, за допомогою двох нових компаній

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Фестиваль розраховано на дітей до 16 років. Запрошуємо закордонних українців, які живуть в різних країнах світу, а також залучаємо до співпраці представників національних товариств, які працюють в Україні. Цей фестиваль відрізняється од інших насамперед міждержавним колоритом. І не тільки українці мають змогу представити свою культуру — ми говоримо про толерантне ставлення до національних культур усіх народів і націй, які живуть в Україні. Коли наша Асоціація лише створювалась, то пріоритетом її концепції було питання саме культурної дипломатії. Можна нас вважати й таким собі клубом людей, які люблять пісню, театр чи будь-який інший жанр мистецтва. Коли є спільні інтереси, тоді зникає бар'єр — політичний, економічний — будь-який. І на перший план виступає духовність, яка всьому вінець. Цей фестиваль ми провели вперше, й справді торік із Чернігівщини ніхто участі не брав, але нині ми запрошуємо ваших талановитих дітей до співпраці. Якраз газета «Молодь України» стане тим рупором, який дасть можливість нам познайомитись і допомогти один одному. Наш фестиваль є й буде!

— А звідки про умови участі в ньому можна дізнатися?

Любов Горват:

— Ви можете знайти на сайті Кабінету міністрів: Фестиваль-конкурс «Усі ми діти твої, Україно». І побачите, що за правилами до 10 травня працюватиме відбіркова комісія. Вона в Києві, на вулиці Ярославській, 31. Сюди треба надсилати матеріали, щоб експерти відібрали найкращі колективи у номінаціях: хореографія, вокал, комп'ютерний дизайн тощо. Прочитаєте правила й надсилайте свою заявку. До участі у фестивалі цьогоріч буде запрошено 560 учасників від України і 340 з різних країн світу. Потраплять, звичайно ж, найкращі. Фестиваль триватиме три тижні в українському дитячому центрі «Молода гвардія». Це буде велике свято і водночас відпочинок.

— Доброго дня. Це «Молодь України»? —Так.

— Мене звати Оля. Я навчаюся в агентстві «Юнпрес». Чула, що ви проводите літні молодіжні табори за кордоном. Пане Олеже, розкажіть, будь ласка...

Любов Горват:

— А де ви чули про таке? У нас такого немає. Я думаю, що це запитання не до Олега Марцинківського, а до мене як керівника організації. Літні табори за кордоном, це не так. Можливо, ви щось читали про літні табори для дітей, які мешкають за кордоном, а приїздять до України. Торік ми організували перший такий літній проект, який називається «Україномовний табір для дітей-українців, що проживають за кордоном». Він проходив під гаслом: «Козацькому роду нема переводу». Вперше в «Молодій гвардії» зібралося 300 дітей закордонних українців з 11 країн світу, було представлено 16 делегацій, бо з деяких країн їх було по кілька. Упродовж трьох тижнів в україномовному середовищі разом з прекрасними вожатими з «Молодої гвардії» вони взяли участь у творчих майстернях, зустрічах з українськими поетами, композиторами. У гості до цих дітей приїжджали й українські державні службовці, працівники міністерства освіти. Діти вдосконалювали мову, вивчали українські традиції, звичаї. Усе це відбувалося в процесі живого спілкування. Вони показали, чим займаються ті громадські організації, які вони представляли. Після цього у нас налагодилися стосунки з українськими товариствами Латвії, Казахстану, Татарстану (українська організація «Вербиченька»), з Воронежа («Перевесло»), з Естонії (організація «Водограй») та багатьма іншими. Після цього україномовного табору ми спілкуємося і плануємо на майбутнє організувати такі літні табори у Греції разом з україно-грецьким товариством «Україно-Грецька думка». Цьогоріч, у червні, запрацює перша зміна табору. А також нині ми працюємо з групою українських шкіл із Торонто по створенню такого проекту, який буде спрямований на вивчення англійської мови в англомовному середовищі. Українські діти житимуть у сім'ях, в районі Торонто. А потім переїдуть у Веніпег і там проходитиме англомовний тренінг. Матимуть змогу отримати навіть сертифікат — англійська як друга мова.

— Доброго дня. Це моя улюблена газета?

— Так. Це «Молодь України».

— Із Хмельницького вас турбують. Володимир Михайлович Чахаєв, директор підприємства «Мелекс». Я хоча за родом діяльності і підприємець, але також хочу долучитися до вашої розмови. Мене турбує низький рівень телебачення, навіть того, що декларує себе як українське. Я як споживач цього низькопробного продукту, не можу мовчати. Хочеться побачити і почути своє, такого гатунку, як творчість Алли Кудлай, Ніни Матвієнко, Олега Марцинківсь-кого... І до Вас, пані Любо, звертаюся...Навіть коли російське телебачення дивлюся, то бачу там лише Вєрку Сердючку, про яку, от чуєте, і зараз багато говорю.

Любов Горват:

— Цим її й рекламуєте. Жарт, звичайно... Можливо, висловлю неординарну думку, але скажу, що на кожен товар — свій покупець. Іноді кажуть: «Отак не треба робити». Це також виховання. Тому толерантно ставитимемося до інших думок та інших позицій, а робитимемо так, як вимагає наше сумління і наше виховання. Хочу розповісти, чим займаємося ми, пропагуючи українську культуру. Насамперед, спільно з міським центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, вже 4 роки поспіль проводимо благодійні акції «Теплий дім» у Києві. Це робота з сім'ями, які виховують дітей з функціональними обмеженнями. І я дуже вибірково та відповідально ставлюся до тих людей, хто буде з ними спілкуватися. У цьому клубі сімейних зустрічей були народна артистка України Оксана Білозір, народний артист України Степан Савка та заслужена артистка Галина Са-вка, заслужений артист України Олег Марцин-ківський, чоловічий гурт «Козацькі забави», народний артист України Анатолій Матвійчук , гурт «Медобори» в оновленому складі. Це представники «чистопорідної» української культури. Що стосується розповсюдження української культури за кордон, то митці різного профілю самі її дискредитують. Я, неодноразово буваючи за кордоном, зокрема у СІІІА, бачила афіші, на яких написано, що виступає... висококласний колектив, а це лише — висококласний у лапках, а можуть бути провінційні гурти, які були зібрані для поїздки на гастролі до Америки і несуть, як вони самі твердять, високо Прапор України, а потім там же нашу державу й дискредитують. А за тими заробітчанами приїжджає справжній артист, хай це буде для прикладу Іван Попович чи хтось інший, а люди вже задумуються, чи піти на концерт, а чи нічого українці доброго вже й не привозять... Отож, вважаю, має бути якась ліцензія Міністерства культури на це гастролювання. Ми ж будівельну діяльність чи медичну ліцензуємо. А от митці співають, що хочуть. Без ліцензії. Я не кажу, що це повинна бути політрада для вибору репе-

