Міжнародне право

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

відомство іноземних справ — Міністерство закор­
донних справ України;

— міністерства та відомства України.
Відповідно до положень Конституції України Вер­
ховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зов­
нішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні
послання Президента України про внутрішнє і зовніш­
нє становище України; оголошує по представленню Пре­
зидента України стан війни і укладання миру; схвалює
рішення Президента України про використання Зброй­
них Сил України й інших військових формувань у ви­
падку збройної агресії проти України; здійснює конт­
роль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під­
тверджує рішення про надання Україною позик і еконо­
мічної допомоги іноземним державам і міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іно-

450

земних держав, банків і міжнародних фінансових орга­нізацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом тер­мін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ве­дення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суве­ренітету, територіальної цілісності України, дотриман­ня Конституції України (стаття 102 Конституції Укра­їни); він забезпечує державну незалежність, національ­ну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовніш­ньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішен­ня про визнання іноземних держав; призначає і звіль­няє глав дипломатичних представництв України в ін­ших державах і при міжнародних організаціях; при­ймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представ­ників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ра -ги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вно­сить у Верховну Раду України представлення про ого­лошення стану війни і приймає рішення про викорис­тання Збройних Сил України у випадку збройної агре­сії проти неї; приймає рішення про прийняття в грома­дянство і припинення громадянства України; про на­дання притулку в Україні. Президент України здійс­нює інші повноваження, визначені Конституцією Укра­їни (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конститу­ції України: забезпечує державний суверенітет і еконо­мічну самостійність України; здійснює внутрішню і зов­нішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із

451


забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здій­снює заходи із забезпечення обороноздатності і національ­ної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначе­ні Конституцією і законами України, актами Президен­та України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяль­ності держави й організація її дипломатичної діяльно­сті покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ Укра­їни, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх пов­новажень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовні­шньополітичних зв'язків України. У межах своїх пов­новажень МЗС організує виконання актів законодавст­ва України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституці­єю України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

• участь у реалізації державного суверенітету Укра­
  їни в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищен­
  ню міжнародного авторитету держави;
  
• забезпечення в межах своїх повноважень прове­
  дення єдиного зовнішньополітичного курсу України з
  метою всебічного розвитку політичних, економічних, гу­
  манітарних, наукових та інших зв'язків із закордонни­
  ми державами;
  
• розроблення й участь у здійсненні концепції роз­
  витку зовнішньополітичної діяльності держави;
  
• захист прав і інтересів України, її фізичних і юри­
  дичних осіб за кордоном;
  
• аналіз зовнішньополітичної діяльності України,
  розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих
  

452

на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зов­нішньополітичних відносин;

— організація, координація і фінансування роботи
представництв України за кордоном, а також сприяння
діяльності представництв іноземних держав на терито­
рії України та ін.

Відповідно до цих завдань МЗС України:

• розробляє пріоритетні напрямки співробітництва
  з іншими державами;
  
• забезпечує участь України в підготовці міжнарод­
  них договорів з іншими державами і міжнародними ор­
  ганізаціями;
  
• подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про
  підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжна­
  родних договорів або приєднання до них;
  
• вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції
  про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном
  посольств, консульських установ, постійних представ­
  ництв України при міжнародних організаціях і пред­
  ставництв Міністерства закордонних справ в Україні,
  направляє на роботу;
  
• веде облік іноземних представництв, їхнього пер­
  соналу на території України, підтримує з ними контак­
  ти з метою активізації і розширення міжнародного спів­
  робітництва з країнами, які вони представляють;
  
• забезпечує візову політику України, видачу дип­
  ломатичних і службових паспортів;
  
• забезпечує проведення в системі МЗС України єди­
  ної кадрової політики і функціонування структур, по­
  в'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищен­
  ням кваліфікації кадрів для представництв України
  за кордоном;
  
• організує здійснення заходів щодо питань евакуа­
  ції майна і персоналу дипломатичних представництв
  України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;
  

— розробляє і підтверджує кошториси прибутків і
витрат іноземних установ України.

453

Міністерства і відомства України є органами зов­нішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерст­во або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Пре­зидент України. В основі організації системи зовніш­ніх зносин міністерств і відомств України лежить фун­кціональний підхід — об'єктивна необхідність здійс­нення міжнародних контактів з аналогічними мініс­терствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою об­міну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення вини­каючих проблем. Це насамперед належить до мініс­терств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього се­редовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

• постійні органи (дипломатичні представництва:
  посольства і місії, консульські представництва, торгові
  представництва, постійні представництва держав при
  міжнародних організаціях);
  
• тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що
  направляються в інші держави для участі в церемоніаль­
  них заходах, ведення переговорів і вирішення інших
  питань, делегації, що направляються для участі в між­
  народних конференціях).
  

3. Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела

Дипломатичне і консульське право — це галузь між­народного публічного права, що складається з принци­пів і норм, що регламентують і регулюють офіційні від­носини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів

зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі по­в'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародно­му публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представ­ники в ході переговорів почали вирішувати долю поло­нених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визнача­ли режим і діяльність посла як тимчасового представ­ника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячо­річчі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбувають­ся мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступ­ництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призве­ли до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що упов­новажувалися відати зовнішніми зносинами і забезпе­чувалися відповідними грамотами (дипломами) — здво­єними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і станов­лення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були гро­мадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом про-



454

455

ксенії почався процес формування початкових звичай­них норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і кон­сульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і дого­ворів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в ди­пломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). По­сли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особли­вий апарат, що займався зовнішніми зносинами і підлег­лий імператору. Посли призначалися вже імператором.

