Одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

2.1. Правовий режим виникнення та розвитку інституту

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

2.1. Правовий режим виникнення та розвитку інституту

центрального емісійного банку

Формування та розвиток елементів банківської системи (а інститут центрального банку виступає головним елементом такої системи) повинні здійснюватися на міцній правовій основі, з узагальненням і використанням як власного досвіду будь-якої країни, так і зарубіжного досвіду правотворення та досягнення як вітчизняної, так і зарубіжної наукової думки.

Досліджуючи правові системи (правові сім’ї)^⁷⁰, учені зазначають, що в кожній країні, існує і діє своє право, як прийнято вважати, – своя національна правова система, якій притаманні певна специфічність та індивідуальна особливість^⁷¹. Разом із тим різні національні правові системи прийнято об’єднувати в ряд груп (правових спільнот, типів), кожна з яких включає декілька близьких за своїм генезисом та правовими характеристиками національних правових систем.

В останнє десятиліття з’явилася низка наукових праць^⁷², у кожній з яких аналізуються питання класифікації правових систем.

Найзагальнішу та найбільш популярну класифікацію правових систем здійснив на початку 60-х років відомий французький компаративіст Рене Давід^⁷³, який у свій час уперше визнав соціалістичну правову систему як самостійну правову сім’ю та об’єднав романське та германське право в романо-германську правову сім’ю^⁷⁴. Він визначив, зокрема, такі правові системи (правові сім’ї): романо-германську (континентальну), англосаксонську (систему загального права), релігійно-звичаєву (традиційну), соціалістичну.

Поділ на вказані різновиди зроблено, виходячи з двох критеріїв: 1) юридико-технічного критерію (джерела права, структура права, юридична термінологія, конструкції, методи та практика роботи юристів); 2) ідеологічного критерію (філософські, політичні та економічні принципи, на які посилається відповідне право). Російський вчений А.Х. Саідов позначив таку групу критеріїв: історія правових систем, система джерел права, структура правової системи^⁷⁵.

Існують і інші підходи до класифікації різних правових систем. Так, німецькі вчені К. Цвайгерт та Х. Кетц роблять акцент, виходячи з такого критерію, як „правовий стиль” – поняття, що застосовується як щодо окремої національної правової системи, так і до цілої сім’ї правових систем^⁷⁶. На думку авторів, такий критерій визначений п’ятьма факторами^⁷⁷: 1) історичним походженням та розвитком правової системи; 2) своєрідністю юридичного мислення; 3) специфічними правовими інститутами; 4) природою джерел права та способами їх тлумачення; 5) ідеологічними особливостями. Це дає підстави авторам об’єднати різні правові системи, яким властива єдність „правового стилю”, у відповідні „правові кола”: романський, германський, скандинавський, англо-американський, соціалістичний, ісламський, індуський. Німецькі вчені також, як бачимо, визнають соціалістичне право, як справжню правову сім’ю, але й виділяють романське та германське право як самостійні правові системи.

На противагу французькій та німецькій теоріям три американські дослідники Мері Глендон, Міхаель Гордон та Кристофер Осакве запропонували свою теорію, яка в якійсь мірі поєднує елементи французької та німецької теорії, зберігаючи свою оригінальність^⁷⁸.

Новітній внесок у проблему класифікації сучасних правових систем зробила пострадянська теорія, яка характеризує латиноамериканське право як самостійну правову систему, вважаючи, що сьогодні соціалістичне право перестало існувати у світі, та виділяє „кочуюче” право як окрему правову сім’ю. Представником такої теорії виступає Ю.О. Тихомиров^⁷⁹. Другий представник пострадянської теорії – М.М. Марченко виділяє чотири правові системи: романо-германську, англо-саксонську, соціалістичну та постсоціалістичну. На відміну від Ю.О. Тихомирова, М.М. Марченко вважає, що соціалістичне право продовжує своє існування в країнах соціалістичного простору, у той час як країни СНД, Балтії та Східної Європи утворили „нові, пострадянські та постсоціалістичні правові системи”^⁸⁰. О.Ф. Скакун пропонує класифікацію правових систем за такими типами: романо-германський, англо-американський, змішаний, релігійно-традиційний^⁸¹.

