Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание 4) повітряні судна й інші літальні апарати, щоперетнули державний кордон України без відповід 5. Міжнародна (недержавна) територія 6. Міжнародні і багатонаціональні ріки 7. Правовий режим Дунаю Дунайська комісія 8. Правовий режим Арктики й Антарктики Дипломатичне і консульське право Право зовнішніх зносин 2. Органи зовнішніх зносин держави У структуру внутрішньодержавних органів зовніш­ніх зносин України входить

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з чис­ла офіцерів прикордонних військ України признача­ються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлю­ваних Кабінетом Міністрів України відповідно до зако­нодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і авто­мобільних станціях, у морських і річкових портах, аеро­портах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, мит­ний та інші види контролю і пропуску через держав­ний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншо­го майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних ви­падках здійснюється також санітарно-карантинний, ве­теринарний і фітосанітарний контроль, контроль за ви­возом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають держав-

430

ний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відпо­відно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державно­го кордону України є:

1. особи, які перетнули або намагаються перетну­
   ти державний кордон України будь-яким способом
   поза пунктами пропуску через державний кордон
   України або в пунктах пропуску через державний
   кордон України, але з порушенням правил його пе­
   ретинання;
   
2. особи, які проникли або намагаються проник­
   нути на українські або іноземні транспортні засоби
   закордонного проходження з метою незаконного виї­
   зду з території України;
   
3. іноземні невійськові судна і військові кораблі,
   що зайшли в територіальне море або внутрішні води
   України з порушенням встановлених правил заходу
   в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні
   транспортні засоби є порушниками державного кор­
   дону України й у тих випадках, коли вони перетина­
   ють державний кордон України в підводному поло­
   женні або знаходяться в цьому положенні під час
   плавання і перебування у водах України;
   

4) повітряні судна й інші літальні апарати, що
перетнули державний кордон України без відповід-

431

ного дозволу компетентних органів України або вчи­нили інші порушення правил перельоту через дер­жавний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-яки­ми іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням вста­новленого порядку.

5. Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрис­дикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами терито­ріального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжна­родній доктрині як територія загального користуван­ня або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів виз­начається винятково нормами міжнародного права — звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними держа­вами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного про­стору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; кос-

432

мічного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжна­родних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік — в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уруг­вай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про викори­стання вод ріки Ніл 1959 р. та ін.

Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єк­тами регулювання відповідно міжнародному морсько­му, повітряному і космічному праву, вони будуть розг­лянуті в наступних розділах.

6. Міжнародні і багатонаціональні ріки

Всі ріки за їх географічним і правовим положен­ням діляться на:

а) національні — які протікають по території
однієї держави і знаходяться під її суверенітетом,
режими яких установлюються винятково цією дер­
жавою на основі внутрішнього законодавства;

б) міжнародні — які протікають територією двох
і більше держав чи розділяють такі території, при
цьому кожна прибережна держава здійснює суверен­
ітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про­
тікає по її території. У зв'язку з цим виникає не­
обхідність міжнародно-правового регулювання цілого
комплексу питань, пов'язаних із її використанням,
тому що права і законні інтереси прибережних дер­
жав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку
і взаємозалежності. Тому правовий режим таких
міжнародних рік установлюється заінтересованими
державами на основі міжнародного акту.

У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у викорис­танні яких зацікавлені винятково прибережні дер­жави. Такі ріки не використовуються або викорис-

433

товуються дуже обмежено для міжнародного судноп­лавства, не завжди мають сполучення з морем, проте ■ відіграють певну роль в економіці прибережних дер­жав, їхній режим регулюється винятково прибереж­ними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер;

б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосе­редньо вихід до моря і які використовуються міжна­родним співтовариством для інтенсивного річково­го судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Аме­риці та ін.).

Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом кри­теріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжна­родних:

1. політичному — вони повинні перетинати тери­
   торії двох і більше держав;
   
2. географічному — повинні мати вихід у море;
   
3. функціональному — мати можливість здійснен­
   ня регулярного судноплавства.
   

Слід зазначити особливу значимість третього крите­рію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпе­чення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (на­приклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покла­даються адміністративні обов'язки по управлінню та­кими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Ду­найська комісія, що складається з представників при­бережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у

434

судноплавних цілях у даний час утратив свою акту­альність. У даний час функціональний критерій міжна­родних рік набув варіабельного тлумачення: вони мо­жуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського ви­робництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем при­бережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відпо­відно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усу­нення всяких перешкод і випадкових небезпек для пла­вання». Загальні правила щодо будівництва гідротехні­чних споруд на судноплавних ріках містяться й у Же­невській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі ро­боти, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй сут­тєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заін­тересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні прова­дитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією.

і Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходять­ся під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересо­ваних держав з використання таких рік із метою гар­монізації індивідуальних і загальних інтересів.

Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок викорис-

435

тання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між дер­жавами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжна­родну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнарод­но-правового становлення міжнародних рік ще не за­вершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використан­ня цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією.

Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конк­ретних рік і не мають універсального значення. Яко­гось кодифікуючого акту «міжнародного річкового пра­ва» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Кон­венція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прий­няті Гельсінські правила використання вод міжнарод­них рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріп­лення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й ар­бітражної практики була проведена Комісією міжна­родного права ООН, що у даний час приступила до за­вершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

436

7. Правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською дер­жавою, особливий інтерес представляє розгляд міжна­родно-правового режиму однієї з найбільших міжна­родних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноп­лавства на Дунаї має свою історію. Вперше свобода суд­ноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім ус­тановлюваних поліцейськими і карантинними прави­лами, та іншим зборам, крім точно передбачених у до­датках до договору. З метою регулювання судноплав­ства по Дунаю нижче Ізачі був заснований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, у яку ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній грали не-придунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби підсилити свій вплив на регулювання судноп­лавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних до­говорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Бол­гарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921 року керу­вання Дунаєм у його нижній течії (між Чорним мо­рем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунай­ською комісією в складі представників Великобританії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжна­родній дунайській комісії, до складу якої входили пред­ставники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угор­щини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламента­цію судноплавства по Дунаю зробили правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськи-ми державами — колишніми сателітами Німеччини —

437


Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі поло­ження про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх держав на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноп­лавства» . На цій основі в 1948 році в Белграді була підпи­сана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Че-хословаччиною і Югославією Конвенція про режим суд­ноплавства по Дунаю. У I960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Конвенції є всі приду-найські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Ду­наю від міста Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкри­тий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навіга­ційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноп­лавства не поширюється на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайсь-ких країн за межами країни, прапор якої несе кора­бель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утриму­вати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими дер­жавами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповід­но до Конвенції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присутні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, котрі випливають із

438

цього, входить контроль за дотриманням постанов Кон­венції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат ос­новних робіт із судноплавства, а також надання реко­мендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему на­вігаційної колійної обстановки на судноплавній час­тині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), прово­дить уніфікацію правил річкового нагляду, координа­цію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкрет­ного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосе­редньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була зас­нована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехніч­них робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спец­іальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпе­чення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про пере­гляд Конвенції 1948 року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Пів­нічним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північ­ний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія под­ілена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

439

торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що во­лодіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні дія­ти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦБК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбе­режжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в ме­жах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова арх­іпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжна­родним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку от­римати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морсь­кого права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибе­режні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із за­побігання, скорочення і збереження під контролем заб­руднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

440

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних ко­раблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Припо­лярні держави встановлюють дозвільний порядок ве­дення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює ста­тус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відпов­ідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітари­зованою і нейтралізованною територією, що знаходить­ся під суверенітетом Норвегії. Договором також пе­редбачається вільний доступ на острови і води архіпе­лагу громадян усіх держав-учасниць договору для про­ведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними держа­вами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Ка­нада) декларації, була створена нова регіональна міжна­родна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взає­
модії арктичних держав при активній участі корін­
них народів Півночі й інших жителів Арктики із
загальноарктичних питань;

• контроль і координація виконання екологіч­
  них програм;
  
• розробка, координація і контроль за виконан­
  ням програм стійкого розвитку;
  

— поширення інформації, заохочення інтересу й
освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою.
Неарктичні держави можуть брати участь у діяль­
ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна,
що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і
наукова держава, повинна використовувати потенційні
можливості цієї організації з метою створення нового

441

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташова­ний навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російсь­ких судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашинг­тонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма дер­жавами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкри­тий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запро­шена приєднатися до Договору за згодою всіх договір­них сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснюва­ти викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персо­налу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна ви­користовуватися міжнародним співтовариством у мир­них цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі те­риторіальні претензії держав в Антарктиці «заморо­жувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра кон­тиненту містять великі мінеральні багатства. На пре­тензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

442

ція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зелан­дія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знай­дений досить оригінальний: держави-учасниці Дого­вору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарк­тики — Протокол про охорону навколишнього середо­вища, що став практично складовою частиною Догово­ру про Антарктику. Ним фактично заморожується (за­бороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геолого­розвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, тер­міном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дос­лідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фа­радей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые
   и геополитические проблемы. — М., 1997.
   
