Одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

2.3. Місце центрального банку в системі органів державної влади

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

2.3. Місце центрального банку в системі органів державної влади

Питання про місце центрального банку в системі органів державної влади, ступінь його незалежності є актуальною проблемою сьогодення. Тісно взаємодіючи з органами державної влади, центральний банк займає особливе місце, яке в значному ступені визначається тим, наскільки такий банк є незалежним при здійсненні своєї діяльності від органів державної влади. Однак, слід зауважити, що у світі не існує загальновироблених критеріїв, за якими можна визначити місце центрального банку в системі органів державної влади.

На визначення такого місця впливає дуже багато чинників, серед яких і порядок організації та характер здійснення державної влади, і правова форма дій державних органів, і особливості економічного стану держави. Від місця в системі органів державної влади залежить положення центрального банку в ієрархії таких органів, залежить ступінь його незалежності. Від ступеня незалежності центрального банку залежить забезпечення стабільності національної валюти.

Центральний банк будь-якої держави, здійснюючи свої функції, тісно пов’язаний з такою державою. Наділений особливим публічно-правовим статусом, він виступає ланкою економічного механізму і як самостійна ланка всередині цілого забезпечує йому єдність. Так, Національний банк України як центральний банк держави виступає економічно самостійним органом, який згідно із законодавством здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису^¹²⁴. Але він не тільки економічно самостійний орган, а й незалежний, оскільки йому належить виключне право – бути єдиним, хто випускає грошові кошти в обіг.

Банк Росії як центральний банк, відповідно до статті 2 Закону „Про Центральний Банк РФ” та Конституції РФ, теж незалежно від органів державної влади та органів місцевого самоврядування здійснює свої функції^¹²⁵.

Як головний суб’єкт у грошово-кредитній сфері, що відповідає за реалізацію поставлених перед ним завдань, центральний банк самостійний у своїх рішеннях та вільний у виборі дій. Незалежність центрального банку зумовлена тим, що, ураховуючи погляди інших суб’єктів права на ті чи інші питання, банк самостійно приймає рішення незалежно від впливу іншої сторони, виходячи з власного розуміння можливості забезпечити здійснення свого головного завдання.

Відповідно до ст. 2 та 4 Закону „Про Національний банк України”, функції та повноваження, передбачені Конституцією України та даним законом, Національний банк здійснює самостійно, незалежно від органів державної влади. Це є цілком логічно, оскільки за юридичною формою повноваження Національного банку спрямовані на виконання конституційної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці України, яка здійснюється за допомогою багатьох функцій Національного банку.

На жаль, офіційного тлумачення терміна „незалежність” центрального банку немає. Якщо звернутися до Великого тлумачного словника сучасної української мови, то термін „незалежність” пояснюється так: „який не залежить від кого-, чого-небудь, не підкоряється комусь, чомусь”^¹²⁶. Інколи термін „незалежність” підмінюють терміном „самостійність”. Вважається, що термін „незалежність” підкреслює відсутність залежності, термін „самостійність” означає наявність можливості діяти без сторонньої допомоги. Історично питання незалежності центрального банку, як правило, виникали на тлі нестабільних ситуацій у сфері грошово-кредитних відносин.

Як було досліджено вище, емісійні банки, отримавши можливість випуску грошей в обіг, так чи інакше у своїй діяльності були залежними від державної влади. Держава на покриття своїх видатків, головним чином, через війни, брала великі кредити, не повертаючи їх, тим самим підриваючи не тільки економіку грошово-кредитних інститутів, але й країни в цілому. Сильна інфляція, суттєво дезорганізуючі грошовий обіг, поглиблювала економічні кризи, що призводили до грошових реформ та до перебудови банківської діяльності.

Дослідження правового режиму виникнення та розвитку центрального банку переконує, що втручання державної влади у сферу діяльності центральних банків призводило до небажаних наслідків у грошово-кредитній сфері. Як ми відмічали, при заснуванні Банку Англії заборонялося пряме кредитування уряду без відповідних розпоряджень парламенту. Пізніше відповідно до Закону „Про статут Банку Англії” емісійна діяльність була відділена від комерційної діяльності^¹²⁷.

