Одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

1.1. Банківська система як складова фінансової системи держави
1.3. Структура елементів банківської системи та їх взаємозв’язок
1.4. Висновки до розділу 1
Теоретико-правові основи формування центральних банків в україні та у країнах центральноєвропейської та англо-саксонської систем

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

1.1. Банківська система як складова фінансової системи держави

Бурхливий розвиток фінансових відносин протягом останніх шістнадцяти років виявив особливе значення окремих фінансово-правових інститутів, серед яких важливе місце належить банківському праву. Відбувається новий етап у розвитку галузі фінансового права і сьогодні якісно перетворюються складові інститути цієї галузі. Повністю погоджуємося з відомим українським вченим-юристом М.П. Кучерявенком^¹, який зазначає, що „якісний скачок у розвитку структурних елементів фінансово-правової галузі не означає розмивання її галузевої єдності”.

Дискусія серед учених-юристів із приводу нового розуміння предмета фінансового права призвела до різних поглядів на це питання.

Одна група вчених вважає, що фінансове право розподіляється на окремі галузі права, такі як бюджетне, податкове, банківське право^², тим самим відбувається звуження предмета фінансового права. Інші вчені вважають, що з’являються нові види фінансових правовідносин, і тим самим, предмет фінансового права розширюється ^³.

В останні роки поширюється твердження про галузеву самостійність таких фінансово-правових інститутів, як банківське право^⁴, податкове право^⁵, про існування та розвиток комплексних галузей права^⁶.

Але ці дискусійні питання не є новими в науковому колі. Як зазначав ще С.Ф. Кечек’ян, повне переплетіння публічного та приватного права полягає не в тому, щоб поряд із ними або замість них (маються на увазі публічне і приватне право) виділити щось інше, а в тому, щоб вивчати і публічне і приватне право, і тільки тоді можна визнати існування „змішаних” правових утворень, які одночасно будуть сукупністю як приватно-правових, так і публічно-правових відносин. Але „не можна визнати можливим існування „змішаних” правовідносин, які не можливо було б віднести ні до приватного, ні до публічного права”^⁷.

Досліджуючи поняття та види правових інститутів, Є.А. Кірімова вважає, що „при зведенні норм різних галузей права в рамки єдиного нормативно-правового акта з метою найбільш повного та різностороннього регулювання конкретної сфери суспільних відносин не відбувається механічної трансформації, злиття різних видів суспільних відносин у новий вид та різних методів регулювання цих відносин у новий, специфічний метод правового регулювання. При аналізі норм права, що складають так звані „комплексні галузі права”, відбувається виділення норм основних галузей, котрі, як правило, являють собою субінститути відповідних інститутів основних галузей права з урахуванням специфіки сфери діяльності, що опосередковується нормами цих галузей”^⁸.

Ми повністю поділяємо точку зору Є.А. Кірімової та багатьох учених про те, що комплексних галузей права^⁹ не існує^¹⁰. Виходячи із загальних положень теорії права, система права складається з різних галузей права^¹¹, серед яких фінансове право виступає як особлива самостійна правова галузь. Сумніви з приводу самостійності фінансового права як галузі в системі права, що висловлювалися в літературі радянського періоду^¹², довели безперспективність даного твердження ^¹³, яке особливо стало очевидним за сучасних умов^¹⁴. Як справедливо зауважує відомий російський вчений Н.І. Хімічева, „економічні перетворення, посилюючи роль фінансового механізму, викликають необхідність більш глибокої правової регламентації його функціонування, зумовлюють розвиток фінансового права як особливої галузі права”^¹⁵. Звичайно ж, фінансове право взаємодіє з багатьма галузями права.

У сучасному підручнику з фінансового права академік Л.К. Воронова зазначає, що фінансове право являє собою „сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі формування, розподілу і використання публічних централізованих і децентралізованих фондів коштів та інших фондів, необхідних для безперебійного функціонування органів держави, органів місцевого самоврядування та органів, діяльність яких держава визнає необхідною”^¹⁶. І, як указується далі, „специфіка фінансового права дозволяє відмежовувати його від інших галузей системи права України і віднайти нерозривний зв’язок не тільки з провідними галузями права – конституційним, адміністративним, цивільним, але й з усіма іншими”. Так, відносини рівноправних суб’єктів із приводу коштів, відносини у сфері внутрішньої діяльності банків, відносини товарно-грошові регулюються відповідно нормами цивільного та господарського права.

Розглядаючи взаємодію фінансового права з іншими галузями права, колектив авторів у підручнику за редакцією професора О.М. Горбунової вказує, що фінансово-правовий аспект регулювання відносин, пов’язаних із рухом публічних фондів коштів, визначається рядом обставин, які характеризуються тим, що^¹⁷:

фінансово-правові відносини виконують функцію мобілізації публічних фондів коштів;
на підставі нормативних актів ці кошти спрямовуються на виконання завдань та функцій держави, органів місцевого самоврядування;
фінансово-правові відносини визначають умови виникнення всіх грошових відносин ^¹⁸, їх зміни та припинення;
фінансово-правові відносини визначають функції органів держави, особливо в кредитно-розрахунковій сфері, із забезпечення щоденного фінансового контролю за всією діяльністю держави.

Отже, усі вказані відносини виступають предметом регулювання як цивільного та господарського права, так і фінансового права. Ми погоджуємося з тим, що необхідно в даному випадку виходити з того, що доходи, які складаються на ринку та в господарському обороті, повинні бути перерозподілені таким чином, щоб була можливість забезпечити необхідними грошовими ресурсами функціонування всього державного механізму. Апарат же держави, отримуючи достатню кількість коштів, міг би забезпечувати загальний розвиток держави в необхідному напрямку і тим самим виконувати поряд із політичними завданнями завдання економічні та соціальні. Зрозуміло, що ця сфера діяльності держави не може функціонувати без використання та вдосконалення норм фінансового права.

