Твір-ессе Радянський І національних рух опору: спільне І різне

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Твір-ессе


Радянський і національних рух опору: спільне і різне.

З початком війни проти СРСР і загарбанням його територій, німецьке командування почало втілювати в життя свої плани щодо українських земель шляхом встановлення «нового порядку» на її терені. Основними рисами цього порядку стали повна дискримінація місцевого населення, розділ українських земель між сателітами Німеччини та тотальний терор, спрямований проти євреїв та циган. Також значне місце в планах гітлерівців належало експлуатації місцевого населення і промислових потужностей для забезпечення боєздатності німецької воєнної машини. Ці заходи спричинили хвилю повстань місцевого населення проти окупантів на всьому терені нашої країни і призвели до зародження партизанського і підпільницького рухів, які відіграли значну роль у визволені України від загарбників.

В ході розгортання руху опору на території України було створено два напрямки руху опору: національний рух (західна Україна) і радянський рух ( схід, північ, південь та центр України).

Радянський рух опору сформувався під впливом німецької політики щодо місцевого населення. Він сформувався з метою народної помсти загарбникам. Пізніше, при сприянні радянського керівництва, рух перетворився з стихійної боротьби народних мас проти окупантів в добре організовану і озброєну одиницю в тилу ворога. Радянські партизанські угруповання, які на українських територіях складалися переважно з українців, були добре психологічно оброблені радянською ідеологічною машиною. Було би помилковим назвати тактику розповсюдження даного світогляду помилковим кроком з боку радянського керівництва. Адже радянські партизанські загони на ділі довели ефективність своїх дій і готовність воювати проти ворога. Саме партизанські загони та радянські підпільники значною мірою підірвали могутність німецької машини, дезорганізувавши ціле крило ворожої інфраструктури. Саме завдяки їм було зірвано постачання на фронт, що значним чином підірвало сили німців на сталінградському напрямі і посприяло корінному перелому у ході війни.

Західноукраїнський рух опору мав інші риси та орієнтацію. Націоналістами радянсько-німецьке протистояння сприймалося як чергова можливість здобути незалежність України. Саме ця мета визначила вектор орієнтації західноукраїнського руху. Унікальність цього руху складалася в тому, що в його створенні був практично відсутній іноземний фактор, що свідчить про те, що його створення було волею західноукраїнського населення, і повстанці своєю діяльністю відображали інтереси тогочасного суспільства. Західноукраїнський рух також вніс свій вклад у розгром фашистів, значною мірою підриваючи їх тили на західному терені нашої держави. Зрозуміло, що масштаби боротьби з німцями, порівняно з радянським рухом, були меншими, адже воїни УПА знаходилися у більш скрутному становищі, ведучи бойові дії на три фронти і відстоюючи ідею, яка не розділялася ні однією з воюючих сторін.

Але, незважаючи на різні переконання, в обох рухів є спільна риса. Незважаючи на ідейні протиріччя, вони робили одну і ту ж справу: вносили свій вклад у розгром фашистської армії, руйнуючи їх комунікації, транспортні шляхи та джерела фронтового забезпечення.

Досконало проаналізувавши проблему діяльності радянського та національного рухів спротиву та вплив трактування їх дій на сучасні процеси в українському суспільстві, можна зробити наступні висновки. Діяльність цих сил сама по собі не впливає на розвиток соціального розколу в Україні, який ми маємо на сьогоднішній день. Ідеологічний розкол, на думку автора, є наслідком діяльності сьогоднішніх політичних сил, які, переслідуючи власні інтереси у владних коридорах, ефективно використовують цей ментальний розкол для завоювання частки електорату в певному регіоні. Для цього застосовуються різні методи: загострення мовних протиріч, різні погляди на зовнішньополітичний вектор, проблема руху опору та багато інших. Слід зазначити, що справжня причина ментального розколу не в тому, що народ не хоче ідеологічного об’єднання шляхом пошуку компромісних рішень на шляху врегулювання даної проблеми, а тому, що це не вигідно більшості політичних сил. Тому, на думку автора, даний конфлікт ментальностей має місце бути у нашій країні.

Немає підстав вважати «каменем розколу» українського суспільства діяльність рухів опору під час Великої вітчизняної війни. Хоча ці рухи і були ідейно протилежними, але виходячи з історичного контексту і не беручи до уваги погляди націоналістичних і радянських світоглядів, можна зробити висновок, що ці рухи боролися за свободу нашої країни. Ця боротьба різнилася лише методами її ведення, впливаючим фактором на які була несприятлива міжнародна кон'юнктура в той час. Кожна воююча сторона у війні прагнула повною мірою використати ситуацію і задовольнити свої територіальні чи політичні зазіхання. Тому ми не маємо права звинувачувати людей, які більше ніж 60 років тому віддали свої життя за майбутнє нашої країни, а повинні не допустити використання фактів і науково необґрунтованих оцінок стосовно цих подій у політичному контексті. І тому проблема ментального розколу повинна вирішуватися науковими методами, перш за все завдяки історикам, які повинні дати об’єктивну історичну оцінку всім складним питанням історії нашої молодої держави.