У Древньому Римі виник консульський інститут па­тронату, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інсти­тут привілеїв та імунітетів послів, головним елемен­том якого виступала особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існува­ли в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталіс­тичного засобу виробництва виникає інститут постійно­го посольства й укладаються норми посольського пра­ва, затверджується принцип повного вилучення дипло-

456

матичного представника з карної, цивільної й адмініст­ративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і кон­сульське право складалося перевалено зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був при­йнятий перший багатосторонній договір із дипломатич­ного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листо­пада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у ди­пломатичній практиці не прижились, у той час як осно­вні положення Віденського протоколу 1815 року зго­дом стали загальновизнаними нормами дипломатич­ного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консуль­ські зносини 1963 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукуп­ність встановлюваних у результаті угоди і забезпечува­них суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулю­ють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміц­нення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відно­син є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консуль­ські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї вхо­дить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої дер­жави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, тор­гових, консульських), у регламентах і постановах між-

457


народних конференцій і організацій, що регулюють ди­пломатичні, консульські й інші відносини дипломатич­ного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і кон­сульського права є те, що в неї, поряд із такими джере­лами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного пра­ва випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвен­ції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зно­сини 1963 року містить аналогічне положення.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і кон­сульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про диплома­тичні і консульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конфе­ренції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, резуль­татом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвен­ції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були про­довжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжна­родними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рам­ках світового співтовариства зазначених конвенцій уні­версального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють пи-

458

тання дипломатичного і консульського права: Гавансь­ка конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд бага­тосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статич­ною галуззю міжнародного публічного права, воно ди­намічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких нале­жить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел диплома­тичного і консульського права, що прийняті держава­ми в рамках внутрішньодержавного права. Є такі дже­рела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як» наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва Украї­ни за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних дер­жав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях

459


1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі ди­пломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутріш­ньодержавна діяльність держав з регламентації дипло­матичних і консульських відносин повинна відповіда­ти таким основним принципам і нормам:

• закріпленим у Конституції і законах держави
  (в галузі адміністративного, цивільного, карного, морсь­
  кого права і т.п.);
  
• міжнародного публічного і міжнародного приват­
  ного права;
  

• дипломатичного і консульського права;
  
• а також міжнародно-правовій практиці держав.
  

4. Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовніш­ніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатич­них зносин із нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представницт­во є родовим поняттям, що визначає різні види закор­донних органів зовнішніх зносин держави, які здійсню­ють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв: по­сольства і місії. Суттєвих розходжень між посольства­ми і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обмі­ну дипломатичними представництвами на рівні по­сольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представ­ництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини вста­новлюються на підставі угоди між відповідними дер-

460

жавами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатич­них представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу дер­жаву, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

5. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатично­го представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

• представницька функція, що полягає в представ­
  ництві держави, яка акредитує, у державі перебування;
  
• захист у державі перебування інтересів держави,
  що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються
  міжнародним правом;
  
• ведення переговорів з урядом держави перебу­
  вання;
  
• інформаційна функція — з'ясовування всіма за­
  конними способами умов і подій у державі перебування
  і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;
  
• функція заохочення дружніх відносин між дер­
  жавою, що акредитує, і державою перебування та роз­
  виток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культу­
  ри і науки.
  

Представницька функція полягає в тому, що дипло­матичне представництво держави, що акредитує, пред­ставляє її в державі перебування в повному обсязі, тоб­то воно вправі цілком представляти її політичні, еко­номічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функ-

461



ція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на пред­ставництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представ­ництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представ­ництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представниц­тва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функ­ції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції підфункцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси дер­жави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосов­но фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які зна­ходяться в правовому зв'язку з державою, що акреди­тує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики виробле­ні критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається
тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основ­
ному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчи­
нення особою правопорушення, а тільки після того,
як посольством вичерпані всі законні засоби, що пе­
редбачені рамками законодавства держави перебу­
вання (суть дипломатичного захисту полягає не стіль­
ки в правовому захисті громадянина, скільки в його
політичному захисті, оскільки до цього питання при­
єднуються політичне керівництво й інші центральні
органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним
громадянам, громадянам країни перебування або апа­
тридам (функція дипломатичного захисту не збіга­
ється з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни пере­бування є основною процесуальною функцією, що вка­зує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спіл­кування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представницт­ва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатич­не представництво має право всіма легальними, припус­тимими засобами (у рамках законодавства країни пере­бування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстанов­ки в державі перебування, розставлення в ній політич­них сил, економічної ситуації в країні й інших питань. Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходять­ся на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган дер­жави країни перебування, вправі звернутися в дипло­матичне представництво з запитом про надання інте­ресуючої його інформації з конкретних питань. Водно­час: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни пе­ребування.

Якщо всі перераховані вище функції були виробле­ні в процесі тривалої міжнародної практики, то функ­ція зміцнення дружніх відносин між державами і спів­робітництва в галузі економіки, культури і науки з'яви­лася вже в сучасний період. Ця функція була запропо­нована делегацією Чехословаччини в процесі проведення


462

463

Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми ре­алізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встанов­люються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

6. Глава і персонал

дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представниц­тва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офі­ційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акре­дитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифіка­ції не існувало, що нерідко призводило з приводу стар­шинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Ві­денським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноваже­ний при главі держави;

/77 клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю кла­сифікацію класом міністра-резидента, що зайняв пози­цію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дип­ломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову

класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Кон­венції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при