Відповідні дії мали місце й у Франції. Утворюючи Банк Франції, французький імператор проголосив принцип незалежності центрального банку країни. Однак визначальну роль в історії Банку Франції відіграв Закон, прийнятий у 1993 році. Бажання визначити статутом Банку, який змінювався у 1808, 1936, 1973 та 1993 роках, незалежність емісійного інституту пояснює волю державної влади забезпечити послідовність дій у проведенні грошово-кредитної політики^¹²⁸.

Намагання державної влади у США використовувати емісійний канал Федеральної Резервної системи для своїх фінансових потреб тільки призводили до інфляційних процесів у державі^¹²⁹. Німецький Федеральний банк законом, прийнятим у 1957 році, зазнав теж суттєвої перебудови, коли остаточно було вирішено принцип незалежності центрального банку. До того часу уряд, наділений правом доступу до кредитів Рейхсбанку, за рахунок додаткової емісії вирішував свої політичні проблеми^¹³⁰.

У наш час принцип незалежності центрального банку стає актуальним питанням, хоча в деяких країнах такий принцип безпосередньо закріплений законодавством. Однак, не завжди законодавством країн визначено принцип незалежності центрального банку, більше того законодавством допускається можливість державних органів певним чином втручатися в грошово-кредитну діяльність центрального банку. Так, законодавством Англії уряду надане право надавати Банку Англії вказівки, хоча на практиці упродовж останніх років уряд не використовував таке право. А у Франції уряду законодавством було надане право вирішувати питання грошово-кредитної політики, тому Банк Франції вважався найбільш залежним центральним банком у світі, з 1993 року у зв’язку з проведенням законодавчої реформи, вперше Банку Франції надане високий ступінь незалежності.

Як показує досвід багатьох країн, незалежність центрального банку залежить не тільки від правового статусу центрального банку такої країни. Дослідники зазначають, що факторами незалежності центральних банків виступають: процедура призначення керівництва банку; участь держави у формуванні статутного капіталу банку та розподіл прибутку; ступінь відображення в законодавстві країни завдань та мети центрального банку; ступінь втручання державних органів у грошово-кредитну політику; фінансування державних видатків центральним банком країни^¹³¹.

Досягнення світової науки у сфері дослідження правового статусу центрального банку завжди є цікавими та корисними, хоча наша глибока переконаність полягає в тому, що підставами для формування практично будь-якого інституту в Україні повинні виступати національні особливості, а вже в другу чергу найбільш успішний досвід зарубіжних країн.

При збереженні національних особливостей у своїй діяльності в багатьох країнах центральний банк по суті залишається державним інститутом, що регулює грошовий обіг у готівковій та безготівковій формах. Його цілі та завдання реалізуються у більшому ступені тоді, коли він підтверджує свій конституційно-правовий статус незалежного інституту.

Досліджуючи норми Конституцій інших країн, ми бачимо, що вони закріплюють конституційно-правовий статус центральних банків таких країн^¹³². Так, відповідно до статті 227 Конституції Польщі, центральним банком держави є Польський Національний банк. Йому належить виключне право емісії грошей та реалізація грошової політики. Конституції країн СНД, як правило, також містять норми, що регулюють правовий статус центральних банків відповідних країн. Це, наприклад, ст.75 Конституції РФ, ст.136 Конституції Білорусі, ст.125 Конституції Литви, ст.130 Конституції Молдови, ст.19 Конституції Азербайджану, ст.95 та 96 Конституції Грузії, ст.124 Конституції Узбекистану, ст.111 Конституції Естонії.

Так, Конституція РФ закріплює основну функцію Центрального банку – захист та забезпечення стабільності рубля (ст. 75 Конституції Росії). Відповідно до Конституції до повноважень Державної Думи належить призначення голови Центрального банку за поданням Президента (ст. 83, 103)^¹³³. Крім того, Банк Росії не наділений правом законодавчої ініціативи, але при цьому проекти федеральних законів, що стосуються виконання Банком Росії своїх функцій, в обов’язковому порядку надсилаються для надання висновку до Банку Росії ^¹³⁴.

