, за допомогою двох нових компаній

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

— То хто кого шукає? Ви пісню чи пісня вас?

— Років п'ять тому пісню спрагло шукала я. Час, у якому живемо, відкидає наші фундаментальні духовні цінності. У руслі чужинських ідей, слів і мотивів опинилася молодь. Шоу-бізнес поглинув і забрав наших митців. Коли більш-менш пристойне потрапляє в поле зору національного митця, йому відразу виставляють ринкові ціни. А така ціна — недоступна для багатьох молодих талантів. Слава Богу, мій творчий шлях не самотній, і мій голос почули національне зорієнтовані

митці.. Один з них — Леонід Федорук, чиї пісні: «Я так очікую тепла» та «Соло для скрипки» дали крила моєму голосу, душі. А зустріч та знайомство з Тамарою Іванівною Луценко, уїїоселі ще й з Раїсою Панасівною Кириченко — найщасливіша сторінка в моїй пісенній творчості. Тамара Іванівна ознайомила мене з прекрасними творами Дмитра Луценка, покладеними на музику Ігоря Шамо, Анатолія Пашкевичата Олексія Чухрая. Із мого репертуару Раїса Панасівна вибрала — «Соло для скрипки» та «Припадаю до коня», які встигла виконати. Хіба це не творче щастя? Зараз вже до мене звертаються і поети, і композитори, які б хотіли почути свої твори у моєму виконанні.

— Ваш творчий вечір чимось нагадував богослужіння. Краса, оксамитовий голос, ексклюзивні костюми, душевність... Все це створювало особливу ауру, в якій слухачі мимоволі перебували у духовному Йордані. Так було задумано чи мимоволі сталося?

— Я не журналіст і не можу судити про те, що відбулося. Але справді, кожен свій вихід до людей я прагну зробити не тільки особистим святом, але й святом для кожного мого шанувальника. Усе, що маю у своїй душі, намагаюся перелити в душі цих людей. І свою появу перед аудиторією я теж вважаю повагою до людей. Такі моменти — дуже відповідальні, і я до них готуюся і зовні, і внутрішньо. А ексклюзивні костюми — це плід моїх почуттів і спільна робота з кравчинями, які розуміють те, що я намудрувала. Пам'ятаю ще з дитинства такий вислів: «Не суди по одежі, суди по розуму».

— Вас і зустрічали, і проводжали по таланту. Ще й розлучатись не хотіли. Тут доречно нагадати, що ви нагороджені орденом Святої великомучениці Варвари. Це за пісні?

— Ні. Радше за мою педагогічну роботу, за виховання молодого покоління, зокрема, за працю у Всеукраїнському благодійному фонді «Ровесники незалежності». І, очевидно, за моє маленьке «Диво калинове» — вокальну студію, в якій навчається майже п'ятдесят дітей віком від восьми до шістнадцяти років.

— Вам варто подякувати й за виховання власної доньки. Це ж Діана торік на київських міських фестивалях української мови здобула два Гранпрі — телевізори, які подарувала своєму дитсадку.

— Так, дитина — це і клопіт мій, і снага. Вона не дає мені спокою своїми мистецькими устремліннями та емоційним зарядом і сповнює радістю. «Диво калинове» та доня — дві мої моральні і творчі опори. Навіть не знаю скільки пісень і мелодій знає Діаночка і майже кожну з них супроводжує оригінальними підтан-цьовками.

— А що далі, після творчого вечора?

— Щодо педагогічної діяльності, то тут є і визначеність у напрямках . Торік на основі «Дива калинового» ми створили зведений хор вокальної студії «Диво калинове» і записали на студіях звукозапису народну пісню «Святий Миколай», яку озвучила Національна радіокомпанія. Пісню «Музика землі» ввели в програму по вокалу-сольфеджіо. Тут є простір для творчої педагогічної роботи. Що стосується власних пісень та записів, то тут можна лише сказати, що вже готовий новий компакт-диск. Знайдемо кошти — і відразу ж видамо. А світ не без добрих людей, тому так і станеться.

Розмову вела Леся САМІЙЛЕНКО.

ВІД НЕНАВИСТІ - ДО ЛЮБОВІ...