Постає запитання: що є спільним і чим відрізняється центральноєвропейське право від англосаксонського загального права?

Центральноєвропейська (романо-германська (континентальна)) правова система, яка вважається найбільш давньою правовою системою західної правової традиції, включає в себе національні правові системи країн континентальної Європи: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Австрії, Швейцарії та ряду інших^⁸².

Центральноєвропейська правова система виникла на основі римського права і римської юриспруденції на відміну від англосаксонської правової системи, яка в процесі свого виникнення та розвитку зазнала лише незначного впливу з боку римського права. Відмітною особливістю центральноєвропейської правової системи є поділ права на публічне і приватне, сприйняте ще від римського права. Англосаксонська правова система (система загального права) характеризується тим, що право формується значною мірою за рахунок судової практики, повної чи майже повної відсутності кодифікованого права, точніше – кодифікованого законодавства. Такі системи існують в Англії, США, Канаді, Австралії, Ірландії та інших країнах.

До особливостей центральноєвропейської (романо-германської) правової системи, на наш погляд, можна віднести:

1) глибоке укореніння в римському приватному праві, що означає історичне спадкування римського приватного права (Кодекс Юстініана 533-534 рр.): структура, лексика, інститути, концепції, фікції і т.д.;

2) доктринальність та логічність: сформувалися під впливом систематизованості, теоретичності цього права вченими-професорами, а не практиками (на відміну від англосаксонського права, яке сформувалося під впливом королівських судів Вестмінстера, таких як Granvil, Coke, Mansfield та ін., що пояснює прагматичність, практичність, стихійність і близькість до реального життя англосаксонського права (інколи таке право називають правом юристів-суддів);

3) схильність до кодифікації як форми упорядкованості права. В усіх країнах центральноєвропейського права кодифіковані основні галузі права, на відміну від англосаксонського права (в Англії сьогодні немає жодного кодексу, тут основними джерелами виступають судові прецеденти, в США є кодекси, але вони не подібні центральноєвропейським аналогам, являючи собою швидше консолідацію законів);

4) загальна тенденція посилення ролі публічного права;

5) структура права: центральноєвропейське право поділяє матеріальне право на публічне і приватне, на відміну від англосаксонського права (головними частинами якого виступає загальне право (common law) та справедливість (equity);

6) принцип первинності матеріального права та вторинність процесуального;

7) принцип первинності законодавства та вторинність судової практики (оскільки законодавство виражає волю законодавця як вищого органу влади, воно займає вищу позицію відносно судового рішення, яке в центральноєвропейській правовій традиції є ненормативним джерелом права, а лише допоміжним);

8) принцип верховенства права;

9) наявність великої кількості верховних судів (у Франції – Верховний суд загальної юрисдикції, Верховний адміністративний суд, Верховний Конституційний суд, у Німеччині – 5 Верховних судів та один Федеральний суд);

10) адміністративний контроль міністерства юстиції над судами^⁸³.

Яке ж місце належить сьогодні правовій системі України?

Українська правова система, як і колишні соціалістичні національні правові системи, значною мірою близька до центральноєвропейської, але має певні відмінності. До таких груп відмінностей вчені відносять^⁸⁴: найпоширенішим джерелом права виступають підзаконні акти; непрямий характер дії законодавчих актів; наявність локальної нормотворчості; застосування правових норм поєднується з реалізацією ряду інших соціальних норм; нормативно-правові акти охоплюють правовим регулюванням не всі сфери суспільних відносин.

Різні національні правові системи мають свої специфічні концепції побудови верхнього рівня банківської системи. Яким же чином відбувалося виникнення та розвиток інституту центрального емісійного банку в країнах англосаксонської та центральноєвропейської правових систем?

Центральний банк, виступаючи головним елементом банківської системи будь-якої правової системи, у різних державах називається по-різному. Спочатку він називався народним^⁸⁵ або емісійним, а згодом –національним (наприклад, в Україні – Національний банк України, у Польщі – National Bank of Poland, в Австрії – Austrian National Bank, у Бельгії – National Bank of Belgium, у Данії – National Bank of Denmark, у Швейцарії – Swiss National Bank), центральним (наприклад, у Росії – Central Bank of Russia, у Бразилії – Central Bank of Brazil, в Ірландії – Central Bank of and Financial Services Authority of Ireland), резервним (наприклад, в Австралії – Reserve Bank of Australia, у Індії – Reserve Bank of India, у Н. Зеландії – Reserve Bank of New Zealand), державним (наприклад, у Швеції – Sveriges Riksbank, у Пакістані – State Bank of Pakistan ) або просто банком (наприклад, в Англії – Bank of England, у Франції – Bank of France, Японії – Bank of Japan, Канаді – Bank of Canada).