Фінансові відносини належать до особливої групи суспільних відносин, які існують тільки у формі правових відносин, регулюються методом владних приписів, як і відносини, що виникають при регулюванні емісійної діяльності НБУ, при організації банківської системи^¹⁹. Учені підкреслювали, що вони тільки й можуть існувати як відносини правові та припиняють своє існування разом і одночасно з тим, як втрачають юридичний характер^²⁰. С.Д. Ципкін із цього приводу писав, що „правовідносини з приводу фінансів, державних видатків та доходів, кредиту... також відображають у кінцевому рахунку матеріальні суспільні відносини. Але практична реалізація багатьох із цих відносин неможлива без відповідного правового оформлення. Саме держава шляхом видання нормативних актів установлює конкретні види тих чи інших обов’язкових платежів, податків, передбачає обов’язковий порядок провадження видатків, утворення різних фондів коштів, правила страхування в усіх його видах, кредитування”^²¹.

Необхідно враховувати фундаментальне положення Ю.А. Ровинського, який, досліджуючи природу фінансово-правових відносин, указує на те, що у фінансових правовідносинах особливо виразно виступають два правові елементи: 1) державно-владний і 2) майновий^²². Як зазначає вчений, „природа фінансових правовідносин визначається тим, що вони є владно-майновими відносинами, у яких відносини влади невіддільні від майнових відносин”^²³. Характеризуючи фінансово-правові відносини як владно-майнові, можна відмежувати їх від адміністративно-правових відносин (владних) та цивільно-правових відносин (майнових)^²⁴.

Якщо виходити з традиційного підходу до предмета фінансового права як сукупності відносин, що регулюють рух публічних фінансів, то забезпечення єдності фінансово-правових аспектів регулювання відносин із приводу акумуляції, розподілу та використання фондів коштів виключає виділення з предмета фінансового права нових галузей, серед яких часто називають банківське право. Дійсно, банківська діяльність виступає предметом фінансово-правового регулювання, але ми при цьому не відкидаємо також, що частина банківських відносин регулюється і цивільно-правовими нормами. У систему ж фінансового права входять норми публічного характеру, що регулюють частину відносин із банківської діяльності. Досліджуючи складові фінансового права, необхідно виділяти сукупність норм, що охоплюють регулювання публічних відносин, пов’язаних із рухом державних фондів коштів при здійсненні банківської діяльності. І в цьому ми повністю погоджуємося з професором М.П. Кучерявенком ^²⁵.

Фінансове право, як особлива галузь права, виступає складним динамічним утворенням, яке сьогодні переживає період бурхливого розвитку. Правовідносини з приводу фінансів відображають економічні суспільні відносини, тому зміни в економічному розвитку держави безпосередньо впливають і на процес структуризації цієї галузі.

Зі збільшенням масиву фінансово-правових норм розширюється та деталізується коло суспільних відносин, що підпадають під предмет правового регулювання. Формуються нові фінансово-правові інститути, або вже існуючі – піднімаються на вищий рівень, тим самим розширюючись та переростаючи в складні інститути^²⁶.

Проблеми побудови системи фінансового права постійно перебувають у полі зору науковців. Однак, як відзначає Ю.О. Тихомиров, інститути фінансового права і нині залишаються до кінця не з’ясованими^²⁷.

Вивчення існуючих наукових поглядів на інститути фінансового права дозволяє умовно поділити їх на такі групи: по-перше, традиційні інститути, які науково обґрунтовано визнаються більшістю фінансистів; по-друге, інститути, які поряд із фінансово-правовим регулюванням підпадають під вплив норм інших галузей права.

До числа традиційних інститутів, що складають основу фінансового права належать: бюджетне право, інститут публічних (раніше державних) доходів держави та органів місцевого самоврядування, податкове право, інститут державних та місцевих видатків, інститут фінансового контролю.

Крім традиційних інститутів фінансового права існують окремі групи правовідносин, які мають нечітко виражену галузеву належність. Місце знаходження таких правовідносин у системі права стає предметом дискусій між ученими – представниками різних галузей юридичної науки.

Сьогодні постає питання про місце інституту банківського права в системі фінансового права.

За сучасних умов розвитку національної економіки банківське право викликає підвищений інтерес широкого кола вчених та практиків. Навряд чи треба доводити те, що банки відіграють велику роль в успішному розвитку економіки. Перспективи банківської системи в Україні пов'язані з нормотворчою діяльністю та грошово-кредитною політикою Національного банку України^²⁸. Розвиток банківської системи на конституційних засадах відкрив реальні можливості створення правових умов для подальшого розвитку банківського права.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

На думку Л.А. Блюменфельда, „системою” називається сукупність будь-яким чином виділених із середовища реальних чи уявних елементів. Учений вважає, що така сукупність буде системою, якщо: 1) задані зв’язки, що існують між цими елементами; 2) кожний з елементів усередині системи вважається неподільним; 3) зі світом поза системою система взаємодіє як ціле; 4) при еволюції в часі сукупність буде вважатися одною системою, якщо між її елементами в різні моменти часу можна провести однозначну відповідність^²⁹.

