, за допомогою двох нових компаній

Вид материала

Содержание

Слово - не горобець
Одним рядком
Молодіжне перехрестя
Птахи життєвої клітки

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Так що, враховуючи всеосяжні інтереси наших постійних читачів, нижче ми вирішили подати його доповідь у трохи, щоправда, скороченому, тезовому вигляді.

— Упродовж багатьох століть кращі уми людства не тільки мріяли про безсмертя, але й шукали реальні шляхи його досягнення. Отож усю історію розвитку цієї найгуманнішої наукової галузі умовно можна розділити на кілька етапів. Перший — період ілюзій, легенд та міфів. Другий — поява науки геронтології, повністю присвяченої вивченню механізмів старіння, а також профілактиці його передчасних проявів та ознак. Третій — формування лонгевістики, науки про конкретне поступальне подовження життя людей та тварин; а також ювенології — науки про збереження первозданної молодості. Відбувся бурхливий розвиток теоретичної імортології. І, нарешті, маємо становлення експериментальної імортології (її засновник Карл Есснер у 1985 році одержав першого потенційного кандидата на безсмертя — гриб Росіозрога апзегіпе; після чого його колеги, провівши низку внутрівидових схрещувань, наочно довели, що тривалість життя деяких нижчих організмів можна суттєво збільшити, блокуючи дію так званих плазмід старіння).

Утім, надалі геронтологія, ювенологія, лонгевістика та експериментальна імортологія так тісно переплелися, що вищенаведена історична згадка нині втратила, по суті, будь-яку концепційну гостроту. Адже зараз з'явилося і плідно реалізується чимало нових, не менш радикальних засобів боротьби зі старінням організму. По-перше, старість намагаються здолати за допомогою стовбурових клітин, а також, застосовуючи на-нотехнології та методи генної інженерії. По-друге, теоретично життя можна подовжити і шляхом оперативного заморожування приречених на смерть людей — з певною (хоча й примарною) перспективою наступного хтознаколишнього їхнього розморожування. Третій варіант — вирощування окремих людських органів «іп уііго» або навіть створення допоміжної копії даної особи, цілковито призначеної для подальшої роз-борки на «запчастини».

Одним із найперспективніших засобів боротьби зі старістю вважається використання стовбурових клітин. Так, саме завдяки «стовбуровій» методиці американці вже зуміли виростити цілісне пульсуюче серце. Та й наші дослідники намагаються від них не відставати. Зокрема, в Донецькому інституті невідкладної та відновлювальної хірургії створено спеціальний спрей, простіше кажучи, «пшикал-ку» із живих клітин для лікування тяжких опіків. А столичні нейрохірурги повелися навіть хитріше — вони спонукали до поділу запасні нейрони мозку самого пацієнта, що тепер, зокрема, дозволяє суттєво прискорити процес післяінсультного одужання.

Отже, на часі — комплексне омолоджування людського організму шляхом поступової заміни відпрацьованих ділянок свіжими, біологічно оновленими. Сюди ж, до речі, можна віднести й посилення автономної здатності до регенерації (більше відомої на прикладі ящірок, яким без усіляких труднощів вдається відтворювати загублений у сутичках хвіст). Все це, гадаю, почнуть масово застосовувати років через тридцять.

І за прогнозами, вже через якихось там 50 років з'явиться перше покоління столітніх людей, яке почуватиметься й матиме вигляд шістдесятилітніх.

Отже, люди поступово перестануть помирати від старості, тобто через загибель зношених клітин чи органів.

Клонування є, мабуть, найбільш суперечливим засобом досягнення безсмертя, і насамперед з моральних позицій. Та, з іншого боку, що може бути простіше, аніж виростити власний орган, після чого зберігати його як резервну копію на випадок травм чи хвороб?! Але це терапевтична процедура. А от уже вирощування так званих сурогатних клонів (тобто повних копій даної людини з відключеним мозком) перебуває поки що під суворою забороною. Адже, згідно з первісним задумом, вони житимуть тільки вегетативно, чекаючи свого часу, щоб віддати нам свої законні органи. Але, попри навіть усі ці законодавчі перепони, не виключено, що вже до середини нинішнього століття стане цілком можливою реальна пересадка особистості зі старіючих організмів у молоді тіла-біоклони за допомогою «мозку-носія» або ж завдяки, приміром, тимчасовому симбіозу з паралельним функціонуванням 2 тотожних організмів: самого оригіналу та його прижиттєвого «дублера».