Початково функції з обміну, збереження та обліку товарних грошей виконували храми. Поступово з розвитком товарно-грошових відносин, з появою чеканної монети, окремі грошові операції почали виконуватися спеціальними фінансовими посередниками, діяльність яких суворо регламентувалася та контролювалася державою. Так з’явилися банки, поява яких датується ХV – ХVІ століттями^⁸⁶.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у більшості країн найбільші банки, які користувалися всезагальною довірою, почали обслуговувати урядові структури, у результаті чого вони отримали виключне право на емісію та стали виконувати функції нагляду та контролю за іншими кредитними установами. Таким чином виникнення центральних банків історично пов’язане із централізацією банкнотної емісії в небагатьох найбільш надійних банках, які почали називати емісійними.

Сучасні центральні банки формувалися, головним чином, у процесі фундаментальної зміни грошових систем, коли відбувався перехід від технології платежів, побудованих на товарних грошах, до технології паперових грошей. Система конвертованих банкнот, що базується на паперових грошах, потребує надійної підтримки. Саме цим пояснюється те, що роль грошової емісії офіційно була довірена одному банку, який виконував і далі функції комерційного банку.

В інших країнах формуванню центральних банків, що створювалися самими державами, які закріплювали за такими банками монопольне право грошової емісії, передувала надто висока інфляція, що виникла внаслідок надмірного випуску урядами грошей для покриття військових видатків. Необхідність захисту грошового обігу від необґрунтованого втручання та здійснення контролю за станом фінансів вимагали утворення незалежної банківської установи.

Таким чином, можна стверджувати, що утворювалися центральні банки двома шляхами: 1) на базі великих комерційних банків, у яких із розвитком грошово-кредитної системи відбувалася концентрація грошової емісії; 2) шляхом утворення центрального емісійного банку безпосередньо державою. У більшості країн емісія всіх банкнот зосереджувалася в одному емісійному банку, який почав називатися центральним емісійним банком, а пізніше – просто центральним банком. Саме така назва відображає роль банку в банківській системі будь-якої країни. Учені по-різному прагнуть відобразити його значення, називаючи його „віссю”^⁸⁷, „ключовою ланкою”^⁸⁸, „центром”^⁸⁹ банківської системи або „головним банком країни”^⁹⁰.

Роль та функції і, відповідно, правовий статус центральних банків на різних етапах розвитку держав суттєво змінювалися.

Першим центральним банком вважається центральний банк Швеції – Ріксбанк, який був утворений у 1668 році на межі переходу від феодалізму до капіталізму. Пізніше з’явився банк Англії – 1694 рік. Час заснування центральних банків є дискусійним у науковій літературі. На нашу думку, ні Ріксбанк, ні банк Англії під час свого заснування не були центральними банками в сучасному розумінні, їх необхідно розглядати лише як попередників центральних банків, оскільки вони пізніше отримали функції останніх. На той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків і їхні функції суттєво відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Наприклад, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю та промисловість, а Банку Нідерландів – внутрішню та зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише у ХІХ ст.^⁹¹ Сьогодні майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки, однак між ними є суттєві відмінності, які зумовлені особливостями політичного та фінансово-економічного розвитку таких країн.

Залежно від власності на капітал виділяють різні форми організації центрального банку: 1) державні, капітал яких повністю належить державі (наприклад, центральні банки у Великій Британії, Німеччині, Франції, Канаді, Україні, Росії); 2) акціонерні (наприклад, у США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки); 3) змішані – акціонерні товариства, частина капіталу яких належить державі (наприклад, в Японії, Бельгії).