ртуару, але щось на кшталт минулих худрад потрібно відновити. Тільки якісний товар повинен бути представлений «на полицях» театрів чи сцен за кордоном... Олег Марцинківський:

— Ми ж не звертаємося до тих, хто не вміє вправно ремонтувати автомобілі, чи до поганих лікарів? При цьому ніхто не дбає про духовність і не задумується над тим, що ж буде за сто років з нашими душами. А хто найбільший вплив має на наші душі зараз? На мою думку, це естрада, естрадні співаки, кинуті державою напризволяще. І найголовніше, що формує і державну економіку, і духовність — це культура. Естрада повинна бути високодуховною, естетичною. А вона нині розбещує молоде покоління, отже за такої ситуації не буде ні порядної політики, ні економіки.

Любов Горват:

— А ще наша Асоціація випустила два компакт-диски. Один щойно — Олега Марцинків-ського «Мої мелодії» випущено фірмою «Укр-м'юзик».

—У Хмельницькому можна придбати?

—Думаю, так. Там є відділення фірми. Нині створюємо компакт-диск з дитячими піснями, спрямованими на створення іміджу серед дітей-українців, що живуть за кордоном. Робимо це разом з Міністерством освіти й науки.

— Дякую.

— І вам також.

— Доброго дня. Пані Люба?

— Так.

— Я Ніна Олександрівна, киянка. Дозвольте запитати, чи часто буваєте за кордоном? Яка з творчих поїздок запам яталася найбільше? І наскільки такі зв'язки можуть сприяти дальшому розвою української культури загалом і кожного митця зокрема.

Любов Горват: — Напевно те, що перший проект нашої Асоціації був приурочений культурі, а не освіті, то це вже визначає нашу велику повагу до мистецтва і його представників. Це було чотири роки тому і першою ластівкою нашої Асоціації була організація виставки скульптора Миколи Біли-ка. Пам'ятник Ярославу Мудрому та княгині Ользі в Києві. Першу виставку цього скульптора ми проводили в Чикаго, в «українському селі». Який результат цієї поїздки? Насамперед, можливість познайомитися з Миколою Біликом та його роботами. Прийшла на зустріч представник мерії Чикаго пані Марта Фаріон, яка вела програму телемосту «Київ — Чикаго — міста-побратими». І тут же Миколу запросили взяти участь у новій виставці. Був він також запрошений до Вашингтона, де, в приміщенні посольства, демонструвалась його експозиція. З'ясовується, не завжди треба стукати у двері верхів, треба якісно виконувати свою роботу і це й буде тією культурною дипломатією, про яку ми говоримо. Крім мистецьких проектів, велику увагу приділяємо роботі з журналістськими проектами. Плануємо спрямовувати українських професіоналів не в українську діаспору, а в мовне і професійне середовище тих країн, куди вони поїдуть від України. Потім паралельно вже можна зустрічатися із земляками, вислуховувати їхні болі, ностальгійні спогади тощо.

— Дуже вам дякую. Хай щастить.

— Доброго дня. Із Криму телефоную. Чи не пора поцікавитися тим, що робиться в Криму саме в культурному плані?

Олег Марцинківський:

— Думаю, що тут примусове насаджування

української культури — недоречне. Наприклад, проведення різних маршів українців у шароварах. Це штучно і не так робиться. Треба, щоб люди самі захотіли. Не потрібно приїжджати в Крим і кричати: «Українці, любіть Україну!» Або, наприклад, якщо приїдуть політики і читатимуть якісь лекції про Україну, то ніхто їм не повірить. Це може тільки нашкодити. Якщо ми хочемо, щоб Крим чи Донеччина співали та любили українські пісні, то треба разом з ними співати, а не грубо давити на людей. Я — український співак, але мене в Крим Міністерство культури ніколи не посилало і навряд чи й пошле. Нині бал правлять гроші. І якщо я поїду в Крим, то великої виручки не привезу. Так думає й Міністерство культури та туризму, й інші концертні організації. Я для них — нерентабельний співак, тому таких, як я, туди й не посилають, І це велика помилка наших державників. Любов Горват:

— За вашої участі проведімо експеримент — організуємо концерт Олега Олександровича до Криму. Запишіть мій робочий телефон. Ми будемо раді, якщо разом реалізуємо вашу пропозицію.

— Є в нас такі організації, як Всесвітній конгрес українців, структура Івана Драча, тощо. Ви з ними контактуєте?

Любов Горват:

