Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание 8. Міжнародний район морського дна (Район) 10. Міжнародні протоки і міжнародні канали Чорноморські протоки Гібралтарська протока Балтійськими протоками Магелланова протока Малаккській, і Сингапурській Міжнародні канали Суецький канал Панамський канал Кільський(Північно-Германський) канал 11. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

7. Континентальний шельф

Континентальний шельф — це затоплена морем ча­стина материкової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання ре­жиму континентального шельфу є природним наслід­ком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Трінідаду укла­ла з Венесуелою договір стосовно підводних районів за­токи Парі. За цим договором сторони поділили морсь­ке дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний се­ктор. При цьому на сектори не поширювався суверені­тет ні прибережних держав, ні яких-небудь інших. Та­ким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання кон­тинентального шельфу носило внутрішньодержавний ха­рактер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була прокламація президен­та Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслю­валося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки ви­явлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації говорилося, що ефектив­не розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континен­тального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дома вказувалося, що континенталь­ним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (біля 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого ше­льфу і його вод, що покривають. Прокламація викли­кала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось деся­ти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Рес­публікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакис­таном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими інши­ми державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми на­було термінового характеру. Виникла необхідність при­йняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Цим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях.

Перед Комісією постала задача — виробити юридич­не визначення континентального шельфу з урахуві і-ням певних геологічних і геоморфологічних чинник. ,. При цьому важливо було забезпечити юридичну рів­ність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Кон­венції про континентальний шельф, що потім був роз­глянутий на Конференції ООН з морського права, що відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простира­ється від зовнішньої межі територіального моря до вста­новлених міжнародним правом меж, над яким прибе-



546

547

режна держава здійснює суверенні права з метою розві­дки і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континенталь­ного шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнарод­но-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у про­гресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над конти­нентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств.

Проте незабаром після вступу Конвенції в силу (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття континентального шельфу. Так, у Конвенції вказувалося: «У даних статтях термін «кон­тинентальний шельф» уживається стосовно: а) до поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів; б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

Головний недолік полягав у тому, що критерій гли­бини «експлуатабельності», безсумнівно, допускав мож­ливість необмеженого розширення меж континенталь­ного шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних

засобів, незабаром після 1958 року, дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Женевської Конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що, відповідно до Женевської Конвен­ції про континентальний шельф 1958 року, прибереж­ні держави почнуть розширювати свій шельф до необ­межених меж, деякі держави при приєднанні до Конвен­ції робили спеціальні заяви з цього питання. Напри­клад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі» райони включає поняття геофізичної, геологічної і гео­графічної залежності, що і pso facto виключає необме­жене розширення континентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно переступили за 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися як би відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не приймався до уваги або, у всякому разі, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різноманітне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, підкреслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держа­ви в силу тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно котрої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що вони, хоча і покриті водою, ці райони є продовженням цієї території, її розширенням убік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «при­родного продовження суші» під водою й загалом відки­нув критерій «приєднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі кон­тинентального шельфу всієї підводної окраїни матери­ка, аж до абісальних глибин.



548

549

Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове ви­значення поняття континентального шельфу і вироб­лення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав уда­лося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відріз­няються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року «континентальний шельф прибереж­ної держави містить у собі морське дно і надра підвод­них районів, що простираються за межі її територіаль­ного моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина тери­торіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального ма­сиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз «не включають дна океану на великих глибинах» вва­жається недостатньо визначеним. Відповідно до при­йнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізня­ється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Ти­хому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конферен­ції ООН з морського права була досягнута політико-

правова домовленість на основі волевиявлення всіх учас­ників Конференції про те, що «підводна окраїна мате­рика» буде включати континентальний масив, що зна­ходиться під водою, який складається з трьох частин: а) поверхні і надр самого шельфу; б) континентального схилу; в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між дер­жавами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси мор­ського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає.

Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установ­лення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв гли­бини для визначення зовнішніх меж континентально­го шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського пра­ва 1982 року було встановлено, що якщо межа матери­ка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа ше­льфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихід­них ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізоба­ти (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими ме­жами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвен­ції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу вклю­чають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомо-


550

551

му стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фі­зичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового ста­тусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним ше­льфом продовжує залишатися відкритим морем, усі дер­жави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвіду­вання і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні спо­руди й установки, створювати навколо них зони безпе­ки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти бу­дувати установки і проводити бурильні роботи, споруд­жувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континен­тальний шельф України й у його надрах. Ці права реа­лізуються відповідно до законодавства України про кон­тинентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і дають­ся тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу, як використо­вувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режи­му континентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільно­го характеру, що повинен безпосередньо регулювати за­значені питання.

