла до висновку, що мої вподобання в писанках інстинктивно, наче на генному рівні, дуже схожі на курські.

Коли вдома розповіла, що мені подобається писати саме писанки Курщини, усі мої рідні заінтригувалися – що там за писанковий скарб, якій вони повинні усвідомити! Інтерес та підтримка батьків, давала мені стимул та натхнення. Все ніби стало на свої місця – набуло гармонії та ладу. Я відчувала гордість за родинну причетність до улюблених писанок!

2.2 Історія та розвиток українського писанкарства

Українська писанка має давню історію. Ще у древніх слов'ян її використовували в обрядах приходу весни.

Вчені припускають, що писанкарство зародилось у Трипільську добу. Після запровадження християнства на Україні-Русі, стародавні свята збігалися з новими християнськими. Не зумівши викоренити з народних багатовікових традицій язичницький культ писанки як знака Сонця й відновлення життя, церква ввела його у святкування Великодня як символ воскресіння Христа. Тому складна система магічних знаків була перероблена під християнську символіку.

А з приходом на українську землю комуністичного режиму давня традиція зазнала руйнівного тиску. Атеїсти замахнулися на духовне мистецтво: тих, хто спеціалізувався на виготовленні писанок, не тільки ганьбили й штрафували, але й притягали до судової відповідальності. Заборонялося не тільки виготовляти й реалізовувати писанки, але й вивчати історію писанкарства. Знищувалися спеціалізовані видання, а також експонати з багатьох музеїв. Так протягом багатьох десятиліть за допомогою грубих силових методів було викоренено з українського побуту унікальне національне мистецтво.

Але у важкі роки свого розвитку, за часів Радянського Союзу, писанкарство частково уціліло в Карпатському регіоні та у діаспорі. За останні часи писанка досить швидко відродилася на рідній землі.

2.3 Характерні особливості писанок різних регіонів

Писанкарство поширене на всій території нашої країни. Існує кілька видів писанок. Вони бувають традиційні й нетрадиційні. Традиційні виготовляються зі справжніх курячих яєць. Вони крихкі, і їх потрібно дбайливо оберігати від удару. Нетрадиційні – дерев'яні писанки-мальованки. Їх використовують винятково як сувенір.

На традиційні писанки візерунки наносять різними технічними прийомами – крапанки, шкрябанки, крашанки… Широко використовується воскова техніка за допомогою спеціального писачка. Щоб писанка вийшла багатобарвною, поступово на різних барвах закривають воском задуманий малюнок, зберігаючи послідовність кольорів від світлого до темного.

Усі регіони України відтворили в мініатюрній писанці розмаїтість життя, специфічний сюжетний стиль і своєрідність та мають свої зразки писанкового розпису.

За художніми особливостями на території України в окремі групи виділяються писанки Слобожанщини, Наддніпрянщини, Поділля, Полісся, Карпат. Розмаїття символів відображає регіональні особливості районів досить віддалених один від одного.

2.3 1 Подільські писанки

Орнаментика тутешніх писанок складена з архаїчних елементів, подібних до елементів на трипільському посуді. У писанковому орнаменті зустрічаються «спіралі», «сонце», «хвилі», «хрести», «рослини».

Улюбленим символом Подільської писанки є Берегиня – прародителька всього живого та має такі назви: «кучері з гілочками», «королева», «княгиня», «крила». На багатьох із названих писанках зображення подвоєне, твориться ніби дзеркальним відображенням, що свідчить про двоякість самої богині, яка є водночас небом і землею, добром і злом, життям та смертю. Характерний колорит – червоно-чорний.

2.3 2 Писанки Полісся

Полісся має писанки: «триніг», «48 клинців», «вітряки», «баранячі ріжки», «Богиня Берегиня». Поширені писанкові квіткові мотиви.

Тут пишуть дуже спрощено, але травлені писанки з червоними та жовтими квітами на білому тлі серед них є найвишуканішими писанками Чернігівщини. Кольорова гамма – жовтогаряча на чорному тлі.