Конституції багатьох країн регулюють правовий статус інституту центрального банку, регламентуючи такі групи відносин, як: місце центрального банку у фінансовій системі держави; взаємовідносини з органами державної влади; порядок призначення керівних осіб банку.

Однак Конституції не всіх країн приділяють увагу центральному банку. Так, наприклад, Конституції Греції, Іспанії, Італії, Бельгії, Данії, Норвегії, Нідерландів, Франції, Японії не містять безпосередньо норм про інститут центрального банку. Хоча і закріплюють норми, пов’язані з регулюванням випуску грошових знаків, та норми, які стосуються банківських установ. Тому і зрозуміло, що в деяких підручниках із конституційного права приділяється незначна увага інституту центрального банку^¹³⁵.

Центральний банк України наділений особливим конституційно-правовим статусом, що означає: статус центрального банку визначений Основним Законом держави, який має найвищу силу щодо всіх інших законів. Здійснюючи конституційну функцію із забезпечення стабільності грошової одиниці, центральний банк із метою реалізації такої функції наділений чітко закріпленими в спеціальному законодавстві державно-владними повноваженнями. Як зазначає О.М. Пастушенко, усі органи державної влади під час взаємодії з центральним банком повинні враховувати принцип легітимності його діяльності у сфері управління грошово-кредитною системою, забезпеченого конституційним закріпленням спрямованості всієї діяльності банку на захист та забезпечення стабільності національної валюти^¹³⁶.

Аналізуючи конституційні основи правового статусу Центрального банку Російської Федерації, вчені доходять таких висновків: 1) центральний банк є незалежним органом державної влади, не входить до жодної з трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової^¹³⁷; 2) центральний банк за своєю незалежністю прирівнюється до Конституційного суду^¹³⁸.

Конституційно-правові норми, як і будь-які інші норми права, встановлюються чи санкціонуються владним органом та виступають як загальнообов’язкові приписи, що охороняються від порушень передбаченими державою мірами примусового впливу^¹³⁹ .

Особливість правового статусу центрального банку України обумовлена Конституцією, в якій закріплено основну функцію НБУ – забезпечення стабільності грошової одиниці України. Повноваження із забезпечення стабільності грошової одиниці Національний банк здійснює незалежно від органів державної влади, але в рамках державної грошово-кредитної політики, Основні засади якої розробляються Радою НБУ як керівного органу банку. Крім того, Конституція закріплює за Радою не тільки розроблення основних засад грошово-кредитної політики, а й здійснення контролю за її проведенням. Таким чином, безпосередню відповідальність за стан національної грошової одиниці Конституція покладає на центральний банк держави.

Наявність національної валюти є однією з ознак державного суверенітету. Можливість же державних органів забезпечити її стабільність виступає одним із критеріїв ефективності державної влади. Тому, конституційний принцип незалежності НБУ в процесі реалізації функції із забезпечення стабільності грошової одиниці не виключає обов’язку центрального банку взаємодіяти з органами державної влади.

Національному банку властиві характерні ознаки органів виконавчої влади, але при цьому, на нашу думку, його суттєвою відмінністю виступає те, що він не входить до системи органів, яку очолює Кабінет Міністрів, і не підпорядкований йому. Відповідно до конституційного законодавства НБУ підзвітний Президенту та Верховній Раді. Згідно з Конституцією (ст. 85, п. 18) Голова НБУ призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента.

Таким чином, закріпивши основи правового статусу Національного банку, Конституція України покладає правове регулювання багатьох питань, пов’язаних зі здійсненням повноважень центрального банку, на чинне законодавство. Без якісного законодавства, без утворення необхідних інститутів, без ефективної взаємодії між усіма органами державної влади, без співробітництва з підприємницькими структурами центральний банк навряд чи би зміг одноособово забезпечувати стабільність грошової одиниці.

Отже, прийнятий Закон „Про Національний банк України” став цілком закономірним процесом втілення конституційних норм у життя.