— Як вам сказати. Ми не суперечимо тому, чим займаються ці організації, але намагаємося не дублювати їхню роботу. Наша організація ще дуже молода — нам лише п'ять років. Напрацьовуємо свої форми роботи, які ніхто не практикує. Основна наша ставка на освітні фахові проекти. Що це означає? Ми формуємо в Україні делегацію спеціалістів високого рівня, наприклад, у нас відбулося вже п'ять архітектурних проектів. Архітектори, які брали в них участь — відомі, працюють в Києві, Дніпропетровську, інших містах. У цьому проекті ми працюємо спільно з Американським Інститутом Архітектури (АІА). Десять днів вони проходять наш тренінг, ми створюємо їм можливість увійти в професійне середовище. Американський Інститут Архітектури — це громадська організація і вже п'ятнадцять наших архітекторів вступили до неї. Що це означає? їм відкривається інформаційна база, що корисно для творчості. Учора ми вирядили делегацію українців на міжнародне засідання Асоціації забудовників житла. Очолює її архітектор Михайло Мацієвський. Колишні митці згуртувалися й почали будувати житло для людей мистецтва. Цікаво, що не професійні будівельники, а митці, які мали професійний нюх, почали успішно займатися цією справою Проектів будівельного напрямку в нас відбулося вже кілька. Ці митці стали членами Міжнародної Асоціації забудовників житла. Це інновація. Делегація, до речі, єдина від України, бере вже втретє участь у роботі Міжнародної організації забудовників житла і навіть має свого представника в президії та право голосу. Півроку тому вони були на такому ж симпозіумі в Китаї. Це своєрідні містки у світ, які ми будуємо. Також плідними є журналістські проекти, які за підтримки Фонду підтримки ЗМІ Посольства США в Україні, ми реалізуємо разом з національним прес-клубом американських журналістів. Там є мас-медіа центр «Норд-вест юніве-сіті», центр засобів інформації при університеті в Чикаго — організація журналістського бізнесу. І проекти, які ми організовуємо, спрямовані на розвиток конкурентної спроможності засобів масової інформації. Також цікавим є проект журналістської етики в світлі демократичних перетворень. Туди їде група журналістів, яка матиме змогу спілкуватися з професіоналами високого рівня. Позаторік ми були в національному прес-клубі при Білому домі, то соромно було чути, що Україна сама винна в тому, що про неї мало знають. Виступає наш Президент, а прес-секретарі подають його доповідь не англійською, а українською мовою. А ми ще й хочемо, щоб про нас знав весь світ. Досвід спілкування для журналіста — головне. А коли вже журналіст іде на виробництво у такі газети, як «Вашингтон пост» чи «Лос-Анджелес тайм», то бачить, як там люди працюють, на що робляться акценти, що подається на якій сторінці за правилами, визнаними у них та світі. Хотілося б долучити до цієї роботи студентів-журналістів. Відправити їх в англомовне середовище, у той професійний менеджмент, який нам багато в чому не зрозумілий. І, на моє глибоке переконання, кожна молода людина, яка закінчила вищий навчальний заклад, повинна поїхати хоча б на рік на стажування в іншу країну. Потрібно отримати професійне гартування й повернутися, щоб тут будувати свій бізнес. Це зовсім інші основи менеджменту.

— Доброго дня, пане Олеже. Насилу додзвонився. Це Ярослав Комишак з Брек-форда, пам'ятаєте? Я нині в Києві, отож і телефоную.

— Доброго, доброго. Радий вас чути.

— Пане Олеже, я пам'ятаю вас ще з тих часів, коли виступали в Брекфорді на одній сцені з Тіною Тернер та «Блек сабет». Тоді ви вразили нас у Великій Британії так, що й забути не можу. Хочу побажати вам щастя, здоров я і не забувайте нашу українську громаду за кордоном. Чи є у ваших найближчих планах приїхати знову у Велику Британію? Олег Марцинківський:

— Дуже приємно, що ви згадали ту поїздку, хоча минуло багато часу. Тоді я був у вас разом з гуртом «Козацькі забави», виступали із зірками світової величини на одній сцені. А взагалі я маю намір разом з ансамблем «Кобзарське братство» з Великої Британії створити спільний проект. Музиканти з цього ансамблю усі з покоління українців, народженого у Великій Британії, які грають на бандурах, їхній керівник Юрко Бабчук мені телефонував і вітав з Новим роком. Домовились зустрітися тут і обговорити цей задум. Він скоро приїде в Україну, а потім я планую прибути до вас.

— А де вас в Києві можна почути?

— Записуйте мобільний... Радий буду зустрітися.

— Пишу. Дякую.

— Це з Хмельницького, колишній працівник культури, вже на пенсії. У нас є прекрасний дует, який пропагує українську пісню.

Любов Горват:

— Це, може, «Явір і Яворина»?

— Так, це вони. Дуже гарний дует. Долучіть їх до ваших програм. Як це практично зробити?

Любов Горват:

— Подумаю. Звикла , якщо обіцяти, то й робити. У світи повезти навряд чи одразу зможу, але, коли проводитимемо україномовний табір для дітей закордонних українців чи міжнародну школу україністики, я обов'язково запрошу їх до участі в цих заходах. Знаю цих людей і впевнена, що їх треба підтримувати.

— Доброго дня. Я Наталя, студентка. Хочу запитати, чи займаєтесь ви програмами обміну студентів університетів і в якій формі?

Любов Горват: — Безпосередньо такими програмами наша Асоціація не займається, але вона співпрацює з Всеукраїнською громадською організацією, яка називається АПОС (Асоціація профспілкових організаторів студентів). Торік ми підписали угоду про співпрацю з цією Асоціацією, сприяли керівництву цієї організації для участі в симпозіумі національних студентських організацій у США. Сергій Романюк, віце-президент цієї асоціації, очолював делегацію і відвідав студентський симпозіум в Америці. Ми сприяли входженню цієї молодіжної організації до міжнародної програми, яка називається «Вок енд тревел» — робота і подорожі. Це американська програма, яка працює давно у США, тому я вам, пані Наталю, пораджу поспілкуватися з цією студентською організацією. Цьогоріч ми плануємо взяти участь у студентському молодіжному симпозіумі, який відбудеться на базі Гарвардського університету. Це буде дуже цікава поїздка. Якщо підійдете за параметрами, які відповідають їхньому критерію відбору, тобто коли ви — громадська діячка, добре навчаєтесь, перспективна молода людина, то вони посприяють вам у всьому.

— А, якщо я тільки першокурсниця? Любов Горват:

— Це ролі не грає, можливо, ви були доброю активісткою в школі. Курс ролі не грає. Якщо ведете мову про відкриття візи, то знайте, що американське посольство — це дуже цивілізована установа. Якщо ви порядна людина, то вам візу відкриють. Зайдіть на сайт АПОС, поцікавтеся роботою названої організації.

— Доброго дня. Я з Кременчука. Нині дуже багато говорять про важливість громадських організацій. А як ви почали свою діяльність?

Любов Горват:

— Я працювала фактично в громадській організації. Починаючи з минулого тисячоліття. Напевне досвід моєї роботи спонукав мене до того, що я створила цю громадську організаці-ю. Держава вже абсолютно по-іншому дивиться на громадський рух, ніж це було навіть п'ять років тому. Сьогодні вже держава навіть потребує цього громадського руху, бо деякі фінансування, які йдуть на організаційні структури, можуть здійснюватися лише через їхню діяльність. Тобто, держава й громадські організації нині приречені співпрацювати. Наша робота з Міністерством освіти і науки — конкретний приклад того, про що говорю. Також наша співпраця з Міністерством у справах сім'ї та молоді. Це потужний важіль на шляху розвитку демократичного суспільства. Нині є така програма з формування іміджу України. Вона торік була започаткована, а наша організація стала однією з перших, хто підтримав державу саме в цій програмі.

