Одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

5.6. Постанови Кабінету Міністрів України як джерела банківського права
5.7. Правові акти Національного банку України як форма реалізації його компетенції в системі джерел банківського права
Загальна частина

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 15

5.5. Укази Президента в системі джерел банківського права

Особливу групу підзаконних актів утворюють акти Президента України. Високий статус актів Президента пояснюється його місцем у системі державних органів України. При віднесенні актів Президента до підзаконних, не слід забувати, що відповідно до Конституції України (стаття 102) Президент є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Укази Президента можуть прийматися з будь-яких питань, що належать до повноважень Президента (стаття 106 Конституції), у тому числі з регулювання банківської діяльності, крім тих випадків, коли такі питання можуть бути врегульовані тільки законом.

Якщо розпорядженням Президента властивий ненормативний характер, що охоплює приватні, хоча нерідко і досить вагомі питання^²⁷⁶, то укази можна в повній мірі віднести до нормативно-правових актів^²⁷⁷.

Стосовно розпоряджень Президента, то ними оформляються: доручення Кабінету Міністрів, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади^²⁷⁸; рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань^²⁷⁹; призначення представників від України для участі в роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав^²⁸⁰; призначення уповноважених Президента України для представлення інтересів Президента у відповідних державних органах^²⁸¹.

Для нормативних указів, виданих Президентом, як зазначає О.Є. Кутафін, характерною особливістю є їх „спрямованість на деталізацію та конкретизацію загальних встановлень та принципів закону”^²⁸².

Розглядаючи деталізацію закону указом Президента, учений відмічає, що вона відбувається в тих випадках, якщо без такої деталізації процес його застосування вважається неможливим. Укази, що деталізують закон, не встановлюють норм, які його змінюють. Однак, на підставі закону та в межах урегульованих ним відносин вони можуть установлювати нові норми права, що сприятимуть успішній реалізації закону. Укази, що конкретизують закон, видаються в чіткій відповідності до такого закону, не розширюючи сфери суспільних відносин, урегульованої законом, а тільки виступають доповнюючим засобом правового впливу на такі суспільні відносини.

Як підкреслює М.П. Кучерявенко, укази „характеризуються специфічними особливостями та покликані врегулювати відносини, не врегульовані на рівні закону, хоча, на думку Президента, об’єктивно потребують такого впливу”^²⁸³.

Так, із метою забезпечення захисту інтересів фізичних осіб – вкладників комерційних банків та створення фінансових можливостей для відшкодування їм коштів у разі неможливості виконання банками вимог вкладників щодо повернення коштів, Президент у 1998 році видав указ „Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб – вкладників комерційних банків України”^²⁸⁴. Указом було утворено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та затверджено Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, формування та використання його коштів. Положенням визначався порядок утворення і функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а також урегульовувалися правові відносини із забезпечення відшкодування коштів вкладникам між вкладниками, комерційними банками, що сплачують збори до Фонду та Фондом. Положенням визначені і керівні органи Фонду, до яких належать адміністративна рада та виконавча дирекція.

Гарантування вкладів фізичних осіб має велике значення, однак на законодавчому рівні питання це не було врегульовано. Тільки у 2001 році Верховною Радою приймається відповідно до вказаного указу Закон „Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб”, яким установлювалися засади функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок відшкодування вкладів вкладникам банків-учасників (тимчасових учасників) Фонду, а також порядок регулювання відносин між Фондом, Кабінетом Міністрів України та Національним банком України^²⁸⁵.

Такого роду нормативний указ Президента, як указ від 10 вересня 1998 року, фактично виступив актом законодавчого значення, хоча він не володів юридичною силою закону.

Той факт, що в силу різних обставин, як правило політичних, Верховною Радою оперативно не вирішуються питання, які вимагають своєчасного реагування, а очікувати, коли парламент через декілька років прийме відповідні закони, – означає допустити серйозні політичні помилки в державному управлінні. Прийняття Президентом нормативних указів, які здійснюють первісне регулювання суспільних відносин, визначається, у першу чергу, значним відставанням законодавчого регулювання у сфері суспільних відносин, у даному випадку й у банківській діяльності. Як глава держави, у процесі здійснення своїх повноважень, Президент зобов’язаний сприяти своєчасному вирішенню в повсякденному житті нагальних питань.