Деякі центральні банки були спочатку сформовані як державні (у Німеччині, Росії); інші утворилися як акціонерні, а потім націоналізувалися (у Великій Британії, Франції). Однак незалежно від того, належить капітал центрального банку державі, історично між банком і державою складалися тісні зв’язки, які особливо стали відчутними на сучасному етапі розвитку. Уряд зацікавлений у надійному стані центрального банку в силу особливої ролі останнього в банківській системі країни, у проведенні економічної політики держави.

Незважаючи на тісні зв’язки з державою, остання не може безмежно впливати на політику центрального банку. Незалежно від належності капіталу центральний банк є юридично самостійним органом. Частіше він підзвітний чи законодавчому органу, чи спеціальній банківській комісії, утвореній парламентом. Управляючий банком, якого може призначати парламент, президент, уряд, монарх, як правило, не входить до складу уряду. Суттєвий ступінь незалежності центрального банку є необхідною умовою ефективності його діяльності, яка нерідко вступає в протиріччя з короткостроковими цілями уряду (це, наприклад, стосується проведення виборчої системи). Особливо такий стан важливий в плані обмеження можливостей уряду використовувати ресурси центрального банку для покриття бюджетного дефіциту.

У різних країнах суттєво розрізняються зміст та форма взаємовідносин та взаємозв’язків між центральними банками і органами державної влади. У науковій літературі виділяють дві моделі такої взаємодії^⁹²: 1) центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) та провідником його грошово-кредитної політики; 2) центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без впливу з боку урядових структур. Науковці зазначають, що „в чистому вигляді” ці моделі не функціонують. Дійсно, у більшості країн існують так звані „проміжні моделі”, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Проведемо порівняльно-правовий аналіз положення центральних банків на прикладі окремих розвинутих країн англосаксонської та центральноєвропейської правових систем. Розглянемо спочатку центральні банки в країнах англосаксонської правової системи.

Банк Англії, відомий здавна під назвою „Стара Леді” of Тhreadneedle Street, був заснований спеціальним королівським наказом у 1694 році як приватна акціонерна компанія. Однак у момент утворення в королівському наказі зазначалося, що Банк Англії створений не тільки в інтересах підприємств, але й з метою забезпечення загального (публічного) інтересу. Необхідність виникнення такого банку була продиктована дефіцитом коштів у державі в період війни з Францією. Відповідно до схеми фінансиста Паттерсона (Patterson), яка передбачала утворення інституту під назвою Керуючий і К^о Банку Англії (Governor & Company of the Bank of England), на підставі Закону Таннеджа (Tunnage Act), була утворена така установа. Згідно зі статтею названого закону, необхідна сума коштів передавалася уряду (для фінансування воєнних дій)^⁹³ у борг, в обмін на це банку дозволялося випустити банкноти на таку суму^⁹⁴. За отриману послугу Банку Англії надавалися важливі привілеї по відношенню до всіх інших банків. Банк став не тільки банкіром уряду, але й отримав право на випуск банкнот.

У 1718 році Банк почав контролювати емісію урядових цінних паперів і у 1844 році, відповідно до Закону „Про статут Банку Англії”, відомого як Акт Роберта Піля^⁹⁵ (Bank Charter Act of 1844) отримав монопольне право банківської емісії^⁹⁶.

У 1946 році Банк Англії був націоналізований у зв’язку з прийняттям Закону про Банк Англії^⁹⁷. Цим законом визнавалася доцільність передання статутного капіталу та акцій Банку Англії в державну власність („into public ownership”), крім того зробити Банк Англії підконтрольним державі („bring the Bank under public control”). Таким чином із цього часу єдиним власником Банку Англії була держава, а акціями Банку керував уряд через казначейство. Формально Банк Англії не вважався ні складовою частиною казначейства, ні урядовою установою. Доктрина англійського права відносила його до „публічних органів асоційованих із казначейством”^⁹⁸. Казначейство мало право час від часу після консультацій із Керуючим Банку Англії надавати Банку директиви, якщо вони вважалися „необхідними в інтересах суспільства”^⁹⁹. Такий підхід підтверджений і в наступних законодавчих актах про Банк Англії. На підставі Закону про грошовий обіг та банкноти^¹⁰⁰ від 1954 року, Банк Англії почав визначати грошову політику і Законом про банківську діяльність^¹⁰¹ від 1979 року була визначена внутрішня структура Банку та законодавчо закріплені контрольні функції у взаємовідносинах із банківськими установами.

