Одеська національна юридична академія

Вид материала

Содержание

3.4. Висновки до розділу 3
Правові основи державного управління функціонуванням установ банківської системи

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 15

3.4. Висновки до розділу 3

1. Досліджуючи ощадні установи в зарубіжних країнах можна виділити такі їх види: довірчо-ощадні банки, взаємно-ощадні банки, ощадно-позикові банки,поштово-ощадні банки. Діяльність ощадних установ, виникнення яких у багатьох країнах відбулося у різні часи, пов’язана з заощадженням, нагромадженням та використанням грошей.

Дослідження розвитку ощадної справи в Західній та Східній Україні дозволяє зробити висновок, що банківська система Східної України формувалася під впливом фінансово-кредитної інститутів Росії, в той час розвиток банківської системи Західної України відбувався під впливом установ, що діяли в Австрії, Австро-Угорщині, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Поява ощадних установ в Україні пояснювалася існуванням відповідних соціально-економічних передумов: коли в Європі відбувалися прогресивні перетворення, пов’язані з розвитком торговельних відносин, зовнішньо-економічних зв’язків, наявністю достатнього комерційного капіталу, тут панувала кріпаччина і рівень життя населення був набагато нижчим, ніж в інших країнах.

2. Сьогодні в Україні діють два державні банки: відкрите акціонерне товариство „Державний експортно-імпортний банк України” та відкрите акціонерне товариство „Державний Ощадний банк України”, які законодавством України віднесені до всіх інших банків банківської системи. На думку автора, банківські установи з державною формою власності, необхідно виділити із сукупності елементів другого рівня банківської системи.

3. Особливість місця Укрексімбанку в банківській системі визначена тим, що на такий банк відповідно до Статуту та інших нормативно-правових актів покладено виконання деяких специфічних завдань, які, на наш погляд, можна доручити лише державному банку, а саме: залучення зовнішніх і внутрішніх кредитних ресурсів та інвестицій в економіку України, насамперед у її пріоритетні галузі; фінансування та гарантування експортно-імпортних операцій підприємств; співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, урядовими, неурядовими організаціями та кредитно-фінансовими установами іноземних держав з питань залучення фінансових ресурсів в економіку України; здійснення комплексу заходів щодо фінансування інвестиційних проектів, у тому числі за рахунок бюджетних і позичкових коштів.

Особливість місця Ощадного банку в банківській системі визначена тим, що це єдина спеціалізована державна банківська установа, яка має закріплену законом державну гарантію збереження вкладів громадян.

3. Відмітними рисами державних банківських установ від інших банківських установ є такі:

- за типом власності: статутний капітал державних банківських установ належить державі, на відміну від інших банків;

- за формою заснування: державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України після отримання позитивного висновку Національного банку про намір заснування такого банку;

- за способом затвердження статуту: статут державного банку затверджується Постановою Кабінету Міністрів України; статут інших банків затверджується установчими зборами (зборами учасників) і підписується головою правління банку;

- за характером заснування: засновником державного банку є держава в особі Кабінету Міністрів України, засновниками недержавного банку виступають юридичні та фізичні особи;

- за формою державної реєстрації: для державної реєстрації державного банку установчий договір не подається, усі інші банки подають до територіального управління НБУ установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їхньої печатки, причому підписи фізичних осіб – засновників (учасників) засвідчуються в нотаріальному порядку;

- за характером створення: у разі створення державного банку до територіального управління НБУ подається постанова Кабінету Міністрів про створення державного банку. Для державної реєстрації іншого банку уповноважена засновниками особа або голова наглядової ради подає до територіального управління НБУ за місцем створення банку протокол установчих зборів (зборів учасників), підписаний головою та секретарем зборів, у якому зазначаються місце та дата проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, порядок голосування.

РОЗДІЛ 4

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯМ УСТАНОВ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

4.1. Державне регулювання банківської діяльності за допомогою фінансово-правових норм

Державне регулювання на відміну від контрольної діяльності є виключно державним видом діяльності, тоді як контроль може проводитися як державними, так і недержавними органами.

