Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз Глава 11. Нотаріальні дії Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фіто 11. Консульські привілеї та імунітети 12. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

10. Глава і персонал консульської установи

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консуль­ських установ установлено чотири класи:


488

489

1)генеральний консул;

2. консул;
   
3. віце-консул;
   
4. консульський агент.
   

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представниц­тва; консул — консульство; віце-консул — віце-консуль-ство. Останні також можуть бути помічниками або за­ступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консуль­ський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм при­своюються дипломатичні ранги. У деяких країнах кон­сульська служба відділена від дипломатичної, і консуль­ським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються держа­вою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначало­ся, що держава, яка представляється, надає главі кон­сульської установи спеціальний документ — консуль­ський патент. Цей документ засвідчує його посаду і мі­стить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, ука­зівку на консульський округ і місцезнаходження кон­сульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент зазвичай дипломатичними шляхами уряду дер­жави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої функції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзек­ватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання

своїх функцій. З цієї ж дати визначається його стар­шинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є ви­значення правових основ діяльності консульських уста­нов України. Функції консулів України випливають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського ста­туту України. Наведемо їх частково, стосовно до вище­сказаного:

II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України.

Розділ 3. Загальні положення;

Розділ 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України;

Розділ 5. Функції консула стосовно виконання до­ручень слідчих або судових органів України;

Розділ 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення бать­ківства, опіки і піклування, реєстрації актів грома­дянського стану;

Глава 7. Функції консула стосовно майна грома­дян України;

Глава 8. Функції консула стосовно громадян Укра­їни, які знаходяться під арештом, затриманих або по­збавлених волі в іншій формі, котрі відбувають по­карання або пропали без вісті;

Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз;

Глава 10. Функції консула з питань громадянства.

Розділ III. Нотаріальні дії, консульська легалі­зація, консульський збір.

Глава 11. Нотаріальні дії;

Глава 12. Консульська легалізація;

Глава 13. Консульський збір.


490

491

Розділ IV. Функції консула стосовно військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України.

Розділ V. Функції консула стосовно суден Укра­їни.

Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден;

Глава 15. Функції консула при відплитті суден;

Глава 16. Функції консула у випадку корабель­ної катастрофи при аварії судна;

Глав.а 17. Функції консула у разі хвороби або смерті членів екіпажа судна.

Розділ VI. Функції консула стосовно цивільних повітряних суден України.

Розділ VII. Функції консула стосовно засобів ав­томобільного, залізничного транспорту і суден річ­кового флоту.

Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фіто-санітарної та ветеринарної охорони.

Глава 18. Функції консула з санітарної охорони; Глава 19. Функції консула з фітосанітарної та ве­теринарної охорони.

Консульські посадові особи, які знаходяться на дип­ломатичній службі в Україні, працівники консульсь­ких установ, котрі є громадянами України і постійно мешкають в Україні, знаходяться на державній службі в МЗС України.-

Консул України виконує функції, передбачені Кон­сульським статутом і законодавством України. Кон­сул, за дорученням МЗС України або глави дипломати­чного представництва України в державі перебування,' може виконувати й інші функції, але тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать законодавству Укра­їни, законодавству країни перебування і міжнародних договорів України.

492

Консул виконує покладені на нього функції особис­то, або доручає покладені на нього функції іншому кон­сулу округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю кон­сульської установи. Консул зобов'язаний не менше ніж один раз на рік проводити об'їзд свого округу.

Скарги на дії консульських посадових осіб і праців­ників консульських установ розглядаються в порядку підпорядкованості.

Консул України зобов'язаний уживати заходів для того, щоб юридичні особи і громадяни України корис­тувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і держава пере­бування, а також міжнародними порядками.

Консул зобов'язаний уживати заходів для відновлен­ня порушених прав юридичних осіб і громадян Украї­ни. У тому випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, консул зобов'яза­ний повідомити МЗС України і главу дипломатичного представництва України в державі перебування.