До 1977 року казначейство мало вирішальне право визначати цілі грошово-кредитної політики, яку реалізовував Банк Англії. Восени 1977 року уряду було запропоновано надати, по-перше, Банку Англії ширшу автономію і, по-друге, маючи потенційну можливість вступити до Європейського економічного та валютного союзу, Велика Британія повинна була виконати певні вимоги уряду, серед яких – надання незалежності центральному банку та дотримання певного рівня інфляції. За нормами Європейського економічного та валютного союзу рівень інфляції має бути не вищим, ніж 1,5 %, в той час, коли у Великій Британії у 1999 році він становив 2,5 %, що, на думку голови Банку Англії Едді Джорджа, було „симптомом дисбалансу між надмірним попитом і пропозицією”^¹⁰².

Із прийняттям у 1987 році Закону „Про банківську діяльність” Банку Англії були надані ще більші повноваження: він отримав право нагляду за діяльністю всіх банківських установ Великої Британії. Відповідно до Закону була утворена Рада банківського нагляду (Board of Banking Supervision). Крім цього Банк Англії здійснював реєстрацію та ліцензування банківських установ. Починаючи з 1997 року уряд приймає рішення про необхідність реформування системи державного управління банківської діяльності й у 1998 році приймається новий Білль про Банк Англії (Bank of England Bill’s), що закріпив правовий статус Банку Англії, його функції та повноваження^¹⁰³. На підставі ст. 10 Закону, казначейство наділялося повноваженнями надавати Банку Англії вказівки („direction”). Однак при цьому незалежність Банку Англії від уряду та казначейства не виключалися, особливо при проведенні грошово-кредитної політики. Згідно з тією ж статтею встановлювалося, що повноваження казначейства надавати Банку Англії директиви обмежені і не поширюються на ту частину діяльності Банку, яка пов’язана зі здійсненням грошово-кредитної політики („monetary policy”)^¹⁰⁴. Таким чином новий закон суттєво обмежив адміністративно-правові та наглядові повноваження Банку Англії.

Якщо порівнювати з центральним банком України, правовий статус якого визначений Законом „Про Національний банк України”, то відповідно до Закону, Національний банк є особливим центральним органом державного управління, якому властиві характерні ознаки органів виконавчої влади, але при цьому його суттєвою відмінністю виступає те, що він не входить до системи органів, яку очолює Кабінет Міністрів та не підпорядкований йому. Згідно зі ст. 53 Закону „Про НБУ” не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій та повноважень Ради чи Правління НБУ^¹⁰⁵.

На думку керуючого Банком Англії, Закон про Банк Англії 1998 року значно розширив відповідальність Банку. Якщо раніше Банк відігравав роль молодшого партнера уряду та фактично був підпорядкований казначейству, то з прийняттям закону Банк отримав можливість самостійно визначати методи проведення грошово-кредитної політики, але в межах параметрів, установлених урядом^¹⁰⁶. Отже, вищевказана правова норма гарантує незалежність Банку Англії при вирішенні конкретних питань, пов’язаних із безпосередньою реалізацією грошово-кредитної політики, але не означає його абсолютну автономію від уряду.

Для здійснення координації діяльності державних органів у фінансово-кредитній сфері, уряд в особі казначейства, Банк Англії та FSA підписали у 1997 році відповідну угоду (меморандум) про розмежування своєї компетенції^¹⁰⁷.

Банк Англії, відповідно до угоди, відповідає за стабільність усієї фінансової системи Великої Британії, включаючи стабільність грошово-кредитної системи, відповідає за зміцнення грошової системи. FSA відповідає за регулювання та нагляд діяльності банків. Казначейство відповідає за утворення єдиної системи регулювання фінансово-банківської сфери, яке включає законодавче регулювання відповідних відносин.

Законодавчо закріпивши незалежність Банку Англії, уряд залишив за собою право контролювати його діяльність. Це проявляється в тому, що, по-перше, Банк Англії зобов’язаний доповідати про свою діяльність комітету казначейства від палати общин (комітет також затверджує на посадах нового голову та членів комітету монетарної політики), по-друге, у зв’язку з розширенням складу правління Банку Англії за рахунок представників різних секторів економіки, з’являються більші можливості для здійснення контролю (правління в цілому відповідає за керівництво діяльністю банку) і по-третє, якщо рівень інфляції виявиться на 1 % вищим або нижчим, то голова банку та голова комітету монетарної політики зобов’язані надати письмові пояснення.