Ринкова модель економіки вимагає існування різних інститутів, які повинні ефективно функціонувати. Одне з перших місць у фінансовій системі посідають банки на чолі з центральним банком, якому в кожній державі надане право емісії національної валюти (крім США, де таке право надане Федеральній Резервній системі).

В Україні, яка входила в СРСР, багато років існувала Українська Республіканська контора Держбанку СРСР. А в самому СРСР фактично існував один банк – Держбанк, який виконував практично всі операції.

Будівництво банківської системи в Україні почалось із прийняття Закону України „Про банки і банківську діяльність” 20 березня 1991 року № 872. У державі відбувся банківський „бум”, і банківська діяльність почала розвиватися швидше, ніж виробнича сфера. Але цей „бум” не привів до добра. Основні проблеми, з якими зустрілася фінансова система, як справедливо вказує молодий науковець А. Ковальчук, були такими: відсутність елементарно достатньої кількості банків і відповідно фахівців, які б могли налагодити перманентне відтворення грошових ресурсів і нормальний обіг фінансових потоків; неприпустимо низький рівень грошової капіталізації та фінансової стабільності, що серйозно підривало законодавчо встановлені засади дієздатності фінансової системи; нездатність новостворених комерційних банків здійснювати ефективну кредитну політику щодо реального сектору економіки та населення; непрозорість банківського управління та відсутність ефективного фінансового контролю; відсутність реальної інформації про стан банківської системи в країні та дуже низький рівень управління фінансовими ризиками; активне збагачення банкірів, що викликало негативне ставлення до них з боку суспільства, ставлення до них як до злочинців, які наростили свої капітали на привласненні державних активів та жорстокій експлуатації клієнтів. Банківський бум стих, українська банківська система працює^²³².

Останнім часом юристи, які займаються дослідженням функцій організацій банківської системи, майже ототожнюють два різних за суттю поняття „державне управління банківською діяльністю”^²³³, „державне регулювання банківською діяльністю”.

Ю.М. Старілов виокремлює такі ознаки державного управління як виду соціального управління, яке відрізняється від інших видів управління^²³⁴: у процесі управління здійснюються функції держави при дотриманні його публічних інтересів і прав та свобод громадян; функції управління здійснюються спеціально створюваними органами або іншими суб’єктами, яких держава наділяє спеціальними повноваженнями; усі суб’єкти державного управління зобов’язані діяти в межах компетенції, установленої для них законами або іншими нормативно-правовими актами.

Незважаючи на один із принципів банківської діяльності – незалежність від державної влади та економічна самостійність (ст. 4 Закону „Про Національний банк України”), Україна, як і кожна держава, повинна проводити повний контроль за діяльністю банківської системи. Не може держава залишити без належного контролю таку сферу фінансової діяльності, як діяльність банківської системи.

Державне регулювання банківської діяльності – це галузь публічно-правового впливу, метою якого є надання сприяння вирішенню загальнодержавних завдань.

Банківська система – це об’єкт державного фінансово-правового регулювання, оскільки вона пов’язана із суспільними відносинами, які виникають у процесі фінансової діяльності держави для забезпечення безперебійного фінансування функціонування держави, місцевих органів самоврядування та всіх публічних суб’єктів, існування яких визнається державою, оскільки безпосереднім предметом банківської діяльності є кошти забезпечення їх обороту^²³⁵.

Закон України „Про Національний банк України” майже повністю відповідає ст. 108 Договору про Європейське співтовариство, яка вимагає обов’язкову незалежність Європейського центрального банку, і центральні банки всіх європейських країн повинні бути автономними. Незалежність Європейського Центрального банку складається з п’яти компонентів: 1) цільова автономія; 2) функціональна автономія; 3) інституційно-фінансова автономія; 4) особиста автономія; 5) юридична автономія^²³⁶.

Незалежність Національного банку України слід вважати запорукою соціальної стабільності, нормального розвитку суспільства. Основною метою центральних банків країн, а в Україні Національного банку, як і Європейського Центрального банку, є підтримка стабільності цін, тобто боротьба з інфляцією.

