Geum.ru

Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою Партизанський підпільний рух в Луганській області

Вид материалаМетодичні рекомендації

Содержание


Перший період розвитку партизанського руху на Луганщині.
Перший період розвитку партизанського руху
Другий етап розвитку підпілля у луганській області
Подобный материал:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Володимира Даля


ВІДДІЛ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИХОВНОЇ РОБОТИ


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

куратору студентської групи

денної і заочної форм навчання


за темою


Партизанський підпільний рух в Луганській області

під час Великої Вітчизняної війни


Підготувала:

Короткіх Людмила Василівна – методист відділу організації виховної роботи


Луганськ

2008

1 вересня 1939 року фашистська Німеччина почала Другу Світову війну, що по руйнуваннях і людських жертвах значно перевищила Першу Світову війну. Удару військ фашистської коаліції піддався і Радянський Союз, у тому числі й Україна.

Історична наука сьогодні незаперечно довела, що український народ зробив вагомий внесок у перемогу над ворогом. Складовою частиною Великої Вітчизняної війни була героїчна боротьба проти німецько-фашистських загарбників за лінією фронту. Вона стала одним з важливих політичних і військових факторів розгрому ворога.

Чимало мешканців України брали участь у русі Опору: у партизанських загонах, підпільних організаціях, саботажних акціях тощо. Незважаючи на складні умови нацистської окупації в Україні, прагнення наших співвітчизників до волі та незалежності не були зломлені. На всій території Батьківщини розгорнулася антифашистська боротьба, яка поступово набула характеру всенародної.

З проголошенням незалежності України і розбудовою державного суверенітету історичні дослідження в Україні почали оновлюватися та якісно змінюватися. Останнім часом розпочалось переосмислення ряду основоположних питань історії партизанського руху, тому актуальним є питання виникнення та розвитку підпільного руху в Донбасі, зокрема на Луганщині. Це посприяє патріотичному вихованню, формуванню національної гідності та історичної свідомості сучасної молоді.


Рекомендуємо кураторам провести бесіду зі студентами за таким планом:


  1. Перший період розвитку партизанського руху на Луганщині.
  2. Другий етап розвитку підпілля у Луганській області.


Розглянемо перше питання.


ПЕРШИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ

НА ЛУГАНЩИНІ


Підпільний рух у Ворошиловградській області розвивався дещо відмінними від загальноукраїнських темпами. Перший етап: початок окупації – вересень 1942 р. (початковий); другий: осінь 1942 р. – кінець окупації (переломний). На відміну від центрально-південних і північних областей України третій (заключний) етап підпільно-партизанської боротьби не встиг розпочатися. Діяльність підпільно-партизанських формувань, що розгорнулася протягом другого етапу, припинилася через визволення радянськими військами більшої частини території області.

Протягом першого періоду своєї діяльності партизанські загони Луганщини діяли на відносно невеликій території, переважно проводили бойові операції в тісній взаємодії з регулярними військовими частинами. Важливу роль в організації партизанських загонів відіграли бійці та командири Червоної Армії, які вийшовши з оточення, приєднувалися до партизанів – саме на їх бойовому досвіді розвинулась партизанська тактика.

Найбільш активно й ефективно в окреслений проміжок часу діяли партизанські загони М.Карнаухова, В.Зінченка, В.Підгорного, Б.Смолянова, М.Цимбала; підпільно-диверсійні групи під керівництвом М.Коваля, П.Целіка, Ф.Горбаткова. Таким чином, вже протягом першого року війни партизанські формування регіону Донбасу стали вагомою силою, що завдавала нищівних ударів ворогові.

Наш регіон відрізнявся від півночі й заходу України відсутністю природних укриттів, необхідних для успішного ведення позафронтової війни, високим рівнем урбанізації, концентрацією великої кількості ворожих військових формувань та близькістю лінії бойових дій, коротким терміном окупації.

До загальноукраїнських тенденцій партизанського руху відносяться: процес поновлення діяльності підпільно-партизанських організацій після розгрому на першому етапі більшості таких осередків; участь в організації підпільно-партизанських формувань бійців та командирів Червоної Армії, які, вийшовши з оточення, намагалися за будь-яких умов продовжувати боротьбу з ворогом; взаємодія партизанських загонів та підпільних організацій регіону з регулярними військами (така співпраця була особливо тісною під час підготовки і проведення наступальних стратегічних операцій по визволенню Донбасу); залежність форм боротьби від місцевих умов та конкретних завдань; використання методів підпільної боротьби партизанами та перехід до збройної боротьби підпільниками; широка пропагандистсько-організаційна робота як один з пріоритетних напрямків діяльності партизанів та підпільників.

