“Господар один – на небі”

Вид материала

Документы

Содержание Дочки- матері На роду написано

Подобный материал:

• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 366.82kb.
• Тема уроку, 235.69kb.
• Календарне планування з української літератури (9 кл.) І семестр, 110.55kb.
• На тему: учитель математики Халикова Наджия Исхаковна, 210.02kb.
• Задачи развития элементарных математических представлений у дошкольников, 242.94kb.
• Кінець ХІХ -п. ХХ ст принесли величезну кількість відкриттів І породили ілюзорну віру, 156.05kb.
• Індивідуальний навчальний план екстерна складається у трьох примірниках на основі навчального, 427.15kb.
• Формы государства, 35.82kb.
• Українська мова багата на синоніми (слова близькі за значенням). Урок І заняття, думати, 99.25kb.
• Английский язык один из германских языков (западногерманская группа), 281.44kb.

Нелюд

Вуйка Йвана всі знали як відлюдькуватого, дивакуватого чолов’ягу невизначеного віку, бо таким – з небритою щетиною, зсутуленим, похмурим – пам’ятали його завжди. Ніби й поганого нічого нікому не зробив, але й доброго чого люди сказати про нього не наважувалися. А молоді матері на вулиці тихенько ним діток лякали. Та що іноді не ляпне заклопотана матуся, щоб малого неслуха приструнити.

Мало хто міг згадати, що покинула колись молодого Йвана дівчина перед самісіньким весіллям. Дуже кохав її хлопець, то й замкнувся в собі. Жив один в старенькій хаті, обробляв невеличкі грядки, та ще часто винаймали його в селі до різної роботи, бо працював завзято, горівки майже не пив, а за роботу брав що дадуть. З цього багато ґаздів навіть користало, але Бог їм суддя.

Весна в цьому році рання та тепла. Все порозцвітало, всі спішать на городах поратися.

І вуйко Йван свою грядку копає. А майських жуків цього року – видимо-невидимо. Вуйко Йван копає помаленьку, щоб бува якого не зачепити, а як знайде, бере в долоню, диханням зігріває, а хрущ починає так кумедно лапками ворушити. Радісно вуйкові Йванові, - ніби це він життя у них вдихає, - аж усміхається старий, але усміх десь там, глибоко в душі, бо давно вже свої почуття на люди не показує, - хіба ж можна їм довіряти...

Ідуть дві сусідки дорогою та помічають за парканом вуйка на грядці.

• Боже помагай, Йва! – привітним голосом каже одна, але той так зосередився на черговому хрущеві, що не почув, сердешний.
  
• Міг би й відповісти, нелюд, - їдко зауважує інша, і жінки проходять.
  

А вуйко Йван вже дочекався, поки жук крила розправив, щоб підкинути його через дорогу в розкішний вишневий садок. Але цей чомусь не долетів, а впав на самісіньку дорогу. А тут машина під’їзджає... Кинувся вуйко Йван за паркан та вхопив хруща зперед самих коліс.

Сусід з жінкою, що в машині їхали, сидять ні живі ні мертві, - щастя, що чоловік тормознути встиг, він і отямився перший:

• Чи ви геть здуріли, вуйку Йване?!
  

А той стоїть понурий, погляд вбік відводить, щось в кулаці стискає.

Водій рушив з нервів та й каже до жінки:

• Був би’м ще й в тюрмі поз-за йкогось нелюда сидів...
  

Дочки- матері


Наталя так луснула дверима, що шиби задзеленчали.

Василина здригнулася. Та що донька собі дозволяє? Ну не відпустила її, то що з того... Встигне ще! Хай би розуму набиралася... І не такі собою світ прошивали, та обпікалися. А воно думає, що вже доросле й мудре...

Наталя задихалася від злості у своїй кімнаті: замурувала б її вже краще в цих чотирьох стінах! Можна подумати, що як тільки вийде на вулицю – зразу на неї накинеться юрба монстрів і маньяків! Та звичайні всі, такі ж, як і вона. Якщо в когось не така зачіска, чи одягнений не так – це ще ні про що не говорить. Зрештою, в неї своя голова на плечах...

Василині було прикро: характер починає донька показувати. Та ніби й непогана, слухняна, і до роботи вперта (не те що он, Галина сусідська). Як впряжеться іноді, аж шкода дивитись. От і сьогодні – не присіла. Відпочила б, - а це ж треба! – гульки їй ще в голові...