По-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 ро­ку ратифікована Україною тільки 3 червня 1999 року і тому національне законодавство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до но­рмативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевсь­кої конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР» від 6 лю­того 1968 року; Положення про охорону континен­тального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постано­ва Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його при­родних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континенталь­ного шельфу торкаються в ряді законодавчих актів незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року та ін­ших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу РСР, але і багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень вищевказаних нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу Украї­ни здійснюється на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимча­сової дії на території України окремих актів законо­давства Союзу РСР», відповідно до яких, до прийняття відповідних актів законодавства України, на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР із питань, що не урегульовані законодавством Укра­їни, за умови, що вони не суперечать Конституції і за­конам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про винятко­ву (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морсько-


552

553

го дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадуєть­ся лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в ме­жах 200 миль дублює режим континентального шель­фу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентально­го шельфу знаходяться на морському дні й у його над­рах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежуван­ня (делімітація) між прибережними державами. Пов'я­зані з цим питання дуже актуальні для багатьох дер­жав, у тому числі і для України, що протягом декіль­кох років намагається вирішити їх разом із Російсь­кою Федерацією і Румунією (проблема делімітації кон­тинентального шельфу Чорного моря в районі острову Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женев­ської Конвенції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться в наступному:

1. При обгрунтуванні позиції України потрібно
   виходити з того, що спірні райони необхідно розгля­
   дати як частину території, що вже знаходиться під
   владою України, у тому смислі, що, хоча ці райони
   покриті водою, вони є продовженням сухопутної те­
   риторії України.
   
2. Переговори про розмежування континенталь­
   ного шельфу між Україною і Румунією доцільно
   проводити по етапах, із врахуванням основних прин­
   ципів розмежування цього шельфу, угод між заінте­
   ресованими державами, статті 33 Статуту ООН, стат­
   ті 6 Женевської конвенції про континентальний
   шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з мор­
   ського права 1982 року та ін. Кожний етап таких
   

переговорів повинний закінчуватися укладанням «малої угоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, кот­рими необхідно користуватися при розмежуванні кон­тинентального шельфу. Вважається, що повинен мати місце комплексний підхід до трьох основних принци­пів: розмежування на основі угоди між Україною і Румунією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії одна­кового віддалення.

Другий етап переговорів повинен бути спрямований на опрацювання пропозицій зі встановлення особливих обставин, що повинні бути прийняті за основу при роз­межуванні континентального шельфу. Вважається, що до них потрібно віднести: незвичну конфігурацію бере­гової лінії; історичні підстави (попередні угоди, факт розвідки і підготувки глибинного буравлення шпар, фактичне визнання Румунією приналежності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права ост­рова на територіальне море і континентальний шельф. Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки відліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий етап повинен завершитися підписанням широкомасштабної угоди про розмежування континен­тального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетен­ції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьо­му необхідно враховувати, що рішення міжнародного органу є не підставою для автоматичного розмежуван­ня континентального шельфу, а лише приводом для про­довження переговорів.


554

555

8. Міжнародний район морського дна (Район)

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Ра­йон»). У відповідності зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжна­родному морському праві.

Питання про встановлення режиму Району виник із досягненням технічних можливостей розробки глибо­ководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних дер­жав у Світовому океані в юридичному смислі поширю­ється на морське дно і його надра в межах континенталь­ного шельфу, межами Району є зовнішні межі контине­нтальних шельфів прибережних держав, іншими сло­вами, це продовження дна і надр глибоководних райо­нів морів і океанів за межами континентальних шель­фів прибережних держав.

Правовий режим, а також порядок дослідження і ви­добутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що включають такі розділи: «Принципи, що регулюють район», «Освоєння ресурсів Району» і «Орган» (означа­ючий Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встановлює, що жодна держава не може претенду­вати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Ра­йон оголошений Конвенцією «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресур­си Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.

У відповідності зі статтею 140 Конвенції діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особли­вим врахуванням інтересів і потреб держав, що розви­ваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економіч­них вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання винятково в мир­них цілях усіма державами без будь-якої дискриміна­ції.