2.3 3 Писанки Центральної України

Традиція писанкарства в серці України дуже давня й коріннями сягає в часи Київської Русі. Розквіт природи, життя тут прославляються в стилізованому рослинному орнаменті. Зірки на писанках називають трояндами і їх є дуже багато видів: бічна, сторцева, повна, косинчаста, половинчаста, шолудива, сечена, лапата, з «баранячими ріжками», «грабельками»,. Нерідкісними є тут писанки з зображенням птахів «голуби», «лелеки».

Зустрічається «безконечник». Тут його пишуть не дрібненько, як на гуцульських а на всю площину яйця.

3. 4 Слобожанські писанки, Курські писанки
   

Найбільшими писанковими центрами на Слобожанщині були Сумщина, Харківщина, Курщина, Вороніжщина. Тут поширені мотиви, занесені з Галичини.

Слобожанська писанка має виключно рослинний орнамент, а Курські писанки рослинну символіку наблизили до геометричного орнаменту подібно гуцульським писанкам. Схожість їх відображена навіть у золотому колориті. Найбільше поширені писанкові елементи курських писанок – сосонка, хрест, зірка, грабельки, жіночі постаті, як і у гуцульських.

2.3 5 Гуцульські писанки

Гуцульські писанки легко впізнати – вони дуже витончені, мініатюрні. Гірські особливості регіону, його географічна віддаленість від центральних магістралей обумовили у свій час у деякому змісті ізольованість. Це особливо помітно в орнаментиці писанкового розпису. Широко поширені зображення рослин, тварин, людей, церквей, різноманітні хрести. Але найбільшою привабливістю зачаровують сюжетно-жанрові мотиви, в яких відтворені різноманітні сценки з життя й побуту горців.

Кольорова гама розписів писанок в різних селах своя, переважно – жовтогаряча – «золоті яйця», на темно-коричневому, темно-червоному, а найчастіше на чорному тлі. В останні роки кольорова палітра поповнилася холодними відтінками: зеленими, голубими, ліловими, рожевими та фіолетовими.

2.4 Моє родове коріння (родовід)


2.5 «Українська» історія Курщини

Дізнавшись, що мої родові коріння сягають Курщини, мені стало цікаво, насамперед, звідки взялося там українське писанкарство. Відповідь знайшла в історії рідного краю.

З давніх-давен ця земля вважалася українською, була населена сіверянами. Мала назву Посем’є (частина Чернігово-Сіверської землі - було розташоване на річці Сейм). З кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави.

У часи Київської Русі тут утворилося Курське князівство – частина Чернігівської Землі, яке надійно охороняло українські землі від ворожих степовиків-половців. Славетний український поет ХІІ століття, автор «Повісті про Ігорів похід» з великою пошаною казав про курян: «А ті куряни-свідомі воїни, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, з кінця списа вигодувані. Шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відчинені, шаблі вигострені; самі скачуть, як сірі вовки у полі, шукаючи собі честі, а князю слави.» Але під навалою монголо-татарів загинуло Курське князівство, надовго замовкло на цих землях українське слово, регіон запустів.

На початку 16 ст. Московське князівство заволоділо незалюдненим на той час Диким Полем і почало будувати на наших землях свої «городки». Так у 1596 році було засновано місто Курськ (тобто московітами). Але захищати ті землі від набігів степовиків Московський уряд залучає українських козаків і почалося активне заселення східно-українької землі козаками та їх родинами.

Царський уряд Росії визнав українських козаків вільними мешканцями краю, на відміну від власних закріпачених людей, тому козацькі поселення прозвалися «слободами», а сама ця земля Слобідською Україною, або Слобожанщиною (в часи Катерини Другої існувала навіть окрема Слобідсько-

Українська губернія).

2.6 Територія Слобідської України


Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Начало українській міграції на Слобідську Україну було засновано у 1638 р, коли 800 козаків, переселились у Росію. Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. ішла кількома хвилями. Найбільша припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з польсько-шляхетського панування на Правобережжі. Наслідком української колонізації стало те, що московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів. Царський уряд навіть постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах, наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій.

Але державної української влади – на відміну від Гетьманщини, Слобідська Україна не мала. Над козаками була московська державна адміністрація, поступово обмежуючи козацьке самоврядування.

