Geum.ru

Міжнародне право

Вид материалаДокументы

Содержание


Міжнародне екологічне право
Основними об'єктами
Мирні способи вирішення міжнародних спорів
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41
активний розвиток науко­во-технічних можливостей в освоєнні і використанні космічного простору об'єктивно потребує адекватного їм міжнародно-правового регулювання космічної дія­льності.

Література:
  1. Бордунов В.Д., Котов А.И., Малеев Ю.Н. Право­
    вое регулирование международных полетов гражданс­
    ких воздушных судов. — М., 1988.
  2. Верещагин А.Н. Международное воздушное пра­
    во. — М., 1966.
  3. Жуков Г.П. Космическое право. — М., 1966.
  4. Колосов Ю.М., Сташевский С.Г. Борьба за мир­
    ный космос: правовые вопросы. — М., 1984.
  5. Малеев Ю.Н. Международное воздушное право.
    Вопросы теории и практики, — М., 1986.
  6. Международное космическое право/Отв. ред.
    А.С. Пирадов. — М., 1985.
  7. Международное космическое право /Отв. ред.
    Г.П. Жуков и Ю.М. Колосов. — М., 1999.

Розділ 17

МІЖНАРОДНЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Охорона навколишнього природного середовища на­лежить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому навколишнє природне середовище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового ре­гулювання.

Під екологічним правом розуміють сукупність прин­ципів і норм, що регулюють діяльність держав із запо­бігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різ­номанітних джерел, що наноситься національним сис­темам навколишнього природного середовища окреми • держав і системам навколишнього природного середо­вища, що знаходяться за межами національної юрис­дикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охоро­ни навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища.

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відхо­ди, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транс­портні засоби, діяльність людини (правомірна і непра­вомірна).

643

Існують наступні групи об'єктів міжнародно-право­вої охорони навколишнього природного середовища:

I. Все планетарне середовище (екосистема) Землі:
  • Світовий океан і його природні ресурси;
  • атмосферне повітря;
  • навколоземний космічний простір;
  • окремі представники тваринного і рослинного
    світу;
  • унікальні природні комплекси;
  • частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд
    Землі (чорнозем).

II. Національні природні ресурси, що знаходяться під
юрисдикцією держави. У визначенні їхнього правового
статусу основну роль грають норми внутрішнього права.
Нарівні з цим у окремих об'єктах збільшується число
міжнародних договорів, що стосуються їхньої охорони.

ПІ. Міжнародні природні ресурси, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції або які у про­цесі свого розвитку (природного циклу) виявляються на території інших держав.

Правовий режим охорони і використання цих ре­сурсів визначається нормами міжнародного права.

Ресурси діляться на дві групи:
  1. Універсальні, які знаходяться в спільному корис­
    туванні всіх держав (наприклад, відкрите море, косміч­
    ний простір, Антарктика, морське дно за межами наці­
    ональної юрисдикції).
  2. Багатонаціональні (що розділяються), котрі на­
    лежать двом або більше країнам чи використовуються
    ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік,
    популяції тварин, що мігрують, прикордонні природні
    комплекси).

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

— міжнародні договори і

— міжнародні порядки.
Види міжнародних договорів:
а) універсальні:

— Конвенція про забруднення морів викиданням від­
ходів та інших матеріалів 1972 року;

  • Конвенція про запобігання забруднення із суден
    1973 року;
  • Конвенція про міжнародну торгівлю видами ди­
    кої флори та фауни, що перебувають під загрозою зник­
    нення, 1973 року;
  • Конвенція про заборону воєнного або будь-якого
    іншого ворожого використання засобів впливу на при­
    родне середовище 1977 року;
  • Конвенція про трансграничне забруднення повіт­
    ря на далекі відстані 1979 року;

— Конвенція ООН з морського права 1982 року;
б) регіональні:
  • Конвенція про захист фауни та флори в Європі
    1979 року;
  • Конвенція про захист Середземного моря від заб­
    руднення 1976 року
  • та інші.