Андрій Савченко одружувався сім разів, Антоніма Савченко — п'ять. Нещодавно вони знову побралися — між собою, втретє... Ось така неймовірна арифметика. Тепер обоє запевняють, що буквально створені одне для одного і у них — все попереду. Ще б пак! Щасливим молодятам не виповнилося ще й тридцяти. Тоня більше не лупцює Андрія, а її чоловік, настрибавшись у гречку, нарешті переконався, що саме його дружина — ідеальна коханка!

Сімейна корида

У дев'ятому «Б» класі поруч із відмінницею, красунею Тонею, посадили дивного хлопчину. Андрій абсолютно не звертав увагу на її вроду, не смикав за коси і навіть не списував у неї контрольні. Натомість зосереджено гриз кінчик олівця і годинами малював якихось фантастичних істот. Його родина нещодавно переїхала до Чернігова, але в новій школі хлопчик поводився так, ніби навчався тут уже сто років.

— Він не прагнув комусь сподобатися, ігнорував місцевих «авторитетів» — у нас, як і скрізь, вчилися такі акселерати-«качки», перед якими тремтів весь клас, — розповідає Тоня. — Звісно, це було не за правилами. Проте, коли йому спробували дати прочуханки, він наступного дня приніс до школи кастет і мовчки розбив одному з кривдників голову... Більше його не чіпали. Хоч дівчатка на перерві шепотіли на вушко одна одній: от, мовляв, який загадковий пацан — симпатичний і водночас відлюдькуватий... Не знаю, що на мене раптом найшло, та я заявила: «Ось побачите, за кілька тижнів я зумію його приручити!»

— Теж мені дресирувальниця, — посміхається Андрій. — Вона, вирішивши, що найкоротший шлях до серця чоловіка — через шлунок, почала з дому тягати мені апельсини. Потім пропонувала цукерки, жувальні гумки... Ну, я й поцікавився: «Ти хочеш зі мною зустрічатися?»

— Уявляєте, він це промовив на весь клас, я тоді від сорому таких раків пекла — не знала, куди подітись! Розсердилася: «Чудовисько, як ти тільки міг це подумати! Ти мене дратуєш, відколи з'явився в нашому класі! Я тебе ненавиджу!!!» Так ми вперше посварилися і довго

не розмовляли. Та, малюючи своїх чортиків, він, ніби між іншим, якось сказав: «Ти мені теж подобаєшся...» Це було промовлено дуже тихо, але я почула...

— Я просто прагну говорити те, що думаю. Навіщо все ускладнювати?

— Бо ти своєю відвертістю всіх шокуєш. Людям від цього неком-фортно. їм така твоя щирість не потрібна. Треба бути толерантним...

— Толерантним чи лицемірним?

— О, здається, ми зараз знову засперечаємося...

Вони сварились мільйон разів — щоразу через дрібниці. Сварилися навіть у ліжку, коли вперше покохались (Тоня часто приходила до Андрія готувати уроки за відсутності його батьків)... А потім дівчина відчула себе зле, як могла, приховувала свій стан, доки одного разу не з'ясувалося — вона вагітна.

— Розумієте, нам було по 16 років. Це ж скандал на всю школу! — зітхає Тоня. — Мої тато й мама наполягали: потрібно робити аборт, вже й акушерку підшукали... Я була дурна, страшенно налякана й пригнічена, тому погодилась.

— А я виявився розумним і просто поцупив її'з лікарні! Тоня мешкала у моїх батьків, доки народився хлопчик, — пригадує Андрій. — До своїх вона переїхала тільки тоді, коли ми з нею трішки глека по-коцали...

— Нічого собі трішки! Я Андрійка щосили відлупцювала кімнатним капцем, бо він наполягав, аби нашу дитину ми обов'язково назвали Мстиславом. Що це за ім'я таке?

— Нормальне ім'я, давнє, слов'янське — на честь князя Мстислава. За його правління Чернігівщина була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи.

Я Мстиславом захоплююся!

— Ти, упертюх, в першу чергу повинен захоплюватися мною. А то, через якогось Мстислава, втратив мене на цілий рік!

— Чому це я тебе втратив? Ми ж одружилися...