У 1767 р. Слобідська Україна стала звичайною провінцією Російської Імперії, Слобідсько-Укр. губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіальних змін Слобідсько-Українську губернію зліквідовано 1835; більшість її території (півд. частину) перейменовано на Харківську губернію, менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губернії. (Північна Слобожанщина).

Україна завжди прагнула об'єднати всі українські землі. Але за часів Російської імперії Слобідську Україну поділили на Харківщину і північну Слобожанщину, яка увійшла не до складу УРСР, а РРФСР, де і народився мій дідусь. Так все і залишилося.

2.7 Характерні риси слобожан

Д. І. Багалій писав: «Велика сила народу прийшла в Слобідчину із Гетьманщини з Лівобережжя, а ще більше з Правобережжя. Власне заселення Слобожанщини - складається з різних етнографічних поділів українського народу. Великоросійське заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським».

Існує легенда про два народи, що заселили ці землі: “Йшов по полю Христос і св. Петро, а назустріч їм їде весілля з п’яних мужиків, - кричать, співають, лаються, звісно п’яні люди. Побачив один Христа та Петра та й гукнув до них: «Чого ви вештаєтесь? Робили б краще хліб, а не тинялися без діла по світу!». Св. Петро і каже Христові потихеньку: «З цього будуть українці, що весь свій вік хліб будуть робити». Далі як гукне з воза другий: «Чого ви тут ходите? Бач і чобіт на вас нема. Хоч би лапті сплели, а то волочаться, де весілля їде». А Петро знов потихеньку каже Христові: «Від цього чоловіка підуть москалі-лапотники»… Христос так і зробив, що від першого пішли українці-хлібороби, від другого москалі-лапотники…» Інша легенда стосується саме походження слобідських «хохлів» та «москалів»: «Коли ще не було на світі «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра і Павла до Московії. Прийшли вони й стали робити – Петро «хохлів», а Павло – «москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудої глини – тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже: «Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає: «Іди, Петре, сам, а я свої руки і так обітру». – «Ну, коли ти не підеш, то гляди ж аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок і ліг подрімати. Де не взявся собака, і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк – «москалі» стоять, а «хохлів» нема! Коли дивиться – собака до «москаля» ластиться. Тоді Петро як розженеться враз, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу, і ... утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити по хуторах та по слободах».

Хочу зазначити, що в легенді є наголошення на тому, з якого матеріалу були зліплені українець та росіянин: українець – із пшеничного тіста, росіянин - із глини. Це є свідченням вищості однієї етнічної спільноти над іншою, особливо, якщо цей інший є сусідом.

Народні оповідання мене дуже зацікавили та захопили. Почали прояснюватися відносини українців та росіян, що вели сумісне життя на одній землі, та потроху наближають мене до відповіді на моє питання про курську писанку…

В наступній розповіді відобразилося відсутність навиків сільськогосподарської роботи у росіян: «Вони стремились робити, але і їх не получалось... А він без руж’я не може. Йому дай руж’я, пороху і він ходить. Забив зайця – Ванька, хаді, я зайца застрєліл! А так робити ні. Вони на охоту... В полі не робили. А кацапка, вона тоже корови не доїть – Што ти мєня взял, штоб я корову за сіські смікала? От смикай їх сам... (А шо кацапка робить?) – А шо? Пила! Пила да язиком трєпала. Оце вона сяде і пробалакає день і зійдуться вдвох і будуть язики тріпати. Отакі кацапи...»

Д. І. Багалій про слобожан: поштиві й сердечно привітні; змовчать, не підуть у сварку, але не зігнуться навіть перед тим від кого залежать; більш здатні до мистецтва – розуміння краси, а росіяни – до ремесла, чесно виконують обіцянки, іноді навіть довірливі. Слобожани розсудливі не схильні до розбишацтва; не люблять лайливих слів, особливо до старших; горілку люблять, вживають, але не для пиятики, а для гарної бесіди.