Українські дослідники, на відміну від деяких російських, визнають, що відносини, які виникають з банківської діяльності, регулюються за допомогою різних методів^²³⁷. З одного боку, це метод рівності сторін, з іншого, – метод підпорядкування, який застосовується в адміністративному і в фінансовому праві. Це йде і в зв’язку із подвійною юридичною природою Національного банку України, який є юридичною особою, яка займається господарською діяльністю, чого не роблять ніякі інші органи держави, а з іншого – владний орган, з яким друга сторона відносин рівною не буває.

Здійснення банками господарської діяльності – це надання іншій стороні відносин (клієнту) фінансових послуг. Ці конкретні відносини – банк-клієнт – регулюються нормами цивільного права. І так як вони пов’язані з формуванням капіталу, то є дуже важливими, бо сприяють розвитку економіки країни. Особливо важливими вони стають сьогодні, коли країна переходить до ринкових відносин.

У роки незалежності в Україні з’явилося своє законодавство. За допомогою правових норм держава намагається регулювати основні види фінансово-кредитних відносин. Частина 2 ст. 92 Конституції вміщує перелік видів фінансово-кредитних відносин, які регулюються виключно законами: засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної та іноземних валют на території України.

Держава Україна відмовилася від державно-монополістичної економіки і почала перехід до ринкової, що викликало необхідність змін у фінансовій і в кредитно-грошовій політиці, тобто зміни повинні були торкнутися всіх суб’єктів фінансової діяльності. Як справедливо, на наш погляд, відмічає професор М.В. Карасьова, до суб’єктів фінансової діяльності держави належать ті органи держави, для яких фінансова діяльність є частиною їх компетенції.

Представницькі органи, від законодавчих до сільських і селищних, вирішують загальні питання, перш за все – затверджують відповідні бюджети, питання оподаткування, інші питання фінансів. Виконавчі органи реалізують приписи представницьких, приймаючи свої нормативно-правові акти, виконують повноваження, встановлені для них компетенційними актами, серед яких обов’язково є і фінансове, оскільки жодне з рішень виконавчих органів, які приймаються для реалізації законів та рішень місцевих органів, не можна втілити в життя без витрачання фінансових ресурсів. Необхідність у задоволенні будь-яких потреб може здійснюватися різними методами – фінансуванням (якщо витрачаються бюджетні кошти, які не треба повертати до бюджету, у разі їх витрачання за цільовим призначенням і за кошторисом) і кредитуванням, яке здійснюється за принципами зворотності, строковості і відплатності.

Оскільки фінансова діяльність дуже важлива для держави, вона створює систему органів, для яких фінансова діяльність є основною, це органи фінансово-кредитної системи. Особливе місце серед цих органів посідає НБУ як спеціальний орган, створений державою для здійснення її кредитно-грошової політики.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України „Про Національний банк України” та іншими законами.

Об’єктом державного регулювання банківської діяльності є відносини, які виникають у процесі утворення, ліквідації Національного банку України, банків та небанківських кредитних організацій другого рівня банківської системи України, філіалів і представництв іноземних банків в Україні, а також здійснення ними банківських операцій та інших видів банківської діяльності^²³⁸.

Вплив держави на банківську діяльність можна вважати як державні обмеження банківської діяльності в інтересах захисту господарюючих суб’єктів, всієї економіки, прав громадян, досягнення якісного виконання основних функцій банківської системи в економіці. Але ж Національний банк України, як і Центральний банк у кожній країні, є органом державної влади, який наділено владними повноваженнями, тому банківське регулювання – це державне регулювання діяльності банків.

Банківське регулювання – це різновид керівного впливу держави на учасників банківських відносин^²³⁹. Сутність регулювання – це впорядкування, налагодження, у встановленні вірної взаємодії і створення умов нормального функціонування^²⁴⁰.

Адміністративісти умовно державне регулювання відмежовують від державного управління таким чином: у зміст державного регулювання входить керівний вплив на не підпорядковані даному органу виконавчої влади або державного управління об’єкти. У зміст державного управління входить вплив на підвідомчі об’єкти, тобто державному управлінню і державному регулюванню властиві однакові характерні ознаки. Державне регулювання банками можна розглядати у вузькому і широкому розумінні.