Розглядаючи різні погляди на поняття „система”, В.М. Садовський та Е.Г. Юдін, на нашу думку, правильно зауважують, що застосування терміна „система” „різними авторами і в різних науках суттєво відрізняється один від одного – і не тільки за приписаними їм значеннями, але й, що більш важливо, за покладеними в їх основі змістовним та формальним принципам: нерідко в їх використанні просто віддають данину моді чи виходять із надзвичайно широкого розуміння зміни характеру досліджуваних об’єктів; іноді під їх застосування підводять філософську та загальнонаукову базу. Якщо врахувати, що практично кожний дослідник системних проблем спирається на своє розуміння поняття „система”… то ми опинимося перед фактично безмежним морем відтінків у тлумаченні цього поняття”^³⁰.

Учені вважають, що більш правильно говорити про певну родину понять „система”, які належать до різних класів системних об’єктів. З методологічної точки зору найбільш перспективним уявляється змістовний шлях визначення поняття „системи” через взаємопов’язану послідовність ознак, коли додавання кожної окремої ознаки дедалі більше обмежує клас об’єктів, що підпадають під визначення, але разом із тим об’єкти, що залишаються, отримують дедалі більш розгорнуту змістовну характеристику^³¹.

У вітчизняній літературі також зустрічається багато різних та надзвичайно різноманітних визначень поняття „система”^³².

Аналізуючи банківську систему з точки зору тези Берталанфі (а він висунув програму побудови загальної теорії систем у 40-х роках)^³³, згідно з якою будь-який об’єкт може розглядатися як система, можна дійти висновку, що їй притаманні всі необхідні ознаки, які включаються в поняття „система”. А саме: цілісність, структурність, взаємозв’язок системи із середовищем, ієрархічність, множинність опису кожної системи, а також наявність управляючого суб’єкта, тому що банківська система належить до числа соціальних систем. Але оскільки банківська система включається в число найбільш складних соціальних систем, вона характеризується наявністю в ній не тільки процесів управління, але й здатністю до самоуправління. Банківська система є і самоорганізуючою, тому що в процесі функціонування вона здатна видозмінювати структуру. У період економічних криз та політичної нестабільності банківська система скорочує довгострокові інвестиції, зменшує строки кредитування. І навпаки, в умовах економічної та політичної стабільності банки активізують свою діяльність.

Банківська система є складовою частиною кредитної, де вона взаємодіє з усіма її елементами, але виконує свої, тільки їй притаманні функції.

Загальноприйнятою є та позиція, коли до будь-якої системи належать лише ті організації, які безпосередньо здійснюють функції або діяльність, в яких і виражаються її якості. Але це вузький підхід до тлумачення банківської системи. Більш адекватним уявляється широкий підхід до визначення банківської системи, який передбачає включення до елементів системи не тільки тих організацій, які безпосередньо здійснюють певний вид діяльності, але й організацій, які забезпечують основну функцію цієї системи. При цьому важливо не вийти за межі співвідношення забезпечення з основною діяльністю. До таких спеціалізованих організацій відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” можна віднести банківські спілки і асоціації, які створюються з метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обліку і професійних інтересів, розроблення рекомендацій щодо банківської діяльності, але не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю.

Сьогодні банківська система, виступаючи одним із найважливіших організаційних механізмів фінансової системи, сприяє різносторонньому впливу на функціонування всіх економічних процесів у суспільстві, на життєдіяльність суспільства в цілому. Представляючи відносно автономне економіко-правове утворення, банківська система органічно включається в склад іншої, більш широкої – кредитної системи, взаємодіє з усіма її елементами, але виконує і власні, тільки їй притаманні функції. Фінансовий стан банківської системи безпосередньо впливає на економічну безпеку держави і, як наслідок, на її економічний суверенітет.

Вважаємо, що банківська система України може бути представлена таким чином: Національний банк України як конституційний орган; державні банки; акціонерні банки; кооперативні банки; філії та представництва іноземних банків.

Банківська система являє собою внутрішньо організовану цілісність, в якій елементи пов’язані один з одним і об’єднані на підставі спільного принципу – забезпечення функціонування діяльності цієї системи. Банківська система зазнала значних змін та перетворилася на головний елемент механізму фінансових відносин. Функціонування банківської системи на сучасному етапі, її подальший розвиток пов'язаний із загальноекономічним розвитком країни. Більше того, від банківської системи, її складових елементів значною мірою залежить процес економічних перетворень у державі.

У світовій практиці правова регламентація внутрісистемної взаємодії заснована на змістовних економічних стратегіях та опосередковує їх. Умовно при цьому виділяють дві моделі банківської системи: централізована та вільна^³⁴. За характером взаємозв’язків, банківська система класифікується як дворівнева та однорівнева.

За сучасних умов централізована банківська система являє собою таку систему, у межах якої єдиний банк має повну або часткову монополію на здійснення емісійної діяльності, при цьому наділений правом емісії такий банк має можливість здійснювати регулюючу функцію центру у визначенні загального обсягу грошей і контролю за кредитами. Право на монопольну емісійну діяльність є основою для виникнення функції контролю центрального банку за забезпеченням нагромадження та зберігання золотовалютних резервів та запасів у державі, здійснення операцій із ними та банківськими металами, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію та забезпечувати стабільність національної грошової одиниці.

У порівнянні з централізованою, „вільна система банківського бізнесу передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій іншій сфері бізнесу, у межах, у яких ці банки відповідають вимогам закону про комерційні компанії. За таких умов банки мають такі ж права й обов’язки, як і будь-який суб’єкт комерційної діяльності”^³⁵.

У різних країнах банківські системи мають свою специфіку, але існують і загальні закономірності їх формування та розвитку.

Російські вчені виділяють три основні типи банківської системи^³⁶: 1) розподільча (централізована) банківська система; 2) ринкова банківська система; 3) система перехідного періоду.