Морські наукові дослідження в Районі здійснюють­ся в мирних цілях і на благо всього людства.

Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Райо­ні приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефе­ктивного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності.

Розділ про освоєння ресурсів Району встановлює, що діяльність у Районі, що конкретно передбачається Кон­венцією, повинна здійснюватися таким чином, щоб спри­яти здоровому розвитку світової економіки і збалансо­ваного росту міжнародної торгівлі, а також сприяти між­народному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, особливо держав, що розвиваються.

У цьому аспекті «ресурси» Району означають усі твер­ді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні Району або в його надрах. Будучи витягнуті з Райо­ну, вони розглядаються як «корисні копалини».

Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюва­ним на підставі Конвенції 1982 року.

У розділі Конвенції, присвяченому функціям і повно­важенням Органу, передбачається, що всі держави-учас-ниці Конвенції і pso facto є членами Органу, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій.


556

557

Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроб­лення ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу — Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повно­важення, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.

У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секре­таріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства.

Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання та­ких положень.

Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійс­нювані відповідно до неї, не торкаються правового ста­тусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.

9. Виняткова економічна зона

Інститут виняткової економічної зони є нововведен­ням у міжнародному морському праві. Його поява без­посередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конферен­ції ООН з морського права.

Однією з причин виникнення концепції економіч­ної зони, а потім і її правової регламентації, крім нау­ково-технічної революції, що відкрила реальні можли­вості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, по­служило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територі-

558

альних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі.

У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з мор­ського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договір­ному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуата­цію живих ресурсів районів відкритого моря, що при­микають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назус­тріч багатьом державам, що розвиваються, які висуну­ли вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають ве­ликі морські узбережжя, котрі дають географічну мож­ливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали СІЛА, Канада й інші промислово роз­винені держави.

Термін «виняткова економічна зона» стала викорис­товуватися в міжнародних документах і внутрішньодер­жавних актах наприкінці 60-х — початку 70-х років. Його зміст, на думку багатьох учених, означає, що в цій зоні винятково прибережна держава переслідує і задо­вольняє свої економічні інтереси, тобто здійснює суве­ренні права в сфері реалізації своїх економічних інте­ресів.

Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна пере­вищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина терито­ріального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибереж­ної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому

559

відношенні представляє інтерес, правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а ча­стина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрис­дикції прибережної держави, що має суто цільовий ха­рактер.

Правовий режим виняткової економічної зони пе­редбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року пе­редбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а) суверенні права з метою розвідування, розроб­
лення і зберігання природних ресурсів як живих, так
і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в
його водах, що покривають, а також із метою керу­
вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль­
ності з економічного розвідування і розроблення
ресурсів зони (виробництво енергії шляхом викори­
стання води, течій, вітру);

б) вправі споруджувати, а також дозволяти і ре­
гулювати створення й експлуатацію штучних ост­
ровів і установок, установлювати навколо них зони
безпеки;

в) вправі визначати час і місця лову, установлюва­
ти припустимий вилов живих ресурсів, встановлю­
вати умови одержання ліцензій, стягувати збори;

г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення
штучних островів, установок і споруд;

г) дозволяти морські наукові дослідження;

д) вживати заходів із захисту морського середо­
вища. Слід пам'ятати, що суверенні права прибереж­
ної держави на виняткову економічну зону не відмі­
няють свобод відкритого моря, встановлених для всіх
держав. Тому в економічній зоні всі держави ко­
ристуються свободою судноплавства і польотів, про­
кладки підводних кабелів і трубопроводів та ін.
Держави при здійсненні своїх прав повинні врахо-

вувати суверенні права прибережної держави. Дер­жави, що не мають виходу до моря, із дозволу прибе­режної держави вправі брати участь на справедли­вій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морсько­го права, може бути піддана делімітації між держава­ми з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

10. Міжнародні протоки і міжнародні канали

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шля­хів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою.

Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжна­родних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких про­ток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного.

Визначальним моментом для віднесення тієї або ін­шої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:

а) розташування протоки на світових морських
шляхах;

б) її інтенсивне використання протягом досить
тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма
державами;

в) така протока повинна з'єднувати морські просто­
ри, що користуються статусом відкритого моря, і бути

або єдиним, або найбільше коротким шляхом між та­кими просторами.

