Міжнародне право

Вид материала

Документы

Содержание 3. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни Стан війни Оголошення війни 4. Учасники збройних конфліктів Методи ведення війни

Подобный материал:

• План: Вступ. Що таке міжнародне право? Яку роль відіграє міжнародне право в історичному, 142.91kb.
• Законодавства, 446.39kb.
• Реферат на тему: Міжнародне публічне право І міжнародне приватне право, їх значення, 64.14kb.
• Робоча навчальна програма для студентів III курсу зі спеціальності „міжнародне право, 881.09kb.
• Одеська національна юридична академія, 548.25kb.
• Прикарпатський національний університет імені василя стефаника, 1123.13kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка, 1283.07kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 3071.65kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка осетинська ганна анатоліївна, 355.9kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.

І

ного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єк­та. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою неза­
лежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колек­
тивні збройні заходи для підтримання миру і між­
народного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І між­народними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іно­земної окупації і проти расистських режимів у здійс­нення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на терито­рії будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, зна­ходячись під відповідальним командуванням, здійсню­ють такий контроль над частиною її території, що до­зволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма­ють такі ознаки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті зброй­
них сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумов­
люють обстановку внутрішньої напруженості, внут­
рішні заворушення, не можуть вважатися конфлік­
тами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і на­
явність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі
спорадичні виступи погано організованих груп не
можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж­
народного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над части­ною території держави.


590

591

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім кон­фліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюю­чою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку
органи;

в) установили свою владу на частиною території
держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв
війни».

Як раніше відзначалося, визнання повстанців «вою­ючою стороною» виключає застосування до них націо­нального кримінального законодавства про відповідаль­ність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці мо­жуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них до­помогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні кон­флікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх оби­дві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не по­винні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здій­снюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтер­венції», їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають зброй-

592

ні конфлікти міжнаціонального або релігійного харак­теру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення крово­пролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допо­мога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду дер­жави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітар­на» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризова­ні збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою при­зупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

3. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні почина­тися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення вій­ни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошен­ня війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

• шляхом звернення до власного народу;
  
• шляхом звернення до народу або уряду держави-
  супротивника;
  
• шляхом звернення до світового співтовариства.
  

Особливий спосіб оголошення війни — ультима­тум — категорична вимога, яка не допускає ніяких по­дальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, кот­рий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою,

593

що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вва­жаються такими, що знаходяться в рамках міжнарод­ного права, відповідно до статті II Конвенції про визна­чення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголо­шення державою війни першою розглядається як аг­ресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголо­шення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на
територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа­
ція, який би тимчасовий характер вона не носила,
що є результатом такого вторгнення або нападу, або
будь-яка з застосуванням сили анексія території
іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними силами держави те­
риторії іншої держави або застосування будь-якої
зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або берегів держави збройними
силами іншої держави;

г) напад збройними силами держави на сухопутні,
морські або повітряні сили або морські і повітряні
флоти іншої держави;

д) застосування збройних сил однієї держави, що
знаходяться на території іншої держави за згодою з
державою, що приймає, з порушенням умов, передба­
чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе­
ребування на такій території після припинення дії
угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розгляда­тися як кваліфікуюча обставина при визначенні відпо­відальності, але і так званий casus belli (привід для вій­ни) — безпосередній формальний привід, що веде до

594

виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку во­єнних дій і служив виправданням війни і цілям при­ховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослі­дників вважають, що події навколо німецької радіостан­ції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясу­валося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спро­вокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіще­ний нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить меха­нізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану вій­ни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення ого­лошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слі­дують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін пев­них правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і кон­
сульські відносини (дипломатичному і консульському
персоналу забезпечуються захист і можливість безпе­
решкодно залишити територію противника). На час
збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави
на території іншої представляє зазвичай нейтральна дер­
жава, що має дипломатичні відносини з обома воюючи­
ми сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжна­
родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, при­
пиняють дію двосторонні політичні, економічні, куль­
турні угоди між воюючими державами. Багатосторонні
договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран­
зиту та ін.) припиняються;

595

• починають діяти міжнародні норми, прийняті спе­
  ціально для періоду збройного конфлікту (союзні дого­
  вори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори
  стосовно правил ведення війни, причому останні не мо­
  жуть бути денонсовані і т.п.);
  
• припиняються і забороняються економічні, торго­
  ві, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і
  фізичними особами воюючої сторони;
  

— майно, що є власністю ворожої держави (крім
майна дипломатичних представництв і консульських
установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходяться до почат­
ку війни у ворожих портах, повинні залишити порт про­
тивника (для цього встановлюється розумний термін
для вільного виходу з територіальних вод держави-су-
противника — індульт, після закінчення котрого такі
судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення
війни незалежно від їхньої приналежності (державі,
приватним компаніям або особам); військові кораблі
підлягають обов'язковій реквізиції;

• до громадян ворожої держави може бути засто­
  сований спеціальний режим (обмеження пересування,
  примусове поселення у відведених владою місцях, ін­
  тернування та ін.);
  
• власні громадяни діляться на мирне населення і
  збройні сили.
  