Кріогенне збереження тіла припускає створення умов, за яких воно не розкладатиметься мікроорганізмами. А це, у свою чергу, досягається глибоким заморожуванням до температури рідкого азоту (-196°С).

Причому серед 200 нинішніх пацієнтів кріокапсул, з-поміж інших мільйонерів, згадуються також імена Уолта Діснея та Сальвадоре Далі. Щоправда, більшість фахівців, відверто кажучи, не вірить у достатню ефективність технологій заморожування, вважаючи, що людський організм навряд чи вже буде здатний коли-небудь оговтатись після цього довготривалого вимушеного «сну». Не кажучи вже про різні непередбачені збої суто технічного характеру. Так, якраз торік через раптовий перепад напруги в місцевій електромережі, відразу у кількох відсіках сховища «Алькор» різко (на 45° С) знизилася температура. Причому в одному з них, як на біду, перебувало тіло визнаного першопрохідця кріоніки Раймонда Мартіні. Відповідний печальний наслідок навіч — довелося небораку піддати кремації...

Один із найек-зотичніших шляхів досягнення безсмертя — пересадка нашої свідомості у комп'ютер. Адже, на думку багатьох провідних кібернетиків, людська свідомість існує у вигляді кодової інформації, яка зосереджена в головному мозку. Іншими словами, це звичайнісінький об'ємний файл, що зберігається у кожного з нас на плечах. Тож справа, як-то кажуть, за малим — взяти й переписати його на інший носій: чи то живий, чи навіть електронний.

Проте ця завдання дещо, завважте, ускладнюється тим, що вчені хочуть не просто створити допоміжну інформаційну копію, а підтримувати перенесену свідомість у робочому стані, тобто зробити так, щоб людина могла думати прямо в самому комп'ютері. Щоправда, дехто з альтернативних дослідників пропонує взагалі не виносити свідомість за межі тіла, а понейронно замінювати природний мозок на штучний, міцніший та витриваліший.

Втім, хто з них має рацію, а хто — всього лиш «іграшковий кулемет», — гадаємо, сповна покаже час. Ще один цілком придатний варіант — генна інженерія. Головним останнім проривом можна тут вважати створення методів керування спадковістю шляхом проникнення у генетичнийапарат. Адже зараз достеменно вже встановлено, що в усіх наших клітинах існує спеціальний тіломірний біогодинник, який регламентує регулярність їхнього поділу. Тобто з кожним наступним мітозом тіломіри стають дедалі коротшими. І коли вони вже зменшуються до граничного розміру, у клітині спрацьовує спадковий механізм, який приводить її до загибелі. Й, напевно, саме тому з особливим піднесенням було сприйняте недавнє відкриття китайських вчених, які, зокрема, довели, що ген «р16» своєю активністю прямо впливає на довжину тіломір. Таким чином, аби зробити клітини вічними, у них достатньо просто заблокувати ген «р16».

Зупинюсь кількома словами ще на одному схожому міжнародному проекті «Фауст», до якого, між іншим, довелось бути причетним і особисто мені. У ньому брали свого часу участь майже 10 тисяч біологів з усього світу. Метою ж даного проекту теж була спроба якнайшвидшого досягнення людського безсмертя за допомогою генної інженерії.

Причому, хоча стартував він ще 1985 року, проте ми в Україні дізналися, коли на запрошення керівництва Київського національного університету до нас у гості приїхав першовідкривач спіральної структури ДНК Джеймс Уотсон. За укладеною нами обопільною домовленістю, я мав висилати Уотсо-ну щорічні звіти стосовно своїх найвагоміших досягнень у цій сфері. Але, оскільки саму ідею безсмертя багато хто з пересічних обивателів сприймає із засторогою, то й, відповідно, докладна структурна мережа «Фауста» не розсекречена й досі.