У широкому розумінні державне регулювання це: законодавче встановлення певного режиму різних видів банківської діяльності і забезпечення його здійснення заходами державного примусу; захист прав і інтересів усіх учасників цих відносин, як банків, так і їх клієнтів; управлінський вплив здійснюється економічними заходами без втручання в оперативну діяльність як банків, так і господарюючих суб’єктів, що регулюються державою.

У вузькому розумінні регулювання – це засіб керівного впливу на організаційно не підпорядковані керуючому органу об’єкти^²⁴¹.

Регулюючий державний вплив на відносини, що виникають з банківської діяльності здійснюють Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України. Правове регулювання відносин при формуванні і функціонуванні суб’єктів банківської системи України здійснюється нормами Конституції України, Законами України: „Про Національний банк України”, „Про банки і банківську діяльність”, „Про банкрутство”, „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, „Про заставу”, „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, „Про цінні папери і фондовий ринок”, „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Указами Президента України, особливо „Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”, постановами Верховної Ради, постановами НБУ, інструкціями НБУ, іншими нормативно-правовими актами.

Фінансово-правове регулювання відносин, які виникають із банківської діяльності, здійснюється в Україні у таких формах:

1) нормотворчості, коли закони і нормативно-правові акти Національного банку України встановлюють порядок державної реєстрації кредитних організацій, порядок ліцензування і здійснення банківської діяльності (операцій) і порядок здійснення банківського нагляду і контролю;

2) реєстрації конкретних кредитних організацій, надання дозволів на залучення іноземного капіталу при створенні комерційних банків в Україні, відкриття філій і представництв іноземних банків і кредитних організацій;

3) здійснення грошово-кредитного регулювання шляхом установлення обов’язкових економічних нормативів у законах та нормативно-правових актах;

4) здійснення державного контролю і нагляду за банківською діяльністю Верховної Ради за здійсненням Національним банком України покладених на нього повноважень Законом України „Про Національний банк України”, Рахункової палати, наглядово-контрольну діяльність Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України;

5) прийняття судами рішень з питань банківської діяльності.

Усі впливи держави відбуваються в імперативній формі, відносини регулюються фінансово-правовими нормами. Але відносини між установами банківської системи та юридичними і фізичними особами при здійсненні банківської діяльності регулюються методом цивільно-правового впливу, а правовою формою його відбиття є цивільно-правові договори^²⁴².

Я.А. Гейвандов, вважаючи центральні банки органами спеціальної компетенції, відмічає, що треба враховувати специфіку управління, яке здійснюється банком, оскільки вони не носять безпосереднього характеру, передбачаючого права власності на майно об’єкта, яким він управляє, його підпорядкування органу управління, а також право органу державного управління втручатися в оперативну діяльність органу, який управляється^²⁴³.

Розділяючи думку професора О.М. Горбунової, вважаємо, що державне регулювання банківської діяльності є галуззю публічно-правового впливу, метою якого є надання сприяння вирішенню загальнодержавних завдань^²⁴⁴.

Під державним регулюванням банківської діяльності можна розуміти здійснення уповноваженими органами нормативного та індивідуально-владного впливу на банківську систему з метою впорядкування діяльності органів банківської системи, захисту прав і законних інтересів осіб, які взаємодіють із установами банківської системи та з Національним банком України^²⁴⁵.

Солідаризуючись з Я.А. Гейвандовим, вважаємо, що після відмовлення бувших радянських республік, а тепер суверенних держав, від монополії на здійснення банківської діяльності, держава не має права не впливати на цю діяльність, бо якщо у господарюючого суб’єкта використовуються залучені державні, приватні кошти, у такій діяльності зачіпаються істотні інтереси клієнтів, а також інтереси значної частини населення, держава просто зобов’язана зберігати за собою регулюючі і наглядово-контрольні функції^²⁴⁶.

Таким чином, з боку держави та її органів на Національний банк вплив здійснюється в основному імперативним методом і регулюються відносини: держава – Національний банк України фінансово-правовими нормами, оскільки основною метою управлінського впливу на банківську систему з юридичної точки зору є забезпечення надійності банків та небанківських організацій, які здійснюють банківську діяльність.