Упродовж віків хліборобська українська родина вставала з досвітком, аби сповна використати світловий день. Починали із молитви, а вже згодом бралися за сніданок. Молилися за себе, за свою сім’ю, за свою родину, за свою Україну. Такі народні молитви стали традицією, яка пролягла через віки. Ставлення до релігії серед українців значно відрізнялося від бачення церкви росіянами.

Харківський архієпископ Філарет в «Історико-статистичному описі Харківської єпархії» 1857 року вказує: «Між російськими простолюдинами кожен добре знає по одній або дві молитви, а малоросіяни, особливо жінки добре знають по десяти і більше молитов напам’ять і кожного дня читають їх зранку і ввечері. Відмінність є і в іншому: російський мужик, хоч не знає молитов, все ж ревно б’є поклони. Малорос молиться інакше; він не завжди молиться перед образом і не здійснює багато поклонів; малоросіянка, перехрестившись один-два рази перед образом, іде займатися домашніми справами і, прибираючи хату, продовжує читати про себе молитви».

На користь цього твердження свідчать також слова О. Стодольського, який прямо вказував на суттєві відмінності між українським та російським православ’ям: «Відома річ, що як Українець, так і Великорос одної тої самої православної віри і жодної релігійної різниці між ними нема. Тим часом у духовній сутності Великороса і Українця лежить ціла безодня».

2.8 Політичний вплив на українську культуру та традиції слобожан

Одже, за походженням більшість населення саме Курщини, як частини Слобожанщини – українці, які були сельчанами. А у 1897 році перепис населення Росії про національний склад населення Курської губернії видала неточні данні, засновані лише на мові, якою розмовляє людина. Офіційною мовою в імперії на той час була саме російська мова. Прислів’я: «Пішла між ворони – мусиш картати як они», говорить про чемність українців, які потрапляли на чужину, та частково пояснює причини мовного перелому. Це дуже підвищило численність росіян та процеси асиміляції. На підтвердження цього є те, що за даними етнографа та дослідника українських писанок С. Кульжинського (1899 р.) у повітах, Фатежський, Щигровський, Курський, Тимський Курської губернії були широко розповсюджені українські традиції, та писанки, а данні перепису говорять про майже 100 % там російське населення.

Приповідка: «Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе та й всіх у ликах воде» говорить про намагання росіян підкорити усіх своїм порядкам, своєму способу життя, своїй культурі та традиціям. Російський уряд робив усе, аби українське слово ніколи вже не звучало на Східній Слобожанщині. Тут не було не українських шкіл, не українських газет, не інших видань. З часом і зовсім заснована була точка зору, що тутешні українці не є нацменшістю та остаточно асимільовані серед росіян, добре володіють російською мовою та не потребують ніякого обслуговування на рідній українській мові.

Але назавжди знищити українське слово було неможливо, тому що Східна Слобожанщина давала світу синів, які промовляли про те, що вони українці і земля ця теж є українською - це великий український історик Микола Костомаров, український поет Євген Плужник, український націоналіст Кость Буревій, навіть відомий радянський політик Микита Хрущов, що народився у селі Калинівці Курської області, теж вважав себе українцем.

Етнічна українська специфіка слобожан збереглася у побуті. Більшість українських поселень тут - це типові для України низькі продовгуваті побілені хати. Символіка взагалі має широкий та потужний ужиток у народному побуті українця. Найбільшим зосередженням родинно-побутових символів була сама хата, велика піч, передній кут з образами, розмальований кольоровою глиною та прикрашений рушниками, писанками і квітами. Стіл символізував єднальну силу родини, роду, за яким збиралася уся родина і вирішувалися важливі питання, планування, здійснювався безпосередній виховний вплив на підростаючі покоління.

Особливою була роль батька, який надавав потрібного спрямування вихованню дітей. А мати в українців вважалася берегинею роду, вона починала маля вчити ходити, говорити, молитися…

Стійкою складовою української народної культури завжди є традиційна кухня: хлібні, мучні, круп’яні, насамперед, та м’ясні, молочні і овочеві страви. Хліб та хлібні вироби взагалі були ритуальною їжею та вигравали важливу роль у родинних і календарних обрядах, наприклад, освячені в церкві паски, крашені яйця, писанки, ковбаси, мед на Великдень.