Місце указів Президента визначається його статусом як глави держави. Про широту його компетенції, яка багато в чому збігається з публічними функціями держави, підкреслює Ю.О. Тихомиров^²⁸⁶.

Проблема співвідношення закону та указу, визначення ролі та місця указів у системі джерел права вже давно обговорюється в науковій літературі^²⁸⁷. Розглядаючи питання, присвячені законодавству, відомий вчений-юрист М.М. Коркунов писав: „У конституційних державах установився на практиці такий порядок, що указ не може скасовувати чи змінювати закон і, отже, усе, чого раз торкнулися законодавчі визначення, включається вже у виключну компетенцію законодавчої влади, хіба вона сама уповноважить уряд на нормування цих предметів його указами. Навпаки, з усіх питань, не отримавши законодавчого нормування, уряд самостійно встановлює юридичні норми своїми указами. Від цього загального правила, яке визначає співвідношення указів та законів, припускається відступ лише у випадках крайньої необхідності, загрози безпеці держави прийняти надзвичайні заходи, не передбачені законом, та неможливості здійснити це законодавчим порядком. У таких випадках уряд, спираючись на крайню необхідність, може видати указ, що суперечить законам, але за умови відповідальності за це міністрів перед палатами”^²⁸⁸.

Конституція України, закріплюючи принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції), визнала Верховну Раду єдиним органом законодавчої влади (стаття 75 Конституції), не надаючи їй права передавати свої повноваження іншим органам та посадовим особам. Разом із тим основи правового значення нормативних актів Президента визначені Конституцією, „Перехідні положення” якої (пункт 4), наділяючи Президента правом видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, фактично уповноважують главу держави врегульовувати своїми актами питання, які є предметом регламентації законодавчим органом.

Належачи до підзаконних актів, укази Президента мають вищу юридичну силу, ніж постанови та розпорядження Кабінету Міністрів, оскільки Основним Законом – Конституцією – передбачено, що Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України (пункт 3, стаття 113 Конституції). Одночасно, глава держави має право зупиняти (раніше – скасовувати^²⁸⁹) дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності (пункт 15, стаття 106 Конституції).

Про підзаконний характер указів Президента вказують положення, визначені Основним Законом, які закріплюють верховенство Конституції і законів в ієрархії правових актів, що зумовлює високу якість усієї системи права України, створює основу для її єдності, внутрішньої узгодженості, а, отже, є основою реалізації в житті суспільства принципів верховенства права та розподілу державної влади між окремими її гілками^²⁹⁰.

У сучасний період сфера правового регулювання банківської діяльності, охоплена указами Президента, продовжує залишатися надто широкою. Так, у 1995 році був виданий указ Президента „Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)”^²⁹¹, який дозволяв уповноваженим банкам України відкривати анонімні валютні рахунки фізичним особам (резидентам і нерезидентам). Діяв даний указ до 1998 року. У 1998 році видається новий указ Президента „Про деякі питання захисту банківської таємниці”^²⁹², який уже забороняв уповноваженим банкам України відкривати анонімні рахунки фізичним особам (резидентам і нерезидентам) і зобов’язував Національний банк затвердити порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів). Діяв останній указ теж недовго. У 2001 році видається інший указ Президента^²⁹³, на підставі якого попередній втратив чинність.

У зв’язку з необхідністю підвищення ефективності взаємодії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з органами виконавчої влади Президентом видано указ, яким встановлено, що Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку узгоджує з Кабінетом Міністрів дії з реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів, проекти законодавчих актів, розроблених Комісією відповідно до її компетенції^²⁹⁴. Президент України зобов’язав проекти законів та інших нормативно-правових актів щодо цінних паперів та фондового ринку попередньо погоджувати органам виконавчої влади з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Сьогодні актуальним питанням залишається формування нового для України законодавства про протидію відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом. Безперервний розвиток та вдосконалення законодавства, адаптація до вимог міжнародно-правових актів набули сьогодні особливо актуального значення і посіли серед завдань держави важливе місце^²⁹⁵.

Процес відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом, узагалі об’єктивно не можливий без залучення банківського сектора. Банківська система виступає одним із найбільш привабливих об’єктів злочинного посягання. Переміщення за кордон кримінального капіталу здійснюється головним чином шляхом проведення банківських операцій, тому особливу роль у протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, відіграють банки, які виступають безпосередніми учасниками процесу здійснення фінансових операцій і згідно із законом віднесені до суб’єктів фінансового моніторингу (банки – суб’єкти первинного фінансового моніторингу, НБУ – суб’єкт державного фінансового моніторингу).

