“Господар один – на небі”

Вид материала

Документы

Содержание Від автора Чорна молитва Вічна легенда Серед ясного неба... Як їдемо... Куди їдемо... Не встиг сказати... Дочки- матері На роду написано

Подобный материал:

• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 366.82kb.
• Тема уроку, 235.69kb.
• Календарне планування з української літератури (9 кл.) І семестр, 110.55kb.
• На тему: учитель математики Халикова Наджия Исхаковна, 210.02kb.
• Задачи развития элементарных математических представлений у дошкольников, 242.94kb.
• Кінець ХІХ -п. ХХ ст принесли величезну кількість відкриттів І породили ілюзорну віру, 156.05kb.
• Індивідуальний навчальний план екстерна складається у трьох примірниках на основі навчального, 427.15kb.
• Формы государства, 35.82kb.
• Українська мова багата на синоніми (слова близькі за значенням). Урок І заняття, думати, 99.25kb.
• Английский язык один из германских языков (западногерманская группа), 281.44kb.

“Господар один – на небі”

Три фактори необхідні, щоб людська спільнота визначилася як нація: територія, мова й історична пам’ять. А якщо добре подумати, стає зрозуміло, що другий і третій фактори – похідне від першого, бо ж мова і історична пам’ять мають народитися десь і з чогось. За дуже невеликим винятком – а виняток у науці правила не спростовує – народ, що втратив свою територію, втрачає й своє обличчя або ж мусить його змінити. Ослов’янилися середньовічні тюркські племена булгар, що під ударами Хозарського каганату перебралися за Дунай, – стали болгарами, самі ж хозари щезли з лиця Землі, хоч у середині VІІ століття їхня держава була найпотужнішою в Європі. Причина – втрата власних земель внаслідок розливу Каспійського моря, наступу кочівників і ударів військ “віщого Олега”. Подібних прикладів можна наводити багато: будь-яка нація чи етнічна група має територію, “ойкумену”, де із взаємодії між космічним випромінюванням і географічним рельєфом твориться її мова, культура й те, що називається менталітетом.

Перед нами книжка, автор якої на рівні людської душі досліджує загрозу, що нависла над наймальовнішим і найколоритнішим краєм – Гуцулією. Поки що над цим найблагодатнішим, екологічно чистим краєм, у перспективі ж – над цілою Україною, котру все дужче саджають у боргову яму, з якої вибратися вдасться ціною непомірних втрат. На початку ХХ століття людство врятувала від переділу життєвого простору “зелена революція” – проникнення в суть спадковості і пов’язане з цим створення високопродуктивних сортів рослин і порід сільськогосподарських тварин. Тепер діє інший чинник – прагнення безмежних розкошів для “золотого мільярда” з цинічною зневагою до віками утверджуваних моральних цінностей, які можуть постати на дорозі. І в цьому плані твори Ольги Глапшун – є переконливим застереженням.

Книжок, які б досліджували явища сучасності в українській літературі небагато, бо торованим за радянських часів шляхом до успіху ринув каламутний потік брудної еротики, насильства та сумнівних пригод, що стало такою ж коньюктурою, як і колись виробничий роман. Тим більше враження справляє проза Ольги Глапшун, яскрава і самобутня, – проза людини, котра є органічною складовою середовища, про яке пише. Авторці немає потреби конструювати сюжет – він випливає з образів героїв, що є основною прикметою істиності таланту.

Бізнес паразитує на людській біді, і той, хто стає на цей шлях, спинитися вже не може. Підбивши Миколу на продаж ділянки, герой оповідання “Опікун”, начебто, збирається догледіти старого веселуна, та не зчувається, як забуває про обов’язок і, проциндривши гроші, приступає з умовляннями до чергової другої жертви – підупалого духом вдівця, що почав заглядати в чарку. Герой іншого оповіданннння – “Чорна молитва” – як злодійське знаряддя використовує молодого негідника, котрий закручує голову дівчині, щоб звинуватити її в спробі обікрасти його. І батько, знесилений страхом перед ганьбою, дає себе обібрати, хоч розуміє – не можна було поступатися. “Напевне, його батько не задумувався б над цим – став би з сокирою і за доньчину честь і... за землю.” І “чорна молитва”, що виривається з глибин безмежно приниженої душі гордого горянина, спалює не самозакоханого міського жевжика, котрий заледве не довів дівчину до смерті, а сина земельного маклера, якого батько – вершина фарисейства! – хоче бачити чесним. Адже на збитих гріхом статках, міркує він, “можна і в порядність погратися”...

Обставини, за яких гуцули втрачають землю, такі природні, що виникає питання: що ж може запобігти катастрофі? І напрошується відповідь: сама земля, що, як усвідомлює герой новели “Дорога”, “прийняла в своє лоно і материнський біль, і мамину ласку та зберегла в собі, щоб передати тепер йому, щоб ніколи не обірвався зв’язок між батьками і дітьми, між минулим і майбутнім”. Земля, що озивається до людських душ щемким: “Позбудешся мене – втратиш себе”.

Ця думка доведена до притчевості в оповіданні “Серед ясного неба”. Породження ринкової економіки, майбутній власник розкішних готелів, прирекає на смерть стрункі смереки, якими непідробно милується, бо єдиний закон для нього – нажива. Він легко нав’язує свою волю двом власникам добротних наділів, та несподівано напорюється на старого мольфара, котрий на запитання, хто господар землі, відповідає:

- Господар сеї землі один – на небі. А на цему полі я газдую, поки свій вік доживаю, бо ще мої отец та матір її потом зкропили.

Несамовита гроза з ураганом вгамовує зайду, що збирається розправитися з непокірним і, спостерігаючи осяяну сонячними променями за стіною дощу гірську вершину, він вперше не знає, що робити.