Хліб символізував хліборобство, благополуччя, гостинність, завжди стояв на столі, а крихти бережно збирали. Гріх було викидати хліб на сміття.

Тут на думку мені приходить порівняння про улюблені страви мого дідуся, який народився і виріс в селі Воля, що на Курщині. Він дуже полюбляє український борщ з буряком, квасолею та капустою, заправлений салом та з коркою хліба натертого часником із сіллю, а ще любить вареники з сиром або з м’ясом, поливані сметаною та пиріжки з картоплею.

Із спогадів дідуся я дізнаюся і про продовження існування по Курським селам не тільки української кухні, але й української пісні, переказів, прислів’їв, елементів українського одягу та ще багато іншого… Зокрема на Курщині, в селі Козацька Слобода, коли зводили нову хату, майстри брали сволок на вишивані рушники, і старший майстер казав: «Як рівно пролягли до цього сволока рушники, да аби так рівно ложились дороги в жізні для кожного, хто тута житиме! Як цей сволок крєпко буде тримать кришу, да аби так крєпко сім’я в етом домі трималася! Е, готуй, хазяїн, могорич!». Під сволок клали хліб, сіль, гроші – всі атрибути достатку, і господар знову запрошував усіх до столу. Такі гостини під час зведення житла в українців є традиційними на всіх етнічних українських землях.

2.9 Походження та сучасне існування курської писанки

Багато історичних факторів відобразили свій відбиток на національну суттєвість населення Північної Слобожанщини, але і досі тече по венам більшості з них українська кров. Переселенці з різних куточків України прихопили із собою рідну культуру та традиції, чим підтвердили українське походження писанки на Курщині – землі, що з недавнього часу відійшла до Росії. Саме тоді курська писанка зазнала подвійного удару: з одного боку – за приналежність до української культури, з іншого – від боротьби комуністів з релігією. Це сталося майже сторіччя тому, не так давно, порівняно з історичної точки зору. Але цього часу було вдосталь, щоб традиція писанкарства тут зникла.

Останні взірці курських писанок були знайдені, вивчені та описані дослідниками на межі 19 та 20 сторіч. Це були прекрасні витончені роботи, по складнощі які можна було порівняти лише з гуцульськими писанками. Техніка, матеріали, інструменти, символіка і колорит – традиційні українські. Курська писанка не була писанковим «суржиком» - вона мала досить характерні особливі риси, її було легко впізнати, та складно повторити.

За часи Радянської влади була видана і заборонена брошура «Українська писанка». Її «антирадянкість» полягала у тому, що окрім визначених українських територій політбюром ЦК КПСС у брошурі подавалася наша звичайнісінька й традиційна з давніх-давен писанка — Воронізька, Курська, Білгородська, Кубанська. На заході — ще й Холмська та Перемишлянська. Далі цих областей писанка не мандрувала. У «московсько-суздальському князівстві» вона, як така, не існувала. А тепер ще й цитата у розрізі української писанки: «Поза цими містами (Київ, Харків, Одеса, Вороніж, Курськ) вирує суцільне українське море».

Про труднощі з якими зустрічається українська культура у сучасної Росії відомо всім. Якщо Українська держава створює умови для розвитку росіянам навчання рідною мовою, то у місцях компактного проживання українців в Росії взагалі нічого не робиться. А якщо ще десь теплиться українське життя, то лише завдяки самих українців. Не згасає українське життя на Східній Слобожанщині і зараз. З 1993 року на Курщині діє національно-культурна спілка «Товарищество Украина — Сейм», об’єднуючи українську діаспору. Основна її задача — пропаганда української національної культури.

Хоч мало, але є і тут свідомі українці, котрі не забувають «чиїх батьків» вони сини та дочки, і що земля їхня є землею українською, на якій вони не чужаки та зайди, а природні спадкоємці минулої князівської та козацької слави. А ми, українці, повинні про них не забувати та їм допомагати. Це наш святий обов’язок перед майбутнім.