— А гроші де берете?

Любов Горват:

— Ми не комерційна структура, а громадська організація. І коли формуємо освітні та фахові проекти, то за ними всі кошти йдуть на організацію цих проектів, зокрема, й добровільні внески. Сьогодні серед добродіїв є й українські бізнесмени. Є гранти американського посольства, яке працює в Україні.

— Я Ольга Тацій, редактор журналу «Метро-освіта». Чи співпрацюєте ви з такими культурними установами, як музеї, театри тощо?

— Нещодавно ми сприяли організації в Музеї українського мистецтва виставки художниці Алли Роджерт і скульптора Прокопова з США.

— Доброго дня. Я викладач школи журналістики при Юн-пресі. Моє запитання до пана Олега. На сьогодні ви творча, самодостатня людина, але пересічному школяреві, молодій людині важко досягти успіхів, якщо в батьків мало грошей. Як ви думаєте, чи потрібні якісь зміни на законодавчому рівні, які б сприяли розвитку талановитих дітей? І чи взагалі потрібні нам талановиті діти? Чи все вирішуватимуть гроші?

Олег Марцинківський: — Думаю, що на грошах не зійшовся світ клином. Скажу про свою професію. Є така думка, що естрадному співакові спочатку потрібні гроші, а потім він стане вже знаменитим і так далі. Зробить хороші пісні. Не так це, на мою думку. Талант обов'язково, навіть у наш капіталістичний час, проб'ється. Якщо дитина гарно співає, то відразу ж знайдуться спонсори, які запропонують допомогу. Буває й таке, що дитина лише пробує співати, а батьки переконані, що їхня — найкраща, співає геніально. Ото тоді, коли батьки самі ходять з проханнями, то й відмовляють або ж мало дають — не кожен із спонсорів може відверто сказати, що ваша дитина не така й виняткова, не так добре й співає. Знаю багато випадків, коли діти, які беруть участь у конкурсах, вражають. Відразу ж за лаштунки приходять люди, які шукають їхніх батьків чи керівників і пропонують допомогу. Самі знайомляться. Не знаю як це відбувається в галузі науки чи освіти, але в моїй професії, це саме так. Можливо, років п'ять-десять тому було важко пробитися талановитим дітям. Зараз все змінилося на краще і таланту дають зелену вулицю.

— А чи не змогли б ви прийти до нас? Бо коли звертаєшся до митців, вони кажуть — дайте гроші.

Любов Горват.

— Запитання все-таки, мабуть, до мене. Бо артисти гроші мусять заробляти. А от робота таких організацій, як наша, саме й полягає у підтримці талантів. Пишіть телефон...

— Дякую.

— Пане Олеже, Юрій звертається до вас. Киянин. Як, розкажіть на власному прикладі, відбувається становлення артиста з дитячих років. Чи варто працювати з дітьми на базі художньої самодіяльності та студій? І щоб держава гроші на це давала. Чи не пора відновити художню самодіяльність на всіх рівнях — районних, обласних?

Олег Марцинківський:

— Я теж починав з того, що грав у під'їзді на гітарі, а потім у Полтаві, де народився і виріс, брав участь у художній самодіяльності, отримував різні грамоти. У моєму місті була добре розвинена робота в студіях при будинку культури. Пізніше я навчався в музичному училищі, почав концертувати ще там, а потім поступив до Кишинівської консерваторії і весь час десь виступав. Але ще в музичному училищі керував ансамблем «Оксамит», відомим у сімдесяті роки. І тоді ми співали українську естраду. Наш колектив один з перших виконував «Червону руту» та інші пісні Володимира Івасюка. На ті часи мало хто такі пісні мав у репертуарі, а ми брали саме їх. Я — вихований на самодіяльності. А ще під час навчання в консерваторії керував на тракторному заводі і в науково-дослідному інституті самодіяльними колективами. Зараз працюю в журі різних конкурсів і не скажу, що нині немає конкурсів, у яких беруть участь самодіяльні артисти. Одні фестивалі зникають, інші з'являються. Просто раніше держава це підтримувала, на рівні Міністерства культури вирішувалися всі проблеми. Нині людина, яка вміє робити фестиваль, іде до чиновників і просить гроші на нього або шукає їх у спонсорів. Треба, щоб ішло це від держави, адже мовиться про виховання молодого покоління. Держава зараз від культури якось збоку, а Міністерство культури не завжди йде назустріч організаторам, посилаючись на те, що потрібно, в першу чергу, відремонтувати будинки культури тощо. У результаті ті ж будинки культури не ремонтуються, а у допомозі організаторам фестивалю відмовляють. Скрізь у селах та малих містах, де мені доводиться бувати з концертами, директори клубів скаржаться, що урізали ставки працівникам культури, а про кошти на ремонт навіть не йдеться. Вибачте за, можливо, суб'єктивну оцінку ситуації, але вже років десять, як про це говориться, але й досі нічого конкретного не зроблено. А обласні, районні відбіркові конкурси є й у наш час, діти мають змогу стати їхніми учасниками. Про самодіяльність скажу одне — вона потрібна на початку творчого шляху, а далі треба вчитися.

— Я Ігор Яворський, місто Черкаси. Доброго дня вам.

— Доброго. — Пане Олеже, поету важко потрапити в поле зору композитора, то чи не варто провести своєрідний конкурс для поетів, який би дав змогу співпрацювати на пісенній ниві і представникам літератури. І чи зустрічались особисто вам такі поезії, які б торкнулися струн вашої душі і відразу ж народилась пісня?