Казка? Сприймання бажаного за дійсне? Хто зна... Повені, що сходять з оголених під розкішні котеджі гір, все змітаючи на своєму шляху, кожного змусять замислитись, чи має він право зраджувати й віддавати на поталу те, що любили й берегли його пращури, навіть коли земля в ціні, а скрута бере за горло.


Наталя Околітенко,

письменниця,

доктор біологічних наук

Ольга ГЛАПШУН

Знову в ціні

(новели про землю)


“Світ ще не є створений. Бог не

заложив безчинно руки до подолка”

Григорій Сковорода


Від автора


Земле гуцульська... Ти зродила життєдайний скарб – цю вічну зелень, що невтомно живить ковтком чистого повітря, очищаючи не тільки легені, але й дух наш, помисли та земні діяння... Твоє багатство – це наша затишна тепла оселя та смакота гуцульського столу. Ти напоїла своїми живильними соками буйні трави широких полонин, що вигодовували маржину, про яку споконвіків жителі цього краю піклувалися більше, ніж за самих себе, а вона віддячувала нам солодким молоком, маслянистою бринзою, ситною свіжиною, легкохідними постолами, штивними чересами, теплими кожухами, вовняними ліжниками... Ти подбала, щоб у духм’яному вінку рослинного розмаїття були і цілющі зела, котрі дарували гуцулам міцне здоров’я та довголіття. Твоя мальовнича краса відзеркалюється у широкому спектрі земних радощів і печалей, що гармонійно злилися у загадковій гуцульській душі: у наших характерах вживається лагідність леготу і шаленість буревію, безтурботність дзвінкого струмочку і напористість швидкоплинних рік, буйна радість весняного розмаю та сумина казково-чарівного осіннього золота, веселість троїстих музик та туга скорботної трембіти, відчуття буденності та скороминучості турботливого літнього дня і філософія вічності буття серед суворої величі засніжених гір.

Але найбільша твоя таїна полягає в тому, що в тобі, земле, невичерпна скарбниця любові. Любов’ю проникнуті поетичні легенди про Чорногора, Говерлу і Прута, Чугайстра, Мавку, вогненний цвіт папороті, символ кохання – едельвейс. Любов освячує вчинки героїчних звитяжців, серед яких легендарний ватаг опришків Олекса Довбуш. Силою твоєї любові творяться незбагненні досі чари гуцульської магії – мольфарства. Любов завжди була основою моралі гуцулів. Вона у самовідданому коханні, у піклуванні про дітей та повазі до старших, у вшануванні своїх традицій та обрядів, у гостинності до будь-якого подорожнього та бережливому ставленні до всього живого, у тяжкій виснажливій праці та нестримних веселощах, у замилуванні красою рідного краю та вірності рідним горам... у глибокій вірі в Бога та у збереженні і передачі у спадок добрим дбайливим рукам тебе, земле...

Так було завжди...

Серед гірських луків можна побачити обгороджені воринням земельні ділянки – це приватизовані пасовиська, на яких газди з року в рік боряться з лісом, що невтомно наступає, і наподобу казковим героям викорчовують пагінці, що з весни глибоко і міцно пускають своє коріння в землю. Таким чином, огорожею для такої дільниці з роками стає щільна стіна лісу. Іноді ці угіддя належать кільком ґаздам або з роками діляться між дорослими дітьми і межі стають умовними, але спостережливі до природи гуцули та ще й до того ревно пантруючі свою земельку, пам’ятають безліч прикмет, що слугують певними ознаками цієї умовної межі: чи то маленький горбик, чи ямка, чи яка рослинка, що з року в рік виростає саме на цій межі, а для певності, ще й кількість кроків, як треба буде, скажуть, – так що розбуди любого гуцула вночі, то він у темряві обійде свій городець, не поступившись на територію сусіда і половиною ступні. Хіба що, чиясь жадібність ставала більшою за страх перед Богом, то вдавалися до різних хитрощів, щоб заволодіти чужим угіддям, але бувало таке рідко, бо першими відверталися від того люди. Гуцули протягом віків завжди залишалися вірними своїй моралі: не вдавалися до ганебної улесливості і намагалися недвозначно дати зрозуміти іншому свою думку і позицію. Тому в їх поведінці було дуже природньо, зупинивши людину, яку звинувачували у неправильному вчинкові, перш ніж відвернутися від нього всією громадою, спочатку висловити своє особисте ставлення, мовби цим даючи можливість виправити становище. Здебільшого, це була небагатослівна, емоційно нейтральна фраза: “Се ви нефайно зробили, але най вас Бог судить.” Божий суд, чи людський – важко було сказати, котрий для гуцула страшніший. В одинокому, відчуженому великим простором обійсті доводилося частіше звертатися до Бога, ніж до далекого сусіда. Здіймеш очі до неба – і ти як на сповіді... А коли людина з ним один на один, важко бути нечесним... Та Бог і так все бачить, зрозуміє, а перед громадою честь треба було берегти, бо чи звернуться до тебе наступного разу: “Як ся маєте, чесний газдо?”, чи проведуть в останню путь зі словами: “Йой, що то за чесний ґазда був!”. А в цьому вбачався чи не найбільший сенс життя...

