Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком виз­нається громадянин Укра 3. Припинення громадянства 4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15 Зако­ну України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином-України, а другий — осо­бою без громадянства, став громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлен­ня незалежно від того, проживає вона постійно в Ук­раїні чи за кордоном.

366

Дитина, яка є особою без громадянства або інозем­цем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадя­нином України, а другий — іноземцем, стає громадяни­ном України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона по­стійно в Україні чи за кордоном, (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та з осо­бою без громадянства або іноземцем, над якою встанов­лено опіку чи піклування осіб, одна а яких є громадя­нином України, а друга — іноземцем, став громадяни­ном України з моменту прийняття рішення про вста­новлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набував гро­мадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком виз­нається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, пе­редбаченому цією статтею, є дата народження дитини або, дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

367

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. ' Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з грома­дянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадян­ства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалеж­но від того, проживає вона постійно в Україні чи за кор­доном, за відсутності обставин, передбачених законодав­ством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передба­чених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий упов­новаженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у гро­мадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмо­ву від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона до­веде, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві Ук­раїни лише після припинення іноземного громадянства. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадян-

368

ства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з яки­ми передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадян­ства України. Реінтеграція звичайно носить індивіду­альний характер, на відміну від репатріації, що харак­теризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення грома­дянства шляхом повернення в країну свого громадян­ства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. пере­міщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору грома­дянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передба­чена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій дер­жаві або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуаль­ною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеч­чини і країн деяких її союзників поверталися на батьк­івщину сотні тисяч військовополонених, примусово вик­радених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селила­ся в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатр­іації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення еконо­мічного добробуту в нових державах — республіках ко­лишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

369

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання грома­дянства є насамперед формальним вираженням вдяч­ності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випад­ки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: амери­канському президентові Дж. Вашингтону, англійсько­му філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (пер­винного) громадянства. Воно носило символічний ха­рактер і не мало якихось юридичних наслідків, зокре­ма, не створювало прав і обов'язків між таким грома­дянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, по­чесним громадянином якої він був. В даний час на­дання громадянства може мати місце і з інших, часті­ше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із те­риторіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що пе­реходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені дого­вором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця терито­рія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію сво-

370

го проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехослова­цькою республікою був укладений договір про Закар­патську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи українсь­кої і російської національностей, що мешкають на тери­торії Чехословаччини (у Словаччині), мають право оп­тації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національ­ностей, що мешкали на території Закарпатської Украї­ни і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протя­гом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русин­ської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивіду­альному порядку (при одруженні, при ліквідації под­війного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на ос­нові добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної уго­ди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає авто­матичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході кон­ференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього

371

Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемо­ги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські до­кументи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підда­них Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Дру­гої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населен­ня, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, пробле­ма Данцига і данцизького коридора).

3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує де­кілька засобів припинення громадянства. До них на­лежать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвен­цією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У ви­ході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства Ук­раїни, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримі­нальній справі або стосовно якої в Україні є обвину­вальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає ви-

372

конанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояс­нюється насамперед тим, що В «запуску» такого механіз­му припинення громадянства ініціатива належить ви­нятково державі, тобто індивід позбавляється грома­дянства не тільки з волі держави, але і з його ініціати­ви. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припи­нення громадянства. Насамперед слід зазначити За­гальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 сер­пня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або гру­пове позбавлення громадянства з расових, етнічних, ре­лігійних або політичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбав­лення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських дер­жав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водно­час не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже час­то практикувалося позбавлення громадянства за полі­тичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні грома­дянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР

373

така практика була згодом засуджена, вона донині на­гадує нам про найбрутальніше порушення прав люди­ни з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-пра­вовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільнрго характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжна­родних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприк­лад, розділ III Закону в початковій редакції носив най­менування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадян­ства України та скасування рішень про набуття грома­дянства України». Такі зміни, як вважається, були вне­сені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимоло­гічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Ук­раїні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законода­вець пійшов шляхом формального закріплення в нор­мативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від

18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним

повноліття добровільно набув громадянство іншої

держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держа­ви вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої дер­жави або якщо він добровільно отримав документ, що

підтверджує наявність набуття ним іноземного грома­дянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство іншої дер­
жави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув гро­
мадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її
громадянство надано громадянину України автома­
тично без його добровільного волевиявлення і він не
отримав добровільно документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;

2. якщо іноземець набув громадянство України і не
   подав документ про припинення іноземного громадян­
   ства або декларацію про відмову від нього;
   
3. якщо іноземець набув громадянство України і
   скористався правами або виконав обов'язки, які надає
   чи покладає на нього іноземне громадянство;
   
4. якщо особа набула громадянство України внаслі­
   док подання свідомо неправдивих відомостей або фаль­
   шивих документів;
   
5. якщо громадянин України без згоди державних
   органів України добровільно вступив на військову служ­
   бу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи,
   органи юстиції або органи державної влади чи органи
   місцевого самоврядування іншої держави.
   

Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.

Важливим положенням закону є і те, що за грома­дянином України не визнається приналежність до іно­земного громадянства до ухвалення рішення про втра­ту громадянства України. Таким чином, учинення заз­начених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.



374

375

У цілому зміст статті 18 українського закону про гро­мадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій дер­жаві, отримання винагороди від іншої держави, прино­шення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «поз-, бавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі зга­дується втрата громадянства, у зв'язку з представлен­ням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початко­вій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семи­річний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного дого­вору має місце у випадках зміни статусу території,, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення за­конодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадян-ство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території дер­жави, що застосовує принцип «права грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип

376

оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одру­ження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її од­руженні з іноземцем (наприклад, Франція, США, Шве­ція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадян­ства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне гро­мадянство, зокрема, на основі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в почат­ковій редакції статті 10 Закону України «Про грома­дянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване по­ложення, відповідно до якого:

«За особою, що є громадянином України, не признаєть­ся приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей закон припускав можливість виникнен­ня подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається.

Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона пе­ребуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'я­зання стосовно іншої держави. Кожна держава, у гро­мадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього вико­нання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадян­ство, властиве деяким складним державам. Так, под-

377

війне громадянство, як уже відзначалося, належало гро­мадянам СРСР, тому що вони були громадянами Со­юзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі стат­ті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний гро­мадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із под­війним громадянством, використовується принцип виз­начення ефективного громадянства. Ефективне грома­дянство пов'язане з необхідністю визначення фактич­ного або переважного громадянства біпатрида для вирі­шення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її ро­боти, місця перебування її майна, насамперед нерухо­мого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостері­гається ординарна міграція населення в межах Євро­пейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних при­чин, наприклад при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла
добровільно або втратила громадянство своєї держави
і не набула громадянства в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання
громадянства іншої держави, що дається через п'ять-
десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого
не надає жінці автоматично громадянства чоловіка
(СІЛА, Франція), а сама жінка має громадянство краї­
ни, законодавство якої керується принципом «дру­
жина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);

г) у результаті народження від батьків, які втратили
громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай дума­
ють, що статус апатридів наближений або відповідає ста­
тусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в
ряді випадків навіть закликає держави надавати апат­
ридам такий же статус, як і власним громадянам. Це
стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і
свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4),
права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за
наймом (п. 2 статті 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апат­риди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадян­ства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відпо­відних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках де­які заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжна­родного права про зовнішні зносини держав, кодифіко­ваним нині в ряді універсальних конвенцій, діти дип­ломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законо­давства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про гро­мадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.