У вересні 2001 року групою FATF Україну було віднесено до переліку країн, які недостатньо борються з відмиванням грошей. Основною причиною внесення України до списку країн, що ведуть недостатню боротьбу з відмиванням грошей була, у першу чергу, відсутність відповідних нормативно-правових актів. Україна починає активно вживати заходів для того, щоб вийти зі списку FATF.

Національний банк надсилає банкам „Сорок Рекомендацій FATF”^²⁹⁶, нові стандарти Базельського комітету з банківського нагляду “Знай свого клієнта”^²⁹⁷. Банкам рекомендовано врахувати ці стандарти при підготовці внутрішніх програм і процедур із метою запобігання легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом і гарантування безпеки, стабільності банків та цілісності банківської системи.

Президент України видає ряд указів: „Про заходи щодо легалізації фізичними особами доходів, з яких не сплачено податки”^²⁹⁸ та „Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з приховуванням неоподаткованих доходів, а також відмиванням доходів, одержаних незаконним шляхом”^²⁹⁹. 10 грудня 2001 року був виданий ще один указ Президента „Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”^³⁰⁰, згідно з яким 1 січня 2002 року запроваджувався обов’язковий фінансовий контроль (саме він виступає обов’язковою умовою функціонування фінансової системи) за всіма фінансовими операціями, визначеними законом як значні або сумнівні та здійснюваними на території України фізичними та юридичними особами. Цим указом Кабінету Міністрів необхідно було утворити в складі Міністерства фінансів України Державний департамент фінансового моніторингу як урядового органу державного управління. Такий департамент був утворений^³⁰¹. Але з метою підвищення ефективності здійснення державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на базі Державного департаменту фінансового моніторингу – урядового органу державного управління – був утворений Державний комітет фінансового моніторингу України як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом^³⁰². Таким чином Державний комітет фінансового моніторингу України став правонаступником Державного департаменту фінансового моніторингу. 24 грудня 2004 року указом Президента України затверджено Положення про Державний комітет фінансового моніторингу України^³⁰³.

Серед указів, які регулюють сферу банківської діяльності, указ Президента „Про основні напрямки політики щодо грошових доходів населення України”^³⁰⁴; указ Президента „Про виключне право Національного банку України”^³⁰⁵; указ Президента „Питання наглядових рад відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк України” та відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України”^³⁰⁶ та інші^³⁰⁷.

Як бачимо, мобільна зміна непередбачуваних умов у різних ситуаціях, пов’язаних зі здійсненням банківської діяльності, створює необхідність швидкого та адекватного законодавчого реагування, а це інколи є неможливим хоча б тому, що розроблення, обговорення і прийняття законів є більш складним завданням, ніж видання іншого нормативно-правового акта.

Зважаючи на все вищезазначене, можна зробити висновок, що нормотворча діяльність Президента України не повинна підміняти законодавчу діяльність Верховної Ради. Укази Президента належать до підзаконних, при цьому гарантією підзаконності указів є можливість скасування указу, який не відповідає нормам Конституції, нормам законів, підстав незастосування незаконного указу особами, яким він адресований, судом при розгляді конкретного випадку^³⁰⁸.

5.6. Постанови Кабінету Міністрів України як джерела банківського права

У системі джерел банківського права поряд із законами, постановами Верховної Ради та указами Президента, значне місце займають акти Кабінету Міністрів України. Виступаючи вищим органом у системі органів виконавчої влади, Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст.113 Конституції). Правову основу нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів формують Конституція України, Закон „Про Кабінет Міністрів України”^³⁰⁹, інші закони, а також укази Президента та постанови Верховної Ради, прийняті відповідно до Конституції та законів України.

Законом України „Про Національний банк України” передбачено взаємне представництво Національного банку і Кабінету Міністрів на засіданнях кожного із цих органів. У засіданнях Кабінету Міністрів можуть брати участь Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників з правом дорадчого голосу. У засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів з правом дорадчого голосу.

Відповідно до норм Конституції Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Нормативний характер актів Кабінету Міністрів України, їх юридична сила та місце в системі інших джерел права зумовлені місцем та роллю даного органу в державному механізмі України.