Закон про Банк Англії визначив юридичний статус комітету грошово-кредитної політики та закріпив відповідальність за банківський нагляд уповноваженою фінансовою службою. До комітету грошово-кредитної політики сьогодні входять дев’ять осіб, п’ять із них – з вирішальним правом голосу та чотири – з дорадчим. Діяльність Комітету визначають такі три напрямки: 1) досягнення 2% річного рівня інфляції, визначеного урядом; 2) щомісячне встановлення рівня процентних ставок; 3) прозорість та відкритість грошово-кредитної політики^¹⁰⁸.

Отже, Законом „Про Банк Англії” визначено незалежність Банку Англії в проведенні грошово-кредитної політики, водночас встановлено вимогу уряду щодо боротьби з інфляцією. Правом здійснення нагляду та управління національним боргом перейшло до казначейства та FSA, але відповідальність за стабільність фінансової системи несе Банк Англії.

Зазначимо, що Банк Англії з боку уряду завжди відчував повну підтримку і це було властиве не тільки часам кризових ситуацій у банківському секторі, а й протягом усього існування інституту центрального банку у Великій Британії.

Як бачимо, роль Банку та його функції змінювалися протягом трьохсотлітнього періоду. З моменту його заснування це був банкір уряду, з кінця ХVІІІ ст. він був банкіром для всієї банківської системи – банком банків. Поряд із наданням банківських послуг своїм клієнтам Банк Англії управляв валютним обміном та контролював золоті збереження.

З 1998 року Банк несе відповідальність за прийняття процентних ставок (до цього часу міністр фінансів щомісяця разом з головою банку встановлювали рівень облікової ставки). Рішення про процентні ставки приймаються the Bank’s Monetary Policy Committee. Monetary Policy Committee визначає, яка потрібна процентна ставка для задоволення основних економічних вимог. Сьогодні, якщо досліджувати участь Великої Британії в єврозоні, залишається багато економічних і тим більше політичних факторів, які не дозволяють Великій Британії повністю та остаточно приєднатися до євроленду. Держава не тільки повинна відповідати критеріям такого переходу, вона попередньо має виразити своє бажання на здійснення таких змін^¹⁰⁹.

Підсумовуючи зазначене вище, відзначимо, що:

1) на відміну від України, де банківська діяльність створювалась та значний час розвивалась на державній основі (Україна входила до складу Російської імперії (за винятком західних земель, що були частиною Австро-Угорщини), де первісно головний банк країни був утворений як державний)^¹¹⁰, банківська діяльність у Великій Британії з самого початку здійснювалася приватними банками (ми відмічали, що Банк Англії був утворений як приватна акціонерна компанія);

2) необхідність у націоналізації Банку Англії була викликана об’єктивною потребою, що виникла в середині ХХ ст., у регулюванні банківської діяльності в інтересах усього суспільства та в захисті прав клієнтів банку, що призвело до необхідності утворення публічно-правової системи регулювання приватно-правових відносин у банківській сфері;

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Обов’язковому резервуванню, згідно із законодавством України, підлягають усі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іноземних інвестицій, залучених від міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу^¹¹¹. До залучених банками коштів належать кошти, які обліковуються на поточних, вкладних (депозитних) рахунках юридичних та фізичних осіб. З 10 вересня 2005 р. розмір облікової ставки встановлено на рівні 9,5 % річних. З 1 вересня 2005 р. установлено такі нормативи обов’язкового регулювання для формування банками обов’язкових резервів: строкові кошти і вклади (депозити) юридичних та фізичних осіб у національній та іноземній валюті – 6%; кошти вкладів (депозитів) юридичних та фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу та кошти на поточних рахунках – 8%^¹¹².