Надійність банків та небанківських організацій, що здійснюють банківську діяльність, включає три компонента^²⁴⁷: законність створення і діяльності банків та формування їх органів управління; достатність їх капіталу та його ліквідність; установлення та дотримання обґрунтованих економічних нормативів.

Регулятивний вплив держави на банківський сектор економіки виявляється у прийнятті нормативно-правових актів державними органами, до повноважень яких входить керівництво банківським сектором економіки.

У процесі державного регулювання відносин з банківської діяльності використовуються не тільки імперативні методи, але й цивільно-правові, договірні механізми. Норми цивільного права регулюють відносини з банківської діяльності, які не пов’язані зі здійсненням міждержавно-владних повноважень. Наприклад, в грудні Кабінет Міністрів України і Національний банк проводять тендер на визначення уповноваженого комерційного банку, який буде обслуговувати бюджетні кошти. Переможці укладають договори із Казначейством України.

Національний банк проводить рефінансування комерційних банків, видає поручительства і гарантії.

У залежності від правової форми банківське регулювання може бути нормативно-правовим, індивідуально-правовим і договірним^²⁴⁸. Нормативно-правове – це створення компетентним органом держави акта, норми якого регулюватимуть банківську діяльність. Індивідуально-правове – це застосування норм права (як фінансового, так і цивільного) компетентним органом, як правило, Національним банком, до конкретних життєвих обставин шляхом прийняття індивідуального акта. Наприклад, надання Національним банком України конкретному банку ліцензії на здійснення банківської діяльності.

Головна відміна регулювання від управління полягає у тому, що при регулюванні вплив йде не на конкретних суб’єктів, а на процеси, що відбуваються в сфері регулювання. При регулюванні встановлюється правовий режим діяльності об’єктів, формується правове поле і системний вплив на діяльність об’єктів регулювання. Регулювання – це діяльність суб’єктів регулювання, система прямих і зворотних зв’язків між регулюючими органами і кредитними організаціями^²⁴⁹.

У сфері державного регулювання банківської діяльності є специфіка, оскільки суб’єкти і об’єкти регулювання мають особливий статус, існує два види державного регулювання: зовнішнє – з боку органів законодавчої і виконавчої влади шляхом видання нормативно-правових актів; внутрішнє – яке здійснюється Національним банком України як елементом дворівневої банківської системи України шляхом прийняття нормативно-правових, індивідуально-правових актів, оскільки Національний банк є органом державного управління, наділеним особливими повноваженнями і незалежного від інших органів державного управління.

В юридичній літературі вважається, що сучасний центральний банк має такі основні функції – монопольне право, встановлене конституціями держав, на випуск банкнот; регулювання і нагляд за банківською системою; забезпечення ефективного функціонування системи розрахунків^²⁵⁰. Функція регулювання і нагляду за банківською системою та положення Центрального банку як кредитора в останній інстанції і зробили необхідність створення дворівневої системи банків у кожній країні. Державі необхідно, щоб за діяльністю розгалуженої системи банків, які створюються акціонерами різних форм власності, був постійний нагляд. Банки вимагають свободи „творчості” – господарюючі юридичні особи розпоряджаються приватними коштами. Між ними і клієнтами виникають договірні відносини. Основна мета їх діяльності – одержання прибутку. Ці відносини регулюються цивільним правом. Банки визначають самі „вартість” кредитів, які надають клієнтам. Ось саме це і призводить до того, що в Україні 1,5 млн. родин гостро потребують житло. Безумовно, навіть кредитні відносини, і особливо вони, не можуть не проводитися під суворим наглядом Національного банку України. Відносини між Національним банком та іншими банками тільки „партнерськими” бути не можуть. Вони завжди існують як влада і підпорядкування.

Аналіз правової природи Національного банку України і Закону України „Про Національний банк України” дає можливість приєднатися до більшості юристів-фінансознавців і виділити три основні його особливості:

1. Національний банк України має подвійну юридичну природу, являючись одночасно органом державної влади спеціальної компетенції і юридичною особою, яка бере участь від свого імені в цивільному обороті.

