Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание Міжнародно-правові питання громадянства 2. Способи набуття громадянства

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

Література:

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право у
   галузі прав людини. — К., 1997.
   
2. Карташкин В.А. Международная защита прав
   человека. Основные вопросы сотрудничества госу­
   дарств. — М., 1976.
   
3. Карташкин В.А. Международная защита прав
   человека. — М., 1985.
   
4. Карташкин В.А. Права человека в международ­
   ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.
   
5. Мовчан А.П. Права человека и международные
   отношения. — М., 1982.
   
6. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со­
   глашений о правах человека. — М., 1986.
   
7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы,
   реальность. — М., 1991.
   
8. Энтин М.Л. Международные гарантии прав чело­
   века. Практика Совета Европы. — М., 1992.
   

Розділ 11

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВА

1. Громадянство та його значення для міжнародного права

Основу правового статусу індивіда утворюють право­відносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.

У вітчизняній науці міжнародного права і законо­давстві з питань громадянства є багато визначень інсти­туту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.

Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпоряд­кування даної особи суверенній владі відповідної дер­жави незалежно від свого місцезнаходження... Грома­дянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Грома­дянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордо­ном він не переривається».

З приводу такого формулювання громадянства ви­никає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що грома­дянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий

349

суверенній владі держави своєї громадянської прина­лежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспіль­ства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.

Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».

Тому найбільш оптимальним формулюванням гро­мадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.

Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:

• громадянство — це правовий зв'язок особи і
  держави (суб'єкти цього відношення пов'язані
  юридичними правами й обов'язками);
  
• юридичні права й обов'язки між суб'єктами
  правовідносин громадянства носять взаємний ха­
  рактер: держава вправі вимагати від особи поваги і
  дотримання своїх законів, але в той же час зобов'я­
  зана здійснювати захист цієї особи як на своїй
  

території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;

• громадянство — це політичний зв'язок особи і
  держави, тому що припускає той або інший ступінь
  участі особи в управлінні справами держави і
  суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату
  податків та ін.;
  
• сталість такого зв'язку припускає наявність
  потенційної можливості його розірвання (особа вправі
  

.' вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є ви­нятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими держа­вами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичай­но не визнають приналежність даного індивіда грома­дянству іншої держави. Але це лише ускладнює стано­вище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадян­ство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою призна-


350

351

валася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Укра­їною. Хоча в договірній практиці України такі при­клади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Як­що громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у пра­вових відносинах з Україною від визнається лише гро­мадянином України.

Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законо­давчо встановлено також подвійне, або одночасне грома­дянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосу­вання при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього до­статньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної респуб­ліки і знаходяться в ній тимчасово.

У доктрині міжнародного права і національного за­конодавства деяких держав замість терміна «громадян-

ство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:

• по-перше, є інститутом монархічної держави і
  означає політико-правовий зв'язок підданого з
  монархом;
  
• по-друге, такий правовий зв'язок характери­
  зується не взаємним і рівнообов'язковим, як при
  громадянстві, а одностороннім характером: підданий
  виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх
  щодо індивіда має тільки права;
  
• у третіх, в історичній ретроспективі інститут
  підданства передував виникненню інституту грома­
  дянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних
  революцій.
  

Варто враховувати, що в деяких сучасних монархі­ях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО лип­ня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління викорис­товується поняття громадянства.

Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.

Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної дер­жави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбачено­му законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадян­ство України, є:

1. Паспорт громадянина України;
   
2. Свідоцтво про належність до громадянства Ук­
   раїни;
   
3. Паспорт громадянина України для виїзду за кор­
   дон;
   

352

353

4. Тимчасове посвідчення громадянина України;
   
5. Проїзний документ дитини;
   
6. Дипломатичний паспорт;
   
7. Службовий пасорт;
   
8. Посвідчення особи моряка;
   
9. Посвідчення члена екіпажу;
   

10. Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа,

яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь дер­жави взагалі. У місці свого перебування апатрид одер­жує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на прожи­вання.

Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші доку­менти громадянина двох або декількох держав. У цьо­му випадку іноді виникає необхідність визначення ефек­тивного громадянства, що особливо важливо в колізій­ному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цив­ільних, сімейних, трудових та ін.).

Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадяни­ном, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає пас­порт громадянина (підданого) іноземної держави.

Особливу увагу слід звернути на застосування тер­міна «іноземці», використовуваного в законодавстві ба­гатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадя­ни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без грома­дянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам

розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, вхо­дять не громадяни конкретної держави, а тільки іно­земні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазна­чити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «інозе­мець» , під яким розуміє особу, яка не перебуває в грома­дянстві України і є громадянином (підданим) іншої дер­жави або держав, тобто фактично іноземного громадя­нина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апат­рида.

На наш погляд, таке використання термінів не є вда­лим, та призводить до плутанини.

Національне законодавство багатьох держав розріз­няє декілька категорій іноземців: постійно проживаю­чих на території держави; перебуваючих (які знахо­дяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатич­ним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має свої особливості.

Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:

• проживання на території України на законних
  підставах — це проживання в Україні іноземця чи ос -
  би без громадянства, які мають у паспорті громадяниі і
  колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постій­
  ну чи тимчасову прописку на території України, або
  зареєстрували на території України свій національний
  паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове
  проживання на території України, або їм надано статус
  біженця чи притулок в Україні;
  
• безперервне проживання на території України —
  це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за
  кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в
  сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про
  безперервне проживання виїзд особи за кордон у служ­
  бове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікуван­
  ня за рекомендацією відповідного медичного закладу або
  зміна особою місця проживання на території України.
  

354

355

Порівняльний аналіз нормативно-правового регулю­вання інституту громадянства, а також його міжнарод­но-правова регламентація, дає можливість виділити виз­начені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:

Загальні положення (субінститути)

1. Поняття громадянства та принципи його законо­
   давчого регулювання.
   
2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне
   громадянство.
   
3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і на­
   буттю громадянства.
   

Приналежність до громадянства або визнання гро­мадянства

4. Визначення поняття приналежності до громадян­
   ства та її найпростіші форми.
   
5. Визнання громадянства.
   
6. Особливі форми визначення приналежності до
   громадянства в різних країнах.
   

Набуття громадянства, його способи, і умови

7. Визначення (закріплення) підстав і інших загаль­
   них умов набуття громадянства.
   
8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оп­
   тація.
   

9. Відновлення в громадянстві.
Припинення громадянства

10. Підстави (види) припинення громадянства.
    
11. Вихід із громадянства.
    
12. Втрата і позбавлення громадянства.
    

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадян­ства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; ви­конання рішень у справах про громадянство і їх ос­карження — охоплюють не тільки суміжні інститути

356

сімейного, цивільного, конституційного й адміністратив­ного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних уго­дах між державами з питань громадянства.

2. Способи набуття громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:

• філіація;
  
• натуралізація (іноді именована укоріненням);
  
• оптація і трансферт;
  
• змішана система набуття громадянства.
  

Ці способи не суперечать смислу п. 1 статті 1 Кон­венції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серп­ня 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство на­дається: а) при народженні, на підставі закону, або б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересо­ваною особою або від її імені відповідно до закону дер­жави».

Виходячи з цих положень, в національному законо­давстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України:

1. за народженням;
   
2. за територіальним походженням;
   
3. внаслідок прийняття до громадянства;
   
4. внаслідок поновлення у громадянстві;
   
5. внаслідок усиновлення;
   
6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
   піклування;
   
7. внаслідок встановлення над особою, визнаною су­
   дом недієздатною, опіки;
   
8. у зв'язку з перебуванням у громадянстві України
   одного чи обох батьків дитини;
   

Філіація (від лат. filius — син) — набуття грома­дянства за народженням. У порядку філіації грома­дянство набувається на підставі двох принципів:

357

• громадянство за принципом «права грунту» (jus
  soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держа­
  ви, на території якої вона народилася. При цьому гро­
  мадянство його батьків не має значення. Принцип «пра­
  ва грунту», який ще називають територіальним прин­
  ципом, застосовується в основному в країнах Латинської
  Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цьо­
  го регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприк­
  лад, дитина, яка народилася від громадян України в
  Аргентині, нарівні з українським громадянством одер­
  жить і аргентинське громадянство (у такий спосіб ви­
  никає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка
  народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто
  за межами території Аргентини, признається інозем­
  цем. Водночас слід враховувати, що принцип «права
  грунту» у чистому виді не застосовується ніде;
  
• громадянство за принципом «права крові» (jus
  sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків
  незалежно від місця народження. Існує дві концепції
  «права крові». Перша з них заснована на принципі
  «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чолові­
  ка, її значення полягає в тому, що при розрізненні гро­
  мадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і
  лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері.
  Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і,
  відповідно до неї, дитина при різному громадянстві
  батьків одержує громадянство батька або матері.
  

В Україні діє принцип «права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в грома­дянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виник­нути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про громадянство різних держав. Зокре­ма, це належить до випадків, коли батьки дитини є гро­мадянами різних держав. В Україні ця проблема вирі­шується на підставі положень статті 7 згаданого Зако-

358

ну. Особа, яка має право на набуття громадянства Ук­раїни за народженням, є громадянином України з мо­менту народження.

Вже відзначалося, що принципи «права крові» і «пра­ва грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон Украї­ни «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні моди­фікації цього принципу. Так:

• особа, яка народилася на території України від
  осіб без громадянства, які на законних підставах про­
  живають на території України, є громадянином Ук­
  раїни;
  
• особа, яка народилася за межами України від осіб
  без громадянства, які постійно на законних підставах
  проживають на території України, і не набула за на­
  родженням громадянства іншої держави, є громадяни­
  ном України;
  
• особа, яка народилася на території України від
  іноземців, які постійно на законних підставах прожи­
  вають на території України, і не набула за народжен­
  ням громадянства жодного з батьків, є громадянином
  України;
  
• особа, яка народилася на території України, одно­
  му з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
  притулок в Україні, і не набула за народженням грома­
  дянства жодного з батьків або набула за народженням
  громадянство того з батьків, якому надано статус біжен­
  ця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином
  України;
  
• особа, яка народилася на території України від
  іноземця і особи без громадянства, які постійно на за­
  конних підставах проживають на території України, і
  не набула за народженням громадянства того з батьків,
  який є іноземцем, є громадянином України;
  
• новонароджена дитина, знайдена на території Ук­
  раїни, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадяни­
  ном України; (стаття 7 Закону України від 18 січня
  2001 року).
  