Запроваджений Конституцією поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову означає принцип побудови і функціонування державного механізму. Розподіл повноважень між державними органами здійснений таким чином, що в установлених Конституцією межах дані органи є самостійними в реалізації своєї компетенції і взаємодіють між собою за допомогою певної системи взаємних „стримувань” і „противаг”^³¹⁰.

Конституція України в новій редакції від 8 грудня 2004 року засвідчує наявність так званого „дуалізму” виконавчої влади, який означає, що повноваження вищого суб’єкта виконавчої влади розподілені певним чином між Президентом і Кабінетом Міністрів. Такий „дуалізм” властивий республіканській формі державного правління змішаної форми (президентсько-парламентський), яка запроваджена в Україні Конституцією 1996 року^³¹¹.

Прийнятий Закон „Про Кабінет Міністрів України” запроваджує нову систему взаємовідносин між такими суб’єктами, як глава держави та вищий орган виконавчої влади. Сьогодні на сторінках наукових видань обговорюється питання перерозподілу владних повноважень між суб’єктами влади: парламент – президент – уряд^³¹².

Гострота політичних процесів, що відбувається в наш час, конституційна реформа влади, дедалі більше стає проблемою суспільного життя, оскільки запроваджена форма правління забезпечує відповідальне застосування владних повноважень як парламентом, президентом, так і урядом. Принципове значення полягає в тому, щоб уникнути порушень конституційних норм в інтересах збереження стабільності державного ладу в країні. Не дивлячись на домінування в системі розподілу влади в Україні президентської, уряд тим не менш виступає відносно самостійною гілкою влади, виконуючи функції оперативного управління.

Наділений широкими повноваженнями при забезпеченні проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики^³¹³ та сприянні стабільності грошової одиниці України^³¹⁴, Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання, хоча, як зауважує Ю.О. Тихомиров, їм не належить ключове положення в системі правових актів, як законам^³¹⁵.

Відповідно до Закону „Про Кабінет Міністрів України” Кабінет Міністрів у межах своїх повноважень забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку; забезпечує проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України.

Повноваження Кабінету Міністрів з проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики необхідно погоджувати з повноваженнями Національного банку з реалізації конституційної функції із забезпечення стабільності грошової одиниці. Тому вважаємо, що прийняття рішень із правового регулювання грошово-кредитної політики, Кабінету Міністрів необхідно здійснювати з Національним банком.

Прикладом таких дій може бути постанова Кабінету Міністрів і Національного банку від 26 травня 2006 року „Про схвалення Концепції поширення безготівкових розрахунків з використанням спеціальних платіжних засобів”. Дана Концепція, розроблена на підставі законів „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” та „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, постанови Правління НБУ „Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” та ряду інших правових документів, спрямована на створення умов для поліпшення структури грошового обігу та скорочення частки готівкових розрахунків. Основними напрямами реалізації Концепції визначено: розширення сфер застосування безготівкових розрахунків із використанням платіжних карток; удосконалення нормативно-правової бази, що регулює функціонування платіжних систем та використання платіжних карток; Прийнята Концепція спрямована на підвищення зацікавленості фізичних осіб у використанні платіжних карток, що зумовить зменшення витрат, пов’язаних із проведенням касових операцій.

Разом із Національним банком Кабінет Міністрів 28 серпня 2001 року прийняв постанову „Про сорок рекомендацій Групи з розроблення фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)”. Серед міжнародних організацій, створених для протидії „відмиванню” грошей, у силу свого міжнародного впливу, особливо виділяється Робоча група зі здійснення фінансових заходів протидії „відмиванню” грошей – FATF, яка була організована в липні 1989 року і основною метою якої є розроблення заходів протидії „відмиванню” грошей. Правові акти Кабінету Міністрів у системі джерел банківського права займають проміжне місце після законів, постанов Верховної Ради та указів Президента.