У Наталі думки вирували: та вона вдома, як хатня рабиня. Інша мати хоча б пожаліла... От Галині добре – гуляє, скільки хоче, до обіду спить, а мама чуть не в ліжко їсти їй подає (при згадці про Галину Наталя поморщилась, бо зовсім не хотіла б помінятися з нею місцями, але ж не про це мова). Хіба мати не розуміє, що в неї, крім роботи, є ще якісь інтереси, потреби, що вона вже давно доросла і сама може вирішувати...

У Василини стиснулося серце: ой, відчуває, що почнеться скоро у дочки оте в біса доросле життя – і прощай, спокою... Як вона переживе, коли не знатиме, де обертається її дитина, о котрій повернеться, хто біля неї...

Наталя продовжувала ятрити собі душу: дівчата хлопцями вже перебирають, а в неї ще толком і не було нікого, - мама на побачення не пускає – стидоба! Та їй і не треба перебирати, що поганого було б, якби вони з Андрієм зустрічалися?..

Василина додавала собі жалю: аби тільки почала з ким зустрічатися – не до матері зразу буде. Он як Андрій за нею увивається... Василина схилила голову, згадавши, як колись вела маленьку Наталю за ручку та мріяла, якою вона виросте у неї красунею та зустріне гарного хлопця... Не знала, що так буде важко, як цей час настане. А Андрій...

Наталя не могла вгамуватися: і чому мама так Андрія ненавидить? Той каже, що навіть вітатися з ним не хоче. Ні, треба поговорити з нею, я завжди думала, що вона мене розуміє, а виявляється...

Василина посміхнулася, хоч і якось сумно: Андрій – славний хлопець, з усіх інших – саме цього і вибрала б для дочки. Згадала, як привітно він вітався до неї в магазині, але вона була так заклопотана покупкою, що тільки кивнула у відповідь та й то вже в спину. Ще подумає, що...

У Наталі на очах виступили сльози: та мати просто її не любить. От вона в цю ж мить піде з дому і повернеться, коли захоче, а ти, матусю, чи спати собі лягай, чи її виглядай, - яке їй, Наталі, до цього діло, якщо вона матері байдужа...

Василину раптом огорнуло, здавалося, давно забуте вже нею відчуття – відчуття самотності. Воно повернулося до неї з того далекого дня, коли долею було вирішено залишитися їй одній з дворічною Наталею на руках. Але теплі долоньки донечки, що витирали їй сльози, надовго відігнали від неї це відчуття. “Та що це я... Хай би пішла трохи. Не сидіти ж їй вік біля мене. Піду й скажу. Тільки щоб берегла себе, я ж так хвилююся за неї. Чи ж є що в мене дорожче?,” – подумала Василина, і ці думки були щирі, хоч і нелегко, ох, і нелегко вони їй далися. Ніби щось обірвалося в її душі, щось дуже дороге, важливе і вже ніколи не приросте, але завжди буде з нею.

Наталя рішуче відчинила двері, але, побачивши матір, була вражена її виглядом, - та ніби постаріла на кілька років. Різкі та образливі слова десь застрягли, і щоб не видати своєї розгубленості, Наталя швидко відвела очі. Погляд впав на порожнє відро.

• Піду води свіжої принесу, - спокійно, ніби нічого й не сталося, мовила доня.
  

На роду написано

- Не хочу йти додому. Так ‘ми вже надоїло, - ремствував молодий парубок з давно нестриженою скуйовдженою чуприною, в яку запускав час від часу п’ятірню великої, натруженої не по літах долоні. – Вірите, чи ні, але якби’м десь поїхав, то й не знаю, чи би’м колись і вернувсі. Вже й не пам’ятаю, чи’м видів їх колись тверезими, хіба, як дуже малим був...

- Так, Степане, маєш, хлопче, біду з ними. Та як були молодими, то так не пили. Ще думали хату добудовувати, - відповідав немолодий вже чоловік в картатій байковій сорочці, защепленій за селянським звичаєм на всі ґудзики аж під бороду. – Якби ще твоя матір стримуваласі, бо хлоп – то йкось інакше, але й він міг би трохи думати та дбати... Я десь-колись такіж люблю, то моя вже так мене обзиває – і пустягов, і алкоголіком, але добре має... Що т’і, сирото, маю казати? Мусиш терпіти, бо то є твої батьки, та й брата з сестров менших маєш, - хто сі за ними подивит?..