— Нас одружила моя рідня, щоб у Миколки був тато. Але мешкали ми окремо! Доки розлучилися офіційно...

За кілька днів після розлучення Андрій перестрів уже колишню дружину з малям, мовчки взяв коляску й рушив до себе додому. Тоня слухняно пішла за ним, а увечері зателефонувала мамі й приголомшила новиною: «Ми помирилися!»

Кульбіти в гречці

— Рік прожили нормально... — продовжує розповідати Антоніна.

— Нічого собі нормально, — не погоджується Андрій. — Ти мене «пиляла» щодня: то шкарпетки не там поклав, то надто швидко заснув...

— Покажи мені сучасну жінку, яка не «пиляє» свого чоловіка! Ви, індики самовпевнені, тільки думаєте, що живете при патріархаті... Я — не феміністка, але оте, як ти кажеш, «пиляння» — цілком нормальний процес. Мені треба виговоритися! Я не можу тримати все в собі! Розумієш, ми, жінки, отакі...

— А я напрацювався, нанервувався на роботі, мені треба відпочити, натомість на мене «наїжджають» через якість шкарпетки. Господи, яка різниця, де вони лежать?!

Цього разу розлучення було бурхливим — Савченки потрощили всі меблі та перебили посуд. Антоніна затято лупцювала Андрія його ж таки паском, він захищався її халатом. Але, коли дружина влучила бляхою в обличчя, чоловік по-справжньому розлютився і... пожбурив у вікно «члена сім'ї» — телевізор. На лемент позбігалися налякані сусіди, одразу ж викликали правоохоронців.

— Якби не міліція, все б завершилося добре, а так ми просто не встигли помиритися, — зітхає Андрій.

— Так, ще б трохи, і ми кинулися б одне одному в обійми, — погоджується Тоня. — І кохалися б до ранку. Ми, коли миримося, у нас таке неймовірне, неземне кохання! Ну, не пощастило...

— А потім вийшло непорозуміння: сусідка вивихнула ногу, я їй лише допоміг до оселі дійти, та про нас почали пліткувати. А що таке Чернігів? Велике село! Тоня дізналася і вирішила мені помститися, завела роман із дідуганом!

— Не перебільшуй, йому було тільки 45 років, без п'яти хвилин полковник, троянди носив оберемками...

— Ну, то й лишалася б із ним. Теж мені — велике цабе!

— Ти — також «молодець», мало мені весілля не зіпсував. Це ж додуматися треба: взяти шлюб з якоюсь артисткою тоді, коли нас із Григорієм розписували!

— Вона — не артистка, скільки тобі вже казати...

— Артистка, трактористка — яка різниця? Ти мене зрадив!

— А ти мене?

— А я тебе просто ненавиділа! Подумаєш, уже й поненавидіти трішки не можна. Що, не міг зачекати, доки я з Грицьком розлучуся? Це ж так, не по-справжньому, аби тебе, егоїста, провчити! А ти наче з ланцюга зірвався — то трактористка, то 17-літнє дівча...

— Бо вона завагітніла!

— Хто?

— Школярка...

— Ну, так, ти ж у нас по школярках — великий спеціаліст!

— Тонечко, ми ж про це вже сто разів поговорили, а ти однак ревнуєш...

— О, сам у гречку скочив, а я винна. Суто чоловіча логіка!

Втеча з раю

Андрій докірливо хитає головою і... вимикає диктофон. Якусь мить вони мовчки обмінюються поглядами. Першою усміхається Тоня:

— Любий, все гаразд?

У Андрія одразу — посмішка до вух. Обережно кладе долоню на коліно дружині, задоволене погладжує... Перепрошую, що змусив їх понервувати, пригадуючи минуле.

— Ну, що ви, хіба це сварки? Так, невеликі дискусії... — ніяковіє Антоніна. — Знаєте, який він хороший? Я більше місяця в обласній лікарні пролежала, то він доглядав за мною, як за малою дитиною! Прав, прасував,готував... Щодня в коханні освідчувався — такі слова говорив, що сусідки в палаті від розчулення плакали. Казали: «Не чоловік, а золото!» Миколка його взагалі обожнює. У них така міцна чоловіча дружба! Якщо відверто, раніше коханий не цурався чарчини, а зараз не п'є...

