Geum.ru

Національний рух опору

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Національний рух опору


Крім спротиву, організованого радянською владою, велику роль у розгортанні антифашистської боротьби відіграв також національний рух, який діяв на терені західної України і відстоював своє бачення розвитку України в умовах радянсько-німецького протистояння.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як це не дивно, не були пов’язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні в Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше саме вона склала основу Української Повстанської Армії) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 року німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців у ліси, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками [1, 567].

Ще однією складовою руху опору була Організація Українських Націоналістів, яка була однією з найвпливовіших політичних сил на західноукраїнських землях і ставила метою своєї діяльності створення незалежної української держави. Саме ця мета визначила і вектор дії цієї організації у радянсько-німецькому протистоянні на початковому етапі війни [2, 251]. Але ця організація на момент початку війни була суттєво розколота. Причиною розколу була боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню також сприяли суттєві розходження в питаннях тактики боротьби [3, 472].

Після невдалої спроби 30 червня 1941р. проголосити у Львові відновлення української держави, ця організація остаточно розкололася. Утворилися два її крила – помірковане, на чолі з А.Мельником (ОУН – М), і радикальне, кероване - С. Бандерою (ОУН – Б) [4, 346]. Різниця між мельниківцями і бендерівцями полягала в тому, що перші дотримувались суто німецької орієнтації, розраховуючи на значну допомогу рейху у вирішенні українського питання, другі розцінювали союз з рейхом, як тимчасове явище, так як вважали, що українська держава може бути відновлена лише внаслідок національної революції, у ході якої треба було розраховувати лише на власні сили, відкинувши іноземний фактор.

Проти бандерівців були розгорнуті репресійні дії з боку німецького командування. Мельниківці ж, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату й навіть створили з українців дивізію СС, яка отримала назву «Галичина», діяльність котрої викликає до сьогоднішнього дня так багато суперечок у нашому суспільстві [5, 255].

Наприкінці 1942р. ОУН – Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії. Тим самим почалося становлення українського партизанського руху. Після хвилі масового дезертирства з рядів української поліції навесні 1943р. військові формування взяли популярну назву – УПА. Очолив її Р.Шухевич (Тарас Чупринка) [6, 232]. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН – Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН – М, прибравши для них назву УПА. Офіційною датою створення УПА, як повноцінної бойової одиниці стало 14 жовтня 1942р. в запроваджений пізніше Українською головною визвольною радою як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці. Загальна кількість воїнів складала на момент створення 6 тисяч осіб [7, 310].

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА – Південь (Поділля). Згідно з німецькими джерелами, які підтверджуються українськими еміграційними службами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 – початок 1945р.) досягла 100 тисяч осіб [3, 477].

Порівняно з іншими підпільними рухами в Європі, УПА являла собою щось унікальне, оскільки практично не мала чужеземної допомоги. Тому, за відсутністю іноземного фактора, стрімке зростання чисельності повстанців свідчить про неабияку підтримку УПА з боку народних мас, що мешкали на даному терені. Швидке зростання УПА викликало значне зростання її політичної бази. Відтак у липні 1944р., неподалік від Самбора таємно зібралися делегати від різних довоєнних політичних партій Західної України і утворили Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що створення цієї організації суттєво змінило курс міжнародної орієнтації націоналістичних угруповань. Деякі з цих ідеологічних змін вже проступали уже в 1943р., коли конгрес ОУН – Б оголосив, що «оскільки ОУН бореться проти імперіалізму у будь яких його проявах, тому ОУН починає боротьбу як проти більшовиків, так і проти німецької «Нової Європи» [1, 456]. З цього моменту в історії національного руху опору почався новий етап. Це етап боротьби на два фронти за незалежність України, основною рисою якого було ведення повстанцями бойових дій на два фронти.

В ході національної боротьби основними об’єктами партизанських дій були німці та їх союзники, радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної Армії. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943р., коли загони під керівництвом І. Перегийтяка здійснили напад на містечко Володимирець Волинської області. Найбільш вдалою операцією навесні того року була акція загону «Помста Полісся», коли на шляху Ковель – Рівне був вбитий шеф спецвідділів СА генерал Віктор Лютце. Фашисти відповіли значними каральними операціями. Тільки у липні – вересні 1943р. відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши близько 3 тисяч солдат і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

У 1943р. загони УПА під керівництвом недавніх командирів Червоної армії утворилися на правобережжі у районах Умані, Холодного Яру. Вони злилися з прибутими сотнями Олійника і утворили четвертий напрям дій УПА – УПА - Південь на чолі з полковником О.Грабцем.

Активізація дій УПА викликала тривогу не тільки у німецького командування, а й у радянського керівництва, оскільки повстанці виявляли себе як «третя сила». Численні криваві сутички з радянськими партизанами (наприкінці липня 1943р. повстанці фактично розгромили великий загін Михайлова). Бої з партизанами у Житомирській області свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель. Про намагання утвердитись як «третя сила» свідчить статистика: лише у жовтні – листопаді 1943р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Варто зазначити, що повстанці були змушені воювати ще й на третьому фронті – проти поляків [2, 272].

Українсько-польське протистояння має історичне коріння час від часу загострювалися до збройних конфліктів. Метою польської сторони, яка була представлена армією Крайовою, було повернення Польщі земель, втрачених ще в кінці XVIII століття. У 1943 – 1944 рр. польські частини знищили на Холмщині і Волині знищили близько 5 тисяч українців та спалили десятки сіл. Пропозиції УПА та прохання митрополита Андрія Шептицького щодо припинення винищення українців поляки залишили без уваги. Тоді на захист мирного населення прийшли частини УПА. Крім бойових дій проти збройних формувань були застосовані відплатні акції проти польського населення. Українсько – польське протистояння продовжувалось до 1947 року і принесло безліч втрат з обох сторін [8, 311]. Факт боротьби проти поляків свідчить про те, що УПА керувалася націоналістичними поглядами і була зацікавлена в досягненні української незалежності, а не була керованою однією з воюючих сторін у Великій Вітчизняній війні.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА територій, її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в радянсько-німецьке протистояння. В цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил. Тому у цей період боротьба повстанців проти фашистських окупантів почала затухати. Остання битва з німцями відбулася 1 вересня 1944 р. в районі Коломиї.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії [7, 480].

Таким чином у роки Другої світової війни основною стратегічною метою військових формувань ОУН-УПА було відновлення української державності Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили» і в повній мірі представляти інтереси українського народу у цій війні. Ця позиція зумовила боротьбу національного руху опору в трьох напрямках: проти СРСР, Німеччини а також Польщі. Цей факт свідчить про повну самостійність цього руху і незалежність від іноземних впливів, які дуже часто мали місце в європейському русі.

Література


  1. Субтельний О. Україна історія. – К: Либідь, 1994. – 736 с.
  2. Герои подполья. О подпольной борьбе советских патриотов в тылу немецко-фашистских захватчиков в годы Великой Отечественной войны. – Вып. 1. М., 1972. – 362 с.
  3. Kühnrich Heiz. Der KZ – staat. Rolle und Entwicklung der faschistischen Konzentrationslager. – Berlin, 1960. – 115 S.
  4. Верстюк Г.В. Історія України. – К: Альтернативи, 2002. – 472 с.
  5. Бойко О.Д. Історія України (запитання та відповіді) – К: Академія, – 1997.– 320 с.
  6. Бойко О. Д. Історія України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів – К: Академвидав, 2006. – 688 с.
  7. Зайцев Ю. Історія України. Львів: Світ, 1998. – 488 с.
  8. Гречко А.А. Історія другої світової війни. – М. Воєнвидав, 1975. – 485 с.