, за допомогою двох нових компаній

Вид материала

Содержание

Молодіжне перехрестя
Птахи життєвої клітки
Хто-небудь, відродіть українську драматургію!

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

У жахливих умовах проходить навчання в Академії. Культурна еліта, люди тонкої натури, які віддають своє життя служінню мистецтву, кожен день чекають по дві години вільного класу з інструментом. Особливо це стосується піаністів. «Духовики», «струнники» і «народники» обходяться без класів — грають на відстані кількох метрів один від одного: краще так, ніж ніяк. Дефіцит не лише на класи, а й на якісні інструменти. Це якщо брати за мінімумом і не говорити про такі зручності, як душова кабінка і два роялі фірми Зіеігшау або Уатайа у кожному класі Варшавської музичної академії.

Але в чому шукати причину? Можливо, не випадково австрійські королі були меценатами і бачили в мистецтві не лише задоволення для душі, а розглядали розвиток культури як основний шлях до квітучої і міцної держави

Ірина ЩЕРБАТА..

МОЛОДІЖНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ

На шляху до Європи - повз мій будинок

З балкону моєї квартири (8 поверх) відкривається чудова панорама міста.

Прибране подвір'я дитячого садочка № 300 ще з ранньої весни тішить око яскравими клумбами. Цвітуть там спочатку червоні й жовті тюльпани, згодом — небесно-сині півники, пізніше — різнобарвні айстри. З одного боку, похитуючись од вітру, стоїть, ніби на вічній сторожі, струнка тополя. З іншого — кілька ніжних білокорих берізок. А з пізньої осені і вже до першого снігу червоніють понад сірим тротуаром важкі кетяги горобини. Трішки лівіше розмістилась двоповерхова будівля — то ЖЕК, за ним — десятки два нових дво- та триповерхових будинків із червоної цегли, — вони потопають у морі зелених троєщинських садів. А далі, як на долоні, видно біломармуровий правобережний Київ: унікальні висотки Оболоні, неповторні куполи Андріївської церкви, Золотоверхий Михайлівський собор, телевізійну вишку Сирця, яка в сутінках трішечки асоціюється з Ейфелевою вежею, «будинок-олівець»... І всю цю красу я спостерігаю з балкону власної квартири. Але ж спустимось вниз, як то кажуть, на землю, і побачимо, що від великого до смішного — лише один крок...

Кожного дня, рано-вранці (діставатись до аіта таїег — НАУ, далеченько), я виходжу з під'їзду, а за десять метрів «височіє» гора великогабаритного сміття (старі вікна, двері, мішки різні, дощечки, коробки). І ця гора росте й росте, сказати б, як на дріжджах. Іноді все це прибирають, а частіше — надвечір запалюють і тоді доводиться всю ніч задихатися від смороду.

Я цікавилась у голови ЖЕКу № 318 Дудника А.Є., чому не вивозиться сміття біля нашого будинку, хто за це відповідає? Він сказав: «Хто, хто... Сьогодні вивеземо, а завтра знову накидають».

— А хто підпалює?

— Мешканці будинку. У наш час є багато несвідомих людей.

— Може, контейнер поставите?

— запропонувала я.

— Так був же, спалили! — відповів ображено.

— А що ж робити?

— Невдовзі на цьому місці поставлять огорожу, почнеться будівництво.

Підходжу до зупинки 150 маршрутки, черга приблизно чоловік із шістдесят. Ну що ж, в черзі стояти — не звикати. Вимальовується вранішня картина. Молодь (юнаки і дівчата) «насолоджуються» цигарками тут, в черзі. Недопалки кидають під ноги і навіть не гасять, а ще плюють тут же. Спереду стоять дві молоді жінки, дзвінко сміючись і лускаючи насіння. Дивує не тільки їхня поведінка, а й повна відсутність реакції на це неподобство оточуючих.

Невже нікому не болить, що ось так, привселюдно, не ховаючись, смітять у нашій рідній оселі, на подвір'ї, в місті?