— А Тоня курити облишила! — з гордістю додає Андрій.

— Це коли я після Грицька вийшла заміж за Вацлава. Інтелігентний такий чоловік, серйозний. Познайомилися в Трускавці — у мене тоді саме з нирками проблеми почалися. Сиділа за столиком у кав'ярні, нудьгувала. Він підсів, щось запитав російською — у нього виявився дуже смішний акцент... «Ну, — думаю, — не все втрачено, подруго, якщо до тебе іноземці чіпляються!» У нас був звичайний курортний роман, нічого особливого, чесне слово. Тож уявіть собі, як я здивувалась, коли він запропонував вийти за нього! «А що, — вирішила, — і вийду. Поїду в Прагу, то хоч, нарешті, матиму спокій — забуду коханого...»

— Коли я дізнався, що вона — в Чехії, з відчаю ще двічі одружувався, — зітхає Андрій. — Нормальні були жінки, гарно до мене ставилися, але, як виявилось, я — однолюб: лягав у ліжко з однією, а мріяв про іншу...

— У мене — те ж саме! Ні, ну, коли ми тільки з Миколкою приїхали, все ходили, милувалися Прагою — таке красиве місто! Мені було справді цікаво. Але далі почалися щоденні подружні обов'язки — мусила вдавати, що просто млію від насолоди... Насправді ж, увесь час згадувала, як у нас з Андрійком було — буквально на сьоме небо від пристрасті злітали! Звісно, Вацлав піклувався і про мене, і про сина. Обіцяв, що незабаром усе владнається, я звикну і ми заживемо, мов у раю. Зарплатня у нього — нівроку, будинок — просторий, розкішне авто... Та й хіба теперішня Чехія — не рай? Це ж — Євро-союз! Можна на вікенд без проблем з'їздити до Німеччини, Франції чи, скажімо, Люксембургу. Начебто таке заможне, безтурботне і цілком передбачуване життя... Ні, не звикла, не змогла себе перебороти. Одного дня прокинулася та й дременула з отого раю до свого Андрійка!

А її коханий вже скрізь розшукував чеську адресу Тоні. Батьки колишньої дружини рішуче відмовили: «Ти і зятем був поганеньким і чоловіком нікудишнім, отож свій шанс згаяв. Тому і собі серце не край, і доньці нашій голову не мороч. І так скільки вона, бідолашна, з тобою настраждалася! Будь ласка, дай їй спокій...»

— Проте я відчував, що обов'язково маю поговорити з Тонечкою, попросити вибачення за все заподіяне їй лихо та ще раз освідчитися в коханні. І як вона вирішить, так і буде, — запевняє Андрій. — Якщо скаже забиратися під три чорти, назавжди зникну з її життя і не заважатиму щастю. Звичайно, я розумів, що не маю таких статків, як її' чех. Та й не матиму ніколи! Не зможу влаштувати їй подорож до Ей-фелевої вежі чи прогулянку Єлисейськими полями. Але в глибині душі я сподівався, що, почувши мій голос, Тоня не кине слухавку...

— Ой, Андрійку, як ти міг навіть сумніватися в моєму коханні? Дурненький ти мій, я ж увесь час тільки про тебе й думала! — розчулюється Тоня. — Знаєте, нещодавно дзвонив Вацлав. Цікавився моїми справами, говорив, що дуже скучає і не стримався — запропонував: «Мила, якщо передумаєш, приїжджай. Прийму, як найдорожчих мені людей, і тебе, й синочка!» Вацлав — гарна людина, хай би йому поталанило створити власну сім'ю. Бо я вже ніколи не передумаю!

Вони зустрілися і відтоді більше не розлучаються. А якщо й виникають якісь дискусії з приводу дрібниць, одразу прагнуть... усамітнитися в ліжку. По секрету Антоніна зізналася, що знову вагітна. Цього разу з приводу імені майбутньої дитини подружжя не сперечатиметься. «Головне, щоб малюк народився і ріс здоровим. Власне, Мстислав Андрійович — звучить начебто непогано. Як ви гадаєте?» — посміхається Тоня.