Різницю між розподільчою та ринковою банківськими системами вчені-економісти та вчені-юристи О.І. Лаврушин^³⁷, В.А. Щегорцов та В.А. Таран^³⁸, які досліджують механізми роботи банківської системи, представляють таким чином.

І. Для розподільчої (централізованої) банківської системи характерними рисами виступають такі:

1) за типом власності: держава – єдиний власник банків;

2) за ступенем монополізації: монополія держави на формування банків;

3) за кількістю рівнів системи: однорівнева банківська система;

4) за характером системи управління: централізована, вертикальна схема управління;

5) за характером банківської політики: політика єдиного банку;

6) за характером взаємовідносин банків із державою: держава відповідає за зобов’язаннями банків;

7) за характером підпорядкування: банки підпорядковані уряду, залежать від його оперативної діяльності;

8) за виконанням емісійної та кредитної операцій: кредитні та емісійні операції зосереджені в одному банку (крім окремих банків, які не виконують емісійних операцій);

9) за способом призначення керівних осіб банку: керівник банку призначається державним органом.

ІІ. Для ринкової банківської системи характерними рисами є:

1) за типом власності: різні форми власності на банки;

2) за ступенем монополізації: монополія держави на формування банків відсутня, будь-які юридичні та фізичні особи можуть утворювати свій банк;

3) за кількістю рівнів системи: дворівнева банківська система;

4) за характером системи управління: децентралізована (горизонтальна) схема управління;

5) за характером банківської політики: політика множини банків;

6) за характером взаємовідносин банків із державою: держава не відповідає за зобов’язаннями банків, як і банки не відповідають за зобов’язаннями держави;

7) за характером підпорядкування: центральний банк підзвітний парламенту, комерційні банки підзвітні своїм акціонерам, спостережній раді, а не уряду;

8) за виконанням емісійної та кредитної операцій: емісійні операції зосереджені тільки в центральному банку; операції з кредитування підприємств та фізичних осіб виконують тільки комерційні банки;

9) за способом призначення керівних осіб банку: керівник банку затверджується парламентом. Голова (президент) комерційного банку призначається його радою.

Що стосується України, то її банківську систему можна віднести до перехідного типу, хоча скоріше вона вже наближена до банківської системи ринкового типу. І тут цілком слушною є позиція російських вчених, які зазначають, що банківська система є „перехідною в тому розумінні, що в ній, хоча і за формою, містяться компоненти ринкової банківської системи, проте їх взаємодія не досягла ще необхідного ступеня зрілості”^³⁹.

Будь-яка банківська система не є ізольованою від навколишнього середовища, навпаки, тісно взаємодіє з ним і являє собою складову більш загального утворення – фінансової системи. Фінансова система є невід’ємною складовою соціально-економічної системи, одним із найважливіших регуляторів розвитку державної економіки^⁴⁰.

Фінансову систему держави професор Л.К.Воронова розглядає як сукупність різних сфер фінансових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються різні грошові фонди^⁴¹. Кожна ланка (інститут) системи фінансів має свої специфічні форми та методи формування та використання грошових фондів.

Так, фінансова система держави розглядається, по-перше, як сукупність фінансово-правових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню фондів грошових коштів, і, по-друге, як сукупність державних органів та установ, що здійснюють фінансову діяльність. Учені підкреслюють, що фінансова система держави являє собою „статику фінансової діяльності держави”^⁴².

Сьогодні фінансову систему держави можна досліджувати, поділивши її на дві такі підсистеми, по-перше, публічні державні та муніципальні фонди і, по-друге, фонди господарюючих суб’єктів.

Підсистему публічних державних та муніципальних фондів грошових коштів складають централізовані та децентралізовані фонди, які взаємопов’язані та взаємозумовлені.

До централізованих фондів грошових коштів належать грошові кошти, що надходять у розпорядження держави як владного суб’єкта. До них належать, перш за все: 1) публічні централізовані державні й муніципальні фонди – державний та місцеві бюджети; 2) централізовані державні цільові позабюджетні фонди (в Україні до таких фондів належать: Пенсійний фонд; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування України на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві; Фонд гарантування вкладів фізичних осіб); 3) державний та муніципальний кредит; 4) державне обов’язкове особисте і майнове страхування; 5) фонди державних кредитних установ.

До децентралізованих фондів належать децентралізовані державні і муніципальні фонди, створені державними та муніципальними підприємствами, яким було передано державне і муніципальне майно.

Підсистему фондів господарюючих суб’єктів утворюють фонди підприємств, що займаються комерційною діяльністю; фонди фінансових посередників (а це, наприклад, банки, страхові організації, державні пенсійні фонди); фонди некомерційних організацій (неприбуткових).

Взаємопроникнення централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів пов’язано перш за все зі сплатою обов’язкових платежів у бюджет держави.

Банки, що включаються в підсистему фондів господарюючих суб’єктів, у сукупності й утворюють банківську систему держави. Як складова фінансової системи держави банківська система функціонує в рамках загальних та спеціальних банківських законів^⁴³, підпорядкована загальним правовим нормам суспільства, її акти, хоча й відповідають особливостям банківського сектора, однак вписуються в загальну систему, не суперечать тим принципам, які притаманні всій системі як єдиному цілому.

Головною властивістю будь-якої системи, і банківської у тому числі, є її інтегративність, яка, з однієї сторони, утворює якість системи, а з іншої – об’єднує її компоненти у внутрішньо організовану структуру.