Основні принципи міжнародного екологічного права:
  • міжнародне природно-охоронне співробітництво
    держав та інших суб'єктів міжнародного права;
  • незавдавання шкоди навколишньому природно­
    му середовищу;
  • оцінювання трансграничних екологічних наслід­
    ків планованої діяльності;

— навколишнє природне середовище поза держав­ним кордоном є спільним надбанням усього людства;
  • міжнародна відповідальність за екологічну шкоду;
  • свобода дослідження і використання навколиш­
    нього природного середовища та його компонентів;
  • раціональне використання навколишнього при­
    родного середовища;
  • та інші.

В умовах науково-технічної революції, що продов­жується, збільшення реальної загрози надзвичайних подій техногенного характеру зростає значення міжна­родного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві грає укладання міжнародних договорів профільного характеру. Так, наприклад, до міжнародних конвенцій з екологічної безпеки належать:

644

645

а) Конвенція про заборону воєнного або будь-якого ін­
шого ворожого впливу на природне середовище 1977 року,
що зобов'язує:
  • не удаватися до воєнного або будь-якого іншого
    ворожого використання засобів впливу на навколишнє
    природне середовище шляхом навмисної зміни дина­
    міки стану, структури Землі, включаючи її біоту, літо­
    сферу, гідросферу, атмосферу або космос;
  • не допомагати, не заохочувати і не спонукати су­
    б'єктів міжнародного права до здійснення воєнного або
    іншого ворожого використання засобів впливу на на­
    вколишнє природне середовище;
  • використовувати засоби впливу на навколишнє
    природне середовище в мирних цілях;
  • приймати будь-які законні заходи для заборони і
    запобігання будь-якої діяльності, що суперечить здійс­
    ненню заходів екологічної безпеки;

б) Конвенція про трансграничне забруднення повіт­
ря 1979 року, що зобов'язує:
  • охороняти людину і навколишнє природне сере­
    довище від забруднення повітря, обмежувати, скорочу­
    вати і запобігати забрудненню повітря від джерел, що
    знаходяться на державній території;
  • за допомогою обміну інформацією, консультацій і
    моніторингу (постійного спостереження) розробити стра­
    тегію боротьби з викидами забруднювачів повітря;
  • розробляти найкращі системи регулювання якос­
    ті повітря, заходи для боротьби з його забрудненням.

Міжнародне співробітництво в галузі охорони навко­лишнього природного середовища може бути глобаль­ним, регіональним, субрегіональним і міждержавним.

У 1972 році в рамках ООН розроблена Програма із захисту навколишнього природного середовища (ЮНЕП), що має штаб-квартиру в Найробі (Кенія). Ця програма являє собою спеціальний міжнародний механізм з ко­ординації співробітництва держав в галузі охорони на­вколишнього природного середовища. У структуру ЮНЕП входять Рада управляючих, Секретаріат і Фонд навколишнього середовища.

Очолюють ЮНЕП директор і Рада управляючих, що складається з представників 58 країн. Основними фун­кціями Ради є:
  • сприяння міжнародному співробітництву в галу­
    зі навколишнього середовища і надання в міру необ­
    хідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою
    політики;
  • здійснення загального керівництва і координації
    програм в галузі навколишнього середовища, викону­
    ваних організаціями ООН;
  • підготовка оглядів стану навколишнього середови­
    ща і визначення шляхів міжнародного співробітництва;
  • здійснення постійного спостереження (моніторин­
    гу) за впливом національної і міжнародної політики
    на стан навколишнього середовища і природоохорон­
    них заходів для країн, що розвиваються;
  • підготовка огляду заходів, передбачених Фондом
    навколишнього середовища, і т.д.

ЮНЕП діє в сесійному порядку. Сесія збирається що­річно, у її підготовці беруть участь виконавчий дирек­тор і секретаріат.

Виконавчий директор очолює канцелярію, у яку вхо­дять: відділ оцінювання навколишнього природного середовища; відділ управління в галузі охорони нав­колишнього природного середовища; відділ із проблем опустинювання; сектор природоохоронної освіти; сек­тор доповідей про стан навколишнього природного се­редовища.

Під керівництвом секретаріату діють: бюро з пи­тань програми; відділ зовнішніх зносин і планування політики; бюро зв'язку в Нью-Йорку і Женеві; служба інформації, регіональні представництва.