Вони ніжно горнуться одне до одного. Очі у Антоніни блищать. Та й ліжко поруч... Я киваю і вимикаю диктофон.

Сергій ДЗЮБА. м.Чернігів.

Дмитро ТАНКОВИЧ:

«Ми жартуємо так, щоб люди замислились»

Особливості білоруського гумору з капітаном команди КВК ЧП Мінськ, Дмитром Танковичем:

Ще з дитинства він — максималіст;

В планах Дмитра — «якось кинути палити»;

«Лінивий» — його відповідь на «опишіть себе одним словом»;

У Києві мешкає на вулиці Білоруській. Зрозуміло, з принципових міркувань;

У майбутньому — матиме будиночок в Судаку та десь в Іспанії;

Полюбляє віскі та нічні бібліотеки.

— Що змусило вас і вашу команду переїхати до Києва?

— У Києві більше роботи. До того ж, якщо хочеш розвиватися, потрібно обирати. Москву я не дуже люблю, й хлопці — теж. Тому і вирішили

— Київ. Але знову ж таки, подивимось, якщо з мовою буде все так серйозно, як зараз, тоді довго ми тут не протримаємось (сміється).

— Опанувати українську мову не збираєтеся?

— Ні. Завдання мають розв'язуватися ті, які ми перед собою поставили. Українською, якщо навіть захочемо, розмовляти не зможемо. Буде помітно, що хлопець не з України, намагається розмовляти українською. Вивчити можна, але щоб твої жарти доходили до людей

— треба думати цією мовою.

— Невже Київ не поступається Москві у творчому розвитку?

— У Києві є вдале поєднання того, що є в Мінську і Москві. Скажімо, Мінськ — дуже спокійне місто, урівноважене, Москва — місто бентежне. Треба сильно любити Москву, щоб там жити, або заробляти мільярди доларів і вірити у московську мрію. Мене задовольняє те, що я заробляю. Зарплатня підвищується, чого мені хвилюватися? Усіх грошей не заробиш. А Київ — це достатньо телевізійне та інтелектуальне місто.

— Дмитре, те, що мешкаєте на Білоруській вулиці — просто збіг?

— Як відомо, нічого випадкового не буває. Спочатку ми наймали квартиру на Герцена, це біля Білоруської. А потім, всі якось «розбіглись»... Тепер на Білоруській вулиці живуть дві людини і там наш офіс. Тому мені з дому в офіс — півтори хвилини. Дуже зручно. Але з'являється зайва вага (сміється), оскільки ходити взагалі не доводиться. Алеє плюси: це коли дощ або сніг.

— А у рідному місті часто буваєте?

— Лише з питань роботи. У Мінську в нас уже виходять два телевізійних проекти, їх постійно доводиться знімати. Також вийшли два концерти «Помаранчевий настрій». Головне, людям подобається, і вони отримують від цього задоволення.

— Як ставитесь до того, що команду ЧП Мінськ досі асоціюють з КВК?

— Нічого в цьому поганого нема. Ми завжди беремо участь, коли Васильович (Олександр Масляков. — Прим, ред.) запрошує. Ми виросли з КВК.

— А який формат ваших майбутніх телепроектів?

— Я вам не розповім нічого цікавого, оскільки проект у стадії розвитку. Не хочеться наврочити. Ми з

Євгеном (Євген Сморигін — член команди ЧП Мінськ. — Прим, ред.) ведемо програму на білоруському каналі, формат якої закупило й українське телебачення. Можливо, навіть білоруські телевізійники будуть брати в цьому участь.

— Дмитре, як ви ставитесь до жартів Сотесіу СІиЬ?

— Я добре знаю тих хлопців, які там працюють. І до всіх ставлюсь із повагою, оскільки дуже часто зустрічалися в КВК. Не можу сказати, що отримую велике задоволення від того, що вони роблять, але, судячи з усього, свій глядач у них є.

— Запрошують вас взяти участь?

— Спочатку ми вели переговори, але потім зрозуміли, що це не наше. Якось ми навіть спробували себе в московському Сотесіу, але нам стало нецікаво. Просто ми працюємо в іншому форматі, й внутрішньо ми інші. Ми завжди жартуємо так, щоб люди могли замислитись. А в Сотесіу СІиЬ формат роботи простіший.