Олег Марцинківський:

— Якщо знаєте мене як композитора, то вам відомо, що я написав саме пісні, у яких тексти торкаються струн моєї душі. Але намагаюсь написати такі мелодії, які подобаються не тільки мені. На радіо часто звучить пісня «Хто ти, Україно?», романс «Я люблю тільки вас» на вірші Степана Галябарди або «Зоре моя» на вірші Бориса Харитонова. Поет може бути дуже відомим, а можуть його й не знати, а написати такі вірші, які хочеться покласти на музику. Але я вважаю, що поет також повинен бути професіоналом і мати відповідну освіту. Зараз багато є поетів, які пишуть і пропонують тексти, але ображаються, що не хочу їх озвучити. Я за свої роки творчості вже маю відповідний смак до поезії і намагаюся професійно оцінити текст. Інколи й суб'єктивно, але обираю тексти за змістом. Беззмістовної поезії не розумію.

— Дякую.

— Пане Олеже, з Полтавщини я. Дякую панові Олегу за участь у заході, який відбувся тут, у нас. А моє запитання хай буде своєрідною пропозицією...Чи не проводить ваша Асоціація семінарів для перекладачів української літератури? Це сприятиме активізації спілкування між нашими письменниками та літераторами.

Любов Горват:

— Це прекрасна ідея, напевне, ми вас приймемо до лав членів нашої Асоціації, бо вдячні за цю ідею. У нас є інші, схожі на вашу ідею, проекти. А ваш стане просто удосконаленням наших напра-цювань. Дякуємо. Ми проводимо Міжнародну школу україністики спільно з Міністерством освіти і науки. На території України Міжнародною українською школою за нашого сприяння проведено тренінг для директорів українських шкіл, сформованих за кордоном. Було 24 представники з різних країн світу — з Іспанії, Португалії, Грузії, Латвії, Білорусі, Румунії, Франції та інших. Ця робота була суто просвітницькою. А ваша пропозиція дуже цікава стосовно участі в просвітницькій роботі тих людей, які перекладають з української. Ми вас запросимо до співпраці як тільки обговоримо цей проект. Зараз Міністерство науки і освіти та Інститут інноваційних технологій та змісту освіти видає комплект навчально-методичної літератури із 12 книг «Пізнаю Україну», спрямованих на українців, що мешкають за кордоном. І українські видавці беруть у цьому активну участь. Та й Олег Марцинківський комплектує збірку пісень для дітей, які навчаються в українських школах за кордоном. Туди входять казки і напрацювання поета-пісняра Олексія Кононенка, який має дуже хороший поетичний почерк для дитячого середовища. Ми використовуємо найкраще українське задля створення позитивного іміджу українців за кордоном.

Пряму лінію підготували й провели:

Леся САМІЙЛЕНКО, Юлія КОСИНСЬКА,

Юрій БРЯЗГУНОВ, Лілія МАКСИМЕНКО.

Пузата хата» і Хрещатик - це ще не вся Україна

Не знаю, хто безпосередньо серед письменників був автором афірмації «зона культурного лиха», назвавши так Україну... Розумію, що малась на увазі ситуація із кризою духовності: мистецтво, освіта, книговидання, зрештою, мовне питання. Але ж вчитаймося уважніше і прискіпливіше у вищезгаданий вислів... Хіба може «лихо» мати відношення до культури чи, навпаки, культура до лиха? Та якби Україна направду стала сьогодні зоною культурного лиха! У це навіть важко повірити. Про це можна лише мріяти! Уявляєте, це все одно, що засилля, ні, епідемія культури раптом звалилась на нашу державу. Та така епідемія, що народ не може від неї оговтатись: в кожному селі кінопалаци, в кожній хаті не просто «компи», а Інтернет-зв'язок, люди бігають і вдень з вогнем не можуть знайти хоч би яке тобі невеличке кишенькове російськомовне видання, аби донести до своїх чад «звучание общепринятого й общенационального»... Сільські жіночки замість бурякових плантацій (бо там все нарешті вже механізовано) до сьомого поту «вкапують» у танцювальних та хорових гуртках, найбільшою популяЩоденно з екранів телевізорів до нас всезнаюче промовляють «мудрі» та «доброзичливі» політики. Вони начебто майстерно та розумно оперують такими серйозними темами як ОУН-УПА, УНР, голодомор, мовне питання, бій під Крутами. Одні переконують, що існує нагальна потреба ставити пам'ятник Катерині II в Одесі, інші вболівають за постамент Петлюри у Полтаві. Годинами витрачаючи дорогий ефірний час у всеможли-вих засобах масової інформації, наші керманичі з усіх сил намагаються справити позитивне враження на слухача або ж глядача, відточують свій дорогоцінний імідж борця за справедливість, піднімають власний авторитет серед інших політиків, піаряться. І трапляються лиш поодинокі випадки, коли публічна людина бажає дійсно добитися істини та відстояти громадські інтереси. Важко простому українцю розгледіти де ж у тому всьому ораторстві правда, а де продумана технологія маніпулювання...

Дану проблематику підняли нещодавно на круглому стол «Кому в Україні потрібні бої за історію?». Українські історики й політтехно-логи — Кость Бондаренко, Олександр Палій, Денис Богуш, Олег Покальчук, Володимир Цибулько, Костянтин Матвієнко та інші висловили різні думки з приводу поставленого питання.

Якщо розглядати історію з точки зору історика — то це мистецтво інтерпретації фактів, отже, можна сміливо стверджувати, що всі історичні праці є явищем суб'єктивним, як і журналістські матеріали. Історик вирішує описати певрністю серед них користується, звісно, «хіп-хоп». Сільські дядьки натомість вільний час проводять у сільських кнайпах (буфетах). Вони смачно попивають свіжий сік ананаса, жваво обговорюючи шкідливість впливу алкоголю не лише на увесь організм, а зокрема на гіпоталамус (скупчення ядер нервових клітин в певній частині головного мозку). Зрозуміло, що про таку «зону» і такого лиха нам залишається тільки мріяти. А поки що у нас з вами, шановні, зона, але ЗОНА БЕЗКУЛЬТУРНОГО ЛИХА! І що це саме так, а не інакше, я переконалась остаточно після того, як мій син разом з молодіжним вертепом повернувся із столичної подорожі додому. Мабуть, я не зможу підібрати влучних слів, щоб передати істинний внутрішній стан юнаків та дівчат...Сказати — розчарування? Ні, це було щось глибинніше. Відчай, біль і сум...

«Мамо, — із жалем в голосі сказав син, — тепер я розумію націоналістів...».