359

Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на тери­торії нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 7 Закону використовував форму­лювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відпові­дає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встано­вила, що: «Знайда, який перебуває на території держа­ви, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій те­риторії від батьків, котрі мають громадянство цієї дер­жави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Кон­венції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами пев­ної держави, коли визначення громадянства вважаєть­ся дуже важким: «Народження на судні або на повітря­ному кораблі вважається таким, що має місце на тери­торії тієї держави, під прапором котрої це судно пла­ває, або на території тієї держави, у котрій цей повітря­ний корабель зареєстрований...».

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадян­ства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважа­ються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до гро­мадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нор­мами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з на­родженням, по суті, не відрізняється від визнання дити­ни громадянином держави, тобто приналежним до гро­мадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»). Але, по-перше, таке виз­нання відбувається щодня й щогодинно і не обумовле-

360

но вступом у силу закону про громадянство. Прина­лежність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії прожи­ваючих за кордоном) установлюється саме на дату всту­пу в силу закону про громадянство. По-друге, вирішен­ня питання про громадянство дитини не безумовно: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип грунту») і т.п. У цілому, це достатньо велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особ­ливий субінститут. Тому визнання громадянства або приналежність до громадянства у зв'язку з народжен­ням можна і практично зручніше розглядати не серед способів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не вказуючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (на­щадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордо­ном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до вступу закону в силу і т.п.).

Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини на­селення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, які мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент
проголошення незалежності України (24 серпня
1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які

361

на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав;

3. особи, які прибули в Україну на постійне
   проживання після 13 листопада 1991 року і яким
   у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
   1974 року органами внутрішніх справ України
   внесено напис «громадянин України», а також діти
   таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну,
   якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли
   повноліття;
   
4. особи, які набули громадянство України
   відповідно до законів України та міжнародних
   договорів України.
   

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2— з 13 листопада 1991 року», а у пункті 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство Ук­раїни.

Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийнят­тя) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апат­рид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповід­но до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу Законів США, особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п'яти років, після одержання законного дозволу на прожи­вання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє

362

високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосов­но до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

У відповідності зі статтею 19 Закону Російської Фе­дерації «Про громадянство РФ» у редакції від 17 черв­ня 1993 року, дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотатися про прийняття у громадянство Рос­ійської Федерації незалежно від походження, соціаль­ного стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою приймання у громадян­ство Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних грома­дян і осіб без громадянства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими зако­ном Російської Федерації, договором Російської Феде­рації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на території Російській Федерації вва­жається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації для навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують прийняття у громадянство Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування у громадянстві ко­лишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дитини, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень в галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що пред­ставляють інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Російській Фе­дерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; ґ) одержання за­хистку на території Російської Федерації; є) перебу­вання у минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

363

В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону Украї­ни від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прий­няті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України
та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство
або неперебування в іноземному громадянстві (для
осіб, які були громадянами держав, міжнародні
договори України з якими дозволяють особам звер­
татися для набуття громадянства України за умови,
якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прий­няття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого докумен­та, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від інозем­ного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори Украї­ни з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не в громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинен­ня особами громадянства цих держав одночасно з на­буттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набут­тям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

364

3) безперервне проживання на законних підставах
на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підста­вах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на за­конних підставах та перебувала з громадянином Ук­раїни понад два роки у шлюбі, який припинився внаслі­док його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встанов­люється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в

Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у пас­порті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на тери­торії України, а також на осіб, яким надано статус біжен­ця в Україні або притулок в Україні;

5. володіння державною мовою або її розуміння в
   обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не по­
   ширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,
   глухі, німі);
   
6. наявність законних джерел існування. Ця умова
   не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в
   Україні або притулок в Україні.
   

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини дру­гої статті 9 не поширюються на осіб, які мають виз­начні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які про­живають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в

365

Україні, здійснюється без урахування умов, передбаче­них пунктами 1, 3-6 частини другої статті 9 Закону України від 18 січня 2001 року.

У громадянство України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали
геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за
вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке
визнано законодавством України тяжкм злочином.
У практиці натуралізації розрізняють сімейний і

позасімейний порядок набуття громадянства. Під поза-сімейним порядком розуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок ре­гулює набуття громадянства при одруженні або усинов­ленні.

Найбільш часто тут мова йшла про зміну громадян­ства жінки, яка одружилася, причому нерідко така зміна носила автоматичний характер. Конвенція про грома­дянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 установила, що уряди держав, котрі її підписали, вживуть заходи до того, щоб одруження жінки або його розривання не відбувалося «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм проханням громадянство свого чолові­ка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що вступає в шлюб із громадянином України.

Стосмовно набуття громадянства усиновленим ук­раїнське законодавство сприйняло положення, узвичаєні