У питаннях діяльності Фонду навколишнього при­родного середовища важливу роль відіграє бюро з пи­тань Фонду навколишнього природного середовища й адміністрації. У нього входить адміністративний від­діл і помічник виконавчого директора.

До найважливіших напрямків природоохоронної ді­яльності ЮНЕП належать:

646

647
  • охорона окремих природних об'єктів (захист мор­
    ського середовища, охорона грунтів і прісних вод);
  • боротьба з різноманітними видами шкідливого
    впливу (боротьба з опустинюванням, забрудненням);
  • раціональне використання природних ресурсів;
  • створення світової довідкової служби зі спостере­
    ження за станом навколишнього середовища (моніто­
    ринг);
  • вивчення екологічних особливостей розвитку на­
    селених пунктів;
  • розроблення міжнародно-правової основи приро­
    доохоронної ДІЯЛЬНОСТІ І Т.Д.

За підтримкою й активною участю ЮНЕГІ були роз­роблені і прийняті Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Кувейтська регіональ­на конвенція про захист морського середовища від за­бруднення 1978 року, Боннська конвенція про збереження таких, що мігрують, видів диких тварин 1979 року та інші.

Дуже актуальними й ефективними є міжнародні фо­руми, організовані під егідою ООН і присвячені про­блемам охорони навколишнього природного середови­ща. Одним із таких представницьких міжнародних форумів стала Конференція про охорону навколиш­нього природного середовища і розвиток, що пройшла в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. Найважливішим резуль­татом конференції стало прийняття Декларації.

Принципи, закріплені в «Декларації Ріо»:
  • дотримання прав людини в галузі охорони навко­
    лишнього природного середовища;
  • співробітництво держав в галузі охорони навко­
    лишнього природного середовища;
  • стійкого розвитку людського суспільства;
  • миру і мирного розв'язання екологічних спорів.

У цьому ж документі знову були закріплені прин­ципи співробітництва держав в галузі охорони навко­лишнього природного середовища:

(а) захист навколишнього природного середови­ща — складова частина процесу мирного розвитку;

(б) прийняття державами ефективних законів в
галузі охорони навколишнього природного середо­
вища з установленням відповідальності суб'єктів за
забруднення навколишнього природного середовища;

(в) попередження фактів переміщення в інші дер­
жави забруднювачів, що завдають шкоду навколиш­
ньому природному середовищу і людині;

(г) взаємна інформація про заходи, що можуть мати
негативні трансграничні наслідки для навколишнього
природного середовища;

(д) глобальне партнерство держав із метою збере­
ження екосистеми Землі;

(е) оцінювання екологічних наслідків, що припус­
каються, у проспективній діяльності;

(ж) повага міжнародного права і забезпечення за­
хисту навколишнього природного середовища в пе­
ріод збройних конфліктів.

Крім універсальних міжнародних організацій, проб­лемами охорони навколишнього природного середови­ща займаються багато регіональних організацій зага­льної і спеціальної компетенції.

Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріплює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнародному рівні заходам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколиш­нього середовища. Додатками до Маастрихтського дого­вору є три декларації з екологічної тематики: директи­ви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охоро­ну навколишнього середовища; про захист тварин.

У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Євро­пейське агентство з питань навколишнього середовища і Європейська мережа інформації і спостереження за навколишнім середовищем. Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктив­ної інформації з метою розроблення та реалізації дію­чої- й ефективної політики стосовно навколишнього се­редовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивность і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про

648

649
стан середовища. Пріоритетними об'єктами спостере­ження в діяльності Агентства є: повітря, його якість і викиди в атмосферу; вода, її якість і агенти, що забруд­нюють водні ресурси; грунт, його стан, флора, фауна, біото-ки та їх стан; землекористування і природні ресурси; утилізація і повторне використання відходів, безвідхід­ні технології; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, і т.д. Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приді­ляють усе більше уваги проблемам екологічної безпе­ки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була прове­дена Нарада із захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, що були пізніше прийняті Па­ризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкре­слювалася важливість співробітництва держав у нау­ково-технічному, адміністративному, правовому й освіт­ньому аспектах захисту навколишнього середовища.

До регіональних організацій спеціальної компетен­ції можна віднести Комісію для країн південної части­ни Тихого океану, що була створена в 1947 році. її ос­новним завданням є сприяння поліпшенню економіч­них, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону.