Із прийняттям Закону „Про внесення змін до Конституції України”^¹⁴⁰, Національний банк був позбавлений права законодавчої ініціативи у Верховній Раді, яке належало йому з 1996 року, тобто з моменту прийняття Конституції України. Таке рішення було прийняте у зв’язку з тим, що головний банк країни „не дуже активно обтяжував відповідні комітети Верховної Ради своїми законопроектами”^¹⁴¹. І хоча сьогодні НБУ не наділений правом законодавчої ініціативи, центральний банк продовжує виконувати свої функції і, у разі необхідності, має можливість подавати законопроекти до Верховної Ради через суб’єктів, наділених таким правом.

Більш детально правовий статус центральних банків закріплений у спеціальних банківських законах відповідних країн.

У більшості держав конституційні норми про центральний банк складають основу їх правового статусу в цілому та фінансово-правового статусу зокрема. Віднесення центральних банків до суб’єктів фінансового права зумовлено публічними цілями діяльності такого інституту. Центральний банк, виконуючи покладені на нього функції, здійснює фінансову діяльність. Аналізуючи поняття „фінансова діяльність”, яке у фінансовому праві є одним із ключових понять, учені розглядають різні форми її здійснення. У наш час, як у науковій так і навчальній літературі, активно використовують поняття фінансової діяльності, запропоноване Л.К. Вороновою, відповідно до якого фінансова діяльність держави – це заснований на нормах права планомірний процес управління публічними централізованими фондами коштів, необхідними для здійснення завдань і функцій, що поставлені Конституцією України перед державою, органами місцевого самоврядування та іншими публічними утвореннями, дозволеними державою^¹⁴².

Центральний банк відіграє велику роль у фінансовій діяльності держави. Фінансово-правовий статус центрального банку розкриває його правове положення у фінансових правовідносинах за його участі. Фінансово-правова компетенція центрального банку наділяє його статусом широкого кола фінансових правовідносин, серед яких бюджетні, податкові, кредитні, валютні, контрольно-наглядові.

Визначення ролі та місця центрального банку як головного банку країни в бюджетних правовідносинах, з’ясування, відповідно, його бюджетних повноважень виступає однією з актуальних проблем фінансового права. Питання фінансово-правового регулювання привертають увагу широкого кола осіб, до яких належать і представники органів державної та муніципальної влади, і громадяни. І це зрозуміло, адже під впливом фінансового права відбувається реалізація практично всіх функцій держави та муніципальних утворень, що позначається як на життєдіяльності суспільства в цілому, так і кожної особи зокрема.

Найважливішою особливістю діяльності держави в галузі публічних фінансів є те, що вона властива законодавчим, виконавчим органам, усім підприємствам, організаціям та установам. Місце банківських установ у галузі публічних фінансів із позиції фінансового права узагальнила Л.К. Воронова – держава опосередковано, через банківські установи, мобілізує, розподіляє та витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, охорону правопорядку в країні, управління, створення матеріальних і фінансових резервів^¹⁴³.

Законодавчі норми, які регламентують участь центрального банку в бюджетних відносинах, зосереджені в Законах „Про банки і банківську діяльність”, „Про Національний банк України”, Бюджетному кодексі України та інших законодавчих актах. Сьогодні фінансове право виступає однією з основних галузей вітчизняного права, яке відрізняється інтенсивністю формування свого сучасного змісту, масштабністю змін, що зумовлені корінними перетвореннями, які відбуваються в країні в останнє десятиліття.

Відомо, що найпоширенішою юридичною формою відбиття фінансових відносин є фінансово-правові акти. Серед численних законодавчих актів, регулюючих різні сторони фінансових відносин, можна виділити прийнятий в Україні Бюджетний кодекс. Можливість участі Національного банку в бюджетному процесі і заснована на закріплених у Бюджетному кодексі принципах бюджетної системи України, серед яких найважливішими виступають: принципи єдності бюджетної системи; принцип цільового використання бюджетних коштів; принцип відповідальності учасників бюджетного процесу. Відповідно до Бюджетного кодексу України, бюджетними повноваженнями визнаються права й обов’язки учасників бюджетних правовідносин. В юридичній літературі бюджетні права (повноваження у вигляді прав та обов’язків) визначаються як суб’єктивні права (на відміну від бюджетного права як сукупності виду фінансово-правових норм), які належать органам держави й муніципальним органам ^¹⁴⁴.