Консул зобов'язаний приймати усні і письмові звер­нення юридичних осіб і громадян України. Консул та­кож приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян із питань, що стосуються виконання його фун­кцій. Консул веде облік громадян України, які постій­но мешкають або тимчасово знаходяться в його кон­сульському окрузі.

Консул України бере участь у проведенні політич­них заходів: всеукраїнського референдуму; у виборах Президента України, депутатів Верховної Ради Украї­ни (відповідно до законодавства України і країни пере­бування); допомагає у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України, народним депу­татам України, представникам міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і наукових установ, що знахо­дяться в межах його консульського округу. Консул ін­формує громадян України, які тимчасово знаходяться в

493


його консульському окрузі, про законодавство країни перебування, а також про місцеві звичаї.

Розпорядження консула, видані в рамках його пов­новажень, із питань, що стосуються перебування грома­дян України за кордоном, мають для них обов'язкове значення.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ді­литься на три категорії:

1. консульські посадові особи, які перебувають
   на консульській службі і виконують консульські
   функції;
   
2. консульські службовці, які виконують адмініс­
   тративно-технічну роботу;
   
3. обслуговуючий персонал.
   

Консульські посадові особи повинні бути, як прави­ло, громадянами держави, що представляється. Грома­дяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що пред­ставляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22).

Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідомити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консуль­ського персоналу є неприйнятним. У такому випадку держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській устано­ві (стаття 23).

Власті держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжна­родного права.

Функції працівників консульської установи припи­няються на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиня­ються (відкликання);

494

б) анулювання екзекватури (оголошення persona
non grata);

в) повідомлення державою перебування держави,
що представляється, про те, що держава перебування
перестала вважати його працівником консульсько­
го персоналу.

11. Консульські привілеї та імунітети

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебу­вання повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутріш­ньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективно­го виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та іму­нітетів:

1. привілеї та імунітети консульської установи
   як закордонного органу зовнішніх зносин держави;
   
2. привілеї та імунітети персоналу консульської
   установи (особисті привілеї та імунітети).
   Відповідно до розділу II Віденської конвенції про
   

консульські зносини 1963 року до привілеїв та імуні­тетів консульської установи належать такі:

— недоторканність помешкань консульських уста­нов. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності збері­гається навіть у випадку розірвання консульських від­носин між двома державами:

а) держава перебування повинна навіть у випад­ку збройного конфлікту шанувати й охороняти кон­сульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;

495

б) держава, що представляється, може довірити охо­
рону консульських помешкань, а також архіви та
майно, що знаходяться в них, будь-якій третій дер­
жаві, прийнятній для держави, що акредитується;

в) держава, що представляється, може довірити охо­
рону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-
якій третій державі, прийнятній для держави пере­
бування.

У разі закриття консульства тимчасово або назавж­ди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в держа­ві перебування немає ні дипломатичного представницт­ва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представ­ляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульст­во, цьому консульству може бути ввірена охорона архі­ву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окру­зі закритого консульства;

• фіскальний імунітет, що припускає звільнення
  консульських помешкань від усіх державних, район­
  них і муніципальних податків, зборів і мит, за винят­
  ком тих, що являють собою плату за конкретні види
  обслуговування;
  
• недоторканність консульського архіву і докумен­
  тів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від
  їхнього місцезнаходження;
  
• свобода пересувань — держава перебування повин­
  на забезпечити всім працівникам консульської уста­
  нови свободу пересувань і подорожей її територією;
  
• свобода зносин консульської установи для всіх
  офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають
  уряд, дипломатичні представництва й інші консульські
  установи держави, що представляється, де б вони не зна­
  ходилися. При цьому консульська установа може ви­
  користовувати всі засоби, які підходять, включаючи
  дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні
  і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або
  шифровані депеши.
  