При формуванні партизанських загонів та підпільних осередків напередодні окупації Ворошиловградської області відсутність достатнього досвіду в діях партійних і виконавчих органів, НКВС, військового командування призвели до помилок, що негативно вплинули на загальний стан партизанського руху в області. Основними недоліками формування підпільно-партизанської мережі були: недостатній рівень матеріально-технічного забезпечення, некваліфікована конспірація, невідповідність ділових якостей особового складу підпільно-партизанських організацій вимогам ситуації воєнного часу. Підпільні партійні організації, підпільно-партизанські угруповання були створені з поспішністю та формалізмом у: доборі кадрів, закладенні матеріально-технічної бази партизанських загонів, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв'язку, які в певній мірі разом з об'єктивними причинами, такими як великий досвід окупаційних властей боротьби з підпіллям у своїй власній країні і на окупованих територіях Європи, обумовили розгром або параліч більшості підпільно-партизанських організацій протягом короткого часу. Негативно на боєздатності та існуванні партизанських загонів взагалі позначилося неврахування природно-географічних умов Ворошиловградської області, високий рівень інфраструктури, щільне розташування військ противника, які обмежували маневреність партизанських загонів, скорочували термін їх діяльності.

До місцевих властивостей діяльності підпільного руху у Ворошиловградській області відносяться: відсутність суттєвої допомоги підпільно-партизанським організаціям з боку Великої землі; відсутність роботи з партизанськими загонами області координаційного центру.

Опір цивільного населення відбувався шляхом саботування воєнних, політичних і економічних заходів окупантів. Також відбувалася допомога мешканців тим групам населення, які переслідувались окупаційною владою (військовополоненим, оточенцям, комуністам, партизанам, євреям); опір населення вивезенню у неволю в Німеччину, що виявлявся у формі власного ухилення або у наданні необхідної допомоги тим, кому загрожувала німецька каторга; саботування розпоряджень окупаційної влади щодо здачі речей, виконання продовольчих поставок, сплати податків; масовий невихід на роботу, недбалість і заподіяння шкоди під час роботи; опір духовному, моральному гнобленню шляхом відстоювання загальнолюдських цінностей та соціалістичних ідеалів.

У Луганській області активно боролися проти гітлерівських окупантів представники різних верств населення – робітники, селяни, інтелігенція. Більшість з них стала на шлях боротьби з ворогом не за вказівкою партійних органів, а з патріотичних почуттів, рішуче протестуючи проти окупаційного режиму. Якщо заздалегідь залишені партійні та комсомольські організації почали діяти практично відразу після окупації, то  патріотично налаштовані групи утворювалися поступово. Найбільш масовим був саботаж на підприємствах вугільної, машинобудівної промисловості, транспорті, сільському господарстві. Показово, що внаслідок активної діяльності підпільників окупантам не вдалося скористатися промисловим потенціалом Донбасу. У той час, як окупаційна влада мала на меті видобувати у Донбасі  не менш 300 тис. тонн вугілля щомісячно, фактичний видобуток становив лише 62 269 тонн, або 22,5% від потрібного.

Вагомий внесок у боротьбу проти загарбників зробило населення сільських районів Луганщини. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, селяни активно протистояли аграрній  політиці окупантів. Залежно від конкретних обставин ця боротьба набувала різних форм і видів. Найбільш поширеними серед них були саботування робіт, псування сільськогосподарської техніки, переховування зібраного врожаю тощо.  

У Луганській області особливо активно діяв загін Я.І.Сиворонова, організований у липні 1942р. За півроку він провів 37 боїв. Восени на базі цього й іншого загонів було сформовано партизанське об'єднання чисельністю понад 250 чоловік під командуванням Я.І.Сиворонова і З.В.Ізотова, що провело ряд успішних рейдів і нанесло відчутні удари по ворогу.


Розглянемо друге питання.


ДРУГИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ПІДПІЛЛЯ У ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТІ


В період з кінця червня 1942 до початку вересня 1943 року, який доцільно вважати якісно новим етапом у розвитку партизанського руху у Луганській області, було створено Центральний та Український штаби партизанського руху, які мали велике значення для подальшого розвитку партизанської боротьби в тилу ворога. Це дало змогу поліпшити зв’язок військового командування з партизанськими формуваннями, налагодити оперативне керівництво ними, збільшити постачання засобів зв’язку, зброї, боєприпасів. Все це сприяло організаційному укріпленню партизанського руху в Луганській області та підвищенню ефективності діяльності партизанів. посилення підтримки з боку цивільного населення на другому етапі, яка стає всенародною з наближенням фронту.

З’явилася реальна можливість такого планування бойових операцій партизанів, при якому їх головні сили вже не відволікалися тільки на боротьбу проти каральних загонів та гарнізонів ворога, а використовувалися для нанесення ефективних ударів по найважливіших об’єктах ворожого тилу. Одним з найбільш вразливих об’єктів була мережа залізничних комунікацій, яка забезпечувала армію ворога живою силою та військовою технікою. Головним засобом призупинення військових перевезень ворога стали підриви ворожих ешелонів. Бійцями партизанських загонів та груп Донбасу в період із жовтня 1941 року до вересня 1943 року було знищено 14 ешелонів з живою силою та технікою ворога, 260 вагонів, 21 міст на шосейних та ґрунтових дорогах, 29 разів підривалася залізнична колія.

Тоді ж уперше на території регіону було створене партизанське об’єднання, що дозволило не тільки скоординувати дії окремих загонів, але й провести кілька успішних бойових операцій. Новою формою партизанської боротьби стали рейди у тилові райони ворога, до яких неодноразово вдавалися наприкінці 1942 року загони Я.І.Сиворонова та М.І.Карнаухова.

Під час боїв за визволення Луганської області партизанські загони, диверсійні групи, які діяли в зоні оборони ворога, надавали відчутної допомоги радянським військам, що перейшли в наступ. При цьому, якщо в оборонних боях за Донбас восени 1941 р. – влітку 1942р. вона була переважно оперативно-тактичною, то в 1943 р. відзначалася вже стратегічним характером. Особливо це виявилося у момент прориву “Міус – фронта”, коли бойові операції партизанських загонів зкоординувалися з діями частин регулярної армії, що наступали, проводилися одночасно в декількох місцях і певної мірою вплинули на визволення території регіону. Збройна боротьба партизанів Донбасу в цей період набула виняткової активності. 3 липня 1942 р. до вересня 1943 р. бійцями 41 партизанського загону, що діяли у межах регіону, було знищено близько 9 тисяч ворожих солдатів та офіцерів, а під час проведення Ворошиловградської та Донбаської наступальних операцій партизани брали активну участь у визволенні багатьох населених пунктів.

Число учасників підпільного руху, масштаби збитків, яких завдавали вони своєю боротьбою, мали тенденцію збільшення від початку окупації області до її визволення частинами Червоної Армії. Боротьба з німецькими та іншими окупантами на тимчасово окупованій території велась всіма доступними для патріотів засобами. Найбільш масовими і ефективними були зрив населенням економічних і політичних заходів окупантів, збройні дії партизанських сил, підпільних організацій, патріотичних груп і патріотів-одинаків. В одних лавах з озброєними партизанами боротьбу з загарбниками вели підпільники та цивільне населення, що діяли в містах, райцентрах, на залізничних станціях, у селищах та інших населених пунктах. Важливе місце у бойовій діяльності патріотів посідало здійснення бойових операцій щодо розгрому складів з озброєнням, паливом, військово-технічним спорядженням, продовольством; напади на окупаційні заклади; знищення особового складу окупантів. Багато уваги приділялось здійсненню диверсійних актів на комунікаціях ворога, в результаті яких порушувалась робота транспорту, знищувалась військова техніка, жива сила, яку противник перекидав на фронт. В період наступу Червоної Армії патріоти активізували діяльність, переходили до відкритої масової збройної боротьби проти німецьких та інших окупантів. Це вищий ступінь їх діяльності. У цей час у всенародну боротьбу включаються нові й нові групи населення. Патріоти, діючи часто у прямому контакті з регулярними частинами Червоної Армії, формували бойові загони, перекривали для ворога відступ, раптовими нападами знищували дрібні підрозділи ворога, пошкоджували зв’язок, викликаючи паніку в рядах окупантів. розташування ворожих частин, гарнізонів, матеріальних баз, складів, штабів, перегрупування військ, моральний стан ворожих солдатів і офіцерів. Велике сільськогосподарське і промислове значення Ворошиловградської області робило саботаж однією з найбільш ефективних форм опору. Цей опір здійснювався в основному шляхом ухилення від роботи та сплати податків, виведення з ладу обладнання, невиконання виробничих норм, випуск продукції поганої якості та її псування, крадіжки тощо. Агітаційно-пропагандистська робота підпільно-партизанських організацій була спрямована, перш за все, на розвінчання провокаційної пропаганди окупантів; піднесення морального духу населення, надання людям віри у перемогу; мобілізацію зусиль населення на зрив економічних планів окупантів шляхом саботажу, диверсій.