На сьогодні існують цілі колонії безсмертних організмів-мутантів у вигляді цвілевих грибів Росіозрога апзегіпе. Причому цьому передувала досить курйозна історія, яка чимось навіть нагадує відкриття Флемінгом 80 років тому славнозвісного пеніциліну. А саме — як з'ясувалося згодом, одного разу німецькому генетикові Карлу Есс-неру захотілося перевірити, що робиться на робочому місці у студента-практиканта, котрий якраз тоді перебував удома на канікулах. Кинувши оком на стіл, Есснер мало не жахнувся від безладдя: повсюди з чашок Петрі звішувались довгі нитки. І тут раптом Есс-нера осінило: адже гриби цього виду взагалі стільки не живуть! За всіма мікологічними канонами, десь на четвертий тиждень вони перестають розмножуватися і поступово всихають. Окрім того, живлячись у природі гноєм домашньої худоби, грибниця Подоспори ніколи зазвичай не перевищує у довжину 20 см. А тут — на тобі: росте-росте та й тягнеться! Досягла вже 35-метрової позначки, заповнивши, таким чином, геть усі чашки Петрі, наявні в есснерівській лабораторії...

Звісно, від гриба до людини надто далеко. Проте скрізь попервах потрібно все ж сконструювати якусь відповідну діючу модель. Тут уся справа в так званих генах смерті: адже вони присутні фактично в кожній клітинці — де більше, а де менше. Бо без них, з'ясовується, жоден організм узагалі довго не протягне. А якщо десь бодай в одному місці цей сталий порядок порушується — тут же вмить заявляє про себе така страхітлива й безжальна потвора, як рак. І, між іншим, якраз ракові клітини фактично вже й є безсмертними — і це відомо давно. Особливо ж коли тримати їх у культурі. Бо саме у такий точно спосіб уже мало не 200 років живуть і розмножуються так звані клітини, запозичені колись від пацієнтки Хелени Ламарк. Вона, бідолашна, давно вже померла від раку шийки матки, а її' клітини науковцями всього світу досі використовуються як зразкова модель у лікуванні онкологічних захворювань.Отже, можна переконливо стверджувати: саме «гени смерті» і спричиняють запрограмовану загибель клітин — апоптоз. До речі, це відкриття було зроблене лише кілька років тому — коли 3 американці за об'єкт чергових своїх досліджень здогадалися взяти малюсінького плаского хробачка нематоду: усього, здається, якихось півтори тисячі клітин. Одначе в кожній з них наявний отой «ген смерті». Отож ці підприємливі американці досконально його вивчили й відтак почали «клепати» планові, вузько спрямовані мутації. За що, власне, й удостоїлися в 2002 році Нобелівської премії!..

Та все ж, яким саме чином з кожної клітини нашого організму можна вилучити «гени смерті», говорити, на жаль, поки ще зарано. Та й узагалі, найвірогідніше, що буде обрано шлях не огульного видалення цих генів, а їхньої заміни певними діаметрально протилежними структурами — умовно кажучи, «генами життя». Скажімо, якби вдалося ввести в наш організм один-єдиний ген синтезу вітаміну С, то людина могла б прожити, як і черепаха, не менше 300 років. Та він же був у нас раніше, цей ген, але ми його «загубили» у процесі еволюції, десь на домавп'ячому щаблі. Натомість чимало ссавців успішно зберегли його і тепер чудово синтезують цей конче потрібний вітамін у своєму організмі (та ж морська свинка, приміром).