Болить. Одна бабуся зробила їм зауваження, але вони зухвало відповіли: «А тобі яке діло?» І продовжували своє заняття ще енергійніше. Думаєте, хтось інший підтримав зауваження старенької? На жаль, ніхто.

А в цей час на вулиці вихором калатався порох, вітер здіймав у повітря целофанові пакети, недопалки, папір, пісок; різко розкидав то в один, то в інший бік пластмасові пляшки, банки з-під пива. І, здавалось, сміттєвій вакханалії не буде й краю.

Але нарешті під'їхала й маршрутка, й за вікном сумно попливли стіни будинків, спотворені написами...

Я вважаю, нам треба «чистити» наші душі, і дітей виховувати змалечку. А ще не мовчати на неподобства.

Моя сестра Ганна живе в Люксембурзі вже четвертий рік. Населення цієї держави близько 400 тисяч. Там немає огорож і парканчиків, на вікнах будинків не ставлять грати, на вулицях — багато квітів, в озері — білі ручні лебеді. Дитячі майданчики стоять без ремонту багато років, тому що все в прекрасному стані. Місто чисте. У пам'яті спливає банальне, але ж таке справедливе: «чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять».

Не так давно подруга моєї мами приїхала з Німеччини і розповіла такий випадок. Якось на зупинці стояв чоловік. Він відкашлявся і плюнув на тротуар. Відразу йому зробила зауваження одна людина, друга, третя. Всі, хто стояв там, оточили його, почали висловлюватись з приводу того, що трапилось. Винуватець мовчки дістав з кишені хустинку, нахилився, витер плювок і поклав хустинку назад до кишені, не сказавши на виправдання жодного слова.

...Мій дім, моя вулиця, мій рідний Київ. Чому ж ми маємо бути гіршими за інших?

Батьки, вихователі, вчителі, викладачі, громадськість, давайте ж не будемо сьогодні заглиблюватись і з'ясовувати, чия і яка це проблема — економічна, політична, соціальна? Давайте будемо свідомо діяти всім гуртом, адже живемо лише один раз. А наша велика й прекрасна країна, подейкують, на шляху до Європи...

Катерина СТАВНІЙЧУК, студентка НАУ.

ПТАХИ ЖИТТЄВОЇ КЛІТКИ

Хто вони? Невизнані генії, люди з невідомим майбутнім чи вільні птахи з відкритими крилами? Місце музиканта у суспільстві одне — з найважчих. Щоб це зрозуміти, достатньо подивитися на умови і перспективи їхнього життя.

Зазвичай, початковий навчальний шлях у всіх схожий: 5-8 років музичної школи, 4 роки училища і 5 років консерваторії. Разом 14-18 років життя, повністю відданих мистецтву. Повністю, бо музика вимагає абсолютної самовіддачі. Але кінцевий результат досить часто не виправдовує сподівань і засобів. Замість вільного музикування, активної творчої діяльності молоді музики шукають інші шляхи, щоб забезпечити своє існування. Тому вже з другого курсу консерваторська еліта змінює діяльність і до останнього року навчання ледь не половина залишає інструменти. Частина, яка втрималась, влаштовується в оркестр, школу, в кращому випадку —

училище, одиниці залишаються в консерваторії. І це, як кажуть самі студенти, не найкращі музиканти — працює політика «своїх».

Баченням музичної перспективи поділилась Катерина Гапочка, бандуристка 2 курсу Національної музичної академії ім. Петра Чайковського.

— Я маю власний гурт, пишу музику і вірші. Нас запрошують, ми виступаємо. Але музикантам потрібно розвиватись, вкладати в себе. Для тієї ж реклами потрібні гроші. Знаю, що маю розраховувати лише на себе, тому вирішила зайнятися паралельно справою, далекою від музики.

— Чим у майбутньому плануєш займатися?

— Заняття музикою не припиняла і не збираюсь. Музика — це моє, інакше не вступала б в Академію. Не знаю, як складеться життя, але зараз маю багато знайомих, які хочуть, щоб я навчила їх грати на гітарі. І взагалі, я не прихильниця статичності. Вважаю, що музика, як і все сучасне мистецтво, повинна йти в ногу з часом. Музикантам потрібно більше імпровізувати, грати в ансамблях, вливати сучасну музику в реальне життя. Потрібно грати і класику, і сучасну музику, виховуючи та Формуючи смаки людей. Адже хто, як не представники культури цим будуть займатися.

Раптом згадався випадок в місті Острог Рівненськоїобл., де на запитання: «Чому ви не оновлюєте експозицію виставки з 1975 року?», директорка музею відповіла: «В нас дах протікає, а ви нам про виставку говорите». Як не сумно, але така картина не одинока в Україні.

У жахливих умовах проходить навчання в Академії. Культурна еліта, люди тонкої натури, які віддають своє життя служінню мистецтву, кожен день чекають по дві години вільного класу з інструментом. Особливо це стосується піаністів. «Духовики», «струнники» і «народники» обходяться без класів — грають на відстані кількох метрів один від одного: краще так, ніж ніяк. Дефіцит не лише на класи, а й на якісні інструменти. Це якщо брати за мінімумом і не говорити про такі зручності, як душова кабінка і два роялі фірми Зіеігшау або Уатайа у кожному класі Варшавської музичної академії.

Але в чому шукати причину? Можливо, не випадково австрійські королі були меценатами і бачили в мистецтві не лише задоволення для душі, а розглядали розвиток культури як основний шлях до квітучої і міцної держави

Ірина ЩЕРБАТА..

КУЛЬТУРА

ХТО-НЕБУДЬ, ВІДРОДІТЬ УКРАЇНСЬКУ ДРАМАТУРГІЮ!

Що таке театр для сучасної людини? Найчастіше, то екзотичне явище, свідком якого в нестримному ритмі сьогодення ми стаємо доволі рідко. Нині молодь оточує шалена кількість спокусливих пропозицій, які кожного дня стають перспективною альтернативою театру, аби приємно провести вільний час. Хоча, можливо, такі розваги і не принесуть людині особливого духовного збагачення, та все ж свіжі емоції — гарантовано. Кіно, шопінги, рок-концерти, футбольні матчі, ковзанки, штучки на будь-який смак у величезних розважальних комплексах, модні клубні тусовки нон-стоп, вже не кажучи про крутезні комп'ютерні ігри, котрі займають значну частину життя майже кожного підлітка, та й, взагалі, усі можливості, що кожної секунди надає нам Інтернет — все це і є наше життя. Слово «театр» багатьом представникам нового покоління здається чимось архаїчним та забутим. Хоча в сімдесятих роках до театру ходили мало не кожного дня. То було звичайною та улюбленою справою тодішньої молоді.

Зараз українська драматургія — то маловивчена сфера літературної діяльності, котру намагаються відроджувати драматурги різного ґатунку — на кшталт Неди Нежданої, Ірени Коваль, Ярослава Верещака, Сергія Щученка, Романа Кухарука та інших. До речі, нещодавно відбулося 55 засідання Українського клубу на тему «Театральна справа в Україні: стан, проблеми, перспективи, українське наповнення репертуару». У програмі провели презентацію книжки п'єс Романа Кухарука «Портрет». Роман Кухарук — людина надзвичайно всебічно розвинута: український лінгвіст, публіцист, поет, письменник, драматург, критик і він же видавець. Відверто кажучи, прийшовши з презентації, мені шалено закортіло прочитати п'єсу Куха-рука «Портрет». Враження важко відразу зрозуміти. Твір починається реплікою бомжа, такий собі епіграф: «Горе тому, хто витворить образ живого створіння. В день судний оживуть лики, витворені малярем, і зійдуть з картини. Обступлять вони сотворителя свого і захочуть від нього душу його. І той маляр, що не зумів вдихнути в них свою душу, неминуче кипітиме вічно у вічнім вогні»... До речі, цими ж таки словами п'єса і завершується. Якщо не помиляюсь, такий прийом в кінематографі називається методом кільцювання. Мовні засоби, котрі використовує автор, на початку збивають з пантелику і здаються занадто різкими, вульгарними та неприємними для сприйняття. Хоча, можливо, саме таким чином читачеві доноситься проблематика твору. Тут постають такі проблеми, як невизнання творчої людини у сучасному світі (у даному випадку художника), зловживання спиртними напоями, легковажне ставлення молоді до інтимних стосунків, соціальна нерівність: жебрацтво і, навпаки, пафосне багатство, кримінальний аспект суспільства, комп'ютерна залежність молодого покоління — заміна реального світу віртуальним... У п'єсі висвітлені практично всі недоліки нашого сучасного життя. Така перенасиченість негативу у творі спонукає замислитися... Звернути увагу на все те, що ми робимо неправильно. А такого багато. У центрі всього дійства портрет. Це, напевно, єдина позитивна річ у п'єсі, яка стає спостерігачем низькості та незграбності життя оточуючих. Портрет, намою думку, шедевр, в якого художник вклав часточку своєї душі. Він символізує те прекрасне, що існує в нашому житті і на що ми так часто не звертаємо належної уваги... Ідеальний образ дійсності, здатний виникати в найжахливіших умовах та, на жаль, дуже часто існувати непоміченим. Ось такий цей «Портрет» Романа Кухарука. Нам потрібні такі твори. Це сміливий крок до відродження нашої української драматургії.

Згідно з законом України «Про театри та театральну справу» на території України створюються і діють театри, що відрізняються за видами театрального мистецтва (драматичні, оперні, балетні, сатиричні, лялькові тощо), складом глядачів (юнацькі, дитячі, для осіб з фізичними вадами тощо) та іншими ознаками. Відповідно до значення і функцій театри поділяються на національні, державні, театри Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські та сільські. Віднесення театрів до зазначених категорій здійснюється Кабінетом Міністрів України чи уповноваженим ним органом.

Нині в Україні існує понад 130 професійних театрів, серед яких — понад 40 театрів-студій. Середня кількість прем'єр на рік від 4 до 6 на кожний театр. Щороку українська публіка має можливість споглядати фестивалі «Мистецьке Бе-резілля», «Київ травневий» та інші міжнародні, всеукраїнські та регіональні фестивальні заходи. Проходять також такі різножанрові міжнародні та всеукраїнські фестивалі, як «Мельпомена Таврії» (міжнародний театральний фестиваль музичних вистав, що відбувається в Херсоні), «Боспорські аго-ни» (міжнародний театральний фестиваль у Керчі), «Подільська лялька» (міжнародний фестиваль театрів ляльок у Вінниці), «Золотий телесик» (всеукраїнський фестиваль театрів ляльок).

Водночас, попри деяке поліпшення в останні роки фінансового стану театрів, за сучасних економічних умов основною гарантією оновлення театрального репертуару та гастрольної діяльності державних театрів і концертних організацій України залишається бюджетне фінансування. З одного боку, це значною мірою ставить творчі колективи в залежність від органів державної влади, але, з іншого боку — накладає на державу велику відповідальність за успішність театральної справи в Україні.

Наш рідний театр має низку проблем, котрі мусять бути вирішеними безпосередньо з боку держави. По-перше, це правова неврегульованість театральної справи (брак підзаконних актів до Закону про театри і театральну справу). По-друге, низька заробітна платня та соціальна незахищеність працівників театрів. І, по-третє, незадовільний стан матеріально-технічного забезпечення театрів. Все це істотно перешкоджає розвиткові української драматургії. Що ж стосується людського фактору, то тут основною проблемою залишається відсутність інтересу до театру. Можливо, з цим потрібно боротися шляхом рекламування та розкручування, влаштовувати цікаві презентації в різноманітних навчальних закладах, тим самим пробуджуючи живий інтерес до українського театрального мистецтва.

Драматургія завжди залишатиметься уособленням культурного та духовного розвитку будь-якої країни. Вона віддзеркалює не лише історичну спадщину українців, а й їхнє теперішнє та майбутнє. І тільки нам вирішувати, яким є наше театральне життя та яким буде. Знаю точно, що таких талановитих та артистичних людей, як в Україні, потрібно ще пошукати. Талант дається від Бога кожному свій. Той, хто його закопує, — проживає на цій землі марне життя. Тож пора цю перлину відшукати в собі та розкрити у всій її красі. Все — в наших руках!

Юлія СОМ.

Марк Бернес - ніжинський "одесит"

1935року у фільмі «Два бійці» пролунали пісні «Шаланди, полньїе кефали» й « Темная ночь». Вони одразу стали популярними, а їхній виконавець — уже відомий кіноактор Марк Бернес — завоював любов мільйонів. Одесити з гордістю говорили: «Це ж наш Марк Бернес». І мало хто знав, що великий актор та співак родом із Чернігівщини. Утому, Ідо Бернес народився та виріс в Одесі, були впевнені майже всі. На зустрічах із глядачами він терпляче пояснював, Ідо родом із Ніжина, а в Одесі навіть ніколи не бував.

Син лахмітника з Ніжина

У Ніжині мало помітний та небагатьма знаний стоїть будиночок, у якому народився Марк Бернес. Втім, справжнє прізвище Марка Наумовича — Нейман. Сім'я Не-йманів не мала великих статків. Батько майбутнього актора був звичайним лахмітником — збирав старі речі та перепродував їх. Сам Марк написав у анкеті: «Родился в 1911 году, образование среднее. Мой отец бьіл специалистом по утильсьірью й до 1917 года рабо-тал в зтой области». Ще п'ять років після народження Марк Бернес з батьками жив на Чернігівщині. Але постійне безгрошів'я, борги та злидні змусили його сім'ю переїхати до Харкова. Там почалася і Маркова акторська кар'єра.

Мрія на все життя

З ім'ям Марка Наумовича більшість людей, особливо старшого покоління, пов'язує старе добре кіно. Але починав він зовсім не з театрального внз. Батьки хотіли, щоб Марк став бухгалтером. І він вступив до Харківського торговельно-промислового училища. Але Марк пробув там недовго й солідної професії бухгалтера так і не набув. П'ятнадцятирічним вперше потрапив до театру. Приголомшений побаченим, визначив свою долю. Юний Марк знайомиться з першим у своєму житті «театральним діячем» — розклеювальником афіш. Він і сам стає «живою афішею». Пізніше Марк Наумович згадував: «МьІ очень нуждались. Й хотя я бьіл мал, но мне тоже надо бьіло зарабатьівать. Я стал так на-зьіваемой живой афишей. Ношу обьявления о концертах й пред-стоящих гастролях. Й чувствую се-бя причастньїм к театру».

За кілька місяців колеги з рекламного бізнесу відрекомендували юного Марка старості театральних статистів. Він і благословив майбутнього великого актора: «Для «Помпадур» сгодишься». І Марк Нейман вийшов на сцену у костюмі кельнера, з кухлями пива. Йому здавалося, що всі дивляться лише на нього. А тут ще й у схвильованого дебютанта відклеїлися штучні бакенбарди...

Взагалі, у ті часи наш земляк ладен був працювати будь-ким, аби в театрі. Марк допомагав бутафорам, суфлерам, освітлювачам. Одне слово, дізнався про все, що робиться за лаштунками театру. І в 17 років подався до Москви.

Акторську кар'єру в столиці розпочав на вокзалі. «Где здесь Мальїй театр?» — спитав він у носильника. І незабаром старанного юнака запрошують статистом до Малого. Тоді ж він взяв собі псевдонім — Бернес. Пізніше Марк Наумович встигає попрацювати ще в кількох театрах:Театрі Корша та Театрі Революції. Надалі утверджується на оперній сцені у Великому театрі та Московському драматичному. Сьогодні це здається дивним, але Бернес не закінчував ніяких студій чи внз. Просто навчався всьому, що бачив у тодішній театральній Москві.

З театральних підмостків — на знімальний майданчик...

На початку 30-х років у театрах дедалі частіше з'являються люди в екстравагантних костюмах — представники кінофабрики. Вони приходять запрошувати акторів на зйомки. Із третіх ролей у театрі Марк переходить 1935 року в кіно. Першу епізодичну роль зіграв у стрічці «Заключенньїе». Здібного та яскравого актора помітили. Одну за одною йому пропонують ролі у фільмах «ШахтерьІ», «Но-ябрь», «Человек с ружьем». У цих стрічках з'являються і перші пісні, написані та виконані Бернесом. Вперше він заспівав на екрані у фільмі «Человек с ружьем» у ролі Кості Жигульова. З піснею «Тучи над городом встали» Марк Бернес зійшов на кінематографічний Олімп.

Епізоди життя та кіно...

Загалом же колишній ніжинець зіграв у 35 фільмах. Серед них — роль Аркадія Дзюбіна у фільмі «Два бойца». Навіть важко уявити, але після кількох проб режисер збирався замінити Бернеса іншим актором. Той ніяк не міг відчути себе солдатом Дзюбіним. Але одного разу, йдучи зі студії, Марк Наумович завітав до перукарні, щоб постригтися. Глянув на себе у дзеркало лише тоді, коли вставав з крісла. Фасончик «під бокс» та ще й неохайний — справжнісінький солдат Дзюбін. Марк Бернес зрадів, бо нарешті зрозумів, чого не вистачало для цієї ролі. Розповів про це перукарці. А та зізналася, що не вміє як слід стригти.

Марк Бернес настільки був правдивий у своїх образах, що не обходилося без казусів. У фільмі «Ночной патруль» зіграв роль злочинця, що розкаявся. Актор з екранів закликав інших злодіїв зав'язати із злочинним світом. І за це вже справжні, а не кіношні зеки «засудили» Бернеса на смерть. Його мав вбити злодій на прізвисько Лихий. Марк Наумович міг загинути від бандитського ножа. Але у справу втрутився ще один злодій, прихильник Бернеса, і зателефонував знайомому москвичу. А вже той — абсолютно стороння Марку Наумовичу людина — попередив відомого актора (будинок, де він жив із сім'єю, знало багато москвичів). Після цього випадку Марк Бернес ніколи не грав злочинців. Через те, що найперше цінував щирість.

1943 року, коли його запросили. Виступ Бернеса сподобався глядачам. Мабуть, і зараз немає кращого виконавця таких пісень, як «Я люблю тебя, жизнь», «Сережка с Ма-лой Бронной», «Любимьій город», «Хотят ли русские войньї?», «Прас-ковья» («Враги сожгли родную хату»), «Темная ночь», «С чего начи-нается родина?», «Если бьі парни всей земли». Наш земляк заспівав понад сто пісень, що увійшли до золотого фонду мистецтва СРСР. І при цьому він ніколи не вважав спів своєю професією. «Насамперед я артист кіно, а мої пісні — це моя любов», — говорив Марк Бернес.

Навіть будучи хворим на рак, за кілька днів до смерті, він пише останню свою пісню «Журавли». І на громадянській панахиді в Будинку кіно із репродукторів, линули не траурні мелодії, а його чотири життєстверджуючі твори: «Я люблю тебя, жизнь», «Журавли», «Три года тьі мне снилась», «Мужской разговор».

«Пісні — це моя любов...»

На естраді Марка Бернеса також чекав шалений успіх. Вперше він заспівав на концерті ще в грудні

ніпвської землі, відомого актора та співака — Марка Бернеса.

Підготувала Ірина ЛОМОНОС.

Вічна слава справжньому українцеві

Він обрав собі псевдонімом слово «Вільний». І був справді вільним у душі своїй, гордим українцем. За що й убили.

У рік столітнього ювілею від дня народження Григорія Коваленка полтавський літературознавець, письменник Петро Ротач звернувся до прокуратури з проханням розглянути справу репресованого Григорія Коваленка наново. У відповідь — реабілітація.

Народився Григорій Коваленко 24 січня (5 лютого за н.с.) 1868 року в селі Липняках Переяславського повіту Полтавської губернії.

У 80-х роках навчався у фельдшерській школі. Це Василь Горле-нко та Панас Мирний, прагнучи уберегти талановитого хлопця від служби в армії, влаштували його до цього навчального закладу. Під час навчання Коваленко виявив інтерес до збирання народної поетичної творчості та малювання. Пізніше Григорій Коваленко створив низку полотен, портретів Тараса Шевченка та інших українських письменників, Ілюстрував власні книжки.

1905 року Григорій Коваленко вдруге приїхав до Полтави. І знову потрапив у коло тамтешньої інтелігенції. Микола Дмитрієв, Григорій Маркевич, Панас Мирний разом з Григорієм Коваленком заснували 1905 року в Полтаві перший на теренах Наддніпрянщини український демократичний часопис «Рідний край».

Щотижневик всіляко сприяв національно-визвольним змаганням українського народу. 1905 року часопис «Рідний край» проголошував ідею автономії України. Коли постало питання про розбудову національної школи, Григорій Коваленко енергійно працював у царині української освіти, навчав дітей і вчителів. Зокрема, відома його стаття «Українські кафедри в університетах». У «Рідному краї» друкувались «Оповідання з історії українського народу од найдавніших до нових часів». Символічно, що 1992 року, коли полтавське товариство «Просвіта» започаткувало видавничу справу, першими були видані «Оповідання з історії України» Грицька Коваленка. Адже Олена Пчілка, Григорій Коваленко, Панас Мирний — це перші полтавські «просвітяни». На першому засіданні ради полтавського товариства «Просвіта» 1917 року Григорія Коваленка було обрано головою.

Та письменник зазнав утисків і переслідувань. Під час обшуку 1914 року поліція знайшла у нього листи від Володимира Винниченка та синьо-жовтий прапор. Восени 1914 року Коваленка заарештували. Але тоді письменникові вдалося уникнути розправи. Та коли владу захопили більшовики, для них мудрий український інтелігент виявився надто небезпечною людиною, ворогом народу.

Життя Григорія Коваленка, як і багатьох синів України, обірвалося трагічно. Наприкінці літа 1938 року старого письменника заарештували, звинувативши в націоналістичній діяльності, а за кілька місяців розстріляли.

На досі званій зросійщеним словом вулиці Уютній під числом 14 стоїть одноповерховий будинок, де мешкав Григорій Коваленко. На фасаді належить встановити меморіальну дошку. І саме цій вулиці надати ім'я Григорія Коваленка. Полтавська громадськість не раз робила про це заяви.

Спадщина Григорія Коваленка багата. Картини художника, як, приміром, «Над Ворсклою в Нижніх Млинах», «Український селянин», демонструються в експозиції та зберігаються у фондовій збірці Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного. В особистій бібліотеці Панаса Мирного були першодруки книжок Грицька Коваленка «Жарти життя», «Іван Котляревський», сьогодні вони теж є надбанням музейної колекції.

У ці лютневі дні 140-х роковин від дня народження Григорія Коваленка його світла пам'ять вшанована за християнським звичаєм. За пропозицією Полтавської обласної організації Народного Союзу «Наша Україна», котру очолює перший заступник обласної державної адміністрації Іван Близнюк, та міської організації НСНУ на чолі з Олександром Артеменком пам'ять Григорія Коваленка вшанували панахидою. З нами у молитовному спомині ім'я Григорія Коваленка згадала широка полтавська громадськість. Панахиду за спокій душі раба Божого Григорія відслужив преосвященнійший владика Федір, єпископ Полтавський і Кременчуцький, з духовенством Свято-Успенського кафедрального собору Київського патріархату, де за життя молився письменник.

Вічна пам'ять і вічна слава видатному українському письменникові, художникові, етнографові, громадському діячеві, справжньому українцеві Григорієві Коваленку!

Валентина ШЕМЧУК,

керівник виконкому Київської

районної в м. Полтаві

організації НСНУ.

Blog

Ий» візит «газової принцеси» Тепер даним бізнесом будуть займатися на паритетних засадах рат «Газпром» І «Нафтогаз України», за допомогою двох нових компаній

Содержание