Прикладом міжнародного субрегіонального співро­бітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Програма із захисту Чорного моря, роз­роблена у рамках створеної в червні 1992 року Органі­зації Чорноморського економічного співробітництва.

Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організа­ції (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Грі-нпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середо­вища і розвитку, Міжнародна рада із природоохоронно­го права, Міжнародний екологічний суд та ін.). їхня діяльність активізується й набуває на міжнародній аре­ні усе більш діючого характеру, забезпечуючи суспіль­ну підтримку і контроль міжнародної громадськості в

650

питаннях екологічної безпеки. Міжнародна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії дер­жав і міжнародних міжурядових організацій із цими суспільними структурами в екологічній сфері.

Література:
  1. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана
    окружающей среды. — М., 1982.
  2. Курс международного права. В 7 т. Т. 5. — М.,
    1992.
  3. Сперанская Л.В., Третьякова К.В. Международ­
    ное право окружающей среды. — М., 1995.
  4. Тимошенко А.С. Формирование и развитие между­
    народного права окружающей среды. — М., 1986.

5. Чичварин В.А. Охрана окружающей природной
среды и международные отношения. — М., 1970.







Розділ 18

МИРНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1. Поняття міжнародного спору

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, бе­руть на себе зобов'язання здійснювати свою міжнарод­ну діяльність відповідно до основних принципів між­народного права. Одним із таких принципів є обов'я­зок держав вирішувати свої «міжнародні спори мир­ними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН).

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфлік­тів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраї­лю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних кра­їн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в гро­мадянську війну в Югославії, а також збройні конфлік­ти в Закавказзі, Молдові і Чечні.

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнарод­ного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів нази­вається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним прин­ципам міжнародного права, спрямовані на забезпечен-

652

ня миру і застосування державами колективних захо­дів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способів забезпечення між­народної безпеки належать:
  • мирні способи вирішення спорів;
  • загальна і регіональна безпека (колективна без­
    пека);
  • роззброювання;
  • заходи для ослаблення напруженості і припинення
    гонки озброєнь;
  • заходи для запобігання ядерній війні;
  • неприєднання та нейтралітет;
  • заходи для припинення актів агресії (самообо­
    рона);
  • дії міжнародних організацій;
  • нейтралізація і демілітаризація територій (лікві­
    дація військових баз);
  • створення зон миру в різних районах земної кулі;

— заходи для зміцнення довіри між державами.
Незважаючи на наявний широкий перелік способів

підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнарод­ному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:
  • ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його роз­
    витку може загрожувати міжнародному миру і безпеці
    (наприклад, ситуація з Іраком);
  • спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна
    одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспа­
    нією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники,
    у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з
    предметом спору. При цьому держави свої претензії
    обґрунтовують законними інтересами і нормами між­
    народного права.

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (на­приклад, претензії Японії на російські острови півден-

653


ної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору».

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання фак­ту або норми права, тобто конфлікту інтересів між дво­ма суб'єктами міжнародного права.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є право­мірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Стату­ту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спо­рів» (статті 33-38) і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» (статті 39-51) — багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:
  1. ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;
  2. ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжна­родного права держави зобов'язані свої спори вирішу­вати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів ви­рішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнарод­них договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжна­родного права.

Основними джерелами цього інституту є: — Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;
  • Переглянутий загальний акт про мирне вирішен­
    ня міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);
  • Статут ООН;
  • Статути регіональних міжнародних організацій;
  • Декларація про принципи міжнародного права
    1970 року;

654

  • Заключний акт НБСЄ 1975 року;
  • Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ
    1989 року й інші документи уже ОБСЄ;
  • міжнародні порядки.

При виникненні конфлікту звичайно держави вико­ристовують міжнародні засоби вирішення спорів, вихо­дячи з визначених підстав:
  • субординаційної, коли дії суб'єкта спору підпо­
    рядковані нормі внутрішнього права (застосовується пе­
    реважно усередині держави);
  • координаційної, коли для держави є обов'язковим
    лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце
    в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному
    праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити пози­
    цію держави у відношенні предмета спору. Можна тіль­
    ки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета
    спору.