Інтегровані якості банківської системи зумовлюють методологічні підстави її дослідження. Так, стаття нормативно-правового акта банківського законодавства або одинична правова норма не в змозі впливати на відповідні суспільні відносини. Лише в єдності з іншими правовими засобами, що включаються до складу банківської системи, досягається ефективне правове регулювання цих відносин.

У зв’язку з докорінними змінами у структурній системі економіки України за останні роки суттєво зросла роль банківської системи. Першочергове значення банківської системи спрямоване не тільки на господарську діяльність окремих суб’єктів, але й на фінансову діяльність держави, оскільки саме через систему банків відбувається безпосереднє матеріальне забезпечення державних функцій. На основі прийнятого законодавства дедалі більшого розвитку набуває діяльність незалежних комерційних банків, відбувається постійний пошук шляхів підвищення ефективності обслуговування банками суб’єктів ринкових відносин. Водночас, зазначають науковці, „процес пристосування банківської системи до нових ринкових умов ще не завершено в повній мірі”^⁴⁴.

На перебіг розвитку банківської системи впливають такі чинники, як „рівень економічного розвитку, ступінь зрілості ринкових відносин, політична і судова системи, національно-історичні особливості її розвитку, рівень довіри до банківської системи, політика держави”^⁴⁵.

Банківська система тісно взаємодіє з бюджетною системою, податковою системою та валютною системою. Порівнюючи банківську систему з іншими, учені розкривають у ній риси, які є спільними для всіх, підтверджуючи її системний характер, але водночас їй притаманні особливі риси, які підкреслюють банківську специфічність. До таких специфічних рис належать^⁴⁶:

дворівнева побудова банківської системи;
поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності, рівних можливостей на грошовому ринку, свободу конкуренції і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

В Україні склалася дворівнева банківська система^⁴⁷, яка передбачає владно-організаційний статус Національного банку як емісійного центру і провідника грошово-кредитної політики в державі.

За принципом дворівневої побудови функціонують банківські системи в розвинутих країнах. Однорівневий принцип побудови характерний для країн з адміністративно-командною системою управління, переважно для країн із нерозвиненою економікою^⁴⁸. Однорівнева банківська система передбачає головним чином горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їхніх операцій та функцій^⁴⁹. У межах такої системи достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування клієнтів. У таких випадках не було потреби в існуванні банківської системи в тому розумінні, про яке мова йде в дослідженні. Була просто механічна сукупність слабо пов’язаних між собою банків, коли між ними були відсутні стійкі взаємовідносини (у докапіталістичні епохи)^⁵⁰, або мав місце єдиний монобанк^⁵¹, який являв собою замкнуту систему, позбавлену ринкових принципів функціонування. Зрозуміло, що за таких умов не було потреби в центральному банку як органі, що поєднує інші банки в систему.

При дворівневій банківській системі існують взаємовідносини між банками як по вертикалі, так і по горизонталі. По вертикалі відповідно до законодавства складаються відносини підлеглості між центральним банком, як керівним, управляючим, особливим органом, який є вершиною банківської системи, та іншими банками, які доволі часто називають комерційними банками та які виступають фундаментом банківської системи; по горизонталі відносини складаються за принципом рівного партнерства між будь-якими банками. Розподіл адміністративних функцій та операцій, пов’язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість ураховувати інтереси таких двох категорій клієнтів, як банки та урядові структури.

Дворівнева структура банківської системи характеризується чітким законодавчим розмежуванням прав та обов’язків кожного рівня системи.

Отже, з урахуванням наведеного вище, ми пропонуємо розглядати, банківську систему як складний, цілісний, структурний, динамічний, організований, саморегульований, взаємопов’язаний та функціонуючий господарський організм.

Складність банківської системи пояснюється тим, що в банківській системі присутні зв’язки двох типів: 1) між комерційними банками і 2) між центральним банком та іншими елементами банківської системи. Для зв’язків першого типу характерні відносини координації, водночас зв’язки другого типу переростають у відносини субординації (владного підпорядкування).

Структурність означає, що банківська система поєднує свої елементи у внутрішньо організовану структуру.

Динамічність визначається тим, що банківська система не перебуває в статичному стані. Перебуваючи в постійному розвитку, як єдине ціле, вона вдосконалюється, доповнюється новими компонентами, усередині банківської системи постійно виникають нові зв’язки.

Цілісність банківської системи означає, що вона включає різноманіття частин, підпорядкованих єдиному цілому.

Організованість означає, що тільки за умови ефективної, організованої роботи всієї банківської системи, а не окремих банків, забезпечується функціонування системи як єдиного цілого, гарантуючи виконання державних цілей та завдань.

Саморегульованість банківської системи визначена тим, що така система одночасно виступає і як суб’єкт, і як об’єкт управління. У банківській системі Національний банк наділений функціями управління, тоді як об’єктом регулюючого впливу виступають інші банки.

Те, що банківська система виступає як взаємопов’язаний організм, означає, що сутність банківської системи спрямована не тільки до сутності часткового, складових елементів, але й до їх взаємодії. Тим самим сутність банківської системи впливає на склад та сутність її елементів.

Банківська система діє, функціонує, виконує певну роль. Функціонує не тільки банківська система, а й кожний її елемент. Функціонуючий характер банківської системи зумовлює ті методологічні підстави її дослідження, які зводяться до необхідності вивчення діяльності кожного елементу цієї системи.

Банківська система виступає однією з найважливіших частин економічного механізму кожної розвинутої держави, бурхливий розвиток якої відбувається в наш час. Безперебійне та ефективне функціонування всіх державних органів, розвиток суверенної держави, взаємозв’язок банківських установ із суб’єктами господарювання, забезпечення стабільності національної валюти суттєвим чином залежить від стану банківської системи.