2. Національний банк України як орган державної влади спеціальної компетенції акумулює практично всі функції державно-владного характеру у сфері управління банківською системою. Він вирішує питання про реєстрацію і ліцензування комерційних банків, установлює економічні нормативи, здійснює контрольно-наглядові функції.

3. Національний банк незалежний від Кабінету Міністрів, а тільки підзвітний Верховній Раді України та Президенту^²⁵¹.

Стаття 53 Закону „Про Національний банк” установила: „не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом”.

Як указують майже всі дослідники відносин, що виникають за участю органів банківської системи, Національний банк України має подвійну юридичну природу.

З одного боку, НБУ – юридична особа, а з другого, наділений широкими владними повноваженнями по управлінню кредитно-грошовою системою, тобто виступає як владний орган держави, який управляє не підпорядкованими йому органами, не маючи права втручатися в їх оперативну діяльність.

При управлінні органами кредитної системи Національний банк використовує переважно заходи економічного характеру. Таким чином, можна приєднатися до всіх фахівців, які визнають Національний банк органом державного управління, що наділений державно-владними повноваженнями у грошово-кредитній сфері та сфері банківської діяльності^²⁵². Однак Національний банк законодавством не віднесено до органів виконавчої влади. Національний банк України, виходячи з виконуваних ним функцій, здійснює управляючий вплив на кредитну систему і наділений законодавством необхідними для цього повноваженнями, в тому числі застосовує державний примус і притягує порушників своїх приписів до відповідальності.

Національний банк України має всі ознаки органу виконавчої влади, які виділяються науковцями-адміністративістами: має державно-правову природу і наділений особливими державно-владними повноваженнями; створений для реалізації функцій держави в галузі грошово-кредитної політики; здійснює свою діяльність у відповідності з принципами діяльності органів виконавчої влади^²⁵³; його основне завдання – правовиконавча діяльність у кредитно-грошовій сфері.

Його діяльність має управлінський, організуючий, контрольний і розпорядчий характер, що дозволяє йому вирішувати державні завдання; він має право самостійно здійснювати розпорядчі повноваження, видавати акти, обов’язкові для виконання підпорядкованими органами виконавчої влади, посадовими особами та громадянами^²⁵⁴.

Конституція України (ст. 100) визначає, що Рада Національного банку (без будь-яких роз’яснень, що являє собою Рада) розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України. Так сформульована стаття 24 Закону „Про Національний банк України”. Однак стаття 9 цього ж Закону, викладаючи повноваження Ради НБУ, встановила, що Рада „відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики”. Так який орган розробляє Основні засади грошово-кредитної політики? У статті 9 Закону встановлено, що Рада НБУ здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї. Вірно, якщо Рада Національного банку розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, то вона і вносить зміни до неї. Однак ч. 2 статті 24 встановила, що щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період. Здається, що Національний банк і повинний розробляти грошово-кредитну політику держави, бо він же і відповідає за її проведення, а Рада НБУ навіть в силу організації її діяльності не зможе цього роботи. Хоча ч. 10 ст. 10 Закону „Про Національний банк України” встановила, що у разі оголошення Президентом або Верховною Радою України недовіри Раді НБУ у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України, можуть достроково припинитися повноваження Ради. У цьому разі Президент України та Верховна Рада зобов’язані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національного банку України.

Процес переходу України до ринкової економіки, який вимагає докорінної зміни ролі держави, скасування державної монополії в галузі банківської сфери, валютних відносин, породили комплекс як економічних, так і безумовно правових проблем.

Правовою основою грошово-кредитної політики України є їх Основні засади, які згідно зі статтею 100 Конституції України розробляються Радою НБУ.

Стаття 24 Закону „Про Національний банк України” розкриває сутність Основних засад грошово-кредитної політики, які ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період. Ця ж стаття встановила обов’язковість інформування Верховної Ради про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період.