Масовість і всенародність боротьби на тимчасово окупованій території області не можуть визначатися числом лише офіційно зареєстрованих учасників партизанських загонів, підпільних організацій і груп, патріотів-одинаків, хоча ці дані дають картину про розмах діяльності партизанського руху. Проте вони далеко не повні, тому що багато членів підпільних організацій і груп загинули від рук окупантів і не залишилося відомостей про їхню діяльність. Особливість антифашистської боротьби була в тому, що вона проводилась в жорстоких умовах окупаційного режиму, вимагала від її учасників мужності, виключної організованості, патріотизму.

Серед визволителів малої батьківщини були й робітники та викладачі нашого ВНЗ – Бондар Анатолій Федорович, після війни працював завідуючим кафедрою наукового комунізму; Єрмаков Володимир Іванович (декан заочного відділення) та славнозвісна учасниця «Молодої гвардії» Іванцова Ніна Михайлівна, яка багато років працювала на кафедрі історії КПРС.

Незважаючи на те, що населення області не змогло повністю перешкодити загарбницьким планам окупантів, все ж частковий зрив нацистських військових, політичних, економічних планів щодо України у цілому, і Ворошиловградської області зокрема, сприяв визволенню області і всієї України від німецько-фашистських загарбників та їх союзників.


Список використаної літератури.

  1. Архівна спадщина Луганщини - 2005 / Державний архів Луганської області. - Луганськ: ДАЛО, 2005. - 88 с.
  2. Бондар А.Ф., Бондар К.В. Украина в огне Великой Отечественной войны. – Л.: Елтон-2, 2007.-400с.
  3. Бровар О.В. Боротьба населення сільських районів Донбасу проти грабіжницької аграрної політики окупантів ( жовтень 1941 – 1943 років)// Історичні та політологічні дослідження /– Донецьк : Дон НУ, 2002.- № 3/4(11/ 12) - С .131–135.
  4. Бровар О.В. Діяльність міських партизанських загонів Донбасу в жовтні 1941 – вересні 1943 років // Наукові праці : Науково-методичний журнал. Вип. 4. Історичні науки / – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2002.Т. 17. – С .119-123.
  5. Добров П.В., Бровар О.В. Партизанський рух на території Луганської області (липень 1942 – лютий 1943рр.) // Історичні та політологічні дослідження / - Донецьк: Дон НУ, 2001. № 4(8) - С.105-113.
  6. Клименко Л., Старовойтов М. Документи фонду П-1790 Держархіву Луганської області про партійне підпілля та партизанський рух на території Ворошиловградської області в роки Другої світової війни // Архіви України. - 2005. - № 1-3. - С. 544-545.
  7. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу ( 1941 - 1945). Київ, «Наукова Думка», 1984.

Статті:
  1. Абакумова В.І. Рух Опору на Луганщині в роки Великої Вітчизняної війни // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – 2002. – № 9 (55). – С. 3-8.
  2. Абакумова В.І. Антифашистський рух Опору в Україні та на Луганщині: Історіографія проблеми // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – 2003. – № 5 (63). – С. 3-13.
  3. Абакумова В.І. Стихійний рух Опору в умовах німецько-фашистського окупаційного режиму (за матеріалами Луганської області) // Історичні записки: Зб. наукових праць. Вип. 1.– Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2004. – С. 8-18.
  4. Абакумова В.І. Громадянська позиція людини в умовах німецько-фашистського окупаційного режиму // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – 2004. – № 9 (79). – С. 3-9.