- Аби за мнов був хтось дививсі? – заграв Степан вилицями. – Я, знаєте, як у школі вчивсі? Ромко стриїв у мене до третого класу математику списував! А тепер що? Він в університеті, а в мене мозолі кирваві...

- Та ти на то не дивисі. Всі вченими не будут, - швидко і жваво заспокоював Степана чолов’яга. – Аби Бог дав здоров’є, то заробиш файно, і будеш ще ліпшим ґаздов, як будь-хто. А за Ромка гроші сі учє. Казала його мати, що так 'му там тєжко, що платє за кажний іспит...

- Мені малих шкода, бо як то плавничє. З Василька такий шалапут росте, - гірко продовжував Степан. – Я хоть щось трохи розумів: що то є добре, то – зле, а сей бахур лиш ґудза собі шукає. Ні за що сі не бере. А Надійку я на ноги поставлю, нікому не дам ‘ї в обіду.

- Правильно, Степане... Не журисі, хлопче, йкось буде, - підбадьорив парубка старий.

- Але за що, вуйку? – з відчаєм спитав юнак. Відчай полягав в тому, що ніхто (Степан знав це напевне) не міг дати йому відповідь, а, власне, якби ж те знаття “за що?” він, можливо, і змінив би якось своє життя. – Нічо’м нікому поганого не зробив. За що маю так відпокутувати?..

- А я знаю? Видко, на роду так написано, - враз якось збайдужіло сказав старий. – Ну, давай, по остатному келіжку – та й доста, бо будеш ще, боронь Боже, як твої...

Внук

“Йой, треба відки дух сі признавати, бо як сам сі добагне, то й уб’є нагли, - зі страхом роздумувала Параска, поглядаючи на дочку, що з кожним днем все круглішала. – Хто сі так постарав, путь би ‘му пропала. Кілько’м просила признатисі, али така вперта, як отец – закиласі і мовчит. Йой, смутку мій гіренький!”

Параска змахнула сльозу і відвернулася, щоб донька не помітила, - і так важко дитині. А мати є мати, і десь в глибині її душі вже народжувалося тепло і любов до майбутнього внука (чомусь була впевнена, що хлопчик народиться). Гріх перед Богом, та встид перед людьми, але Бог добрий – простить, а люди поговорять та й перестануть: не вона перша, не вона й остання. От тільки, як чоловікові сказати?..

Петро будував хату у Верховині. Був неперевершеним майстром, але характер мав дуже важкий, - майстри, що працювали під його орудою не мали ні в чому йому перечити. Одна Марічка могла розтопити батькове серце, бо такої красуні й щебетухи ні в кого в селі не було. Пишався нею Петро та збирав копійка до копієчки, аби за віно не стидно було, як заміж виходитиме.

Приїхав ґазда, як завжди, в суботу:

- Я, Параньо, пониґаю трохи по обійстю, може дещо підправити треба, а ти нагрій водів, аби‘м ранчи сі помив та й лєг спати, бо й у церкву завтра просплю, - підоймали’смо кізли вчера, то руки’м си зірвав. А де сі наші дівка обертає, шо чим приїду, так ‘ї в ріди-годи виджу? – спитав несподівано. - Де тота повітрулі?

- Петре, груба наші Марічка. Не знаю від кого,- випалили Параска. Стояла навмисне близько, щоб чоловік міг її вдарити, щоб зігнав на ній злість, а не на Марічці.

Петро постояв якусь мить і вийшов.

За весь вечір не промовив ні слова, вранці мовчки зібрався до церкви. Повернувшись, пообідав, механічно запаковуючи в рот їжу та насилу пережовуючи. Потім довго сидів, дивлячись орлиним поглядом кудись крізь стіни, і легенько притупував в такт правою п’ятою – ця звичка залишилася ще з парубоцьких часів, коли Петро серед троїстих музик був добрим бубністом. В понеділок вдосвіта, забравши приготовлені Параскою спожитки, мовчки вибрався з хати.

З тих пір в кожен приїзд Петра додому в хату вселялася мовчанка.

Аж одного разу Параска порушила її:

- Може би’с не їхав сего тижнє, Марічка ме’ родити. Явдоха вже негодна, аби прибічи дитину приймати, а до лікарні хто ‘ї відвезе?