Нижче по горах, спускаючись до людських осель, розкидані клаптики газдівських городів. Особливо, ранньою весною та в пізню пору осені ці світло-коричневі, майже жовті, латочки на розкішному одязі гуцульської природи додають колориту цьому мальовничому краю, за яким криється інформація про тутешні умови життя. А ще несуть водночас ознаки якоїсь сумної убогості, бо латка то є завжди щось не дуже веселе, а з іншого боку – що у такому глию вродиться? Як не удобрюєш його кожен рік, та не хімією якоюсь, а справжнім гноєм, яким годувальниця-худібка щедро забезпечує, і земля приймає той дар, а нарік з-під плуга вивергається ще жовтіший грунт. А що вже каміння! Ніби родяться разом з новим урожаєм. Чорніє ґазда від тяжкої роботи, але кожної осені, визбиравши всю до єдиної дрібненьку картопельку, щиро дякує Богові, що красно вродив, і буде що в довгу зиму їсти, бо картопля для гуцула – то є другий хліб. А в сезонний для сільського господарства час ті гуцули, що не мають якогось ремесла в руках їдуть обробляти чорноземи, як правило, за сталу винагороду – цукор та борошно, і всі погоджуються з тим, що нема більш роботящих рук, як у цих западенців. А ті, насолоджуючись своєю працею на землі, яку гріх гарно не обробляти або ж залишати напризволяще, діляться потім з близькими чи родичами своїми враженнями: “Що за красні землі, робив би’м задурно, лиш би ми’ коло хати таку грядчинку мати, - але тут же виправляється, щоб не розцінив Господь ці слова як заздрощі, і додає, - але дякувати Богові за то, що маємо.”

Дякувати Богові за те, що маємо, радіти з того, що маємо, берегти те, що маємо, працювати тяжко, самозречено, на тім, що маємо – філософія життя гуцулів. Тому довго не вбачали поступу вперед на цих землях, сипалися насмішки, адресовані безкорисливості, яку обрекли інертністю, а в позитиві обмежилися фактом збереження національних традицій та культури. А чи можливо б це було при іншому способі життя?

Нова доба, що накреслила собі широку поступ до світової цивілізації, почала свою політику зі встановлення цін. Ті, що невтомно дописували на цінниках нулі, добралися і до землі... Найперше, до престижної – біля великих центрів і на морському узбережжі, та до екологічно чистої, тобто, до тебе, моя гуцульська земле. Падали зі стогоном дерева, оголюючи часом цілу гору, тицялися в руку гуцулові грошенята, загоралися очі від жадібності, сіялася ворожнеча між рідними, наповнювалися довгі судові ящики земельними справами, сипалися прокльони, що споконвіків вважалося на цій землі великим гріхом. До чого це призведе, чи витерпить гуцульська земля, чи не здригнуться гори? Хто знає...

А наразі, земля знову в ціні...


І так бідна...


Прийшла Марія подивитися на своє поле. Та яке там поле? Маленький клаптик, що залишився від її віна – вітцівщини, дарованої їй на весілля, де мав вирости їхній з Петром будинок та зародитися добробут і достаток нової сім’ї.

Не судилася Марії добра доля: рано захворів та помер молодий ґазда, а діти ледь на ноги стали – розлетілися по світу, і чує материнське серце, не меду там лижуть.

Зробив сусід обманом якийсь документ собі на землю, так межу посунувши, що майже четвертина Маріїного поля до нього відійшла, і зразу продав великим панам, а ті вже махом ту межу кам’яною огорожею укріпили, - їм що? З другого боку – добрий кусень під дорогу забрали. Іди тепер, Маріє, на скаргу хіба що до самого Господа.

Стоїть Марія серед поля, сльоза навертається, - гірко. Звела очі до неба, воно завжди її заспокоювало – таке бездонне, безмежне – там вже місця всім вистачить.

Здалеку побачив Марію її рідний брат Василь. Його поле теж межувало з Маріїним, і дістався йому, як синові, в спадок набагато кращий і більший шматок.

“Бідна Марія, - подумав Василь, - відпустив би’м їй хоч метр свого.”

Брат навіть подумки перед самим собою не міг признатися, що як ставив нове вориння, то пригородив собі чималий шмат Маріїного поля, - в селі всі вважали його файним газдою, і він сам в це щиро вірив.

Почухав Василь потилицю та й сказав собі вголос:

• Шкода Марії, але й так бідна...
  

Опікун


- Буду вас дозирати, вуйку Николо, бігме, добре вам буде. Бо шо одна людина годна? А най яка слабість? Тогди сі за вами ніхто не подивит, - метушився біля старшого чоловіка набагато молодший. – Чим ся хата погана? У себе дома крізь стелю вже зорі могли’сте лічити, а тут чисте лужко, тепла піч, а їдів мети мати – кілько хочете, но та і стограм десь капне.

- Го-го! – з силою марафонської труби подав голос Никола та гримнув себе кулаком у груди, аж щось там задзвеніло. Було видно, що “стограм” йому вже капнуло. – Не маю сина, - а може десь і маю, бо мав’им тих любасок, як маку дробного, - але ти тепер меш мені, Штефане, як син. Переписав’им всьо на тебе, та й хіснуй здоров! Від своїх слів сі не відкажу, бо треба йкиїсь гонір мати!


Рішення поселити Николу у своїй старій хаті прийшло до Степана спонтанно. Якось зайшов пивка попити у сільську задрипану забігайлівку, сів на засмальцьовану лавку та й задумався над одвічним запитанням: “Відки люди такі гроші берут?” От було на його вулиці чотири з половиною такі-сякі хатки, а тепер – трьохповерховий мотель і три котеджі виросли. Хто з газдів розчихався на великих маєтках та вважав їх площу показником свого багатства і добробуту, тепер легко міняли свої поля на шелест купюр, як правило, зеленого кольору. Степана лінивим не назвеш: мотався по заробітках, привозив немалі гроші, але ціни весь час обганяли його прибутки, - ледве звів два поверхи нового будинку, а перекрити вже й нема за що. Знову залишай молоду дружину, двох дрібних діток та їдь у світи горбатіти. А заробиш – нова жура: як ті грошики додому доправити. Скільки вже знайомих поверталися голі-босі, бо не встигали і дорогу перейти, як за підказкою того ж господаря, у якого працювали, весь їхній заробіток тут же відбирали бритоголові квадратні жевжики, – щастя, коли хоч голови не трощили. В Росії те ж саме, проте, коли повезе з роботодавцем, то ще від міліції, в якої нюх на хохлів, вивернутися треба та від “розтаможки” в поїздах. Куди-інде подалі кордонний засув відкрити – чекає хитке нелегальне становище із щосекундною ймовірністю бути випертими з чужої країни з “ведмедиком” в паспорті. От і думай: куди піти, куди податись... А час летить! Хочеться пожити, поки ще молодий, щоб все і зразу, а не впрягтися на весь свій вік, як чорний волик. От був би лишній кавальчик земельки – продав би не задумуючись. Розкрутився б на повний оберт... Хай би посмів хто тоді “Штепцьом дурним” обізвати! Степан Дмитрович!..