Стаття 9 Закону „Про Національний банк України”, регламентуючи повноваження Ради НБУ, встановила, як це і передбачено статтею 100 Конституції України, що відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України Рада НБУ до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України для інформування та здійснює контроль за їх виконанням.

Нормативно-правовими актами не уточнено, який орган інформує Верховну Раду України про Основні засади грошово-кредитної політики. Термін „грошово-кредитна” політика різні джерела визначають по-різному, але сутність їх зводиться до того, що грошово-кредитна політика держави впливає на кількість коштів у обігу з метою забезпечення стабільності цін, одержання заробітної плати працюючим населенням і зростання реального обсягу виробництва.

Грошово-кредитна політика, на наш погляд, може бути реальною, коли вона буде нерозривно пов’язана з бюджетною, податковою, зовнішньоекономічною політикою, тобто коли грошова політика буде складовою єдиної державної економічної політики. Виходячи зі значення грошово-кредитної політики для існування держави, забезпечення її суверенітету, узгодженості з державним бюджетом та прогнозом соціально-економічного розвитку, слід було б, на нашу думку, такий важливий документ як Основи грошово-кредитної політики затверджувати Законом.

Стаття 25 Закону „Про Національний банк України” встановлює засоби та методи грошово-кредитної політики. Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків. Національний банк України, аналізуючи стан грошової маси в обігу, може змінювати і змінює норми обов’язкових резервів комерційних банків. Якщо норма знижується, банки можуть використовувати сформовані кредитні ресурси. Однак це не завжди може дати позитивні результати, бо такі дії комерційних банків в умовах спаду виробництва приведуть до зростання грошової маси в обігу, а це викличе інфляцію. Світова практика свідчить, що норма обов’язкових резервів може диференціюватися в залежності від виду, величини і строків вкладів і депозитів. На величину норм обов’язкових резервів впливає рівень розвитку банківської системи, стан економіки країни. Якщо банківська система розвинена, економіка країни стабільна. Національний банк установлює для банків норми обов’язкових резервів на більш-менш довгі строки;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Згідно зі ст. 26 Закону „Про Національний банк України” НБУ встановлює банкам нормативи обов’язкового резервування коштів. При цьому: розмір обов’язкових резервів установлюється єдиним для банків у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті.

У випадках, коли НБУ приймає рішення про підвищення норм резерву, воно набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Закони України передбачають сім випадків, за яких банки зобов’язані інформувати Держфінмоніторинг про окремі фінансові операції^²⁵⁵:

1) про операції, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу (ч. 1 ст. 5 Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”);

2) про операції клієнта за наявності мотивованої підозри, що вони здійснюються з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 6 ст. 8 Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”);

3) про операції, щодо яких у банку є або повинні бути підозри, що вони пов’язані, мають відношення або призначені для фінансування тероризму ( ч. 7 ст. 8 Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”);

4) про зупинення фінансової операції, якщо її учасником або вигодоодержувачем є особа, яку включено до переліку осіб, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності (ч.1 ст. 121 Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”);

5) про осіб, які здійснюють операцію, що підлягає фінансовому моніторингу, та її характер, у разі прийняття рішення про відмову від забезпечення здійснення цієї операції (ч.2 ст. 7 Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”);

6) про операції клієнта щодо якого у банку є мотивовані підозри про надання ним недостовірної інформації щодо його ідентифікації (ч. 5 ст. 6 Закону України „Про банки і банківську діяльність” );

7) про закриття рахунку клієнта на підставі рішення уповноваженого органу про скасування державної реєстрації юридичної особи – клієнта або скасування державної реєстрації господарюючого суб’єкта – клієнта банку (ч. 9 ст. 64 Закону України „Про банки і банківську діяльність”).

Застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення – це не припис банку, а наказ законодавця. У ч. 3 ст. 1076 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі розголошення банком відомостей, що є банківською таємницею, клієнт може вимагати від банку відшкодування матеріальних та моральних збитків.