Що стосується другого елементу, то через кореспондентські рахунки, які відкриваються комерційним банком у центральному банку, центральний банк здійснює регулювання розрахунків між ними. Традиційно центральний банк виконує функції головного регулюючого органу платіжної системи країни, є розрахунковим центром банківської системи. Участь центрального банку в розрахунковому обслуговуванні інших банків може мати різні форми, які залежать від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої платіжної системи і децентралізованої. Для централізованої системи характерним є здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки банків, що відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків^¹¹³: через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через центральний банк і через кореспондентські рахунки, які банки відривають один в одного. Функціонування і централізованої платіжної системи, і децентралізованої характерне для багатьох країн світу. Так, у США поруч із централізованою платіжною системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є одночасно розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків – CHIPS (Clearing House Interbank Payments System).

Стосовно третього елементу, то, приймаючи на збереження касові резерви комерційних банків, центральний банк надає їм кредитну підтримку. Він виступає для комерційних банків кредитором останньої інстанції, тобто кредитором на крайній випадок: банки звертаються за підтримкою до центрального банку тільки у випадку відсутності іншої можливості отримати кредит.

Четвертим елементом даної функції є здійснення нагляду та контролю за діяльністю банків. Практика нагляду в розвинутих країнах відрізняється різноманітністю не тільки форм його організації, але й органів його проведення. У багатьох країнах центральні банки здійснюють нагляд за діяльністю банків або монопольно (наприклад, у Великій Британії, Італії, Нідерландах, Австралії, Україні, Росії), або спільно з міністерством фінансів чи іншим державним органом (наприклад, у США, Німеччині, Франції, Японії). А в деяких країнах (наприклад, у Канаді, Швеції, Швейцарії, Австрії) функція банківського нагляду покладена не на центральний банк, а на інший орган. Не тільки існують особливі властивості побудови банківської системи в будь-якій країні, але й, відповідно, кожна країна має особливості і в побудові системи банківського регулювання та нагляду.

О.П. Орлюк визначає у своїй монографії такі цілі банківського нагляду^¹¹⁴: впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах банківської системи та економіки держави в цілому; забезпечення ефективної та надійної роботи банків та їх спроможність задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів; забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиці центробанку; забезпечення дотримання законів, нормативно-правових актів центрального банку.

Головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, а також захист інтересів вкладників і кредиторів. Діяльність наглядових органів регламентується системою законів та інших правових актів, що відображають особливості історичного та економічного розвитку держави.

Банкір уряду. Незалежно від належності капіталу центральний банк тісно пов’язаний з державою. Завдяки цій функції центральні банки стають учасниками розміщення і власниками частини державних зобов’язань. Розподіл функцій у такій сфері між центральним банком, казначейством, міністерством фінансів або спеціально створеним органом з управління державним боргом визначається особливостями історичного розвитку кожної країни, її традиціями, а також положенням центрального банку.

Якщо розглядати Велику Британію, то тут Банк Англії виконує всі функції, які пов’язані з управлінням державним боргом, і слід відмітити, що рішення щодо державного боргу він приймає спільно з казначейством. У функції Бундесбанку включаються організація випусків державних боргових зобов’язань, їх розміщення та підтримка ринкового курсу. У США Федеральні Резервні банки надають казначейству ряд послуг: розміщення облігацій, векселів, організація підписки на позики, виплата доходу за облігаціями та їх погашення. У Швеції управління державним боргом покладено на спеціально утворений для такої мети орган – Державну боргову контору, яка здійснює планування та проведення державних кредитних операцій, управління позиками.

Функція „банкіра уряду” полягає в організації центральними банками кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також у проведенні операцій, пов’язаних із касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та зберіганням золотовалютних резервів держави.

Кредитно-розрахункове обслуговування держави визначається веденням центральним банком поточних рахунків уряду та надання кредитів шляхом придбання державних цінних паперів.

У касовому виконанні державного бюджету центральні банки відіграють помітну роль. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходжень коштів до бюджету у вигляді податків, зборів та інших обов’язкових платежів і видачі коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк веде рахунок міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду.

У деяких країнах обов’язки щодо касового виконання бюджету покладаються як на центральний банк так і на інші банки. Так звана „змішана” система існує, наприклад, у США, де казначейству відкриваються рахунки у федеральних резервних банках, а там, де таких банків немає, рахунки відкриваються у великих банках. Однак касове виконання бюджету центральним банком створює необхідні умови для надійного контролю за цільовим використанням бюджетних коштів.