- Ану, сестро Калино, дай-ко мені флєшечку пива, - пролунав голос, який, здалося, підсилювали найгучніші динаміки.

- Йой, Нико, бодай би’с сі впив! Аж у вусі шось пенькнуло! – намагаючись видатися сердитою, подавала пляшку пишногруда Дуська, а сама аж промінилася лукавством з-під чорних брів.

- Ба шо, якби’м кришку притуливсі отам, - стишивши звук своїх динаміків, багатозначно потягнувся Никола поглядом до глибокого вирізу Дусьчиної блузки.

- Ади, старий безстидник! А далі шо би’с хотів? – розчервонілася продавщиця.

- Дякую за увагу! Уже ніц, - засміявся Никола, забираючи свою пляшку.

Це був ще не зовсім старий чоловік, хоча його густі й досі кучері щедро посріблила сивина. Високий, стрункої статури, із жилавим тілом – роки не надто змінили його зовнішність, насамперед, завдяки його природі, жвавому темпераменту та, зокрема, тому, що не обтяжував себе надмірною їжею. Та звідки їй було взятися, надмірній? Перебивався рідкісними приробітками, оскільки на державній роботі довго не затримувався – не терпів будь-якого тиску, закипав від найменшого образливого слова, тому, напускаючи на себе браваду і зі словами: “Дякую за увагу!”, безповоротно покидав робоче місце.

У нього не було ворогів. Більше того, він був улюбленцем села. Завжди веселий, привітний, нікому не бажав зла, не вмішувався у чужі суперечки. Та найбільше його любили за дарований Богом великий талант – чудовий голос. Ще з юнацьких літ Никола самотужки опанував різні музичні інструменти та в складі троїстих музик впродовж багатьох років був жаданим гостем на різних забавах та весіллях. Здавалося, мертвого з домовини підняв би своєю запальною веселістю, дотепністю та неймовірною звучністю голосу, мелодійний тембр якого був уже самою музикою.

Цим голосом він творив дива: то відпускав на повну силу і наповнював довгим звучанням увесь простір до найдальших навколишніх гір, то вдавався до переливу вкрадливих чуттєвих ноток, що проникали у найглибші, найпотаємніші куточки душі. Ним він грався, розповідаючи різні жарти та заражаючи щирим сміхом чоловічу компанію або ж загадково обривав його сріблясті струни перед жіночою половиною.

Колись давно, перемігши в районі на черговому фестивалі колективів художньої самодіяльності, Никола отримав пропозицію співати в дуже престижному хорі і навіть поїхав у місто, але невдовзі повернувся.

- Шо ти, Нико, вернувсі? Вже’смо думали, шо ті’ з каждого радія мемо чути, як співаєш, - питали його.

- Та в місті, вуйку, дихати нема чим, аж груди стискає, - відповідав хлопець.

А пізніше ділився спогадами:

- Як сказали мені перший раз заспівати у мікрофони, а я їм по-нашому “Де синії гори...” як ушкварив – в колонках шось затріщєло, з шнурів дим сі закурив. То инчі рази, як мав’им уже співати, мікрофони з-перед мене забирали... Но та й дякую за увагу...

Жінки мліли від того голосу, зваблюючого погляду з-під чорних кучерів та білозубої усмішки. Дівчата самі, не боячись стиду та людського осуду, приходили в його домівку, де він мешкав сам після ранньої смерті матері, та залишалися доти, поки швидко збайдужілий Никола не спроваджував їх своєю багатозначною фразою:”Дякую за увагу!”

Коли його питали про когось з тих дівчат, чому він на ній не женився, то відповідав майже одне й те ж:

- Файна була, нема шо казати, але не давала дихати...

Згодом дівчат замінили молодиці. Одного разу появилася в його хатині, яка набувала з роками все більше ознак убогості, немолода, але неймовірно красива жінка, вдова якогось дуже поважного пана. Двічі-тричі на тиждень до неї приїжджав автомобіль, водій якого заносив різні пакунки і одразу повертався. Николу впізнати було годі у вишуканих обновах поруч інтелігентної міської жінки, зазирнувши в очі якої, залишалося тільки здогадуватися, яке сильне почуття привело її в ці краї, заставило зректися звичного для неї способу життя. Вона не зводила з Николи свого погляду, готова була озолотити його, що і робила в прямому розумінні цього слова, бо в чоловіка на пальці виблискував масивний золотий перстень. Коли і їй прийшов час почути Николине:”Дякую за увагу!”, вона йшла з невеличкою валізою до автобусної зупинки з гордо піднятою головою та не витираючи сліз, що рясно котилися щоками. Через два дні приїхав той же водій і забрав решту її речей. Никола зразу повернувся до своїх улюблених вишиванок, які так йому личили, а нову одежу без жалю віддав своєму племінникові.

- А де’с, Нико, перстень дів? – питали.

- Віддав’им, треба йкиїсь гонір мати, - відповідав.

Бувало, він перебирався й сам до когось, та в такому випадку розривав стосунки ще швидше. Здається, з усіма був щирий, любив їх усіх, а все ж – неволя!

Виростало нове покоління, голосисте по-своєму, з новими піснями. Натомість, зі старих музикантів мало хто залишився живий. Никола був наймолодший зі своєї плеяди, то ще десь-колись, траплялося, просили його заспівати, і вкотре всі сходилися на тому, що справжній талант Бог дає рідко...