Крім постанов Кабінет Міністрів видає і таку форму юридичних актів, як розпорядження. Однак за своїм характером та змістом вони виступають як акти оперативного управління і на відміну від постанов Кабінету Міністрів, є індивідуальними актами, розрахованими на однократне застосування, не наділеними якостями нормативності та загальнообов’язковості. Як правило, розпорядження не є нормативними актами і, відповідно, не належать до джерел права^³¹⁶, хоча існують і інші точки зору^³¹⁷. Однак доволі рідко, але й серед розпоряджень Кабінету Міністрів зустрічаються такі акти, які вміщують питання, пов’язані зі сферою банківської діяльності. Так, Кабінет Міністрів у 2006 році своїм розпорядженням схвалив Концепцію вдосконалення системи прогнозних і програмних документів із питань соціально-економічного розвитку України^³¹⁸. Зазначені Концепцією прогнозні та програмні документи (довгострокові, середньострокові та короткострокові), відповідно до соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державі, визначають цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та заходи, які необхідно здійснити для їх досягнення. Серед проектів, що розробляються на короткостроковий період (один рік) Концепцією визначено Основні засади грошово-кредитної політики на наступний і подальші роки.

Досліджуючи джерела права, учені вказували, що важливо відрізняти постанови нормативного характеру від чітко вираженої індивідуальної постанови^³¹⁹. Хоча дана відмінність не виключає можливості наявності в нормативних постановах і ненормативних положень, які спрямовані на виконання приписів даної постанови. М.П. Кучерявенко, посилаючись на думку С.Л. Зівса, підкреслює органічне переплетіння нормативних положень актів уряду з „ненормативними” рисами, коли останні відіграють функціональну роль обґрунтування висновків, оповитих у нормативну форму^³²⁰.

Досліджуючи постанови Кабінету Міністрів, які регулюють питання у сфері банківської діяльності, можна виділити такі, якими затверджуються Статути державних банків та постанови, якими регулюється розмір статутних фондів державних банків.

Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” за рішенням Кабінету Міністрів засновується державний банк. В Україні діють два державні банки: Ощадний банк та Укрексімбанк, статути яких затверджуються відповідними Постановами Кабінету Міністрів. Так, постановою Кабінету Міністрів від 25 лютого 2003 року „Деякі питання діяльності відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк України” був затверджений Статут відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк України”^³²¹. Постановою Кабінету Міністрів від 10 серпня 2000 року „Про затвердження статуту відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України” був затверджений Статут відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України”^³²².

На підставі постанови Кабінету Міністрів від 27 червня 2000 року „Про утворення відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України”, з метою вдосконалення структури і організації управління Державним експортно-імпортним банком та створення умов для більш ефективної реалізації банком кредитної та інвестиційної політики держави на внутрішньому та зовнішньому ринках, Державний експортно-імпортний банк було перетворено на відкрите акціонерне товариство „Державний експортно-імпортний банк України”^³²³. Цією постановою затверджено положення про спостережну раду відкритого акціонерного товариства „Державний експортно-імпортний банк України” як вищого органу управління, що аналізує та визначає основні напрями діяльності і розвитку банку у сфері депозитної, кредитної та інвестиційної політики.

Постановами Кабінету Міністрів регулюється розмір статутних фондів державних банків^³²⁴. Серед постанов Кабінету Міністрів зустрічаються і такі, що належать до бюджетного законодавства, однак поруч із бюджетно-правовими нормами таких постанов діють норми, що регулюють відносини, які виникають у процесі функціонування та розвитку банківської системи. Серед них: постанова Кабінету Міністрів „Деякі питання касового виконання Державного бюджету України”^³²⁵, якою з метою регулювання готівкового обігу в бюджетній сфері, Державному казначейству дозволено залучати установи банків до касового обслуговування з метою оплати готівкою його чеків.

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, можна виділити такі особливості постанов Кабінету Міністрів: 1) в ієрархії джерел банківського права постанови Кабінету Міністрів займають нижчий рівень у порівнянні із законами, постановами Верховної Ради та указами Президента, що означає, при виникненні правових колізій у актах перевагу отримує закон, постанова Верховної Ради та указ Президента; 2) хоча постанови Кабінету Міністрів мають підзаконний характер, у функції цього державного органу включається широка правотворча діяльність у сфері банківської діяльності; 3) постанови Кабінету Міністрів, які регулюють питання у сфері банківської діяльності, можна поділити на такі групи: постанови, якими затверджуються Статути державних банків та якими регулюється розмір статутних фондів державних банків; постанови, які належать до бюджетного законодавства і поруч із бюджетно-правовими нормами вміщують і банківські правові норми; постанови, в яких включаються норми, що регулюють банківську діяльність; постанови Кабінету Міністрів, прийняті разом з Національним банком.

Вважаємо, що при здійсненні грошово-кредитної політики, необхідно чітко визначити повноваження Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади та Національного банку як центрального органу державного управління з метою невтручання Кабінету Міністрів у роботу Національного банку.