Втім, про все ладком. Великогаїв-ський (село у передмісті Тернополя) молодіжний вертеп, який минулого року посів перше місце у Тернопільському районі, вирішив потішити киян відродженою традицією І дати їм можливість відчути справжній неповторний дух різдвяного дійства. До цього часу, починаючи з 90-х років із Сходу та Півдня України подивитись на святкування Різдва у Західній Україні приїздили різні за віком діти та вчителі, бо такого «дива» вони ще ніколи не бачили у своєму житті.

З розумінням до молоді поставився молодий голова селищної ради Олег Кохман: він підтримав ідею молодіжного комітету Великих Гаїв і допоміг оплатити поїздку вертепу до столиці. До речі, торік зібрані від вертепу кошти юні великогаївчани віддали на створення сільського краєзнавчого музею, а цьогоріч кошти збирали для дітей-сиріт. Уявіть собі яскраво-картату процесію в добротних сценічних костюмах із шопкою в руках (макет, на якому відтворено момент народження Ісуса Христа, народження Світла, прихід зі Сходу мудреців з подарунками), яка мандрує Хрещатиком і співає. Далі зупиняється біля «Пузатої хати» (кафе):

— Пане господарю,

пусти нас до хати, Хочем тобі, господарю,

заколядувати. Наш Ісус, мале Дитя,

він дарує нам життя, Щоб щасливо проживали

і горя не знали...

Справжній господар тільки б зрадів і був би на сьомому небі від щастя, що його не обминула коляда і віншувала такими гарними побажаннями. Але де там! З «пузатого» закладу виповз охоронець (із тих, що пальці віялом і купи не тримаються) і почав спочатку сичати, а потім кричати: «Убирайтесь отсюда!

Кому сказал! Я вам на украинском язьіке об-ьясняю! Убирайтесь!». Далі по рації почав викликати когось, щоб допоміг розігнати...

А далі... Далі на них тицяли пальцями і обзивали сектою. Хтось відкрив у маршрутному таксі віконце і розчаровано вигукнув: «Что, опять вьіборьі? А вьі за кого агитируе-те?». Зграйка Дідів Морозів, котра дозволяла себе фотографувати біля центральної столичної ялинки, безцеремонне почала тицяти на сценічного персонажа Ірода, підсмі-юючись поміж себе: «ТьІ смотри, какой прикольньїй костюм Деда Мороза!». Котрийсь із перехожих, здивовано витріщившись на вертеп, вголос запитував сам у себе: «А как зто будет по русски?». Підійшовши до Кабміну, зупинились. Звісно, туди їх ніхто й не збирався впускати, як і до Адміністрації Президента та Верховної Ради (темнота та й годі! — Авт.). Осторонь стояли три депутати. На привітання: «Христос народився!» вони почали щось шамкотіти, видобуваючи із себе якісь нєчлє-нораздєльниє звуки (воно зрозуміло, бо ж не знали як правильно відповісти). Аж тут хтось з них напоумився видушити із себе: «Спасибо, й вас тоже!». (І ще хтось питається, звідкіля беруться анекдоти! — Авт.). Якась маленька дівчинка, яку мама вела за руку, почала підстрибувати, показуючи на одного із пастушків: «Мама, мама, смотри, Ску-биду!» (один з героїв анімаційних фільмів). Несподівано з'явилось дуже круте авто. Вертепники за інерцією помахали руками і вигукнули, повідомляючи світові радісну новину: «Христос народився!». І тут раптом круте авто зупиняється, опускається скло, а там не обличчя, а суцільний квадрат, який раптом ожив і відповів: «Славімо Його!». У вертепників від почутого мало щелепи не повідвисали. Впродовж доби це було єдине і правильне привітання у відповідь... А ще син мені із сумом у голосі сказав: «Мамо, коли ми у маршрутці запитали, як нам проїхати на потрібну нам вулицю, то люди, почувши українську мову, повідвертались, уявляєте, вони не захотіли нам відповісти».

І я остаточно зрозуміла, що моя Україна таки справді у зоні безкультурного лиха. Бо там, де повністю ігнорують традиціями (а це корені родоводу, це історична пам'ять, яка несе у собі код нації), де у відкритій формі проявляють безкультурне хамство, рівень позитивної енергетики опустився до позначки «нуль». А якщо таке явище вже проявилось і реально фіксується, то треба бити на сполох, бо хочете ви того чи ні, а починається руйнація серцевини свідомості всього сущого українства (втім, вона вже давно почалась. — Авт.). Це більш, аніж серйозно. Пам'ятаєте, у Ліни Костенко є рядки?

«Нації не вмирають від інфарктів — спочатку їм відбирають мову...».

Що я відповіла синові? «Пузата хата» і Хрещатик — це ще не вся Україна. Будь ласка, не опускайся на їхній рівень, адже комусь треба стояти вище над усім цим, щоб зуміти зберегти те, що ще можна зберегти. Повір мені, все так не буде. Бо коли я ходила до школи, то напередодні Різдва на шкільній лінійці виступав директор школи, який всім погрожував: «Не дай, Бог, мені розкажуть, що хтось десь колядував!». Але Бог, сину, добрий. І за законом діалектики завжди перемагає справедливість. Треба тільки набратися терпіння...».Валентина СЕМЕНЯК.

Бої за історію

Щоденно з екранів телевізорів до нас всезнаюче промовляють «мудрі» та «доброзичливі» політики. Вони начебто майстерно та розумно оперують такими серйозними темами як ОУН-УПА, УНР, голодомор, мовне питання, бій під Крутами. Одні переконують, що існує нагальна потреба ставити пам'ятник Катерині II в Одесі, інші вболівають за постамент Петлюри у Полтаві. Годинами витрачаючи дорогий ефірний час у всеможли-вих засобах масової інформації, наші керманичі з усіх сил намагаються справити позитивне враження на слухача або ж глядача, відточують свій дорогоцінний імідж борця за справедливість, піднімають власний авторитет серед інших політиків, піаряться. І трапляються лиш поодинокі випадки, коли публічна людина бажає дійсно добитися істини та відстояти громадські інтереси. Важко простому українцю розгледіти де ж у тому всьому ораторстві правда, а де продумана технологія маніпулювання...