Відомо, що в нас в організмі постійно переробляється кисень, основне джерело життєдайної енергії. Але при цьому з його нешкідливої форми утворюються і супе-роксидні радикали. Саме вони зараз і вважаються провідною причиною більшості старечих хвороб. Хоча задля унеможливлення цього еволюція навіть «винайшла» спеціальний фермент, що переводить частину агресивної модифікації кисню у цілком придатну. Тож якби подібного ферменту в нас було більше, ми би взагалі не старіли. Так-так, уявіть лишень: один додатковий ген — і можна байдикувати щонайменше, до 800 років!

Отже, час зробити деякі підсумки.

Звичайно, можна з поважним професором цілком і безоглядно погодитись, а можна, вочевидь, де в чому й посперечатись. Та в будь-якому разі обговорення навіть найфантастичніших ідей — річ, без сумніву, для всіх нас дуже корисна.

Що ж до самого іморталістично-го форуму, то, окрім процитованого вище генетика Г.Д. Бердишева, із змістовною програмною доповіддю виступив на ньому і знаменитий болгарський дослідник Івайло Найденов Йотов. Зокрема, перша частина його вельми розлогого повідомлення стосувалася в основному системи калорійне обмеженого раціонального харчування; тоді як другу повністю було присвячено благотворному енергетичному впливу пірамід. Слід сказати, що обидві ці ідеї користуються неабиякою популярністю серед вітчизняних народних цілителів, та іноді дають просто-таки вражаючі результати. Проте офіційна медицина зустрічає їх поки що з деякою пересторогою.

Едуард ЩУР.

СЛОВО - НЕ ГОРОБЕЦЬ

Юлія Тимошенко - делікатно...

«Мій досвід говорить про те, що все-таки чоловіча сутність дуже відрізняється від жіночої. В основній масі чоловіки, хоча, звісно, є багато винятків, більш цинічні, більш прагматичні, менш делікатні. А жінки схильні більше пропускати всі події і рішення через серце й емоції».

Вона ж - не прагматичне

«Я вам, може, дивну річ скажу. У дівчинки років 18-ти, яка пропадає по нічних клубах і дискотеках, існують набагато вищі грошові запити, ніж у прем'єр-міністра».

Віктор Ющенко сказав... і за один палець пригрозив трьох звільнити

«Моя мета — ще раз звернути вашу увагу на те, що необхідно починати свою роботу з вулиць, демонструвати, що ви, нарешті, стали зупиняти машини навіть із донецькими номерами, що у вас з'явилася сила, мораль, що ви є державними службовцями, а не євнухами».

Звільнений Олексій Кожа ображається

«Дуже образливо, що з одних у нас роблять холопів, а з інших — царів... За непристойний жест Яценюк сприйняв помах моєї руки. Я показував, щоб його машина проїжджала, не більше. Але навіть якщо б це був якийсь жест, і якщо б це був палець (до речі, чому саме середній?), то де, в якому нормативному документі чи енциклопедії написано, що це образа?»

Дмитро Табачник дивується

«Чому людина, яка показала на дорозі палець, втратила роботу, посаду і пенсію, а людина, котра кулаком била по обличчю мера столиці європейської держави, продовжує спокійно керувати сотнями тисяч людей? Очевидно, гасло: «Закон один для всіх» залишається просто передвиборчим піар-ходом — давно забутим і таким, що застосовується лише для тих, хто не подобається владі».

.Черновецький візьме ломик?

«Щоб приорати останню перешкоду перед проведенням фіналу Євро-2012, я готовий особисто взяти участь у роботах по демонтажу ТРЦ «Троїцький».

ОДНИМ РЯДКОМ

• Президент України Віктор Ющенко на засіданні Конституційної ради вніс низку поправок до Основного Закону, зокрема, про право вето громадян на референдумі щодо законів, ухвалених парламентом.

• Услід за Віктором Балогою зі складу «НУ-НС» вийшли його заступник Роман Безсмертний та народні депутати Оксана Білозір, Михайло Поля-нич, Ігор Кріль, Віктор Тополов, Василь Петьовка.

• Київ наздогнав Москву за рівнем забруднення повітря.

• Екс-президента Польщі, 84-річного генерала Войцеха Ярузельського, який запровадив військовий стан у ПНР в епоху «Солідарності», шпита-лізовано через важкий стан здоров'я.

• Фідель Кастро заявив про відставку після 49 років керівництва Кубою.

МОЛОДІЖНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ

На шляху до Європи - повз мій будинок

З балкону моєї квартири (8 поверх) відкривається чудова панорама міста.

Прибране подвір'я дитячого садочка № 300 ще з ранньої весни тішить око яскравими клумбами. Цвітуть там спочатку червоні й жовті тюльпани, згодом — небесно-сині півники, пізніше — різнобарвні айстри. З одного боку, похитуючись од вітру, стоїть, ніби на вічній сторожі, струнка тополя. З іншого — кілька ніжних білокорих берізок. А з пізньої осені і вже до першого снігу червоніють понад сірим тротуаром важкі кетяги горобини. Трішки лівіше розмістилась двоповерхова будівля — то ЖЕК, за ним — десятки два нових дво- та триповерхових будинків із червоної цегли, — вони потопають у морі зелених троєщинських садів. А далі, як на долоні, видно біломармуровий правобережний Київ: унікальні висотки Оболоні, неповторні куполи Андріївської церкви, Золотоверхий Михайлівський собор, телевізійну вишку Сирця, яка в сутінках трішечки асоціюється з Ейфелевою вежею, «будинок-олівець»... І всю цю красу я спостерігаю з балкону власної квартири. Але ж спустимось вниз, як то кажуть, на землю, і побачимо, що від великого до смішного — лише один крок...

Кожного дня, рано-вранці (діставатись до аіта таїег — НАУ, далеченько), я виходжу з під'їзду, а за десять метрів «височіє» гора великогабаритного сміття (старі вікна, двері, мішки різні, дощечки, коробки). І ця гора росте й росте, сказати б, як на дріжджах. Іноді все це прибирають, а частіше — надвечір запалюють і тоді доводиться всю ніч задихатися від смороду.

Я цікавилась у голови ЖЕКу № 318 Дудника А.Є., чому не вивозиться сміття біля нашого будинку, хто за це відповідає? Він сказав: «Хто, хто... Сьогодні вивеземо, а завтра знову накидають».

— А хто підпалює?

— Мешканці будинку. У наш час є багато несвідомих людей.

— Може, контейнер поставите?

— запропонувала я.

— Так був же, спалили! — відповів ображено.

— А що ж робити?

— Невдовзі на цьому місці поставлять огорожу, почнеться будівництво.

Підходжу до зупинки 150 маршрутки, черга приблизно чоловік із шістдесят. Ну що ж, в черзі стояти — не звикати. Вимальовується вранішня картина. Молодь (юнаки і дівчата) «насолоджуються» цигарками тут, в черзі. Недопалки кидають під ноги і навіть не гасять, а ще плюють тут же. Спереду стоять дві молоді жінки, дзвінко сміючись і лускаючи насіння. Дивує не тільки їхня поведінка, а й повна відсутність реакції на це неподобство оточуючих.

Невже нікому не болить, що ось так, привселюдно, не ховаючись, смітять у нашій рідній оселі, на подвір'ї, в місті?

Болить. Одна бабуся зробила їм зауваження, але вони зухвало відповіли: «А тобі яке діло?» І продовжували своє заняття ще енергійніше. Думаєте, хтось інший підтримав зауваження старенької? На жаль, ніхто.

А в цей час на вулиці вихором калатався порох, вітер здіймав у повітря целофанові пакети, недопалки, папір, пісок; різко розкидав то в один, то в інший бік пластмасові пляшки, банки з-під пива. І, здавалось, сміттєвій вакханалії не буде й краю.

Але нарешті під'їхала й маршрутка, й за вікном сумно попливли стіни будинків, спотворені написами...

Я вважаю, нам треба «чистити» наші душі, і дітей виховувати змалечку. А ще не мовчати на неподобства.

Моя сестра Ганна живе в Люксембурзі вже четвертий рік. Населення цієї держави близько 400 тисяч. Там немає огорож і парканчиків, на вікнах будинків не ставлять грати, на вулицях — багато квітів, в озері — білі ручні лебеді. Дитячі майданчики стоять без ремонту багато років, тому що все в прекрасному стані. Місто чисте. У пам'яті спливає банальне, але ж таке справедливе: «чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять».

Не так давно подруга моєї мами приїхала з Німеччини і розповіла такий випадок. Якось на зупинці стояв чоловік. Він відкашлявся і плюнув на тротуар. Відразу йому зробила зауваження одна людина, друга, третя. Всі, хто стояв там, оточили його, почали висловлюватись з приводу того, що трапилось. Винуватець мовчки дістав з кишені хустинку, нахилився, витер плювок і поклав хустинку назад до кишені, не сказавши на виправдання жодного слова.

...Мій дім, моя вулиця, мій рідний Київ. Чому ж ми маємо бути гіршими за інших?

Батьки, вихователі, вчителі, викладачі, громадськість, давайте ж не будемо сьогодні заглиблюватись і з'ясовувати, чия і яка це проблема — економічна, політична, соціальна? Давайте будемо свідомо діяти всім гуртом, адже живемо лише один раз. А наша велика й прекрасна країна, подейкують, на шляху до Європи...

Катерина СТАВНІЙЧУК, студентка НАУ.

ПТАХИ ЖИТТЄВОЇ КЛІТКИ

Хто вони? Невизнані генії, люди з невідомим майбутнім чи вільні птахи з відкритими крилами? Місце музиканта у суспільстві одне — з найважчих. Щоб це зрозуміти, достатньо подивитися на умови і перспективи їхнього життя.

Зазвичай, початковий навчальний шлях у всіх схожий: 5-8 років музичної школи, 4 роки училища і 5 років консерваторії. Разом 14-18 років життя, повністю відданих мистецтву. Повністю, бо музика вимагає абсолютної самовіддачі. Але кінцевий результат досить часто не виправдовує сподівань і засобів. Замість вільного музикування, активної творчої діяльності молоді музики шукають інші шляхи, щоб забезпечити своє існування. Тому вже з другого курсу консерваторська еліта змінює діяльність і до останнього року навчання ледь не половина залишає інструменти. Частина, яка втрималась, влаштовується в оркестр, школу, в кращому випадку —

училище, одиниці залишаються в консерваторії. І це, як кажуть самі студенти, не найкращі музиканти — працює політика «своїх».

Баченням музичної перспективи поділилась Катерина Гапочка, бандуристка 2 курсу Національної музичної академії ім. Петра Чайковського.

— Я маю власний гурт, пишу музику і вірші. Нас запрошують, ми виступаємо. Але музикантам потрібно розвиватись, вкладати в себе. Для тієї ж реклами потрібні гроші. Знаю, що маю розраховувати лише на себе, тому вирішила зайнятися паралельно справою, далекою від музики.

— Чим у майбутньому плануєш займатися?

— Заняття музикою не припиняла і не збираюсь. Музика — це моє, інакше не вступала б в Академію. Не знаю, як складеться життя, але зараз маю багато знайомих, які хочуть, щоб я навчила їх грати на гітарі. І взагалі, я не прихильниця статичності. Вважаю, що музика, як і все сучасне мистецтво, повинна йти в ногу з часом. Музикантам потрібно більше імпровізувати, грати в ансамблях, вливати сучасну музику в реальне життя. Потрібно грати і класику, і сучасну музику, виховуючи та Формуючи смаки людей. Адже хто, як не представники культури цим будуть займатися.

Раптом згадався випадок в місті Острог Рівненськоїобл., де на запитання: «Чому ви не оновлюєте експозицію виставки з 1975 року?», директорка музею відповіла: «В нас дах протікає, а ви нам про виставку говорите». Як не сумно, але така картина не одинока в Україні.

Blog

Ий» візит «газової принцеси» Тепер даним бізнесом будуть займатися на паритетних засадах рат «Газпром» І «Нафтогаз України», за допомогою двох нових компаній

Содержание