5.7. Правові акти Національного банку України як форма реалізації його компетенції в системі джерел банківського права

5.7.1. Поняття та особливості правових актів Національного банку України

Оскільки законам належить найбільш загальний характер, який не може з необхідною повнотою регулювати всі сторони суспільного життя, остільки виникає необхідність конкретизації та деталізації правових норм законодавчих актів. Цим і зумовлена необхідність прийняття правових актів Національним банком із метою регламентації суспільних відносин у грошово-кредитній сфері. Сьогодні практично всі відносини в проведенні та контролі за касовими операціями, кредитуванням та розрахунками регулюються на рівні нормативних актів Національного банку України. Правові акти центрального банку України складають важливу правову форму його компетенції у сфері грошово-кредитної політики держави. Приймаючи велику кількість правових актів як нормативного, так і ненормативного характеру, від яких залежить стан не тільки грошово-кредитної системи суспільства, а й створення сприятливих умов для розвитку економіки в цілому, Національний банк України реалізує державно вагомі питання грошово-кредитної політики, забезпечення стабільності грошової одиниці, захисту прав та законних інтересів вкладників і клієнтів банку, розвитку та зміцнення банківської системи.

Юридичне оформлення сучасна дворівнева банківська система України отримала 20 травня 1991 року з прийняттям Закону України „Про банки і банківську діяльність”^³²⁶, пізніше, ураховуючи розвиток вимог ринкової економіки, прийняття Закону „Про Національний банк України” 20 травня 1999 року та Закону „Про банки і банківську діяльність” 7 грудня 2000 року.

Правовий статус Національного банку України як центрального банку країни, що перебував у власності Української держави, був конкретизований у Статуті Національного банку України, затвердженому Постановою Президії Верховної Ради 7.10.1991 р. № 1605-ХІІ. Статутом визначалося право законодавчої ініціативи НБУ та закріплювалася нормотворча функція, спрямована на проведення єдиної державної грошово-кредитної політики. Ст.20 Статуту надавала право Правлінню Національного банку видавати накази та інші нормативні акти з питань діяльності банку, спрямовані на забезпечення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві.

З метою впорядкування видання нормативно-правових актів 3 жовтня 1992 року Президентом було видано указ „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади”^³²⁷, яким установлено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, та які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. На виконання указу Президента Постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 року затверджується Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, у якому зазначено, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду, якщо в них є одна або більше норм права^³²⁸.

Міністерство юстиції з метою забезпечення виконання указу Президента „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” та постанови Кабінету Міністрів „Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” 26 листопада 1997 року видає наказ про затвердження Порядку проведення державної реєстрації відомчих нормативних актів та включення їх до єдиного державного реєстру нормативних актів у Міністерстві юстиції України^³²⁹. Наказом визначалося, що на державну реєстрацію подаються і акти Національного банку, які регулюють правовідносини, суб’єктами яких є фізичні особи. Наказ діяв до 2002 року. 25 листопада 2002 року Міністерство юстиції видає новий наказ „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та їх включення до єдиного державного реєстру нормативно-правових актів”^³³⁰. Однак і цей наказ був чинним недовго. У 2005 році затверджено новий порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції, у якому прописано процедуру підготовки та подання до Міністерства юстиції нормативно-правових актів Національного банку.

Що ж являють собою нормативно-правові акти Національного банку України, яка їх юридична природа та особливості?

У теорії фінансового права інститут правового акта мало досліджений. А правові акти НБУ, які складають найважливішу форму вираження правових норм, що видаються центральним банком держави, є зовсім недослідженими.

Для того, щоб дослідити правові акти Національного банку, як форми реалізації його компетенції в системі джерел банківського права, звернемося до розробок у теорії права щодо поняття „правовий акт”. Як зазначають учені, єдиного, загальновизнаного поняття цього правового явища немає ні в законодавстві, ні в юридичній науці^³³¹. Тому дослідження правових актів Національного банку, визначення їх поняття, виділення характерних ознак та видів правових актів, є об’єктивно необхідним актуальним питанням сьогодення.