- Шо сі журиш, Штепцю? Та я в твої роки – го-го! – гримнув себе в груди Никола, підсідаючи до Степана.

- Та ви і в свої роки не дуже сі журите, - відірвався той від своїх думок.

- Най сі біда журит, а я тим чєсом пива віп’ю, - безтурботно засміявся Никола, запрошуючи Степана своєю живою, красномовною мімікою, дарованою природою та відточеною роками, приєднатися до його безпричинних веселощів.

Та надто далеко заблукав молодий чоловік думками, щоб розділити з Николою його вічно гарний настрій.

“Як мало людині треба для щастя! – думав він. – Напевне, віддав’ис, хлопе, останню копійчину за сю флєшку, а тішишсі, як дідько цвєчком! І ніц тобі в цему житю не треба, і ніц тобі не бракує!”

Степана охоплювала незрозуміла злість, що потребувала виходу:

- Ви, відав, вуйку Николо, розбагатіли, по кнайпах ходите, пивко розпиваєте, - з погано прихованою іронією зауважив він.

- Ая. Сестра Анна в мене город політкує та ще й мене, розумієш, до сіна запрєгла, де мав’им сі діти? Трохи’м поміг. Все йкусь мені молоцину за то принесе, чи скором... Гроші не хоче давати, каже, шо я, пустяга, проп’ю. Та такі й проп’ю! У фосі ще’м не валєвсі, але чимой би десь кришку і не ґолькнути? – Никола засміявся. – Кажу ї’: дай-ко, сестро Калино, за це сінце та за твоє здоров’є піду пивка віп’ю. Ледве дала, скупа без пам’яти, - ще більше звеселився Никола, наче факт скупості його сестри містив у собі виключно гумор.

Степана наче струмом пронизало. Він побачив у своїй уяві Николин город – рівненький, як на долоні, розташований так вдало до сходу, що сонце вранці його першим цілувало, а потім уже, піднімаючись вище, пестило своїми променями все село. Такий лакомий кусочок за найвищу ціну хапнуть і торгуватися ніхто не буде. Двоюрідна, чи навіть троюрідна сестра вже губу розкопилила – город своїм вважає, ще й старого працювати на себе заставляє... Чому ж ти не мій рідний вуйко? Та я б тебе за такий спадок на руках носив!

- То вас, певно, Анна добре дозирає? – почав підкопуватись до старого. – Видко, хоче, аби’сте город на неї переписали?

- Та я на її миску зупи не чекаю, треба йкиїсь гонір мати. А з городом, як умру, най сі діє Божа волі.

- Та з таким городом тепер – гай-гай! Якби’сте продали, то до смерти за кавалок хліба жури би не було.

- Хіба би хто купив разом з хатов та зо мнов, бо де сі маю діти?

- Аби добрий покупец, то житлом забезпечит. Ади Іванови Петруневому за город у місті квартиру купили, та й жиє, як пан, - активно розвивав тему Степан.

- Аби’м жив у дуплі?! Та ліпше вже в лісі під смереков! – підключив Никола свій темперамент.

- А я до вас, вуйку Николо, завтра прийду та поговоримо. Дусько, дай ще сюди пивка! - Степан відчував, як всередині щось дрижить, як напередодні значної та вирішальної події. Залишивши пиво Николі, поспішив додому, щоб подумати наодинці.

Сон не міг підступити до нього. Думки так колотилися в голові, що збивали з ритму серце. Це його шанс! Треба знайти до старого підхід, оформити опікунство. Він буде за ним доглядати. З голоду вмерти не дасть. Та й скільки тому треба? Десь стограм наллє та кавал ковбаси кине, і співай собі, Николо, скільки влізе. Як кажуть, гуляй, душе, – пекла нема!..


Зайшовши у Николину хату, Степан жахнувся від обдертих стін та стелі, яка від підтікання дощової води через дірявий дах нагадувала контурну карту: в деяких місцях відпали цілі кусні, і під цими зіяючими кратерами на підлозі стояли якісь каструлі та таз, деінде – стеля ще дихала, розцяткована темними плямами підсохлої на певний час вологи. На жертці попри окомінок старезної обдертої печі висіли акуратно розправлені білі вишиванки та яскравий кептар, що горів барвами у цій сірій оселі, мов жаринка в золі, а на кривобокому ліжку серед кучугур дрантивих ковдр та збитого в ковцуни овечого ліжника напівлежав Никола. Чоловік миттю звісив босі ноги, намагаючись встати назустріч гостеві. Було б імовірніше побачити у цій барлозі брудні господареві ноги, але дбати про чистоту тіла і про чисті вишиванки, напевне, єдине, що складало його щоденні турботи. Та й не така то вже була дивовижа у гуцулів, - вікова пристрасть до ошатного вишуканого строю з елементами різних вибагливих яскравих прикрас зобов’язувала слідкувати і за чистотою та свіжістю тіла.

- Слава Йсусу! Відпочиваєте помали? – привітався Степан, викладаючи на голий стіл чверткову пляшечку горілки та порізаний хліб з салом. – Перший раз у ваші хаті, то не буду з голими руками.

- Го-го! – радість Николи зашкалювала. – Буде нині красний день, навіть най сі захмарит! Сідай Штефане, сідай, - заметушився господар засовуючи ноги у якісь старі капці та беручи з полиці біля ліжка два маленькі стаканчики.

- Най у ваші хаті добро сідає, - Степан взявся тягнути до столу старий стілець.

Перші випиті келіжки припали до душі як господареві так і гостеві: Николі компанія завжди в радість, а у Степана вгамувалося хвилювання і він спокійно міг приступити до мети свого візиту.

- Вуйку, у вас такий красний город, що самі не знаєте, на йких гроших сидите. Ще при цему житю треба шось схіснувати. Нащо вам сих трав? Корови не маєте, а Анна за ваше добро ще вами й штуркати буде та літров молока попрікати.