496

Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не під­лягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випад­ках, коли компетентні влади держави перебування ма­ють серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим пред­ставником держави, що представляється. У тому випад­ку, якщо власті держави, що представляється, відмов­ляться виконати цю вимогу, валіза повертається в міс­це відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вка­зують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предме­ти, призначені виключно для офіційного користуван­ня. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знахо­диться під захистом держави перебування. Він корис­тується недоторканністю і не підлягає арешту або за­тримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивіль­ного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську ва­лізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;

— свобода зносин і контактів із громадянами дер­жави, що представляється. Вона містить у собі таке:

а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством і їм відкритий віль­ний доступ у таке консульство; консульські посадо­ві особи цього консульства можуть вільно спілкува­тися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

б) компетентні органи держави перебування по­
винні без зайвого зволікання повідомляти консульс­
тво держави, що представляється, якщо в межах її
консульського округу якийсь громадянин держави,
що представляється, ув'язнюється або береться під
стражу в очікуванні судового розгляду, або затриму­
ється в якому-небудь іншому порядку, якщо цей гро­
мадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що
адресуються своєму консульству цією особою, також
передаються цими органами без зволікання;

в) консульські посадові особи мають право відві­
дувати громадянина своєї держави, який знаходить­
ся в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також
приймати належних заходів з метою забезпечення
йому представництва.

Крім того, власті держави перебування стосовно кон­сульства зобов'язані:

а) у разі смерті громадянина держави, що пред­
ставляється, повідомити консульство, в окрузі якого
відбулася смерть;

б) повідомити компетентне консульство без зволі­
кання про будь-який випадок, коли призначення
опікуна або піклувальника відповідає інтересам не­
повнолітньої або недієздатної особи — громадянина
держави, що представляється;

в) якщо судно, що має національність держави, що
представляється, зазнало аварії або сіло на мілину в
територіальному морі або внутрішніх водах держа­
ви перебування, або з літальним апаратом, зареєст­
рованим у державі, що представляється, відбувся
нещасний випадок на території держави перебуван­
ня, то власті зобов'язані повідомити найближче до
місця події консульство;

— користування своїм державними прапором і гер­бом у державі перебування. Консульству належить право користування державними прапором і гербом: на бу­динку, що займається консульством; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консульської уста­нови; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.

Слід вказати на те, що згода, яка мається на увазі, глави консульської установи на вторгнення влади дер­жави перебування в консульські помешкання при по­жежі або стихійнім лиху була розцінена СРСР як по­рушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських відносин держав пішла усе ж шляхом отримання до­зволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.

На відміну від співробітників дипломатичних пред­ставництв, співробітники консульських установ корис­туються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до да­ної Конвенції належать:

• особиста недоторканність консульських посадо­
  вих осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні
  попередньому ув'язненню інакше як на підставі поста­
  нов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів.
  При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за
  законодавством держави перебування. В окремих дво­
  сторонніх конвенціях у якості тяжких злочинів визна­
  чені діяння, за вчинення яких може бути призначене
  покарання понад п'ять років позбавлення волі;
  
• імунітет від судової й адміністративної юрис­
  дикції держави перебування у відношенні дій, вчине­
  них консульськими посадовими особами і службовця­
  ми при виконанні ними консульських функцій. До дій,
  що чиняться ними як приватними особами, застосовна
  юрисдикція держави перебування. Працівники кон­
  сульської установи можуть визиватися в якості свід­
  ків при виробництві судових і адміністративних справ,
  але вони не зобов'язані давати показання з питань,
  пов'язаних із виконанням їхніх функцій, або надава­
  ти офіційну кореспонденцію і документи. Вилучення
  з імунітету в сферах цивільної й адміністративної
  юрисдикції в консульських агентів такі ж, як і в дип­
  ломатичних агентів;
  

498

499

• фіскальний імунітет — консульські працівники,
  а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого
  персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і
  зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягну­
  тих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий
  персонал звільняється від податків на заробітну плату;
  
• митні привілеї, що надаються державою перебу­
  вання для консульських посадових осіб і службовців, а
  також членів їхніх родин, практично еквівалентні ана­
  логічним дипломатичним привілеям.
  

Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імунітетів, що закріплюються в двосторонніх кон­сульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємовідносин між кон­кретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імуніте­там Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Відповідно до ч. 2 статті 46 Конвенції 1963 р. штат­ні консульські посадові особи не повинні займатися в державі перебування якоюсь фаховою або комерційною діяльністю з метою одержання особистих прибутків. Якщо ж консульські посадові особи займаються такою діяльністю, то на них і членів їхніх родин не поширю­ються консульські привілеї та імунітети.