У теорії права поняття „правовий акт” охоплює: 1) дії, як правило правомірні, тобто юридичні факти, які є підставою тих чи інших правових наслідків; 2) результати правомірних дій, тобто юридично значущі змістовні елементи правової системи (правова норма, індивідуальний припис, акт „автономного” регулювання), які „увійшли в правову тканину” внаслідок правотворчої, владної індивідуально-правової чи автономної діяльності суб’єктів; 3) юридичні документи, тобто словесно-документально оформлено вираження волі, що закріплює правомірну поведінку та її результат.

С.С. Алексєєв розглядає правовий акт як належним чином (словесно-документально) оформлене, зовнішнє вираження волі держави, її органів, окремих осіб, що виступає як носій змістовних елементів правової системи – юридичних норм, правоположень практики, індивідуальних приписів, автономних рішень осіб^³³².

О.Ф. Скакун називає правовим актом акт-волевиявлення уповноваженого суб’єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на підставі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності за вчинене правопорушення^³³³.

Юридична наука і сьогодні досліджує проблему правових актів. Як зауважує С.С. Алексєєв, „глибока єдність форми та змісту в праві визначає надзвичайно високу наукову значимість питань про правові акти”^³³⁴.

Основними ознаками правового акта в юридичній літературі прийнято вважати: вираженість у словесно-документальному вигляді; офіційність характеру, обов’язкового для виконання; спрямованість на регулювання суспільних відносин; вольовий характер, який проявляється в закріпленні волі тих чи інших суб’єктів права, у спрямуванні волі на досягнення чітко визначених юридичних наслідків; закріплення в акті правових норм, індивідуальних приписів та автономних рішень осіб.

У загальному вигляді правові акти поділяються на нормативні акти – такі, що вміщують положення нормативного характеру (правотворчого чи інтерпретаційного), та індивідуальні акти, акти, що вміщують індивідуальні приписи. А.В. Поляков правові акти ділить на правові акти-дії та правові акти-документи (результати правомірних дій, спрямованих на досягнення певних правових наслідків)^³³⁵.

Досліджуючи різновиди правових актів-документів, С.С. Алексєєв залежно від того, які основні елементи правової системи виражають правові акти-документи, поділяє останні на такі чотири різновиди: 1) нормативні правові акти (акти правотворчості компетентних органів, які включають правові норми); 2) інтерпретаційні акти нормативного чи індивідуального характеру; 3) акти застосування права (державно-владні акти, що виражають індивідуально-правову діяльність компетентних органів); 4) акти реалізації прав та обов’язків (договори, інші акти-документи, що виражають автономні рішення окремих осіб).

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

4. З метою формування гармонійної системи джерел банківського права та уникнення юридичних конфліктів між її структурними елементами доцільним є прийняття спеціального закону про нормативно-правові акти, що регулюють сферу банківської діяльності. Узагалі на законодавчому рівні необхідно прийняти Закон про нормативно-правові акти, в якому нормативно визначити поняття „джерело права”, систему джерел права, їх субординацію та порядок вирішення юридичних конфліктів між різними джерелами права. Вважаємо, що законодавчі акти повинні регулювати не тільки правові засади діяльності банківських установ (Закон „Про Національний банк України” та Закон „Про банки і банківську діяльність”), а й окремі аспекти банківської діяльності та діяльності різних елементів банківської системи.

5. Банківське законодавство є не елементом банківської системи, а способом, формою, інструментом державного управління нею. Така категорія, як банківське законодавство, являє собою зовнішню форму вираження права, яким регулюється діяльність банківської системи.

6. Конституція України – єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України та виступає основним джерелом банківського права. Вона закріплює основоположні принципи та норми правового регулювання найважливіших суспільних відносин у сфері банківської діяльності. Значення конституційних основ банківського права полягає в тому, що вони поширюють на банківську діяльність правовий режим підприємництва, встановлюють необхідний мінімум гарантій прав та законних інтересів учасників банківських правовідносин, визначають найважливіші аспекти діяльності НБУ як керівного органу грошово-кредитної системи держави.

7. До джерел банківського права не відносяться рішення Конституційного Суду. Вважаємо, що лише законодавець, а не суд, може скасувати чи змінити нормативно-правовий акт, що не відповідає Конституції України; право Конституційного Суду - вирішувати питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів, а також офіційно тлумачити Конституцію та закони України. Основне завдання органу конституційної юрисдикції – не створення правових норм, а розкриття їх реального змісту, не зміна конституційних приписів, а їх тлумачення.