Війна завжди ведеться у визначених просторових ме­жах. Театр війни — це територія воюючих сторін, від­крите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітря­ний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія дер­жави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати в якості театру вій­ни нейтралізованні території, територію нейтральних

596

держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазь­кої конвенції — 1954 року зосереджені культурні цін­ності.

4. Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих дер­жав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається дер­жавний характер. Під час збройних конфліктів насе­лення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (ци­вільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві катего­рії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1. воюючі (комбатанти);
   
2. ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).
   Комбатанти — це особи, які входять до складу
   

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. По­трапивши в полон, комбатанти набувають статусу вій­ськовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюю­чої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний пер­сонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом во­єнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів за­боронено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для

597

самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набува­ють статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

• особовий склад регулярних збройних сил;
  
• ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не
  вхідні до складу регулярних збройних сил;
  
• особовий склад рухів опору і партизанських фор­
  мувань;
  
• особи, які надають допомогу збройним силам, але
  участі в бойових діях не приймають;
  
• члени екіпажів торгових суден і цивільних літа­
  ків, які надають допомогу воюючим;
  
• населення, що при наближенні противника взяло­
  ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри­
  мується законів і звичаїв війни.
  

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умо­вам:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під­
порядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак від­
мінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв
війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувала­ся дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насам­перед тією шкодою, що партизани завдавали регуляр­ним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандита­ми, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загаль­ними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відпові­дальна особа (зазвичай цивільна особа);

598

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн­
них комбатантів, що носять воєнну форму, погони,
емблеми, партизани в основному носять цивільний
одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра­
дянські партизани в період Другої світової війни
носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового
протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій
1949 року конкретизує це положення: партизани
повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн­
ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо­
дитися на очах у противника в ході розгортання в
бойові порядки, що передує початку нападу, у якому
вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських за­гонів при потрапленні в полон признаються комбатан­тами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і прони­кають у розташування супротивника з метою збору ві­домостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військово­полонених. Розвідник не може нести кримінальну від­повідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигу­нів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фаль­шивими приводами, збирають відомості в районі воєн­них дій. На цих осіб режим воєнного полону не поши­рюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазут­чика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свід­чить про його приналежність до збройних сил своєї держави.

Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповід­но до міжнародних угод знаходяться в іншій державі

599

для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і на­вчанні особового складу збройних сил. Радники й ін­структори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомага­ють в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цьо­го явища, що шириться, що викликає з боку міжнарод­ного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає на­йманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додат­кового протоколу І від 1977 року до Женевських кон­венцій 1949 року. Відповідно до цього документу най­манець не має статусу комбатанта або військовополоне­ного. Можна виділити такі ознаки найманця:

• він спеціально завербований на місці або за кор­
  доном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;
  
• він фактично приймає безпосередню участь у во­
  єнних діях;
  
• він бере участь у воєнних діях, керуючись голов­
  ним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому
  дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що
  знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що
  істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачува­
  ну комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять
  в особовий склад збройних сил даної сторони;
  
• він не є ні громадянином сторони, що знаходиться
  в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території,
  контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;
  
• не входить в особовий склад збройних сил сторо­
  ни, що знаходиться в конфлікті;
  

—і не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обо­в'язків у якості особи, яка входить до складу її зброй­них сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвав­ши всі держави прийняти закони, що карають найман­ців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63^і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочи­ном і кваліфікується як «вербування, фінансування, ма­теріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення дер­жавної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одер­жання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волон­терів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

5. Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ве­дення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформу­льований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму по­чатковому виді — недопущення зайвих страждань —


600

601

_j

був уперше сформульований Петербурзькою деклара­цією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні за­соби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для за­подіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком забороне­ні такі засоби ведення війни:

• вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька де­
  кларація про скасування використання вибухових і за­
  пальних куль 1868 року);
  
• кулі, що розвертаються або сплющуються в люд­
  ському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати
  кулі, що легко розвертаються або сплющуються в люд­
  ському тілі, 1899 року);
  
• отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція
  1907 року);
  
• задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси
  (Женевський протокол про заборону застосування на
  війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бак­
  теріологічних засобів 1925 року);
  
• біологічна зброя (Конвенція про заборону розроб­
  лення, виробництва і накопичення запасів бактеріоло­
  гічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищен­
  ня 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);
  
• засоби впливу на природне середовище, що мають
  широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйна­
  ції, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій дер­
  жаві (Конвенція про заборону військового або будь-якого
  іншого ворожого використання засобів впливу на при­
  родне середовище 1977 року);
  
• будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесен­
  ні ушкоджень осколками, що не виявляються в людсь­
  кому тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.
  

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості