Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття монографія

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Розділ 3

Світ героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття:
онтологічний аспект

Концепцію особистості неможливо розглядати поза концепцією світу, художньо створеною письменником. На наш погляд, точніше говорити про концепцію буття, яка об’єднала б світ як об’єктивну реальність зі світом людського духу. Філософія традиційно виділяє певні форми буття людини: предметно-практичну діяльність (фізичне буття), практику соціальних перетворень (суспільне буття), „самотворення” людиною власного духовного світу (психічне буття). Вчені справедливо наголошують на неможливості „аналітичного розмежування форм буття” в реальному життєвому потоці [240, с.189].

Важливою філософською проблемою, яка знаходить своє віддзеркалення і в художній літературі, є питання взаємозв’язку сутності людини та її буття, ідеальне співвідношення яких точно виразила Леся Українка в „Лісовій пісні”: „своїм життям до себе дорівнятись” [227, с.250]. Навпаки, невідповідність сутності й буття, неможливість реалізувати повноту особистості спричиняє драматичні конфлікти в душі людини, які глибоко осмислює і красне письменство, зокрема сучасна українська жіноча проза. Розрив між сутністю й буттям жінки, що призводить до метаморфози або й нищення цієї сутності, є наскрізною темою сучасних письменниць, які розкривають її в різноманітних проблемно-тематичних аспектах.

Привертає увагу й тенденція розширення „світу буття” героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття порівняно з попереднім літературним поколінням. Спостерігаємо художню еволюцію навіть у рамках обраного нами періоду: так, варто порівняти „обсяг” художнього світу, наприклад, у повісті С.Йовенко „Юлія” (яка, по суті, є ще перехідним явищем від жіночої прози 80-х до жіночої прози 90-х років ХХ століття) і в наступному прозовому творі письменниці „Жінка у зоні”, щоб помітити щойно названу тенденцію. На нашу думку, її потребу влучно висловила Г.Світлична в листі до С.Йовенко, в якому аналізується перша повість: “Якби ти показала свою розумницю більш багатосторонньо – в стосунках службових, родинних, з хай випадковими якимись людьми, в якихось вуличних, може, епізодах – показала саме під цим кутом соціальної понівеченості, тоді її особиста драма вже не була б суто особистою” (виділено нами. – С.Ф.) [42, с.148]. До цієї поради С.Йовенко ніби „дослухалася”, творячи образ Інни в повісті „Жінка у зоні”. Отже, сучасна жіноча проза (це стосується і О.Забужко, і С.Майданської, і Т.Зарівної та інших авторок) зображує буття героїні більш широко й повно, звертаючись до проблем суспільного, державного, національного „світів” буття героїні.

Жіноча проза насамперед відтворює буття героїні в українському світі. Високий ступінь національної самосвідомості є істотним компонентом концепції особистості „нової жінки”, однак осмислюється письменницями як такий, що спричиняє драматизм її існування. У жіночій прозі накреслюється мотив розриву між двома Українами – „реальною” та „ідеальною”, який містко й переконливо відтворила поезія шістдесятників. Мабуть, найяскравіше „поетичну формулу” цього розриву виразив М.Вінграновський: „Ми на Вкраїні хворі Україною, / на Україні в пошуках її...” [32, с.67]. У цьому ж ряду – прокляття „рідній чужині” В.Стуса і ненависть до „нарядженої і заспідниченої” Батьківщини в поезії В.Симоненка. О.Забужко в статті „Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології” називає такі образи вираженням „комплексу байстрюка”. Переживання, подібні до відтворених поетами-шістдесятниками, характерні й для героїнь сучасної жіночої прози. Цим зумовлюється амбівалентність образу України, в основі якого лежать бінарні опозиції „сакрального – профанного”, „минулого – сучасного”.

Героїня жіночої прози тужить за українською минувшиною, за героїчними моментами випростання національного духу, що виявляли справжню українську породу. У романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу” ця туга художньо виражена в епізоді, коли героїня, ведучи уявну лекцію перед „леді і джентльменами”, демонструє їм на екрані фотографії українських селянських родин. Опис зовнішності відбитих на них людей максимально поетизований через порівняння „хлопи, як дуби”, епітети „огнистий погляд”, „прекрасні, вимовні обличчя”. Зрештою окремі деталі „стягуються” в цілісний збірний образ українського народу: „...йолки-палки, ми ж були вродливим народом <...> відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю” [98, с.82]. У цьому образі привертає увагу семантика сили, міцності і зв’язку з землею, який забезпечував вітальність українців (характеристика народу доповнюється зіставленням погляду сфотографованих людей із землею: „очі, очі, очі, чорнозем підвівся” [89, с.82]. Авторка підкреслює, що героїня роману усвідомлює приналежність опису справжніх українців виключно до минулого („ми ж були вродливим народом”). Властиві поетесі Оксані жаль і пекучий біль за недолю українців передано лайливим фразеологізмом „йолки-палки”, що й відкриває характеристику народу. Подібні переживання виражені численними деталями, пов’язаними із семантикою смерті, загибелі: в опис фотографії вплетені скалки спогадів про трагедії під Крутами і Бродами, про нищення нації в радянському тоталітарному пеклі (табори, тюрми НКВС, колгоспні роботи), „видирання з м’ясом” українців із землі. Мотив нищення нації майстерно виокреслений у зміні семантичного ряду: справжня Україна відтворювалася семами „сили”, „вагомості” і „зв’язку” (з землею), „згуртованості” (на фото відбиток типової селянської родини як єдиного організму), теперішня – „невагомості”, „відірваності”, „малості” і „слабкості”, „розсіяння”, які сконцентрувалися в метафоричному образі: „ми розлетілись, розтрусились по всіх широтах обстрапаним пір’ям із розпоротих багнетами подушок” [89, с.82]. (Подібні почуття туги за справжньою Україною живлять і лірику О.Забужко: наприклад, у першому уривку („Заспіві”) циклу „Туга за батьківщиною” змальований яскравий образ ліричної героїні, яка, жебракуючи, просить: „Подайте вітчизни...” [85, с.32]).

Шлях України до самої себе розкривається в романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу” через біблійну міфологему „блукання в пошуках землі обітованої”. Очевидний типологічний зв’язок між твором О.Забужко і поезією Лесі Українки „І ти колись боролась, мов Ізраїль...”. В останньому проводиться паралель між українською та єврейською історією через мотив пошуку Батьківщини, виходу з полону. У фіналі вірша Леся Українка розпачливо запитує: „Чи довго ще, о Господи, чи довго / ми будемо блукати і шукати / рідного краю на своїй землі?”, „І доки рідний край Єгиптом буде? / Коли загине н о в и й Вавилон?” (виділено в тексті. – С.Ф.) [231, с.55]. В унісон цим рядкам звучать і міркування героїні роману О.Забужко на ізраїльській землі, що також завершуються питанням: „...хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?” (виділено в тексті. – С.Ф.) [89, с.83].

Біль героїні за вироджений у рабстві народ виражено в романі через контрастне зображення минулої вроди нації і теперішньої її потворності, безликості. Остання акцентована образом „негарних дітей”, народжуваних „совковими” українцями: „...з обличчями маленьких дорослих, уже років з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупості й злоби” [89, с.81]. У цьому образі домінує значення „нерухомості” обличчя як вияв душевної порожнечі, що різко контрастує з „огнистим поглядом” меншого сина на описаній фотографії справжньої української родини, з „відкритозорістю” народу, з осмисленим проникливим виразом очей українців з минулого. У роздумах героїні роману виникає й більш розгорнута портретна характеристика сучасних українців: „...всі оті сутулі, пом’яті лицями чоловіки на жокейськи вивернутих ногах, жінки, поховані під тюленистим коливанням сиром’ясного тіста, молодики з дебільним сміхом і вовчим прикусом <...> і дівулі з грубо вималюваними поверх шкіри личинами <...> та стійкою аурою якоїсь липкуватої недомитості...” [89, с.78]. У цьому „колективному портреті” лейтмотивною є семантика бестіарної („тюленисте коливання”, „вовчий прикус”), суто біологічної тілесності, поєднаної не з духовним життям, а з божевіллям („дебільний сміх”). Таке тіло уподібнене до бездушних предметів; у його зображенні наявна й семантика „смерті”, „нечистоти”, „порожнечі”.

Подібні міркування – зміст і внутрішніх монологів Слави, героїні роману Т.Зарівної „Каміння, що росте крізь нас”. Письменниця підкреслює відчуженість героїні від „обезличених, лисих щелепастих гидких пик, незрушних, мов ідоли” [103, с.15], від „сомнамбул з обличчями гіпертоніків, із повільними сновигальними рухами” [103, с.19], „брезклих червоних чоловіків” [104, с.20]. Так само, як і в романі О.Забужко, в описах української маси, юрби наголошується їх душевна й фізична безликість, нерухомість, що передано візією „сну”. Сучасним українцям протиставлена фотографія батька (тут теж вбачаємо подібність даного художнього прийому до забужківського): „...вилицювате, з каменя січене лице. Красень <...> Мазепинка, наопашки кожух: „...Я – дух вічної стихії, що поставив тебе на грані смерті. Або здобудеш Україну, або віддаси своє життя...” [103, с.18]. У портреті батька героїні Т.Зарівна відзначає силу, твердість духу (метафоричний епітет „з каменя січене лице”), виразну національну вроду, одухотвореність високою ідеєю. В обох творах контрастне зображення колишньої української краси й теперішньої безликості на межі потворності виражає страждання героїнь від нищення їх нації, драматизм існування в національно відчуженому світі. У жіночій прозі розвивається мотив „останньої з роду” – останньої справжньої українки: героїні (особливо це виражено в образі поетеси Оксани з роману О.Забужко) відчувають свій борг перед справжніми українцями з минулого, який може переростати в месіанізм (у цьому контексті і дещо гротескний образ героїні як „українізаторки через ліжко” у „Польових дослідженнях з українського сексу”).

Сучасна жіноча проза відтворює пошук героїнями „справжньої України” як духовної Батьківщини через осмислення ними автентичного фольклору. Це чітко простежується в романі С.Майданської „Землетрус”, який композиційно включає в себе епізоди мандрівок Анни до Буковини. Письменниця передає зв’язок відчуття Вітчизни й дитинства героїні, поетизуючи обидва образи як вияви буттєвої повноти, щастя. Чималу роль у такій поетизації відіграє фольклорний текст як знак автентичної української культури. С.Майданська підкреслює, що для Анни Буковина – це початок її життя, відповідно образи народної поезії є символами світотворення, початку. Так, наприклад, героїня згадує спів стародавньої колядки з космогонічним мотивом – “Як ще не було ні неба, ні землі, а лиш був жовтий пісок...” [155, с.41], а власна родина уявляється їй вертепчиком: “Провінція, старий дім із верандою в сад... на шворці сохнуть пелюшки, терпко зітхає гірка черешня, тепла метушня біля ванночки, в якій купають дитину... шальвія мліє у банячку, і ...колиска - тихі ясельця у моєму далекому вертепі, де є все: і тесля – мій батько, і три царі – мої брати...” (виділено в тексті. – С.Ф.) [155, с.98]. Біблійний образ пропущено через народнопоетичну традицію (вертеп і свята родина – образи і народної драми, і релігійних колядок). Подібну естетичну функцію відіграють у романі О.Забужко цитати з народних пісень. „Прагнучи знайти для себе ряд, спільноту, український інтелігент звертається до народної пісні – форми колективного естетичного досвіду...” [24, с.43], – стверджує А.Бондаренко, аналізуючи „Польові дослідження з українського сексу”. Народна пісня містить національний культурний код не лише окремого життя, але й цілого народу. У романі О.Забужко це засвідчено метафорою, яка зливає воєдино два найвідоміші знаки української національної культури – народну пісню й вишивку: „...ми-бо все чекали свого весілля, вишивали собі пісень хрестиком, слово до слова, і так упродовж всенької історії, – ну от і довишивалися...” [89, с.82]. У цьому образі виражене містке художнє узагальнення специфіки національного характеру українців: ліричності світосприймання, сентиментальності, естетичної домінанти, що переважає над вольовим компонентом. Героїня з гірким сумом говорить про наслідки бездіяльності: рабство, втрату українцями Батьківщини. Таким чином, прилучення до національного духу для героїнь сучасної жіночої прози розпочинається від фольклору, але осмисленого як спадок минулого, що постає в ореолі святості.

Українська сучасність натомість представлена як абсолютно профанний час національного відчуження. У сучасній жіночій прозі повноголосо звучить постколоніальний дискурс, критично спрямований на колоніальне минуле України і його спадок у теперішньому часі. У романі „Польові дослідження з українського сексу” національне буття відтворене містким шевченківським образом „великого льоху”. Дослідники (А.Бондаренко, Н.Зборовська, Л.Масенко) відзначають семантичні домінанти цього образу як закритість, замкненість, законсервованість та ізольованість від світу. Л.Масенко зауважує: „Розмаїта символіка, пов’язана з мотивом стиснутого закритого простору, що уособлює особисту й колективну несвободу, скутість, відгородженість од зв’язків із зовнішнім світом, проймає і поетичні, й прозові тексти Оксани Забужко” [160, с.28]. А.Бондаренко наголошує на „патогенезі негативних зрушень у духовно-психічній сфері представників української інтелігенції”, які художньо осмислені в „Польових дослідженнях з українського сексу” [24, с.42]. Такими зрушеннями є переродження вітальної сили на суїцидальність, небуття, „формування типу інтроверта-самітника” [24, с.43], герметичного й егоїстичного, не готового до партнерського діалогу. Н.Зборовською глибоко проаналізовано ґендерний аспект національного відчуження, розкритий у „Польових дослідженнях з українського сексу”. Дослідниця робить висновок, що „у своєму романі Забужко означить екзистенційний тягар українства особливо нестерпним для жінки <...> адже він подвійно маргіналізує її буття як буття жертви” [113, с.111]. Мабуть, одне з найсильніших місць у романі – художнє вираження безвиході, безвиграшності української ситуації для жінки, якій представлено робити „вибір між небуттям і буттям, яке вбиває” (виділено в тексті. – С.Ф.) [89, с.46].

Подвійна маргіналізація жінки в колоніальному світі – частий мотив сучасної феміністичної літератури колишніх (чи й теперішніх) колоній та національних меншин. У цьому виявляється спільність української жіночої прози з прозою, наприклад, афро-американок (таких, як Тоні Моррісон, Еліс Вокер, Тоні Кейд Бамбара, Джамейки Кінкейд тощо). Наведемо для прикладу часто цитований уривок з роману Е.Вокер „Пурпуровий колір”: чоловік, принижуючи дружину, говорить їй: „Ти чорна. Ти бідна. Ти негарна. Ти жінка. Чорт забирай, та ти взагалі ніщо” („You black. You pore. You ugly. You a woman. Goddam <...> you nothing at all”): наголошено потрійно маргіналізоване становище героїні (расове, соціальне, ґендерне). Героїня роману “Автобіографія моєї матері” карибської письменниці Джамейки Кінкейд так само, як і героїня роману О.Забужко, болісно страждає від неприсутності власної нації у світі, що призводить до нищення жіночої сутності: “Вона (моя мати) була карібкою <...> Тому що цього народу більше не було, він уже не існував, кілька сотень його представників ще жили, моя мати була однією з них, останніх серед тих, хто вцілів <...> Не викликало сумнівів, що ці люди ненадійно балансували на краю вічності, дочікуючись, поки їх проковтне великим позіханням ніщо, але найгіркішим було те, що вони програли не зі своєї провини і програли найбільш відчайдушним способом: вони втратили не лише право бути самими собою, вони втратили самих себе. Такою була моя мати” [128, с.129-130]. Комплекс загиблого етносу кодує майбутнє карибської дівчинки, яка навіть не чула жодного слова рідною мовою.

Подвійна маргіналізація української жінки проектується в романі „Польові дослідження з українського сексу” на образ рідної мови. В українському суспільстві національна мова має особливий статус. О.Забужко у статті “Українство як філософська проблема на сучасному етапі” стверджує: “...мова набуває в українській свідомості сакрального значення, фетишизується як ірраціональна сила, вділяючи частку своєї харизми насамперед письменству (звідси виняткова, од часів Шевченка, роль письменника в українській свідомості, неявно ототожнена з місією національного порятунку)” [93, с.33]. На думку Л.Масенко, „...прив'язаність героїні „Польових досліджень” до материнської мови прирікає її на відчуження, „випадіння з ряду” (за відомим висловом Василя Стуса) – і не тільки на чужині, де мовний бар'єр є природним явищем, але й у себе вдома, в зденаціоналізованому російськомовному Києві. Мовна відчуженість, з одного боку, стає причиною інтравертованої „зацикленості на собі”, „втечі в себе”, у свій внутрішній духовний світ, але водночас дає і інший ефект – надзвичайно інтенсифікує роль мови і взаємини з нею в житті і діяльності оповідачки” [160, с.74]. Використання української мови в літературній творчості усвідомлюється героїнею роману як екзистенційний обов’язок перед своїми духовними предками, які принесли себе в жертву національній ідеї. Цей борг перед ними художньо інтерпретується як „закляття” – тобто те, що закорінено в підсвідомість, що керує поведінкою людини містичним способом. Мова – єдиний зв’язок, який споріднює героїню з її „духовною батьківщиною”, вона і є насправді цією „духовною батьківщиною” для поетеси Оксани.

Ідея М.Гайдеґґера про мову як „дім буття” оригінально заломлюється О.Забужко через національну проблематику: “...дім твій – мова <...> завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся” [89, с.16]. Духовний простір українства прив’язується в романі „Польові дослідження з українського сексу” до особистості героїні, але не до території, яка насправді є зденаціоналізованою. (Подібний мотив зустрічаємо і в поезії О.Забужко „Визначення чужини”: „Та батьківщина – в небі і в мені” [72, с.2]). У трактуванні поетесою справжнього українського простору як духовного, але не матеріального важливу роль відіграє автоцитата з поезії героїні „де я, там і буде вітчизна” [89, с.32], яка протиставлена ззовні схожому латинському крилатому вислову „ubi bene, ubi patria” („де добре, там і вітчизна”). У смисловому нюансі – різниці між двома реченнями, яка тонко відчувається героїнею, прихована гірка правда про національну свідомість як екзистенційний тягар, про батьківщину, яка не робить жінку щасливою, але „потрапить тебе вбивати – навіть на відстані” (виділено в тексті. – С.Ф.) [89, с.32]. Несподіваний ракурс бачення України, наявний у романі (через призму давньогрецького міфу про Хроноса, що пожирає власних дітей), як зауважують літературознавці, виражає „негативний бік архетипу матері” [24, с.43]. Таке тлумачення материнського образу зустрічається в книзі С. де Бовуар „Друга стать”: „...на обличчі жінки-матері – печать пітьми. Вона – хаос, з якого все виникло й куди все повинно колись повернутися. Вона – Небуття” [19, с.153].

Письменник, який обрав українську мову для творчості, приречений на небуття, на ніщо – на незнаність у світі і в себе на батьківщині. Доля української літератури в „Польових дослідженнях з українського сексу” розкривається в трагічному образі („...зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі” [89, с.46]), домінантне значення якого – існування на грані смерті, „екзистенційна межа” (А.Бондаренко). У романі проведена паралель між долею української жінки з її невідвзаємненим коханням і долею української літератури, невідомої для світу, яка, не читана й у себе вдома, врешті-решт “вихолодає”: втрачає свою чарівність, свій магнетизм, свої смислові глибини. А.Бондаренко зауважує: „Поняття національної літератури письменниця антропологізує, втягує в сексуальну сферу (семантична паралель з невилюбленою жінкою)” [24, с.43]. Протест героїні роману проти нещасливої долі і жінки, і літератури живить потреба в ідеальній – партнерській комунікації.

Сутність національного буття розкривається в сучасній жіночій прозі з особливої точки зору, в незвичному ракурсі. Це „погляд з чужини”, представлений у романах О.Забужко та С.Майданської. Симптоматично, що О.Забужко змінює традиційні значення кожного з членів бінарної опозиції „Батьківщина – чужина” (відповідно й життя – смерть), значення, що узвичаєні саме в патріархальній українській культурі, наприклад, у думах, козацьких піснях. Для письменниці „смерть” позначає рідну землю, „чужина” ж дає можливість самореалізації. Героїня „Польових досліджень з українського сексу” оглядає Україну з Америки, яка обрана точкою відліку не випадково. Америка й Україна символічно протиставлені як „країна шансів” (дає можливість самореалізації будь-якій людині, що є засадничою тезою американської мрії) і „країна змарнованих шансів” (образ „великого льоху” – втілення одвічної нереалізованості українців). О.Забужко підкреслює, що її героїня усвідомлює себе в Америці „Попелюшкою, що летить через океан” [89, с.31]. Казковий образ відповідно до контексту підсилює означену символіку американського простору. Самореалізація для героїні ускладнюється загостреним відчуттям національної самосвідомості: тягар власного українства, обов’язок працювати на користь своєї нації передусім, а не задля власної кар’єри сильніший за американську мрію. О.Забужко показує, як перебування на чужині дозволяє її героїні змінити координати оцінки власної нації – з „внутрішньоукраїнских” на „світові”. Дистанційований погляд на батьківщину в романі дозволяє зрозуміти джерела й сутність „українського смертеіснування”. У романі С.Майданської „Землетрус” „хронотоп чужини” відіграє дещо іншу естетичну функцію: за точку відліку обрану Москву – „серце” радянської імперії, яка розпадається. Україна стає для героїні духовним простором (насамперед селянським, патріархальним), протиставленим апокаліптичному місту. У другій частині роману, де йдеться про повернення Анни до Києва, накреслюється розрив „справжньої України” (як малої батьківщини – Буковини) і „зденаціоналізованої України”, яка хворобливо переживає перехід від тоталітаризму до незалежності.

Суспільне буття героїні сучасної жіночої прози розгортається в посттоталітарному світі, який, проте, несе в собі спадок тоталітаризму – минуле присутнє в теперішньому. Спогад героїні про власне дитинство-отроцтво, з домінуючим „часом історичної пам’яті суб’єкта” (О.Забужко), актуалізує історію в особистісних вимірах, ніби „оживляючи її”. Його лейтмотив виражає усвідомлення Оксаною драматизму свого минулого буття в тоталітарному радянському світі: „Ні, вона завжди казала, що не хотіла б іще раз пережити своє отроцтво” [89, с.128]. Радянське минуле оживає у свідомості героїні як низка окремих фрагментів, поєднаних символікою „замкненості”, „обездушеності”, страху, смерті. Письменниця протиставляє суспільне й сімейне буття. Біографія героїні через цю антитезу „роздвоюється”: один ланцюг подій (із його віхами – комсомольські збори, політзаняття, міська олімпіада з літератури, золота медаль, червоний диплом, захист дисертації) є звичайним і безпечним у радянському світі, і зовсім інша життєва історія старанно приховується від сторонніх: арешт батька, радіоповідомлення про „м’ясорубку”, в якій гинули вкраїнські дисиденти, заздрість до багатих дівчат, конфлікти з батьком і спроби вирватися з-під його контролю, юнацькі депресії, батьківська хвороба і смерть. Важливо, що біографічні реалії подані з погляду вже дорослої жінки: часова дистанція дозволяє героїні встановити причинно-наслідкові зв’язки в мішанині розрізнених фактів, відрефлектувати власне минуле з позицій сучасності, так що життя осмислюється як доля, фатум, який „наздоганяє” Оксану по роках після пережитого в радянському пеклі, в стосунках з коханим Миколою – „спадкоємцем” її батька (що звучить цілком у дусі фройдівського психоаналізу). Рефлексивна інтенція героїні щодо минулого художньо передана як „самотерапія”, що імітує психоаналіз, спрямований і на себе саму, і на власну родину – батька й матір, і на ціле хворе суспільство. Завершується дослідження героїні „діагнозом” („

Blog

Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття монографія