У сучасний період до збереження банківської таємниці в державі відносяться серйозно. Так, згідно з статтею 232 Кримінального кодексу України умисне розголошення банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Майже всі держави світу відомості про рахунки і операції по них відносять до банківської таємниці. Інформацію про рахунки банки надають тоді, коли відкривається кримінальна справа у відношенні клієнта банку. Таке положення існує у Франції та Німеччині, але якщо за рішенням судів з цивільних або господарських справ, які скеровані на проведення санації або оздоровлення, або боржник оголошується неплатоспроможним, або у випадку накладення арешту на майно клієнта банки зобов’язані надати відповідні відомості^²⁵⁶. У Німеччині розкриття банківської інформації може вимагати податкова служба. Що ж до поліції, то банки не тільки не дають відомостей, а можуть вимагати відшкодування збитків, які одержані у зв’язку з незаконним запитом поліції^²⁵⁷.

У США Закон про банківську таємницю 1970 року включений у систематизований збірник законодавства (United State Code Annotated) і передбачає обов’язково повідомляти про правочини понад 10 тисяч доларів^²⁵⁸.

Для реалізації заходів для збереження банківської таємниці НБУ краще за все треба прийняти нормативно-правові акти, які б конкретно передбачали заходи, які треба застосувати, щоб запобігти розголошення банківської таємниці.

Стаття 30 Закону України „Про інформацію” дає можливість вважати інформацію, що складає банківську таємницю і огляд її вміщується в ч. 4 ст. 61 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, є конфіденційною. Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов^²⁵⁹.

Пункт 5 ч. 1 ст. 62 Закону „Про банки і банківську діяльність” передбачає обов’язок банку розкривати спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу – Державному комітету фінансового моніторингу України на його письмову вимогу додаткову інформацію про фінансову операцію, що стала об’єктом фінансового моніторингу. Цьому органу держави інформацію, яка його зацікавила, банк повинний надати в особливому порядку.

Система фінансового моніторингу складається з двох рівнів – первинного і державного. Суб’єктами первинного фінансового моніторингу є: банки, страхові та інші фінансові установи, платіжні організації, члени платіжних систем, професійні учасники ринку цінних паперів, інститути спільного інвестування, гральні заклади, ломбарди інші юридичні особи, які відповідно до законодавства здійснюють фінансові операції.

Суб’єкти первинного фінансового моніторингу зобов’язані: проводити ідентифікацію осіб, які проводять фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, сприяти уповноваженим органам у проведенні аналізу фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, вживати заходів щодо запобігання розголошенню (у тому числі особам, стосовно операцій яких проводиться перевірка) інформації, яка надається уповноваженому органу та іншої інформації з питань фінансового моніторингу (у тому числі про факт подання такої інформації).

Другий рівень фінансового моніторингу – центральні органи виконавчої влади та Національний банк України і спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу зі спеціальним статусом. Надання інформації суб’єктами первинного фінансового моніторингу Уповноваженому органу в установленому порядку не є порушенням банківської або комерційної таємниці. Інформація суб’єктів первинного фінансового моніторингу має обмежений характер.

Обов’язковому фінансовому моніторингу підлягає фінансова операція, якщо вона перевищує 80 тис. гривень або в іноземній валюті суму, еквівалентну 80 тис. гривень, якщо має одну чи кілька ознак, визначених законодавством. Наприклад, переказ коштів на анонімний рахунок за кордон, купівля-продаж чеків, дорожніх чеків за готівку, обмін банкнот, особливо іноземної валюти, на банкноти іншого номіналу, відкриття рахунку з внесенням на нього коштів на користь третьої особи. Фінансові операції підлягають і внутрішньому фінансовому моніторингу у випадках, установлених нормативно-правовими документами. Внутрішній фінансовий моніторинг може здійснюватися і щодо тих фінансових операцій, коли в суб’єкта первинного фінансового моніторингу виникають підстави вважати, що така фінансова операція проводиться з метою легалізації (відмивання) доходів. Уповноважений орган фінансового моніторингу відповідно до міжнародних договорів або за принципом взаємності здійснює міжнародну співпрацю з відповідним органом іноземних держав щодо обміну досвідом і інформацією, яка стосується запобіганню та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансування тероризму^²⁶⁰.

Blog

Одеська національна юридична академія

Содержание