Доктрина міжнародного права давно визнає, що між­народні протоки, на відміну від інших морських про­ток, являють собою окрему категорію.

Причому з різноманітних ознак міжнародних про­ток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. У цьому відношенні дат­ський юрист Е. Брюель особливо підкреслював, що ін­терес до використання таких проток повинний бути загальним.

Конвенція ООН з морського права 1982 року встано­вила такі види проток, використовуваних для міжнаро­дного судноплавства:

а) протоки між одною частиною відкритого моря або
економічної зони, у котрих будь-які судна користуються
правом безперешкодного транзитного проходу з метою
безперервного і швидкого проходу або прольоту через
протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла-
Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сингапурська і ін.);

б) протоки між островом і континентальною части­
ною прибережної держави, у котрих застосовується
право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу
в територіальні і внутрішні води;

в) протоки між одним районом відкритого моря і
територіальним морем держави, у котрих також засто­
совується право мирного проходу;

г) протоки, правовий режим яких регулюється спе­
ціальними міжнародними угодами (Чорноморські прото­
ки, Балтійські протоки і т.д.).

Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відпо­відно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34 — 36 Конвенції з морського права 1982 року, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзит­ному проходженню або прольоту над протоками мор-

562

ських і повітряних суден інших держав і повинні від­повідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу.

Водночас держави, що межують з міжнародною про­токою, вправі в межах, передбачених міжнародними уго­дами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлю­вати правила щодо:

• безпеки судноплавства;
  
• запобігання забруднення із суден;
  
• недопущення рибальства;
  
• навантаження і розвантаження товарів, посадки і
  висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітар­
  них або імміграційних правил і т.п.
  

Розглянемо коротко правовий режим найбільш ва­жливих міжнародних проток.

Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарда­нелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці про­токи здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для дер­жав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважли­віше значення мають Чорноморські протоки і для Укра­їни, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і вій­ськово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політич­ну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях.

Береги проток належать одній державі — Туреччи­ні, тому в минулому від її рішень залежав їхній право­вий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внут­рішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток зміню­вався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Бал-

563

канської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими.

Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, «признаючи і підтверджуючи принцип свободи прохо­ду і мореплавання в Протоках».

Конвенція встановлює два режими: режим плаван­ня для торгових суден і режим для воєнних суден.

У мирний час торгові судна користуються правом повної свободи проходу вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу. При цьому виключається виконан­ня яких-небудь формальностей, за винятком санітар­ного огляду під час входження в протоку, що прово­диться відповідно до міжнародних санітарних правил, як удень, так і вночі з максимально можливою швидкі­стю. Лоцманська проводка через протоку і користуван­ня буксирними суднами є необов'язковими. При прохо­дженні протоками здійснюється уплата зборів за про­ходження. Крім того, за проходження із кожної нетто-тонни Туреччиною стягаються санітарний і маяковий збори. Ці положення зберігають силу і під час війни, якщо Туреччина не є в ній воюючою стороною. Деякі обмеження можуть бути введені у випадку війни, коли Туреччина є воюючою стороною. Але і тоді торгові суд­на, що належать країні, яка не знаходиться в стані вій­ни з Туреччиною, будуть як і раніше користуватися правом вільного проходу, за умови, що вони сприяють противникові. Проте ці судна повинні будуть проходи­ти через протоки вдень і тільки за вказаним владою маршрутом. Це ж стосується випадків, коли Туреччина опинилася б під загрозою війни.

Правовий режим, установлений конвенцією 1936 року для військових кораблів, у свою чергу, підрозділяється на режим для кораблів чорноморських і нечорномор-ських держав. Для останніх установлюються визначе­ні обмеження.

Невеликі військові і допоміжні судна незалежно від прапора проходять протоки вдень, при цьому про майбу­тнє проходження уряд Туреччини за дипломатичнимии

564

каналами повинен бути попереджений: нечорноморсь-кими державами за 15 днів, чорноморськими — за 8 днів. Лінійні лінкори чорноморських держав і кораблі, прирі­вняні до них, тоннажем понад 15 тис. тонн проходять через протоки по одному, у супроводі не більше двох міноносців.

Тільки підводні човни чорноморських держав про­ходять через протоки поодинці, вдень і в надводному стані, із метою повернення на свої бази після ремонту на верфях, розташованих поза Чорним морем, або у разі їх купівлі за межами Чорного моря. Туреччина спові­щається про це заздалегідь.