У російській юридичній літературі термін „бюджетні права” використовується для характеристики компетенції держави, її територіальних підрозділів та відповідних органів влади у сфері бюджету^¹⁴⁵. У сучасній науковій літературі загальнотеоретичні аспекти компетенції досить ґрунтовно досліджуються^¹⁴⁶. Однак необхідно зазначити, що з даного питання відсутня єдність поглядів. Принциповими елементами компетенції^¹⁴⁷ більшість авторів вважає „права та обов’язки”^¹⁴⁸, „предмети ведення”^¹⁴⁹, „повноваження”^¹⁵⁰. Причиною різноманіття поглядів із питання про компетенцію виступають розбіжності у визначенні понять елементів, що складають поняття „компетенція”. Це призводить до того, що різні автори, які дають на перший погляд однакові визначення компетенції, вкладають у них різний зміст.

Науковці вказують, що термін „бюджетні права” не слід розуміти буквально: у даному випадку мова йде про права особливого змісту, відмінні за своїми юридичними властивостями від прав, якими наділені суб’єкти інших галузей права, а також і окремих інститутів фінансового права. Такі особливості пояснюються тим, що бюджетні права за своїми юридичними властивостями в багатьох випадках наближаються до обов’язків та є в значному ступені одночасно й обов’язками. Таким чином здебільшого випадків бюджетне право та обов’язок поєднані в єдиному повноваженні, такі повноваження відображають поєднання прав та обов’язків суб’єктів бюджетного права.

З цього приводу вчені зазначають, що термін „бюджетні права” можна тлумачити як повноваження або компетенцію відповідних суб’єктів, застосування якого зумовлене традицією, пов’язаною з особливістю суб’єктів бюджетного права – державних та муніципальних утворень. Саме підкреслення прав у даному випадку ніби застережує вищестоящих суб’єктів утручатися в компетенцію нижчестоящих, орієнтуючи останні на активну поведінку.

У юридичній літературі повноваження розглядають як сукупність прав та обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними в установленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій^¹⁵¹. Як зазначають науковці, термін „повноваження” близький своїм значенням до терміна „компетенція”. Компетенція є сукупністю встановлених в офіційній – юридичній чи неюридичній – формі прав і обов’язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов’язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності^¹⁵².

На наш погляд, поняття „бюджетна компетенція” ширше поняття „бюджетні права”, оскільки включає і повноваження і відповідальність, тому, визначаючи статус центрального банку, необхідно говорити про його бюджетні повноваження.

Повноваження керівних органів НБУ закріплені в Законі „Про Національний банк України”. Згідно з чинним законодавством України Рада НБУ в процесі бюджетного управління держави наділена такими бюджетними повноваженнями: 1) розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за їх виконанням; 2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України; 3) затверджує кошторис доходів та витрат НБУ та подає Верховній Раді та Кабінету Міністрів до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету на наступний рік; 4) затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошторису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік; 5) вносить рекомендації Правлінню НБУ в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики; 6) вносить рекомендації Кабінету Міністрів стосовно впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери ; 7) з метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладального вето щодо рішень Правління НБУ з питань: порядку відрахувань доходів до Державного бюджету^¹⁵³.