Світовій практиці відомі три форми обслуговування бюджетів: казначейська, банківська та змішана. На ранніх етапах розвитку фінансово-кредитної системи практикувалася система казначейського касового обслуговування бюджету. У міру розвитку банківської системи функція касового виконання бюджету поступово перейшла до банків, в основному до центрального. У Японії касове виконання бюджету покладено на Банк Японії, який є центральним банком, в США – на банки ФРС. Банківська форма касового обслуговування бюджету передбачає рух бюджетних коштів через систему рахунків, відкритих в уповноважених банках. Ця діяльність банками здійснюється на підставі ліцензій, виданих центральним банком. В Україні банківська форма касового обслуговування Державного бюджету застосовувалась до утворення в 1995 році Державного казначейства України при Міністерстві фінансів України^¹¹⁵. У зв’язку зі створенням Державного казначейства, Кабінет Міністрів прийняв постанову^¹¹⁶, якою ліквідовувалися Управління виконання державного бюджету та Головне управління обслуговування державного зовнішнього боргу Міністерства фінансів і визначалося Державне казначейство як система органів державної виконавчої влади, що діє при Мінфіні. З метою забезпечення виконання постанови Кабінету Міністрів^¹¹⁷, Кабінет Міністрів і НБУ запровадили з 1 лютого 1997 року поетапне касове виконання державного бюджету за видатками через територіальні органи Державного казначейства^¹¹⁸. Указом Президента^¹¹⁹, Державне казначейство реорганізоване шляхом його перетворення на урядовий орган державного управління в складі Міністерства фінансів.

Під обслуговуванням державним боргом розуміють операції центрального банку з розміщення та погашення позик, організації виплат за ними доходів, із проведення конверсії та консолідації^¹²⁰.

До основних методів фінансування державного боргу вчені зараховують: грошову емісію, прямі кредити центрального банку та випуск державних позик^¹²¹.

Центральний банк використовує різні методи управління державним боргом: купує та продає державні зобов’язання з метою впливу на їх курси та дохідність, змінює умови продажу, різними засобами підвищує зацікавленість державних зобов’язань для приватних інвесторів. Так, НБУ для забезпечення виконання своїх функцій здійснює операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням та виплатою доходу^¹²².

Без сумніву, до грошово-кредитної сфери належать суспільні відносини, що виникають у процесі обслуговування державного боргу України. Це особлива, актуальна тема, якою сьогодні плідно займається відомий вчений-фінансист І.Б. Заверуха^¹²³.

На наш погляд, необхідно на законодавчому рівні закріпити за Кабінетом Міністрів України можливість мати спеціальні валютні резерви, для забезпечення своєчасного обслуговування зовнішніх та внутрішніх боргів держави. Такі резерви формувалися б за рахунок різних джерел, у тому числі прямих валютних надходжень на рахунок уряду. Зазначимо, що існування спеціальних таких резервів сприяло би стерилізації зайвої грошової маси, що в останні роки активно застосовується як засіб державного регулювання з метою вилучення з обігу незапитаних вітчизняною економікою гривень.

Центральний банк виступає традиційним зберігачем державних золотовалютних резервів, є органом валютного регулювання та контролю. Він здійснює регулювання міжнародних розрахунків, платіжних балансів, бере участь в операціях світового ринку капіталів та золота. Вважаємо, що в процесі здійснення грошово-кредитної політики, повинні бути вирішені правові проблеми золотовалютних резервів центрального банку. Для забезпечення стабільності грошової одиниці необхідно не тільки нагромаджувати та використовувати такі резерви, але й у розумних межах застосовувати з метою стимулювання підвищення зайнятості населення та рівня його платоспроможності.

Підсумовуючи наведене вище, відзначимо, що функції центральних банків упродовж історії існування такого інституту банківської системи, ускладнюються, змінюються та доповнюються, створюючи об’єктивні передумови для виконання ним функції регулювання всією грошово-кредитною системою держави. В останні роки суттєво понижується значення емісійної функції центрального банку, поступаючись місцем функції реалізації грошово-кредитної політики. Дослідивши функції центрального банку, визначимо місце центрального банку в системі органів державної влади.

Blog

Одеська національна юридична академія

Содержание