Військові судна нечорноморських держав, до яких можуть бути віднесені тільки легкі надводні кораблі тоннажністю до 10 тис. тонн або які мають калібр снаря­дів до 203 мм, проходять загонами не більш як 9 ко­раблів.

По духу конвенції нечорноморські держави не мо­жуть проводити через протоки кораблі з ядерною збро­єю, тому що вона за міцністю незрівнянна зі снарядами калібру 203 мм. Загальний тоннаж усього загону при транзиті протоками не може перевищувати 15 тис. тонн. Загальний тоннаж суден нечорноморських держав, що перебувають у Чорному морі, не може перевищувати 30 тис. тонн, а час їхнього перебування — 21 день. За­значений тоннаж у виняткових випадках може бути доведений до 45 тис. тонн. У випадку, якщо Туреччина опиниться в стані війни або під загрозою військових дій, вона може призупинити або обмежити проходження через протоки військових кораблів.

Конвенція встановила порядок польотів над прото­ками: нерегулярні польоти вимагають попередження за три дні, регулярні — загальне повідомлення про дати польотів.

Гібралтарська протока є природним водним шля­хом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейсько­го півострова Європи і північно-західної частини Аф­рики. Особлива важливість цього морського шляху обу­мовлена тим, що на акваторію Середземного моря вихо-

565

дять береги 20 європейських і африканських країн, що мають потужні торговий і військовий флоти. Гібрал­тарська протока має довжину 59 км, ширину — від 14 до 44 км. Територія протоки контролюється трьома значними портами: Гібралтаром (належить Великобри­танії), Альхесірасом (Іспанія) і Танжером (Марокко). Гібралтарська протока омиває береги двох континен­тів: Європейського й Африканського. З африканської сторони на береги Гібралтару виходить Марокко, із єв­ропейської — Іспанія. Сам же Гібралтарський півост­рів як і раніше є колонією Великобританії. Це було встановлено статтею 10 Утрехтського договору від 13 липня 1713 року між Великобританією й Іспанією, відповідно до якої Іспанія уступила «короні Велико­британії в повну і нероздільну власність місто і замок Гібралтар разом із портом, укріпленнями і фортами, до них належними». У березні 1980 року Іспанія ввела в дію ордонанс про нейтральне судноплавство по прото­ці. Він не містив яких-небудь обмежень для плавання з метою транзиту між Середземним морем і Атлантич­ним океаном, передбачаючи, що для нейтральних суден протока залишається вільною за умови, що їхні до­кументи і вантаж будуть «перебувати у доброму поряд­ку». У підписаній в квітні 1904 року спільній англо-французькій декларації цими державами, які суперни­чають у протоці, була підтверджена свобода судноплав­ства по протоці. У жовтні 1904 року до цієї декларації приєдналася й Іспанія. Згодом Франція, Іспанія і Ве­ликобританія в єдиному документі, прийнятому в ли­стопаді 1912 року, підтвердили свободу судноплавства в Гібралтарі. Після набуття незалежності, 26 травня 1956 року Марокко підписало Договір із Францією, яким визнало себе правонаступником договорів Фран­ції, у тому числі і щодо Гібралтару. Тим самим усі прибережні й інші заінтересовані держави підтверди­ли право безперешкодного плавання в протоці.

Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Півні­чне море й Атлантичний океан. Це Великий Бельт — 115 км (найглибший і найширший, і тому названий

566

«великим»); Малий Вельт, що має найбільшу протяж­ність (125 км); і Зунд — найкоротший за своєю протяж­ністю (102 км).

Води Великого і Малого Бельтів перекриваються те­риторіальними водами Данії, а води Зунда — територі­альними водами Данії і Швеції.

Відповідно до Актів про збройний нейтралітет 1780 і 1800 років Балтійське море було оголошено закритим морем, у тому смислі, що прибалтійські держави вправі приймати стосовно нього необхідні міри для недопу­щення на морі і його берегах воєнних дій або насиль­ства. Тому протоки були закриті для військових суден неприбережних держав. За Копенгагенським трактатом від 14 березня 1857 року, укладеним між Данією, Росією й іншими 14 заінтересованими державами й таким, що не втратив сили дотепер, Данія відмовилася від усіх мит і зборів за проходження через протоки, отримавши від учасників угоди замість того компенсацію розміром ЗО 476 325 риксдалерів. Майже третину цієї суми виплатила Росія. Трактат відміняв стягування мит і зборів і містив формули, що проголошували свободу судноплавства по протоках.