Стосовно участі Правління НБУ в процесі бюджетного управління держави визначені такі бюджетні повноваження: приймає рішення 1) щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти; 2) щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України ^¹⁵⁴. На підставі Закону України „Про Державний бюджет України на 2007 рік” було встановлено, що Національний банк України у 2007 році вносить до Державного бюджету України щоквартально рівними частинами перевищення кошторисних доходів над кошторисними видатками НБУ на загальну саму не менш як 1875700 тис. грн.^¹⁵⁵

Участь центрального банку в процесі бюджетного управління держави простежується і в Конституції, де статтею 15 закріплено, що Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Фінансово-правова компетенція центрального банку наділяє його статусом і податково-правових відносин. Поглиблене дослідження податково-правового статусу центрального банку, як і взагалі правового статусу, є одним із найбільш актуальних напрямків державно-правового та спеціально-юридичного дослідження на сучасному етапі. Визначення особливостей та врегулювання податково-правового статусу банку як платника податків є актуальною проблемою й тому, що податкам властива особливість впливати не тільки на існування банківської системи, але й на існування держави взагалі. Через раціональне правове регулювання податково-правового статусу залежить існування і працездатність банківської системи.

Дослідження характеру правового статусу Національного банку як суб’єкта податкових правовідносин; визначення особливостей податково-правового статусу центрального банку як одного з підвидів його галузевого фінансово-правового статусу визначає правове положення цього банку у фінансових правовідносинах за його участі, зміст якого виражається сукупністю фінансово-правових прав та обов’язків, спрямованих на виконання тих завдань, що поставлені перед банком.

Вивченню питань податково-правового статусу центрального банку представниками юридичної науки тривалий час не приділялася належна увага. У 2004 році з’явилося перше дисертаційне дослідження Я. Берназюка „Банки як суб’єкти податкових правовідносин”, у якому автором проведено комплексне дослідження участі банків у податкових правовідносинах.

Специфіка податково-правового статусу НБУ визначається тим, що, з одного боку, він виступає провідником державної грошово-кредитної політики та здійснює фінансову діяльність держави, і, відповідно до законодавства, отримання прибутку не є метою діяльності банку, але, з іншого боку, банку притаманні певні ознаки господарюючого суб’єкта і для забезпечення виконання покладених на нього функцій банк може виконувати банківські операції та отримувати з цього прибуток.

Норми бюджетного права визначають структуру бюджетної системи України, перелік доходів і видатків та порядок їх розподілу між бюджетами, повноваження суб’єктів правовідносин у галузі бюджетів, а також регламентують бюджетний процес. Усі ці питання сьогодні регулюються Бюджетним кодексом^¹⁵⁶. Це фонди коштів, які утворюються за рахунок доходів, основою яких виступають податки.

Аналіз податкового законодавства у відриві від бюджетного права безперспективний. Усі кошти держави проходять через банки. Безспірно, що такі інститути фінансового права, як бюджетне право, податкове право та банківське право, є взаємопов’язаними, їх взаємозв’язок і дає можливість досягти найвищих результатів в економіко-правових процесах. Реалізація НБУ загальнодержавних завдань і наявність особливого публічно-правового статусу неминуче ведуть до висновку про особливий податково-правовий статус Національного банку України.

Аналізуючи законодавство України, можна стверджувати, що правовий статус Національного банку має комплексний характер, який притаманний статусу органів державного управління. Він складається з конституційного статусу і галузевих статусів (адміністративно-правового, фінансово-правового і цивільно-правового).

Конституційні норми визначають основи правового статусу центрального банку України в економічній і фінансовій системі держави, необхідність виключно законодавчого регулювання таких відносин як установлення принципів створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного й інвестиційного ринків; визначення статусу національної валюти, а також статусу іноземних валют на території України.

У процесі здійснення функцій Національного банку як особливого органу державного управління, виникають відносини, які регулюються адміністративно-правовими нормами.

Для регулювання грошового обігу і реалізації особливого статусу центрального банку у процесі діяльності Національного банку виникають відносини, які включаються у предмет фінансового права. Як приклад повноважень фінансово-правового характеру НБУ, закріплених Законом „Про Національний банк України”, необхідно виділити такі: НБУ визначає і здійснює грошово-кредитну політику відповідно до розроблених Радою Основних засад грошово-кредитної політики; монопольно здійснює емісію національної валюти України і організовує її обіг; виступає кредитором останньої інстанції для банків; аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин тощо.

Відносини, які виникають із договірних зобов’язань з приводу здійснення розрахункових, кредитних операцій та іншіх регулюються цивільно-правовими нормами.