Дану проблематику підняли нещодавно на круглому стол «Кому в Україні потрібні бої за історію?». Українські історики й політтехно-логи — Кость Бондаренко, Олександр Палій, Денис Богуш, Олег Покальчук, Володимир Цибулько, Костянтин Матвієнко та інші висловили різні думки з приводу поставленого питання.

Якщо розглядати історію з точки зору історика — то це мистецтво інтерпретації фактів, отже, можна сміливо стверджувати, що всі історичні праці є явищем суб'єктивним, як і журналістські матеріали. Історик вирішує описати певний період, подію чи якусь Історичну постать і робить це в рамках власної концепції, висвітлюючи лише ті факти, які цікавлять безпосередньо його. Але при цьому він описує лише те, що дійсно було, не використовує елементу фантазії та дотримується чіткої хронології подій. Це, власне, і відрізняє історичну літературу від художньої. Нині історія здатна набувати нової форми і замість того, аби інформувати людину та збагачувати її уявлення про наше минуле, вона вводить в оману сучасного українця. Особливо часто лжеіс-торію ми чуємо з уст красномовних політиків — вони перекручують суть подій, дезінформують, плутають прізвища та припускаються інших серйозних помилок. Інколи це трапляється через незнання історії та неосвіченість промовця, а інколи — це чистої води софізм, тобто помилка навмисна. Проблема маніпуляції історичними міфами та фактами для здійснення реальної політики в Україні з кожним роком все чіткіше постає перед українською аудиторією. Політики активно грають з народною пам'яттю, скеровуючи таким чином людську свідомість у потрібному їм напрямку. Часто трапляються кумедні випадки з неправильним використанням історичних фактів. З цього приводу під час круглого столу жартував український історик Костянтин Бондаренко: «У істориків інколи в'януть вуха, коли, наприклад, наш батько нації говорить, що під час виборчої програми об'їздив 800 курганів, або ж, що апостол Андрій ходив берегами Дніпра і налагоджував мости між демократією та Єрусалимом». Мимоволі згадується вислів: «Сміх і гріх». Така ситуація мусить спонукати українців до вивчення історичної науки, аби підвищити рівень обізнаності та захистити себе від впливу псевдоісторії.

Нинішні політики обожнюють переливати з пустого в порожнє. Вони піднімають якесь гостре питання — економічне, політичне, кадрове або ж релігійне, а тоді всі політичні сили підхоплюють хвилю та розпочинають розлогу полеміку — бої за історію. А українцям залишається лише покірно спостерігати за різноманітними суперечками, які так забавляють державовладців. Насправді ж, як сказав вже згадуваний Костянтин Бондаренко: «Українці зможуть примиритися лише тоді, коли осягнуть простий факт — в Україні не може існувати однієї монополії на історичну істину і історична пам'ять повинна формуватися на основі складної субстанції, в яку входитиме і Бандера, і Щербиць-кий, і Юрій Коцюбинський, і Михайло Коцюбинський, Грушевсь-кий та Петлюра. Всі ці постаті однаково цінні в історії України, оскільки всі вони залишили в ній свій слід.» Серед істориків також побутує думка, що добрих чи поганих історичних діячів не буває. Адже всі вони тією чи іншою мірою проливали кров. А вже пізніше історики у своїх працях наділяли їх позитивними чи негативними якостями. Тож робимо висновок — слід критично сприймати історичні оповідки, особливо ті, що лунають до нас з трибун Верховної Ради. Думаю, міфи існуватимуть завжди, адже саме вони тримають державу у «тонусі». Простий приклад: Україну постійно роздирають на дві частини — західну та східну. Чому? — Відсутність спільного національного міфу. Особи зацікавлені ще у 2003-2004 роках зрозуміли, що цим можна успішно спекулювати і почали поширювати серед народу такий стереотип — на заході живуть поляки, а на сході москалі. Спільного між ними нічого немає, тому легко можна вдатися до маніпуляції, сіючи між жителями заходу та сходу тиху ворожнечу. Хоча, насправді, і там, і там живуть однакові люди. Звичайно, під впливом сусідніх держав сформувалися певні відмінності в мові та звичаях, але всі вони насамперед — українці! А тому немає істотних підстав один одного недолюблювати. Тут справа лиш в тому, що і де кому нав'язали. На Донбасі «чаклував» Янукович, а на заході значного ідеологічного впливу зазнали від Ющенка. Ось і все. Населення всіх територій України прагнуть одного — добробуту у власній сім'ї, нормальної заробітної плати, дешевшої освіти, прийнятних цін в магазинах та миру у парламенті... Тож, зрозуміло, що Україну не слід різати на дві половини, зафарбовуючи одну — помаранчевим кольором, а іншу — блакитним.

Як же захистити себе від історичних міфів? Вихід один — вчити у школі історію, а якщо в школі не вивчилось — вчити хоч коли-небудь. Банальність — але факт. Не знаючи її', нами легко маніпулювати і всі, кому захочеться ошукати українця, зробить це без зайвих зусиль, адже 70% українського населення мало цікавиться історією та практично нічого в ній не розуміє. Такий незадовільний рівень освіченості робить нас надзвичайно вразливими до брехні. Вчити історію можна порадити і українським чиновникам, аби не робили примітивних помилок від незнання. Або ж, взагалі, лишити багатостражденну науку у спокої, аби не було потім чого цитувати гумористам-сатири-кам. «Історію — історикам» — вирішили поважні учасники круглого столу. Може, й так було б краще. Цікавою видалась думка українського психолога Олега Покальчука: «Брехня є звичайною притаманною рисою кожної людини. Ми помічаємо її, коли це трапляється у політиків чи істориків, забуваючи, що всі вони звичайні люди. Та, якщо по правді, то кожен з нас, хоча б кілька разів на день, та бреше. Давайте не будемо пафосними та вказувати на таких самих людей, як ми». Також він же зауважив, що історія є дешевим інструментом для підвищення самооцінки. Міфи повсякчас оточують людину. Люди ж їх і створюють. У міфі немає нічого поганого, якщо він твій власний. Людина протягом всього життя отримує безліч інформації, аналізує її та витворює власний світогляд, створює нове знання та розуміння усім відомих фактів. Це звичайний логічний процес. Та коли міф нав'язується іншою людиною, то таким чином може здійснюватися маніпуляція.