Згодом, правда, Данія неодноразово в односторонньо­му порядку вводила різноманітні обмежувальні прави­ла і вимоги, що дотепер не признаються законними сві­товим співтовариством. До них належать, наприклад, правила про запит, обмеження кількості військових кораблів, введені в 1951 році, нормативний акт, що на­дає право міністру оборони Данії змінювати умови про­ходу через протоки і прольоту над ними, прийнятий у 1976 році.

Протоки Ла-Манш і Па-де Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Ве­ликобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами. До прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року судноплавство в протоках регламентувалося загальни­ми принципами міжнародного права щодо свободи суд­ноплавства. Правом транзитного проходу в протоках

567

користувалися торгові судна і військові кораблі будь-якої держави. В даний час аналогічний порядок регла­ментований нормами Конвенції.

Магелланова протока є однією з найбільш протяж­них міжнародних проток. Вона розташовується між пів­денним краєм Південної Америки й архіпелагом Вог­няна Земля і з'єднує, Атлантичний і Тихий океани. її довжина складає 575 км, найменша ширина — 2,2 км. Правовий статус протоки визначався взаємовідноси­нами Чилі й Аргентини, що ще в 1873 році у відповідь на запит Великобританії визнали свободу судноплавс­тва по протоці, а 23 липня 1881 року в Буенос-Айресі (Аргентина) уклали двосторонній договір, у статті 5 якого проголошена свобода судноплавства по протоці і її нейтралізації «на вічні часи». Договір між Арген­тиною і Чилі від 10 грудня 1941 року скасував нейт­ралізацію каналу і передбачив тільки свободу судно­плавства по ньому для плавання торгових і воєнних суден усіх держав.

Свобода судноплавства і транзитного проходження в Малаккській, і Сингапурській протоках проголошена в заяві урядів Індонезії і Малайзії від 16 листопада 1971 року, хоча до цього робилися спроби заперечити міжнародний характер цих проток. Таку ж позицію займав Сінгапур. Водночас ці держави особливо занепокоєнні в зв'язку зі зростаючими потоками сирої нафти, перевезеної через протоки, і вживають заходів зі зберігання екологічної безпеки в них.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтен­сивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах ін­тенсивного торгового судноплавства і якщо їхній пра­вовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму між­народних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію

568

відповідних міжнародних договорів, що істотно обме­жують правомочності даної держави.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

— повага суверенних прав власника каналу і невтру­
чання в його внутрішні справи;

• свобода судноплавства каналом для суден усіх
  держав без будь-якої дискримінації;
  
• обов'язок користувача додержуватися норм між­
  народного права і національного законодавства держа­
  ви-власниці каналу.
  

Режим судноплавства більшостю каналів характе­ризується такими основними рисами:

• канали в мирний час відкриті для всіх невійсько­
  вих суден і військових кораблів усіх держав;
  
• адміністрації каналу попередньо повідомляється
  назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на
  судно (у більшості каналів обмежується проходження
  суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена
  сплата зборів;
  
• установлюються правила проходження каналу.
  

У воєнний час воюючим державам у каналі заборо­няється висаджувати і приймати на борт війська, ван­тажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; сто­совно території каналу забороняється блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється на­ціональним правом відповідної держави і міжнарод­них договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечен­ня вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.

Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Кільський канал і деякі інші.

Суецький канал відкриває шлях з Індійського океа­ну в Середземне море через Баб-ель-Мандебську прото­ку і Червоне море, прокладений по території Єгипту.

Археологічні розкопки, проведені в Єгипті в середи­ні XX сторіччя, дозволили дізнатися, що перше поєд­нання Червоного моря з Нілом і Середземним морем за допомогою прориття каналу належить ще до XIV сторіччя до нашої ери до епохи фараона Рамзеса II.

569

Канал, що проривається час від часу і постійно зано­ситься пісками, за всіх часів мав величезне значення як в економіці, так і в політиці регіону.

Фірман правителя Єгипту Саїда-паши 1855 року на­дав Загальній компанії морського Суецького каналу, за­снованій французом Ф. Лесепсом, право на прориття каналу і його наступну експлуатацію протягом 99 ро­ків, після чого територія каналу й усі його споруди по­винні були перейти під суверенітет і у власність Єгипту.

Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу — 161 км, ширина — від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи.

Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної конце­сії. Він довгий час належав Загальній компанії морсь­кого Суецького каналу, що фактично була англо-фран-цузьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі.

Всіма справами концесії відала вища рада Компанії Суецького каналу, що складається з 33 директорів, хоча фактичним хазяїном каналу і прилягаючої до нього з обох берегів території була Великобританія, що у 1875 році, скупивши акції єгипетського хедива (правителя Єгипту), стала володаркою пакета 44% акцій. Основні прибутки компанії складалися з достатньо високого мита, стягнутого із кожної тонни вантажу, що провозиться, і плати за проїзд із пасажирів.

У 1888 році в Константинополі представниками 9 держав (Австро-Угорщиною, Великобританією, Німе­ччиною, Голландією, Італією, Іспанією, Росією, Туреччи­ною і Францією) була підписана конвенція, що передба­чала вільне плавання по каналі комерційних суден і військових кораблів усіх держав у будь-який час, у тому числі й у воєнний. Відповідно до Конвенції до каналу ніколи не повинно застосовуватися право блокади. У во­єнний час не допускається ніяких ворожих дій ні в ме­жах власне каналу, ні в межах трьох морських миль від його вхідних портів. Військові кораблі воюючих дер-

жав повинні проходити через канал без зволікання і не затримуватися в портах Суец і Порт-Саїд більше 24 го­дин. Між виходом із цих портів військових суден вою­ючих держав повинно пройти не менше 24 годин. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер видав указ про націоналізацію Компанії Суецького каналу з передачею всього майна, усіх прав і обов'язків Єгипту. Після цього відбувся ряд драматичних подій — рішення Єгипту, спровокувало проти нього збройну агресію Великобританії, Франції й Ізраїлю, що була успішно відбита лише завдяки ефективній допомозі і підтримці з боку СРСР. У цей період канал продовжував функціонувати. Проте, зробивши для себе певні висновки з цих подій, 24 квітня 1957 року Єгипет проголосив обов'язковість для себе букви і духу Константинополь-скої конвенції, рішучість забезпечувати і підтримувати вільне і безперервне судноплавство.

Тільки в 1967-1976 роках Суецький канал був за­критий у зв'язку з окупацією його території й ушкод­женнями, отриманими в ході єгипетсько-ізраїльського конфлікту. У повному обсязі він початків функціону­вати після укладання єгипетсько-ізраїльського мирно­го договору 1979 року.

Панамський канал розташований у найбільш вузь­кій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантично­го узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Па­нама, Бальбоа). Панамський канал має довжину 81,6 км (штучне озеро Гатун і 65, 2 км власне каналу). Ширина каналу від 150 до 300 м, він має на своєму про­тязі 12 шлюзів. Будувався канал із 1881 по 1914 роки, перший океанський корабель пройшов по ньому 3 серп­ня 1914 року, хоча офіційно він був відкритий тільки в 1920 році.

У будівництві такого каналу були насамперед зацікав­лені Сполучені Штати, що за Хей-Паунсефотському до­говором 1901 року, скориставшись скрутним станови­щем Великобританії в період англо-бурської війни, одер­жали територію Панамського каналу у своє повне засту-


570

571

пництво. Територія каналу, що одержала міжнародно-правовий статус, об'являлася нейтральною, гарантувався вільний прохід через канал військових і торгових суден усіх держав, як у мирний, так і у воєнний час.

У 1902 році СІЛА, погрожуючи будівництвом альтер­нативного каналу на території Нікарагуа, за 40 млн. доларів викупили у французів концесію на будівницт­во Панамського каналу. В результаті пошуку різнома­нітних варіантів прокладки водного шляху в 1903 році США одержали від Колумбії смугу землі шириною 10 миль за одноразову плату в 10 млн. доларів і щорічні платежі по 250 тис. доларів протягом 100 років. Але через якийсь час, у тому ж 1903 року, 12 серпня, провін­ція, по території якої проходив канал, не без втручання США, оголосила себе незалежною державою Панамою, котру 13 листопада відразу ж визнали США. Через три дні США уклали з Панамою договір, відповідно до якого Сполученим Штатам давалося право необмеженого контролю над зоною каналу на вічні часи. Канал був оголошений недоторканним і вільним для доступу в будь-який час суднам усіх країн.

Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо ка­налу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас СІНА зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлу­атацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкри­тим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації.

З 1 січня 2000 року над Панамським каналом ціл­ком відновлений суверенітет Панами.

Кільський(Північно-Германський) канал з'єднує Бал­тійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН

півострів Ютландію, і має своєю основною задачею за­безпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кіль-скою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкри­того в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН.

До кінця Першої світової війни канал був внутріш­нім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком роз­ташований на її території. На Версальскій мирній кон­ференції був установлений режим каналу на принци­пах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає.

Це ж стосується одного із найбільш коротких євро­пейських каналів — Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів — Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Бофорт. Сайменсъкий канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 мор­ських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Ра­дянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років.

Всі ці канали є невід'ємною частиною державної те­риторії відповідного суб'єкта міжнародного права. Пла­вання по цих каналах, як і по Кільському каналу, ви­значається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.

11. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)

Питання про правовий статус вод архіпелагу — мор­ських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуа­лізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенден-


572

573

цією, що намітилася, ряду держав-архіпелагів в одно­сторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використан­ня таких вод для цілей іноземного судноплавства, ри­бальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загаль­новизнаних свобод відкритого моря.

Нормативне регулювання вод, що оточують держа-ви-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морсько­го права. До цього при визначенні меж територіально­го суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Кон­венції ООН з морського права 1982 року дане визна­чення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: ця держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші остро­ви. Архіпелаг же означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими.

Термін «архіпелаг» має свою давню історію. У пері­од панування Венеції в східному Середземномор'ї ар­хіпелагом іменували простір між Балканським півос­тровом і Малою Азією, що усіяний дрібними і середніми островами. Згодом так стали іменувати море, усіяне островами, а потім — групи островів, що лежать неда­леко один від одного й утворюють деяку цілісність.

Слід зазначити, що ще до 111-й Конференції з мор­ського права ряд держав, здійснюючи радикальні захо­ди до захисту своєї самобутності, оголосили себе держа-вами-архіпелагами. Так вчинили в 1957 році Індоне­зія, у 1961 році — Філіппіни, у 1970 році — Маврикій та ін.

Це призвело до того, що свою територію держави-архіпелаги обмежували методом прямих вихідних лі­ній, замикаючи їх навколо всього архіпелагу. Таке стано-

вище, як відзначалося, призвело до загрози інтересам інших країн, оскільки створювало в міжострівних во­дах архіпелагу режим внутрішніх морських вод, — як правило, там, де проходили шляхи інтенсивного торго­вого судноплавства.

Конвенція 1982 року створила умови для усунення протиріч між острівними державами і всіма іншими користувачами моря, уточнивши і наново визначивши цілий ряд понять.

Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архипелагуе — морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддале­них островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі та­ких вихідних ліній включаються головні острови; і ра­йон, у якому співвідношення між площею водної повер­хні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна переви­щувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу.

Таким чином, для створення нормальних умов мор­ського судноплавства в статті 47 Конвенції не було за­боронене проведення прямих вихідних ліній (їх імену­ють прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публі­кує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встанов­лення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої кар­ти або переліку Генеральному секретарю ООН.

Результатом такого підходу явилося таке: води ар­хіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод,


574

575

а, по суті, територіального моря, із правом мирного про­ходу через них, як і правом прольоту над ними.

У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-ар-хіпелаг управі встановлювати морські і повітряні ко­ридори з метою «безперервного і швидкого проходу іно­земних суден... і прольоту іноземних літальних апара­тів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використо­вувані для міжнародного судноплавства (польотів).

Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу од­ночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабелі.

Література:

1. Анцелевич Г.А., Высоцкий А.Ф., Демиденко В.В.,
   Щипцов А.А. Современное морское право и практика
   его применения Украиной. — К., 1995.
   
2. Высоцкий А.Ф. Морской регионализм.— К., 1986.
   
3. Коломбос Д. Международное морское право. — М.,
   

1975.

4. Курс международного морского права. В 7 т.

Т.5. — М., 1992.

5. Лазарев М.И. Теоретические вопросы современ­
   ного международного права. — М., 1983.
   
6. Международное морское право /Отв. ред. И.П.
   Блищенко. —М., 1988.
   

7. Молодцов СВ. Международное морское право. —

М., 1987.

8. Мировой океан и международное право /Отв. ред.