Отже, фінансово-правовий статус НБУ визначає правове положення цього банку в фінансових правовідносинах за його участі, зміст якого виражається сукупністю фінансово-правових прав та обов’язків, спрямованих на виконання тих завдань, що поставлені перед ним.

Заслуговує на увагу позиція, згідно з якою фінансово-правовий статус належить до комплексних понять, що охоплюють сукупність усіх правових статусів, якими можуть володіти суб'єкти фінансового права^¹⁵⁷. Одним зі статусів, який включається до складу цієї комплексної категорії, є податково-правовий статус.

Податково-правовий статус НБУ, виходячи з його особливого положення, включає два аспекти: перший – внутрішній, пов'язаний з тим, що Національний банк наділений владними повноваженнями у сфері дії податкового законодавства. Здійснюючи нормотворчу діяльність, центральний банк видає нормативно-правові акти, що регулюють участь банків у податкових правовідносинах; другий – зовнішній, Національний банк сплачує податки відповідно до законодавства.

Правовідносини між Національним банком та іншими банками здебільшого будуються на принципах влади і підпорядкування, що зумовлено повноваженнями центрального банку здійснювати банківське регулювання і нагляд. У цих правовідносинах, як правило, відсутня рівність сторін. Визначений законодавством як юридична особа, Національний банк має право укладати цивільно-правові угоди з державою та іншими банками. Як зазначають учені, управління грошово-кредитною діяльністю Національний банк здійснює адміністративними методами за допомогою владних приписів та економічними методами – шляхом укладання різноманітних угод та правочинів із комерційними банками^¹⁵⁸.

Центральний банк видає і відкликає ліцензії на здійснення банківських операцій, чим безпосередньо впливає на обсяг податкової правосуб’єктності банків, здійснює функції контролю, зокрема, відносно виконання банками норм Закону „Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб”^¹⁵⁹ і сплатою ними передбачених нормами Закону загальнодержавного збору. Це зумовлює і саму природу нормативно-правових актів, які видаються центральним банком на підставі делегованих йому державою повноважень. Нормотворчість дає можливість віднести рішення Національного банку як особливого органу державного управління до загальнообов’язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах.

Сьогодні Національним банком України видано цілий ряд нормативно-правових актів, які регулюють участь банків у конкретних податкових правовідносинах^¹⁶⁰. Це означає, що центральний банк у процесі виконання своїх безпосередніх функцій, визначених законодавством, здійснює нормативне регулювання поведінки суб’єктів податкових правовідносин. З метою захисту інтересів вкладників банків, створення фінансових можливостей для відрахування їм грошових коштів у разі неможливості виконання банками вимог вкладників стосовно повернення грошових коштів, НБУ виступив ініціатором створення спеціалізованого позабюджетного Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В обов’язки НБУ як органу державного управління включається сприяння ефективного функціонування Фонду, а також контролювання сплати загальнодержавного збору в цей Фонд.

На думку деяких учених, Національний банк, визначаючи і проводячи грошово-кредитну політику держави, а також здійснюючи емісію національної валюти, виконуючи функцію із забезпечення стабільності національної валюти, необхідно звільнити від сплати всіх податків і зборів^¹⁶¹. На наш погляд, вищеназвані функції, навпаки, дають право на оподаткування центрального банку, оскільки маючи великий вплив на рух фінансів, такий орган не може бути звільнений від оподаткування. Центральні банки більшості країн є суб’єктами податкових правовідносин, більш того, такі банки поставлені в рамки фінансової відповідальності перед Державним бюджетом.

Отже, підсумовуючи вищенаведене, вважаємо, що на визначення місця центрального банку в системі органів державної влади впливає дуже багато чинників, серед яких і порядок організації та характер здійснення державної влади, і правова форма дій державних органів, і особливості економічного стану держави. Від місця в системі органів державної влади залежить положення центрального банку в ієрархії таких органів, залежить ступінь його незалежності. Від ступеня незалежності центрального банку залежить забезпечення стабільності національної валюти.

Blog

Одеська національна юридична академія

Содержание