В Україні добре пам’ятають курську писанку. Продовжують її вивчати, зберігати, та вірити, що колись вона оживе на рідній Курській землі.

Дивна ця українська нація! Дивні її скарби! Дивні цінності – духовні та культурні! Помагай вам, Боже!

3 ВИСНОВКИ

Ми вважаємо, якщо мені судилося народитися в Україні і стати спадкоємницею курського писанкового мистецтва, то мій обов’язок не тільки дослідити, вивчити та відродити старовинні писанки Курщини, але і досягти гідного відношення до них двох споріднених держав – України та Росії.

А спроби передати колекцію власноруч написаних курських писанок спілці «Україна – Сейм», що нині діє у Курську, та пропагандує українську культуру дітям у своїй воскресній школі, я обов’язково доведу до кінця.

Маю надію, що колись буду запрошена на батьківщину моїх предків і мої писанкові вміння та знання стануть у пригоді сучасним потомкам північноукраїнським слобожанам, а духовне писанкове полум’я запалить їхню українську кров!

4. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
   

1. Великодній кошик. Віра Манько, Ольга Вербенець. 2010 р. Львів
   
2. Великодня писанка. Науково-художній нарис для дітей. Марина Верхова. 2002 р. Вінниця
   
3. Двадцять кіп писанок. Великий альбом українських писанок. Зенон Елиїв. 1997 р. Ню Йорк
   
4. Журнали «Народне мистецтво». 1997 – 2010 рр.
   
5. Історія Слобідської України. Д. І. Багалій. 1917 р. Харків
   
6. Історія України. Підручники 5-8 класи
   
7. Копії рукописних матеріалів С. Кульжинського з приватних джерел підготовлених до другого видання
   
8. Міжнародний з`їзд писанкарів. 1992 р. Київ
   
9. Описание коллекции народных писанок. Выпуск 1. С. К. Кульжинский. 1899 г. Москва
   
10. Очерки народного быта. Н. О. Сумцов. 1902 г. Харьков
    
11. Писанка, традиції та модерний дискус. Роксоляна Загайська. 2010 р. Львів
    
12. Писанки. Вадим Мисик, Олесь Фисун. 1992 р. Київ
    
13. Писанки. Н. О. Сумцов. 1891 г. Киев
    
14. Писанки Українських Карпат. О. Г. Соломченко. 2002 р. Ужгород
    
15. Пише писанки бабуня, пише мама, пишу я. Василь Скуратівський, Софійка Зелик. 1993 р. Київ
    
16. По білому яйці воскові взори. Посібник з писанкарства. Марія Іванишин. 2006 р. Львів
    
17. Подаруй ми писаночку. 2001 р. Львів
    
18. Проблемы истории и археологии Украины. Материалы V Международной научной конференции, посвященной 350-летию г. Харькова и 200-летию Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина. 2004 г. Харьков
    
19. Світ української писанки. Сітько С. П., Русанова Т. Є. 2005 р. Київ
    
20. Символіка української писанки. Одарка Онищук. 1985 р. Торонто
    
21. Символічна мова писанок від кам’яної доби до сьогодення. О. Білоус. 2009 р. Київ
    
22. Скарби музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України. Степан Павлюк, Роман Хмелик. 2005 р. Львів
    
23. Україно, нене моя! Сповідь, поезії, писанки... Олесь Шевченко, Е. В. Біняшевський. 1993 р. Київ
    
24. Українська народна писанка. Видання друге, доповнене. Віра Манько. 2005 р. Львів
    
25. Христос воскрес! З святом Великодня! Ю. В. Іванченко, Е. В. Біняшевський. 1991 р. Київ
    
26. Школа писанкарства. Видання друге, доповнене. О. Білоус, З. Сташук. 2005 р. Київ
    
27. Етнографія України. Галина Лозко
    

5 ДОДАТКИ

Додаток 1

Відтворені стародавні курські писанки

Додаток 2

Старовинні писанки різних регіонів України










Додаток 3

Мапа «Соборна Україна». Випуск 22 січня 1919 р.

Додаток 4

Дослідницькі праці із зразками курських писанок

Додаток 5

Грамоти автора