Петро вдавав, що то не до нього.

- Петре, та ж твоя донька...

- Нема в мене доньки, і внуки мої мали сі в шлюбі родити, а не від зведениці!.. – Петро почорнів, як грозова хмара.

- І-йой, відав, гора би сі борше поступила, - стримуючи сльози, сказала Параска вже в дверях, бо котра гуцулка здоважиться кинути чоловікові докір прямо в очі, хіба що до одвірків...

Хлопчик народився здоровий і гарний. Напередодні Параска збігала за місцевою повитухою Явдохою аж за третій ґрунь та впросила її прийти ночувати. Та була стара, але справу свою знала добре. І Марічка, і малий Петрусь почували себе чудово. Оскільки молода мати відмовлялася назвати батька, то хлопчика зареєстрували в сільраді на її дівоче прізвище.

Час летить, як той орел над горами: махне десь-колись крилами – подія, а другий раз ніби нерухомим здається, а насправді – летить...

А ще кажуть, що час рани сердечні гоїть, але в родині Петра нічого не змінилося. Одну зиму так-сяк перемовчали, а з потеплінням Петро знову на заробітки відправився. Так і другий рік пролетів. З Параскою перемовлявся кількома словами по необхідності, здебільшого, по господарству, а Марічка старалася на очі не попадатися, а як траплялося, то Петро проходив повз неї як мимо пустого місця.

Петрусь ще був малий надто, і проблем не виникало забавляти його в Маріччиній кімнаті в ті рідкісні часи, коли Петро бував у хаті, бо в гуцула робота в обійсті чи в лісі в будь-яку пору знайдеться.

На третій рік жвавого хлопчика було повно в кожному кутику – тільки встигай ловити. Обидві жінки мали одну думку в голові: як буде реагувати Петро, коли внук щохвилини під ногами шастатиме. Проте, стали помічати, що в приїзд діда Петрусь ставав тихішим, і, яке тільки заняття не знаходили для нього мати та бабця, щоб подалі від гріха, старався в любу щілину за дідом підглядати. Жінок дуже дивувало, як без жодних повчань хлопчик старався не попадатися дідові на очі. Напевне, ніякі слова не навчать дитину більше, ніж те, що вона бачить довкола себе, за чиєю поведінкою спостерігає уважним і проникливим поглядом, що сприймає своєю вразливою душею та чистим серцем.

Якось Петро сидів на лавці, та дивився, як це часто бувало, захмареним густими бровами поглядом в свою далечінь, притупуючи в такт правою п’ятою. Що за думи були в його голові – хто знає?..

Раптом він почув, як поруч хтось вовтузиться, але, здавалося, ніщо не могло вивести його з цієї прострації. Рухи стихли, але Петро відчував чиюсь присутність. Він здогадувався, хто це зачаївся, і страшенно захотілося роздивитися це мале створіннячко, про яке він досі і чути не хотів.

Петро повільно повернув голову вбік... На низенькому стільчику, якого він зробив колись для Марічки, сидів маленький хлопчик з кучерявим світло-русим волосячком, прямим носиком з ледь помітною горбинкою (одна з ознак чоловічої гуцульської краси) та зведеними докупи бровенятами. Він дивився поперед себе кудись дуже далеко, далі, ніж сягає погляд, і... притупував в такт правою п’яткою.

Петра раптово охопила хвиля таких відчуттів, що здавалося от-от розірве йому груди. Поруч сиділа його маленька подоба, його кровиночка, його внучок, продовження його роду...

Захотілося взяти це чудо на руки, посадити на одне коліно, як садив колись Марічку, прихилитися і вдихнути того солодкого запаху, яким пахне тільки дитяча голівонька... Він аж руки підняв, але несподівано траснув себе долонями по колінах і майже вибіг з хати.

Ішов навпростець до лісу, не вибираючи стежки, піднімався на гору плаєм, що сам потрапив йому під ноги, летів крізь смерекові хащі, мов ураган, що готовий все змести на своєму шляху... Зупинився аж на покритій мохом галявині. Постояв якусь мить, впав спочатку на коліна, далі розпластався хрестом, згрібши повні жмені моху, і заридав...

“Йой, що то був за плач... Аж сі гори здригали!..” - ...


м.Яремче