2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном пра­
   ве. — М., 1958.
   
3. Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития
   режима. — М., 1989.
   
4. Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное реч­
   ное право. — М., 1993.
   
5. Клименко Б.М. Государственная территория. —
   М., 1974.
   
6. Клименко Б.М. Мирное решение территориаль­
   ных споров. — М., 1982.
   
7. Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современ­
   ность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.
   

443


Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює вза­ємовідносини між своїми суб'єктами — державами, між­народними організаціями й іншими міжнародними ін­ституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Про­те для цього їм необхідно бути належним чином пред­ставленими управомоченими на це органами або особа­ми, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держа­ви, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зноси­нах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх еко­номічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у ши­рокому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на те­риторії держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій ін­дивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної дер­жави, взята в сукупності всіх держав, в основному фор­мує в широкому розумінні систему міжнародних відно­син. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна ви­значити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особ­ливих державних органів зв'язку і відносини між дер­жавами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійс­нюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладають­ся з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Предметом його ре­гулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське пра­во. Державами укладена також значна кількість дво­сторонніх договорів, що стосуються юридичного стату­су і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зно­син. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загаль­ного міжнародного права, норми універсальних і лока­льних міжнародних договорів, що також регулюють ши­роке коло питань представництва держав у міжнарод-


444

445

ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загально­го міжнародного права, що складається із системи юри­дичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офі­ційних органів, що виступають у міжнародному спілку­ванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійс­нення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфе­ри дії органів зовнішніх зносин:

1. дипломатичну — на рівні традиційних каналів
   (міністерство закордонних справ — посольства і мі­
   сії за кордоном);
   
2. консульську сферу;
   
3. дипломатичну діяльність на рівні спеціальних
   місій;
   
4. здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності
   з представництва держав у їхніх відносинах із між­
   народними організаціями.
   

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упоряд­кованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнарод­ного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набра­ла сили з 1964 року), Віденська конвенція про консуль­ські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 груд­ня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що ко­ристуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набра­ли сили з 1977 року) і Віденська конвенція про пред­ставництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів мож­на визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: диплома­тичного права; консульського права; права спеціаль­них місій; так званого дипломатичного права міжнарод­них організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти само­стійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіцій­них відносин з іншими державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тіль­ки про можливість діяти відповідно до власного волеви­явлення, але і про захист такої можливості за допомо­гою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи од­ним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елемен­тів. До них насамперед належить так зване право посоль­ства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжна­родне спілкування). Розрізняють активне право посоль­ства — право держави спрямовувати своїх дипломати­чних і консульських представників у закордонні дер­жави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держа­ви визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установле­ні дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкри­ли свої посольства в Україні, посли 41 країни світу вико­нують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-


446

447

твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у між­народному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у між­народні органи ad hoc. При розширювальному тлума­ченні права держав на участь у міжнародному спілку­ванні сюди ж можна віднести: право на участь у ство­ренні норм міжнародного права; право на участь у за­гальних міжнародних договорах; право на виклад офі­ційної позиції кожної держави з тих або інших пи­тань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

2. Органи зовнішніх зносин держави

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими держа­вами й іншими суб'єктами міжнародного права держа­ви створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція орга­ну зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, між­народними організаціями й іншими суб'єктами міжна­родного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити ін­шим державам та іншим суб'єктам міжнародного

448

права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реаліза­ція визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на:

• внутрішньодержавні органи, що постійно знахо­
  дяться на території даної держави;
  
• закордонні органи зовнішніх зносин, що перебува­
  ють за межами даної держави.
  

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної ком­петенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представля­ють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, пар­ламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закор­донних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства за­кордонних справ) і центральні відомства, тому що у від­повідності зі своєю профільною компетенцією вони здій­снюють визначені зовнішні функції, для чого в них ство­рюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загаль­ної компетенції визначають основи зовнішньої політи­ки держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрово­го складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних за­конах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовніш­ньої політики об'єктивно пов'язане із формою держа­ви. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

449

В Україні був розроблений і прийнятий парламен­том — Верховною Радою України — документ, що ви­значає зовнішньополітичйу стратегію держави на три­валу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому доку­менті закріплена система пріоритетів зовнішньої полі­тики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'я­зані з першочерговими задачами входження незалеж­ної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близьки­ми державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президен­том України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в ньо­го відповідних коректив.

У структуру внутрішньодержавних органів зовніш­ніх зносин України входить:

• парламент — Верховна Рада України;