8. Серед джерел банківського права України законам належить ключова роль. Якість законів прямо залежить від внутрішньої узгодженості їх нормативних приписів, які повинні передбачати відсутність колізій між нормами законодавчих актів. Саме неузгодженість, суперечливість законів сприяють зростанню кількості підзаконних актів, що послаблює регулюючу роль закону та вносить нестабільність до суспільних відносин, уповільнюючи прогресивний розвиток. Закріплення в банківських законах принципових, стійких відносин, характерних для держави на тривалий період її розвитку, недопущення частих змін закону, що, у свою чергу, призводить до його послаблення, вимагає їх стабільності як однієї з найважливіших ознак правової держави.

9. Володіючи важливими державними прерогативами та реалізуючи свої конституційно-правові повноваження, Президент України видає укази, які займають чільне місце в системі джерел банківського права. Регулюючи питання у сфері банківської діяльності, указам Президента властиві такі особливості: 1) укази Президента за своїм статусом є підзаконними нормативно-правовими актами; 2) укази Президента в системі джерел банківського права займають місце після Конституції та законів; 3) виступаючи підзаконними нормативно-правовими актами укази Президента мають вищу юридичну силу ніж постанови Кабінету Міністрів; відповідно до Конституції Президент має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів; 4) укази Президента виступають як акти прямої дії, що мають однакову юридичну силу на всій території України; 5) укази не можуть скасовувати чи змінювати закони; 6) укази можуть установлювати нові самостійні юридичні норми за умови їх відповідності Конституції та законам.

10. До нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України необхідно внести перелік кредитних установ, у формуванні капіталів яких може брати участь Національний банк України. Питання про можливість збільшення або зменшення частки участі зарубіжних банків, на участь в яких була дана згода Кабінету Міністрів України, також має вирішуватися за згодою Уряду України.

11. Правовий акт Національного банку України – це офіційно оформлений правовий документ волевиявлення Національного банку, здійснюваний в односторонньому порядку з питань законодавчо встановленої компетенції у сфері регулювання грошово-кредитних відносин за допомогою правових норм, а також установлення (зміни, припинення) на підставі цих норм прав та обов’язків учасників конкретних правовідносин та міри відповідальності за порушення відповідних норм.

12. Ураховуючи інтеграційні процеси, пов’язані зі здійсненням банківської діяльності, неможливість функціонування кредитно-фінансових установ у відриві від міжнародного грошово-кредитного ринку, національне банківське законодавство повинне створюватися на основі основних принципів, вироблених міжнародною банківською практикою, використовуючи досвід правового регулювання. Вважаємо необхідним встановити допустимі в практиці форми безготівкових розрахунків, які застосовуються в міжнародній практиці та процесуальні правила їх проведення. Із проголошенням стратегічного курсу України на євроінтеграцію одним з актуальних завдань стає гармонізація національного банківського законодавства нашої держави із законодавством Європейського Союзу. Критерієм гармонізації банківського законодавства України з законодавством ЄС виступає ступінь інтегрованості норм європейського права в національне. Законодавець повинен своєчасно реагувати на процеси, які відбуваються в країні, та приводити своє національне законодавство у відповідність із потребами участі в гармонізації.

ВИСНОВКИ

Проведений у дисертації теоретичний аналіз дозволяє автору зробити деякі найбільш загальні висновки, сформулювати узагальнені теоретичні положення і практичні рекомендації щодо фінансово-правового регулювання організації та функціонування банківської системи України, порівнюючи банківську систему України з банківськими системами зарубіжних країн.

До основних теоретичних висновків дисертаційного дослідження можна віднести такі:

1. Перспективним та обґрунтованим вважаємо прийняття Банківського кодексу України, який би відображав оптимальний варіант узагальнення та систематизації банківського законодавства та виступав би діючим механізмом ліквідації множини актів. Правова система України повинна створюватися не як сукупність розрізнених актів, а як науково обґрунтована та взаємоузгоджена система кодифікаційних актів, які повинні бути базою, основою системи законодавства країни. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої, базуючої на науковому фундаменті системи нормативних актів, забезпечуючи оптимальну скоординованість між діючими нормами. Інтенсивний розвиток нормативного масиву створює більше можливостей для прогалин, неузгодженостей та протиріч і діючому регулюванні. Автор пропонує наступну структуру Банківського кодексу України.

Загальна частина

Розділ І. Основні засади банківської діяльності

Blog

Одеська національна юридична академія

Содержание