Якщо відійти від тематики українського міфу та звернутися до світового — там також існує безліч цікавих фактів. Наприклад, загальновідомий образ Єви, котра з'їла в Едемському саду яблуко. Цікаво, але ніде в Біблії не сказано, що то був саме цей фрукт. Там говориться лише про «заборонений плід». А ось іще один міф: Уолт Дісней намалював Міккі Мауса. Це не так! Міккі був намальований анімато-ром Юбом Айверксом, який славився здатністю надзвичайно швидко малювати. А Дісней, вже пізніше, став озвучувати цього відомого мультиплікаційного героя. А як щодо такого історичного стереотипу: «У місті Салем спалили ві-дьом». Теж неправда. У Салемі (штат Массачусетс) в 1692 році під час процесу над відьмами було заарештовано 150 чоловік, 31 людині ухвалений вирок, 20 з цих вироків — смертельні. Також відомо, що з 31 людини не всі були жінками, 6 з них — чоловіки. При цьому їх не спалювали на багатті — відьмам це не страшно, їх спочатку забивали камінням, а потім підвішували тіла на мотузки. Також досить поширена думка по те, що Наполеон був коротуном, хоча зріст його був 168 см — це вище, аніж зріст середньостатистичного француза тих років. А ще історична хохма: «Імператор Нерон грав на скрипці, поки горів підпалений ним Рим». Той, хто поширив таку думку, не врахував, що скрипку винайдено 1600 років потому. А іще прийнято стверджувати, що Америка одержала незалежність 4 липня 1776 року, хоча насправді війна за цю незалежність тривала іще 7 років, і лише 3 вересня 1783 року, нарешті, був підписаний мирний договір між Америкою і англійським королем Георгом III. Є також неправдою той факт, що саме Едісон винайшов електричну лампочку. Відомо, що він лише підібрав потрібний матеріал для виготовлення нитки, яка б дала змогу лампочці горіти довше, ніж електрична лампа Дейві Хемфрі, котра горіла лише 12 годин.

Ось такі ці історичні міфи. Хтось пограється з історією, дофантазує щось своє, а люди й повірять.

Юлія СОМ.

КРИМІНАЛ

Небагато часу та розуму треба було, щоб украсти 10 мільйонів

Плануючи масштабну незаконну фінансову оборудку, київський комерсант створив на Полтавщині... «віртуальну» нафтобазу.

Глибоко завуальовану шахрайську багатоходівку, спрямовану на виведення в тіньовий обіг та подальшу легалізацію грошової маси в багатомільйонному еквіваленті, викрили нещодавно співробітники податкової міліції Полтавщини.

Під час проведення моніторингу сумнівних фінансово-господарських операцій в поле зору оперативників управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, потрапив 39-річний мешканець Києва — директор та засновник дочірнього підприємства власної київської фірми в Кременчуці.

Податківці встановили, що столичний комерсант, який раніше вже притягувався до кримінальної відповідальності за правопорушення в податковій сфері, торік звернувся до кременчуцької філії однієї з фінансових установ з метою отримання багатомільйонного кредиту. Обґрунтовуючи перед банківським працівниками платоспроможність підприємства, він надав професійно виготовлені «липові» довідки про наявність на його балансі значних майнових активів у вигляді різних нафтопродуктів загальною вартістю понад 15 мільйонів гривень, які нібито зберігаються в орендованих терміналах нафтобази одного з місцевих акціонерних товариств на території сусідньої області.

Незаконно заволодівши сімома мільйонами гривень кредитних коштів, комбінатор в подальшому зосередив свою «увагу» на двох приватних підприємствах, що працюють на ринку паливно-мастильних матеріалів області. Результатом перемовин з їхнім керівництвом стало підписання довгострокових угод про постачання його комерційною структурою нафтопродуктів на їх адресу, зберігання цих ППМ на території вищевказаного нафтосховища. Один із ошуканих заплатив майже 2,5 мільйона, інший — понад 700 тисяч гривень дочірньому підприємству, як попередню оплату за «віртуальне» пальне.

Не важко уявити всю гаму почуттів ошуканих банкірів та підприємців, коли вони дізналися, що не лише задекларованого у договорах пального, але й самої нафтобази за вказаною адресою немає...

Привласнивши понад 10 мільйонів гривень київський спритник на ці кошти придбав кілька квартир у столиці. А на те, що лишилося, спробував погасити лізингові платежі по взятому в оренду з правом подальшого викупу у безпосередню власність невеликого підприємства для виробництва нафтопродуктів.

За фактами скоєння відверто-кримінальних оборудок в сфері оподаткування та цілком усвідомленого зловживання службовим становищем порушено низку кримінальних справ. Накладено арешт на нерухомість псевдокомерсанта, виробничі потужності та інше належне йому майно на загальну суму понад 4,4 мільйона гривень.

Наразі працівниками податкової служби області продовжується подальша робота по розплутуванню тіньових хитросплетінь в діяльності підприємливого бізнесмена та встановлення інших фігурантів, причетних до проведення і вуалювання цих фінансових афер.

Сергій СТЕПАНОВИЧ.

Поховали на власному подвір'ї

Упродовж кількох місяців сестра не бачила хворого брата Дмитра. Приходила, аби перевідати, але у відповідь постійно чула від дружини одне й те ж, мовляв, лікується: то в одній лікарні, то забрали до іншої... А пояснити, де саме він, ні дружина, ні син не могли.

Минав час, але нічого не змінювалося. Скільки разів заходила, але брата так і не побачила. Навіть до хати не запрошували. У неї мимохідь виникла підозра — щось тут не те. Зі своїми сумнівами звернулася до правоохоронців. І коли ті прийшли запитати про чоловіка, дружина одразу ж зізналася — закопала його на власному подвір'ї.

Дмитрова сім'я жила дуже бідно. Дружина і син, та й сам Дмитро, постійно хворіли. А згодом тяжка недуга серця остаточно прикувала Дмитра до ліжка. Його пенсії ледь вистачало на ліки. Перебивалися з хліба на воду.

Blog

Ий» візит «газової принцеси» Тепер даним бізнесом будуть займатися на паритетних засадах рат «Газпром» І «Нафтогаз України», за допомогою двох нових компаній