- Анна – газдині широка в задници. Але в свої хаті – я ґазда.

- Хату вже би сі підремонтувати здало, бо сум голови сі бере... Або в другу перейти...

- Та ше другу не зудилав’им, - спробував пожартувати Никола, але була в жарті якась гірчинка. Напевне, думки про самотню, незабезпечену старість вже починали підкрадатися до чоловіка довгими, занудними вечорами. Відповідь на запитання: хто кого переживе – Никола чи хата, була на користь Николи, але яка від того радість, куди йому діватися, як хата рухне? А щось робити, щоб її врятувати, Никола не знав, не вмів, руки йому до того не складалися, навіть не піднімалися. І був ще досить міцним чоловіком (хіба що іноді скрутить шлунок, ніби навиворіт хтось хоче його вивернути, але, з часом, відпускає), відчував, що ще б дві доби підряд весілля відігравав та забавляв би людей, а то хіба не труд? Не лінивий він, ні! Та не трапиться більше тої дорогої серцю праці в його житті, - минулося, пролетіло, - поховане величезне багатство, яким жив, яке дарувало людям стільки радості, насолоди. Яка ж то мука кожен день банувати, вдаючи, ніби ніщо не змінилося, а насправді, відчувати, що втрачено все, - пустка. Що йому залишається? Чи спробувати хоч на старість жити, як інші – тішитися грошам, ситному кусневі? Відспівав ти своє, Николо, відспівав...

- То не конче – хатів у світі багато, - Степан набрав повні груди повітря, щоб сказати найголовніше. – Не буду вас більше мурдувати, чого’м прийшов, але не гнівайтесі, як шось не то буду казати. Свій город можете продати за великі гроші. Я вам навіть покупців найду, зроблю всі папері, бо самому ліпше сі не брати – мож’ лишитисі і без городу, і без гроший. Продавайте весь город, так борше озмут і більше заплатє...

- А хата?! А я шо, в кичерах маю доживати?..

- Вуйку Николо, вашу хату вже тепер мож’ палцем завалити, а нарік – сама впаде. У мої старі хаті ніхто не жиє, то можете сі перебирати. У нотаріуса папір складемо, що буду вас дозирати до смерти, та й живіт собі, кілько Бог приказав. Голодні не будете, бо хіба гріха би’м сі не бояв. А грошима за ваш город поділимосі...

Запала мовчанка. Никола щипнув хліба, почав повільно його жувати, Степан розлив по келіжках залишок горілки:

- Віпиймо, вуйку. Я вас ніц не заставлєю, але подумайте собі.

Никола мовчки випив.

Не встигли зачинитися за Степаном двері, як у хату влетіла Анна:

- А тут що за вісілє? Пустому ще й везе! Йкої біди сей Штефан сюди приліз? Казали, що назичив у людий купу гроший, та й не віддає.

- Раз казав німий глухому, шо сліпий то сам всьо видів...

- Йой, тобі лиш би пустої молоти. Нема грому без дощу, а диму без вогню, - люди з нічого не придумают... Ходи до мене та шос’ перекусиш, бо чей же’с не каліка, аби’м носила миски туди-сюди. А завтра поможеш пліт городити, бо слупи зогнили...

Жінка вийшла. Никола продовжував сидіти, втупившись у велику (ще трохи – і дірку) виїмку на столі. Раптом з усієї сили вдарив в те місце кулаком. Зі стелі посипалася штукатурка. Обличчям чоловіка промайнула тінь болю, за нею інша – сумного усміху. Через якусь мить голова опустилася, майже торкаючись чолом стола, плечі ритмічно зарухалися, з горла рвалися якісь звуки – сміху, чи плачу – Бог знає...


Люди завжди мають в селі про що говорити. Ті, що обома ногами міцно стояли на цій землі, не розуміли таких, як Никола. Як мурахи на спині, бджілки в лапках, пташки в дзьобах – ціле своє життя старалися щось придбати, примножити, припташити. Вони з погордою та зневагою сприйняли вчинок непутящого чоловіка. Гай-гай! Ви, що посадили дерево, побудували хату та народили сина! Чи плодоносить ваше дерево, а чи всихає, недоглянуте; чи у вашій хаті водиться тільки добро та любов, а чи виглядає колючим оком з-за брудних фіранок ненависть, заздрість та пихатість; чи навчили ви свого сина поважати людей та дарувати їм радість?..

Інші осуджували Степана, що безстидно вклинився у родинні стосунки та звинувачували його в корисливості. Були й такі, для кого ця подія, як будь-яка новина, дала поштовх до творчості у одвічному народному мистецтві пліток: то клялися, що знають достеменно, кому Степан город перепродав і за які гроші; що шанує Николу, як тата рідного: купив тому два нових костюми, а їдів стільки, що той по ковбасі ховзається, або ж, напроти, запевняли, що використав старого, а тепер думає здати в дідарню. Жаліли, звинувачували, насміхалися, схвалювали, обурювались – одним словом, все, як годиться...


Никола ж потихеньку звикав. Звикав прокидатися в маленькій кімнаті з низькою стелею, звикав до задушливого подвірку, закиданого опілками та різним хламом, до води з криниці, що була на подвір’ї, і мала далеко не такий солодкий смак, як з його джерела нижче городу. Вірніше, змушував себе звикати, змушував себе дихати.

Перші дні часто вибирався в село. Як завжди, ошатний, привабливий своєю обрамленою роками вродою, веселий та привітний до всіх зустрічних, та ще й справді(!), у нових штанях. А головне, виймав з кишень тієї обнови грошики, купував пивка, іноді інших пригощав, і було видно – не на останні.