— А в Мінську теж є Сотесіу?

— Є, але історія та ж. Тільки київськийСотесіу набагато краще мінського. Білоруський Сотесіу — це мій біль, на жаль. Там зібрали тих хлопців, які не досягли успіху в КВК. А в КВК тяжко досягти успіху,

оскільки там завжди дуже велика конкуренція. Хлопці знайшли простий спосіб виходу на телевізійний рівень. Те, що вони роблять, із кожним місяцем все гірше, і гірше. А от в московському Сотесіу працюють лише професіонали.

— Незабаром ваш український проект вийде на екрани. Конкуренції «Кварталу 95» не боїтесь?

— Конкуренція — це благо, завжди так було й буде. Із «Кварталом 95» дуже важко змагатися, оскільки це дуже велика, дружна й потужна машина, яка випускає телевізійний продукт. А команда ЧП, залишається командою. І важко сказати, що ми стали на комерційне правильні колії. Але сподіваюсь, що це станеться. Усе ж таки ми не суперники «Кварталу 95». Хоча я думаю, що хлопці будуть раді, коли у них з'являться конкуренти в Україні.

— Як відпочиваєте?

— Взагалі, я людина лінива, тому люблю проводити час на дивані, подивитися телевізор. Іноді ходжу в нічні бібліотеки, переглянути один — два томики Байрона. А прийде літо, обов'язково поїду відпочивати в Судак, на місяць-півтора. У Судаку чудова атмосфера для роботи й відпочинку, але без алкоголю (посміхається).

— Прихильниць багато?

— Я не знаю, ніколи не систематизував. Буває телефонують, слухавку кладуть. Просто в моєму житті був неприємний випадок. 2004 року на одному з номерів Відкритої ліги КВК Женя назвав мій номер телефону. Як тільки ефір завершився, на день лунало по 200-300 дзвінків, це був жах!

— А дівчина вас не ревнує?

— Зараз я вільна людина. Я ж з дитинства максималіст, якщо з'явиться дівчина, доведеться відмовитись од роботи і випивки. А я не можу покинути дві улюблені справи, задля третьої. Родина і діти: це ще встигну. Я ж ще не такий і старий, навпаки, навіть дуже бадьорий. Просто спочатку треба дерево посадити, дім збудувати, а потім вже і сім'ю заводити.

— Дмитре, а коли ви усвідомили, що не тільки талановиті, а й відомі?

— Був у мене один веселий випадок. Давно. Ми тоді з Євгеном робили декілька проектів на Білоруському телебаченні. І якраз у той момент ми щось знімали на вулиці. До мене підійшла жінка і запитала: «Ви Дмитро? — Так, Дмитро. — КВК, так? - КВК! Програми робите на ТВ? — Так, правильно! — Терпіти вас не можу!» — і пішла далі. І тоді я зрозумів, що все правильно. Багато людей бере автографи, але цю жінку я запам'ятав назавжди.

— Є вислів: «Швидка слава, помирає швидко». Як вважаєте ви?

— А це і є наша професія, той поштовх, який не дає розслабитись. Інакше кажучи, спочатку ти працюєш на славу, а потім слава працює на тебе. Просто треба підтримувати себе у професійному тонусі, щоб люди отримували від цього задоволення. А трошки відволікся, все: тебе почали забувати, ти вже нецікавий. Достатньо заплутаний бізнес, але все-таки воно того варте!

Олена КАБАНЕЦЬ. Ірина ПОЛІЩУК.

НА ЧАСІ

Мистецтво культурної дипломатії

Метою міжнародного конкурсу-фестивалю є державна підтримка творчості дітей та юнацтва, розвиток інтелектуальних, духовно-культурних інтересів української молоді України і зарубіжжя та представників національних меншин України, виховання у молодого покоління любові до Вітчизни, телерантного ставлення до культурних надбань України і культури та традицій представників інших національностей.

Blog

Ий» візит «газової принцеси» Тепер даним бізнесом будуть займатися на паритетних засадах рат «Газпром» І «Нафтогаз України», за допомогою двох нових компаній

Содержание