Підсумовуючи наведене вище, пропонуємо таке визначення банківської системи: банківська система являє собою законодавчо визначений, структурно організований, складний, саморегульований, взаємопов’язаний та функціонуючий господарський організм. Банківська система являє собою внутрішньо організовану цілісність, елементами якої виступають: Національний банк як конституційний орган; державні банки; акціонерні банки; кооперативні банки; філії та представництва іноземних банків.

З’ясувавши генезис поняття „банківської системи” та особливості функціонування банківської системи, перейдемо до розгляду її структурних елементів.

1.3. Структура елементів банківської системи та їх взаємозв’язок

Один із визначних теоретиків права Д.А. Керімов, аналізуючи шляхи, методи та засоби дослідження одного з „найскладніших соціальних феноменів” – права, виходить із того, що методологічну функцію в правознавстві покликана виконувати в першу чергу філософія права – одне з основних направлень загальної теорії права. Розкриваючи методологічні функції філософії права та аналізуючи основоположні пізнавальні категорії, учений доходить висновку: „по-перше, не всяке ціле є система, але будь-яка система – цілісна. Немає системи без цілого, яке й надає їй єдність; по-друге, відповідним чином не всяка структура системна, але будь-яка система не може не вміщувати в собі структуру. Немає системи без структури, яка в знятому вигляді вміщується в системі; по-третє, те ж стосується і функцій. Не всяке функціонування системне, але будь-яка система не може бути нефункціонуючою. Немає системи без функціонування, що й зумовлює її динамічний розвиток”^⁵².

Дослідивши поняття банківської системи, ми визначили, що банківська система являє собою саме „систему”, а це означає, що вона містить певні структурні елементи, які ми і розглянемо нижче.

С.С. Алексєєв, зважаючи на все цінне, що було висунуто у філософській літературі з приводу теоретичних положень про систему та структуру^⁵³, самим фактом використання тих чи інших положень та існування значної їх подібності, конкретно підтвердив їх конструктивний характер. Учений зауважив, що структура являє собою особливий (інваріантний) аспект системи, що виражає упорядкованість елементів, їх композицію, спосіб зв’язків між ними, їх внутрішню організацію^⁵⁴.

Більш широке поняття структури дає Д.А. Керімов, пов’язуючи поняття „структура” з поняттям „ціле”. Під „цілим” Д.А. Керімов, на відміну від І.В. Блауберга, В.С. Тюхтіна, Е.Г. Юдіна та інших, розуміє не єдність елементів, що властиві високоорганізованим системам, а будь-які сукупності, не тільки системні, але й сумативні, неорганізовані^⁵⁵.

З приводу такого широкого розуміння поняття „структура” критично виступає С.С. Алексєєв, вказуючи, що поняття „структура” в подібній інтерпретації втрачає чіткість, якісну визначеність, які притаманні цьому поняттю.

Досліджуючи структуру, учені зазначають, що для структури характерними є стійка єдність елементів, їх відносини та цілісність системи^⁵⁶. Структуру можна охарактеризувати як свого роду закон зв’язку елементів – такий закон, що виражає упорядкованість, стійкість (інваріантність) відносин між елементами^⁵⁷. Це у свою чергу означає, що структура забезпечує збереження цілісності, єдності явища^⁵⁸ як системи, утворює його каркас (скелет), за допомогою якого організується, упорядковується зміст даного явища. В.Г. Афанасьєв підкреслює, що в системі структура відіграє велику роль. Вона „пов’язує компоненти, перетворюючи їх, надаючи певну спільність, цілісність... Без стійких зв’язків, взаємодії компонентів, тобто без структури, система перестала б існувати як дане конкретне ціле”^⁵⁹.

Як указують учені, „пізнання структури неможливе, якщо не вказаний її склад”^⁶⁰, або „знання складу дозволяє перейти до виявлення головної характеристики системи – її структури”^⁶¹.

Перш ніж перейти до розгляду структурних елементів банківської системи, нагадаємо, що відповідно до банківського законодавства, а також виходячи з досвіду зарубіжних банківських систем, виділяють два основні типи побудови банківської системи: однорівневу та дворівневу.

Практично всі країни з розвинутою ринковою економікою мають дворівневу банківську систему. Перший рівень займає центральний банк (або сукупність банківських установ, що виконують функції центрального банку, наприклад, Федеральна Резервна система США, яка нараховує 12 федеральних банків). За центральним банком законодавчо закріплюється монополія на емісію валюти країни та організація її обігу, а також ряд особливих функцій у сфері грошово-кредитної політики^⁶². Центральному банку відводиться провідна роль як головному державному інституту, здатному в основному незалежно від політичної влади здійснювати свої функції. У будь-якій країні центральний банк є державним банком або банком, що обслуговує державну владу. Не дивлячись на тісні зв’язки центрального банку з державою, остання не може безмежно впливати на його політику. Певний ступінь незалежності центрального банку від влади виступає необхідною умовою ефективності його діяльності з підтримки грошово-кредитної та валютної стабільності.

Другий рівень займають інші банки (державні і недержавні). Наявність державних банків найбільш характерна для розвинутих країн. Розвиток державного монополістичного капіталізму знайшов вираження в одержавленні деяких комерційних банків. Наприклад, у Франції після другої світової війни було націоналізовано чотири найбільші банки. У 1966 році відбулося злиття двох із них, у результаті цього утворився новий банк – Банк „Насьональ де Парі”, який очолив „велику трійку” вже державних банків. В Італії на долю державних банків припадає 2/3 активів усієї кредитної системи країни^⁶³.

В Україні існує дворівнева банківська система. Відповідно до українського законодавства банківська система складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків що створені і діють на території України^⁶⁴. Якщо порівняти з російським законодавством, то банківська система Росії являє собою сукупність банків РФ, філіалів та представництв іноземних банків, Центрального банку і небанківських кредитних організацій (або, як їх називають, спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, здатних акумулювати тимчасово вільні кошти та розміщувати їх за допомогою кредиту)^⁶⁵.

На даний час українська дворівнева система не може повністю відповідати класичній дворівневій системі, утвореній у більшості розвинутих країн, оскільки процес еволюційного становлення банківської системи такого типу досить тривалий, а в Україні він почався не так давно.

Перший рівень банківської системи України займає Національний банк. Його діяльність регулюється Конституцією України^⁶⁶, Законом „Про Національний банк України”^⁶⁷, іншими законами України.

Національний банк є ключовим елементом фінансово-кредитної системи держави, наділений широкими повноваженнями з організації діяльності системи у цілому, виступає провідником офіційної грошово-кредитної політики.

Другий рівень банківської системи утворюють усі інші банки, що створені і діють на території України відповідно до законодавства, зокрема, Закону України „Про банки і банківську діяльність”.

Основу другого рівня складають недержавні (комерційні) банки, які займаються практично всіма видами операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів^⁶⁸. Недержавні (комерційні) банки відіграють визначальну роль у забезпеченні функціонування та розвитку банківської системи^⁶⁹.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

На підставі вищевикладеного вважаємо, що в законодавстві необхідно закріпити поняття та перелік банківських угод, причому відмежувати їх від банківських операцій на підставі таких двох критеріїв: по-перше, спеціальний суб’єктний склад, по-друге, сфера особливого виду діяльності – банківська діяльність. До виключно банківських операцій належать тільки ті операції, здійснювати які в сукупності на підставі банківської ліцензії дозволяється виключно тільки таким юридичним особам, які мають правовий статус банку. Банківськими угодами пропонуємо визначати угоди, які можуть здійснювати і банки і інші фінансові установи.

Не дивлячись на значну кількість банківських операцій і суттєву різницю між ними за їхньою юридичною природою, цілями та механізмом їх проведення, на підставі аналізу юридичної літератури та чинного банківського законодавства з метою визначення сутності поняття „банківські операції”, виділимо такі їх ознаки:

банківські операції – це юридично зумовлені дії;
банківські операції – це угоди, які здійснюються особливими суб’єктами;
суб’єкти банківських операцій володіють спеціальною правоздатністю;
суб’єкти наділені правом систематично здійснювати банківські операції (до таких суб’єктів належать Національний банк України та інші банки);
суб’єкти наділені правом систематичного проведення банківських операцій;
суб’єкти банківських операцій перебувають у нерівному юридичному становищі;
об’єктами банківських операцій виступають гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та каміння;
банківські операції здійснюються відповідно до встановлених правил, стандартів та нормативів;
банківські операції здійснюються на постійній основі, як правило, без тимчасового обмеження;
банківські операції встановлюються тільки законом;
банківські операції виконуються виключно банками;
банківські операції потребують єдності правового регулювання як на рівні національного законодавства, так і на рівні локальних актів банків.

Виходячи із вищезазначених ознак, пропонуємо таке визначення банківських операцій: банківські операції – це сукупність взаємопов’язаних, юридично зумовлених, систематичних дій, які здійснюються спеціальними суб’єктами (банками), наділеними особливою правоздатністю, відповідно до установчих документів і наданої Національним банком ліцензії з дотриманням установлених правил, стандартів та нормативів, об’єктом яких можуть виступати гроші, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння тощо та які здійснюються на підставі укладеного договору і відповідно до чинного законодавства й нормативних актів НБУ.

1.4. Висновки до розділу 1

Дослідження загальнотеоретичних засад правового регулювання банківської системи дозволяє зробити такі висновки.

1. Безперебійне та ефективне функціонування державних органів та установ, розвиток суверенної держави, яка є гарантом стабільності внутрішнього ринку та забезпечення національних інтересів в умовах ринкової економіки, у цілому прямо залежать від стану банківської системи країни, від її стійкості та надійності. Сьогодні банківська система, виступаючи одним із найважливіших організаційних механізмів фінансової системи, сприяє різносторонньому впливу на функціонування всіх економічних процесів у суспільстві, на життєдіяльність суспільства в цілому. Представляючи відносно автономне економіко-правове утворення, банківська система органічно включається в склад іншої, більш широкої – кредитної системи, взаємодіє з усіма її елементами, але виконує і власні, тільки їй притаманні функції. Фінансовий стан банківської системи безпосередньо впливає на економічну безпеку держави і, як наслідок, на її економічний суверенітет. Для будь-якої суверенної держави питання забезпечення стійкості національної банківської системи мають стратегічне значення і завжди є актуальними, оскільки складають частину змісту „економічна безпека країни”.

2. Банківська система є важливою складовою фінансової системи держави, тісно пов’язана з відносинами, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, спрямованої на планомірний процес управління публічними фондами коштів. Забезпечення єдності фінансово-правових аспектів регулювання відносин із приводу акумуляції, розподілу та використання фондів коштів виключає виділення в рамках фінансового права нових галузей. Якісне оновлення фінансово-правових інститутів, які передбачають цілісне регулювання тільки в рамках галузі, дозволяє стверджувати, що фінансове право увійшло в систему права як самостійна правова галузь, яка виступає складним динамічним утворенням, що функціонує в період бурхливого розвитку. Банківська діяльність виступає предметом фінансово-правового регулювання, але ми при цьому не відкидаємо те, що частина банківських відносин регулюється і нормами інших галузей права. У систему же фінансового права увійдуть норми публічного характеру, що регулюють банківську діяльність. Досліджуючи складові фінансового права необхідно виділяти сукупність норм, що охоплюють публічне регулювання відносин, пов’язаних із рухом публічних фондів коштів при здійсненні банківської діяльності.

3. При переході від планової до ринкової економіки дедалі більшого значення набувають методи економічного управління, а економічне управління – це управління за допомогою грошей. Кошти складають основу економіки будь-якої країни, однак при вирішенні питань публічно-правового регулювання їх не можна розглядати тільки з позиції цивільного права, оскільки грошовий обіг у цілому регулюється швидше з публічно-правових позицій, ніж із метою захисту приватних інтересів. Навіть вступаючи у приватно-правові відносини, банки обмежені владними розпорядженнями держави. Отже, при регулюванні банківської діяльності поєднуються елементи як приватного, так і публічного права, з переважанням характерних рис останнього, оскільки воно в більшій мірі пов’язане зі специфікою загальних, державних, ніж зі сферою індивідуальних, приватних інтересів. Публічність виявляється в тому, що управління банківською системою та регулювання банківської діяльності є одним з основних напрямків реалізації грошово-кредитної політики держави, що передбачає застосування центральним банком адміністративних, економічних та індикативних методів регулювання.

4. Ураховуючи неоднорідність відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, для їх регулювання застосовуються два різні методи: метод владних приписів та диспозитивний метод, що не дозволяє виділити банківське право в окрему галузь права. Не можна вважати банківське право і комплексним правовим інститутом. Якщо неприпустимо включати правову норму, яка належить до однієї галузі права, в іншу галузь права, то тим більше неприпустимо включати інститут права, що містить „комплекс” норм різних галузей права, у будь-яку галузь права, оскільки тим самим дана галузь права сама перетворилась би на комплексну. Заперечуючи наявність у системі права комплексних галузей права логічно правильним є недопущення існування в ній комплексних інститутів права, тим самим не порушуючи системну єдність права.

5. Вважаємо, що банківська система України може бути представлена таким чином: Національний банк України як конституційний орган; державні банки; акціонерні банки; кооперативні банки; філії та представництва іноземних банків.

6. Банківська система являє собою внутрішньо організовану цілісність, в якій елементи пов’язані одним з одним і об’єднані на підставі загального принципу – забезпечення функціонування діяльності цієї системи. Вважаємо, що банківська система являє собою законодавчо визначений, структурно організований, складний, саморегульований, взаємопов’язаний та функціонуючий господарський організм.

7. Банк є фінансовою установою, яка на підставі ліцензії НБУ має виняткове право здійснювати в сукупності депозитні, кредитні та розрахункові операції. До головних ознак банку належать такі:

1) банк як юридична особа може бути державною установою або суб’єктом комерційної діяльності, спрямованої на отримання прибутку;

2) банк створюється у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку;

3) банк не просто здійснює банківські операції, а в сукупності здійснює такі банківські операції як: депозитні, кредитні та розрахункові;

4) банк зобов’язаний мати статутний фонд (капітал);

5) банк володіє спеціальною компетенцією, тобто він отримує прибуток тільки шляхом здійснення визначених законодавством операцій;

6) банк діє на підставі ліцензії, виданої НБУ;

7) банк виступає ключовим елементом банківської системи.

8. Банківська діяльність – це особливий вид господарської діяльності, що систематично здійснюється спеціальними суб’єктами (банками) на підставі ліцензії (дозволу) НБУ, спрямованої на здійснення банківських операцій та надання банківських послуг, функціонування та розвиток банківської системи, реалізацію грошово-кредитної політики держави.

Можна визначити такі характерні риси банківської діяльності:

1) банківська діяльність – це особливий вид господарської діяльності;

2) банківська діяльність являє собою сукупність банківських операцій та банківських послуг;

3) банківська діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (банками);

4) для здійснення банківської діяльності необхідною умовою є отримання ліцензії (дозволу) НБУ;

5) банківська діяльність носить систематичний характер;

6) банківська діяльність спрямована на функціонування та розвиток банківської системи, реалізацію грошово-кредитної політики держави.

9. Банківськими угодами вважати дії, що спрямовані на досягнення правового результату – на виникнення, зміну і припинення банківських правовідносин. Банківські послуги – це професійна діяльність банку спрямована на задоволення потреб клієнта при проведенні банківських операцій з метою отримання прибутку.

10. Банківські операції – це сукупність взаємопов’язаних, юридично зумовлених, систематичних дій, які здійснюються спеціальними суб’єктами (банками), наділеними особливою правоздатністю, відповідно до установчих документів і наданої Національним банком ліцензії з дотриманням установлених правил, стандартів та нормативів, об’єктом яких можуть виступати гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та каміння тощо і які здійснюються на підставі укладеного договору та відповідно до чинного законодавства і нормативних актів НБУ.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ ТА У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА АНГЛО-САКСОНСЬКОЇ СИСТЕМ ПРАВА

Правовий аналіз формування та функціонування банківської системи неможливий без оцінки ролі центрального банку як ключового інституту банківської системи будь-якої країни, функціонування якого забезпечує правове регулювання всієї банківської системи. Займаючи верхній рівень у дворівневій системі банківських установ, центральному банку належить провідне місце в правовому забезпеченні функціонування банківської системи.

Blog

Одеська національна юридична академія

Содержание