А як же інакше? Степан подбав про те, щоб склалося перше враження у всіх: не прогадав Никола. Він передбачав, що йому прийдеться пройти через ряд числених словесних сутичок. Першу і немаловажну Степан виграв удома, запевнивши богомільну тещу, що не гріх він скоїв, а, швидше, благодійну акцію: хто зна, скільки Николі Бог відміряв, хлоп ще здоровий, може, вилучених за землю грошей і не вистачить на утримання старого, але ж він не залишить його напризволяще в глибокій старості – головне, що ці гроші зараз допоможуть ривок зробити, а нарік вони з жінкою та дітьми перейдуть у нову хату. Жінка туди ж – рюмсати почала. Він розуміє, що важко з двома малими дітьми, але ж чи такий вже тягар десь-колись на один рот більше якоїсь страви приготувати та й віднести дідиськові в стару хату. Далеченько... А Степанові легко? Підтримати мала б. Він її, звичайно, любив, та не вистачало в ній вогню, – квола якась вічно, сумна, а він аж палав весь сильною чоловічою міццю та часто посеред ночі покривався потом, уявляючи біля себе Ориську. Ця давно б уже не проти, але голіруч до неї не підступиш – знає собі ціну. Що ж, Степан тепер багатий, а Ориську це перше, що цікавить.

Вже й у селі кілька разів прийшлося вислухати їдучі зауваження та не двозначні питаннячка щодо Николи, та Степан ще наперед цинічно вирішив не зважати – самі ж лікті собі кусають, що раніше за нього не додумались. Анна переказувала, що в суд подасть. А він нічого протизаконного не скоїв. І нема чого йому боятися: в суд пхатися – гроші потрібні, а Анна скупа...

Убивши пару днів на паперові справи, Степан поринув з головою у закупівлю будматеріалів, пошук гарних майстрів, щоб зрушити з місця заморожене будівництво. Все йшло чудово. Про Николу він призабув, а як на мить згадував, то думав, що той мав би бути ще при грошах і дасть собі раду. Але якось вечором надумав зайти.

Никола сидів на ліжку помарнілий, давно неголений, згорбившись та тримаючись правою рукою за живіт.

Степанові від його вигляду стало ніяково, але він намагався це приховати:

- Що ви, вуйку Николо? Чи шось не заслабли?.. – підійшов до столу. – Щось не виджу їдів ніяких. Ви що, голодні сидите?

- Нічо, від голоду ще ніхто не обісравсі, - глухо вимовив той, намагаючись посміхнутися, але обличчя перекривила гримаса болю.

- Що з вами? Щось болит?

- Жулудок скрутило, аж в очех темніє...

- Та від сего лік є, - Степан вдав веселого і дістав з кулька пляшку горілки. В душі вилаявся, що не прихопив хоча б хліба, - але’м не думав, що нема у хаті ніц перекусити. Аби’сте були мені йкось дали знати, що сі гроші кінчили...

- Байка, най хоть лигну та рукавом занюхаю – може попустит, - Никола великими ковтками швидко випорожнив склянку горілки, налиту Степаном, якому від вигляду старого щось зашкребло всередині, розлилося неприємним відчуттяям.

“Ще ґєґне дідисько, то село не дадут перейти, скажут, що угробив’им,” – подумав він і спішно заговорив:

- Я лечу додому, та принесу вам попоїсти, бо де так мож’...

Вдома жінка саме купала дітей, то Степан почав збирати торбу сам, кладучи туди дещо з домашнього провіанту. Підійшла дружина, прискіпливо оглянувши конфісковані чоловіком продукти, витягла з торби банку маринованих грибів:

- Треба було зо три таких городи продати, аби тілько з хати перти.

- То могла би’с десь і віднести шось хлопови. Онде чуть не загнувсі старий, ледве дихає.

- Ти собі се вінайшов, то й давай си’ раду. На м’ні і діти, і хата, і грєдки...

- А я шо, лежу в цей чєс догори пупцем?! Чи ті грошики лиш на себе трачу?

Степан хапнув торбу і майже вилетів з хати.

Крамниця була вже зачинена, то він зайшов в “забігайлівку”, щоб взяти для старого кілька пляшок пива. Подумавши, дозамовив ще й горілки, бо на душі було препаршиво, то ж вирішив, що складе старому компанію і сам прикладеться до оковитої.


Доволі стемніло на той час, коли Степан повертав у вузьку вуличку, що вела до старої хати. Прямо на розі з воріт вийшла жіноча постать і неквапом рушила попереду Степана. Запульсувало в скронях – в ній він упізнав Ориську. Її світле плаття контрастувало з вечірніми сутінками, зосереджувало на собі увагу і манило за собою. Степан прикипів поглядом до погойдування міцних стегон і мимоволі приспішив ходу.

Ориська несподівано зупинилася і різко повернулася:

- О, а я думаю, хто мене серед ночи доганєє? Ти що, Степа, поопришкувати надумав?

- Та яка ніч? Ще молода година, лиш кури сі всіли.

- Але я чоловіка не віпустила би з хати в таку годину. А як ‘му стрілит у голову кудись повернути наніч? - Ориська стояла майже впритул, і це спирало йому дихання.

- Як запросят, то поверну, - ледве володіючи собою, промовив Степан.

- Так мож’ чекати на запрошенє цілий вік, - треба самому сі просити, - клята дівка засміялася срібно і дразливо, принадно сколихнувши тугими персами, що вільно почували себе під тонкою тканиною плаття без оков жіночої білизни. Від вуст Ориськи віяло медовим ароматом і Степанові хотілося вп’ятися упирем у ті вуста і випити солодкий нектар до останньої краплі.

- Орисько, заклич. Всьо віддам, - прохрипів він.

- Ба шо всьо?! Йой, забула’м – ти у нас тепер богач, а я якраз спонсора шукаю, - шкірила далі свої гарні зуби Ориська, обдаючи полум’ям не тільки Степана, а й цей літній вечір.

А Степанові було байдуже, як його обізвали. Хотілося тільки одного...