Всі консульські працівники, що користуються при­вілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і правила держави перебування і не втручатися у внут­рішні справи цієї держави.

12. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних від­носин є ріст числа та значення міжнародних організа-

500 .

цій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних орга­нізацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним пред­ставництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних органі­заціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це до­пускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єк­тивного права на представництво в міжнародних відно­синах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнарод­ної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З дер­жавою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного пред­ставництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при між­народній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, на­далі вже не потрібно погоджувати це питання з держа­вою перебування в кожному окремому випадку відкрит­тя нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при між­народній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвен­ції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характе­ру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

501

Функції постійних представництв держав при між­народних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначе­ної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що по­
силає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і
організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рам­
ках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомлення про неї уряду держави, що
посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у дія­льності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відно­
шенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів орга­нізації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції по­стійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійно­го представництва вони носять більш обмежений хара­ктер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що по­
силає, і охороні її інтересів стосовно організації, а
також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомленні про неї уряду держави, що по­
силає;

в) сприянні співробітництву з організацією і ве­
денні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних пред­ставництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі спе­цифікою діяльності міжнародних організацій і наявні­стю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— ор-

502

ганізація — держава, що приймає) у процесі здійснен­ня такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості про­цедури призначення і припинення функцій членів пер­соналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітни­ків постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебу­вання (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представниц­тва, членів дипломатичного, адміністративно-технічно­го й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордон­них справ або іншого компетентного органу. Особливі­стю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю органі­зації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представниц­тва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представниц­тва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу постійного предста­вництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1. повідомленням про це організації державою,
   що посилає;
   
2. остаточним або тимчасовим відкликанням по­
   стійного представництва.
   

У зв'язку з тим, що персонал постійного представниц­тва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу

503

persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілея­ми та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і поста­нови держави перебування. У разі «серйозного й очевид­ного» порушення кримінального законодавства держа­ви, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, при­пиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й оче­видного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбаче­ні в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

504

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаці­ями універсального характеру 1975 року.

13. Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розу­міється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання кон­кретних завдань, визначених за згодою між даними дер­жавами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іме­нувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатич­них органів в окремім випадку або з конкретного при­воду). В даний час спеціальні місії широко використо­вуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих докумен­тів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похорон­них заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів між­народних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віден­ською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через диплома­тичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаєм­ною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або кон­сульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом при­значити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про

505

чисельність і склад спеціальної місії і, зокрема, повідо­мивши імена і посади осіб, яких воно має намір призна­чити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисель­ність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї від­мови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декіль­кох представників держави, що посилає, із числа кот­рих ця держава може призначити главу місії. У спеці­альну місію може також входити дипломатичний, адмі­ністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дип­ломатичного представництва або консульської уста­нови, що знаходиться в державі, що приймає, включа­ються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатич­ного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Гро­мадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

У відповідності зі статтею 11 Конвенції про спеціаль­ні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є до­мовленість, сповіщається:

• про склад спеціальної місії і про будь-які наступ­
  ні його зміни;
  
• про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і
  про припинення їхніх функцій у місії;
  

• про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої осо­
  би, яка супроводжує члена місії;
  
• про призначення глави спеціальної місії;
  
• про місцезнаходження помешкань, що займають­
  ся спеціальною місією, і особистих помешкань, що ко­
  ристуються недоторканністю.
  

Держава, що приймає, може в будь-який час, не буду­чи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відпо­відно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерст­вом закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спе­
ціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те,
що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії при­пиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеці­альних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що поси­лає, такого не призначила, один із представників дер­жави, що посилає, зазначений останнім, уповноваже-

ний діяти від імені спеціальної місії і вести листуван­ня з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імуні­тетами, що признаються за ними міжнародним пра­вом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюва­тися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому приві­леї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатич­ним.