Вдосвіта крався від Орисьчиної хати з помарнілою торбою, без натхненного вчорашнього бажання нагодувати Николу, а швидше, щоб забезпечити собі алібі перед дружиною.

Никола спав, нерівно дихаючи та ледь помітно смикаючи вказівним пальцем правої руки, що лежала на грудях. Біля ліжка стояла порожня пляшка. Погляд Степана ковзнув по давно неголених запалих щоках старого, по брудній білизні, але не після такої ночі цим перейматися. Розсіялися останні крихти неспокою з приводу Николиного самопочуття. Залишивши біля порожньої пляшки торбу із залишками їхнього з Ориською банкету, він поспішив додому...


Кожен мав би час від часу задуматися над своїм життям. Але спокійно, а не в суєті безконечних людських справ. Бігме, щось би мудре придумав. А так – один гріх.

“Людина мислить – Бог крислить”, - злостився подумки Степан, підраховуючи витрати на наступні роботи по своїй новобудові. Тих цін, на які він розраховував, і в помині уже немає. Походив по новому магазині, що виріс в обласному центрі – все можна купити: від цвяшка до люстри. Півдня ходив-роздивлявся та, здається, й не роздивився всього, хоча, з огляду на ціни, почував себе як у музеї. Знову ж: звідки люди гроші беруть? А такий маєток, як Николин, тепер можна було б теж вдвічі дорожче продати. І тут життя його обдурило. Ще й Ориська піддоїла добряче...

З Николою – просто, біда. Геть старий знидів. Не піднімається майже, дивиться порожнім поглядом і тільки на дні його тоді живинка мелькне, коли Степан пляшку виймає. Сморід в хаті. Теща збоку приповідає, жінка скиглить, бо їй, бач, важко бодай-що їсти йому закинути. Божився, що до Ориськи більше не піде, а куди ще може піти, коли вже зовсім усе осточортіває.

Село раптом про Николу згадало: куди подівся, чому не виходить, ніби ще моцний хлоп був… На кожному кроці, начебто без задньої мислі, у Степана про це цікавляться.


Тим часом, Анна надумала Николу провідати. На брудній постелі лежав бородатий сивий старець з ледь помітними ознаками життя. Жаль стиснув лещатами не дуже м’яке серце родички, але, знаючи характер брата, вона намагалася це скрити:

- Що з тобов, Нико? Чи ти шо не слабий? – зрадлива сльоза покотилася по щоці, голос здригнувся. – Чи’с хоть шось їв?

- Та є в мене, сестро Калино, всьо є, - очі старого зблиснули, – Я ще го-го! – він, напевне, хотів по старій звичці вдарити себе у груди, але піднята рука з кволим кулачком повільно опустилася. Щоб вимовити ці короткі фрази, Никола зібрав всі мізерні крупинки своїх сил, намагаючись не дати помітити Анні, що давно відіграв він свою забаву, яка називалася життям. Бо треба йкиїсь гонір мати...

Першим бажанням було цієї ж миті забрати брата додому, нагодувати, обмити, поголити старечу бороду та привести до порядку його посивілі, але ще густі кучері, але десь всередині заворушився манюсінький черв’ячок і народив жінці думку, що Никола от-от помре, та й хорони, Анно, за свої грошики. Черв’ячок відчув, що натрапив на поживу і почав рости: а за котре його хоронити? Такий красний город профурлюнив!.. Але сему дідьчому Штепцьови в’на ще своє вікаже!

Степан саме на порозі з’явився. З неприхованою злістю глянув на Анну. Власне, хотів сьогодні поголити старого та поміняти на чисту постіль – не встиг...

Потягнула жінка довгу вервицю прокльонів, заклинаючи всі земні і небесні сили покарати Степана, що споює, живцем гноїть людину.


А людини вже не було.

Розмірено б’ють дзвони за померлим: зупиніться, змовкніть, задумайтеся...

Приходили прощатися з Николою з докірливим почуттям провини, якій важко було знайти пояснення. Ніби кожен не повернув щось Николі за життя. Не гроші, не кавалок хліба, а добре слово, дотепний жарт, бадьору радість, якою Никола щедро обдаровував кожного зустрічного. Заплакали трембіти, прощаючись з людиною, яку, за силу і красу голосу, за любов до Карпатських гір, вважали своїм побратимом. І залишився по Николі невеличкий пагорб на відведеному йому навічно маєтку, подібний до якого – ні більший, ні менший – чекає кожного, бо як заселяв Бог сю грішну землю людьми, то про щось думав...

Столи на поминальному обіді були щедрими. Не поскупився Степан. ”Най Бог приймає!” – звучало за столом і провалювалося в тишу. Люди уникали поглядів не лише на Степана, але й один на одного. Пропускаючи раз-другий келішок та дзьобнувши що-небудь з миски, котра поближче, глухо одне й те ж: “Най Бог приймає”. У гуцулів часто смуток у парі з веселощами. Бувало, почнуть на поминальному обіді від поважних та сповнених чеснот спогадів про небіжчика – до смішних, а часом навіть курйозних, які цінуються ще більше, але на цей раз ні друга, ні третя чарка не могла зав’язати такої бесіди, щоб за гуцульським звичаєм підсумувати сенс життя покійного, тобто, що “був файним чоловіком, най ‘му Бог гріха відпустит, шанував людий, умів, скурвий син, і зажартувати, і заспівати, і віпити”. Ніби забрав Никола всі веселощі з собою, залишивши тільки смуток.

Най Бог приймає земні людські щедроти та, безмежний у своєму прощенні, дарує навзаєм грішним душам небесну благодать. Всі встали, проговорили, як годиться, “Отченаш”, кожен мовчки поцілував свій колач, який отримав разом з тоненькою свічечкою “за простибі” і готовий був повертатися до своїх буденних справ, подумавши наостанок, що не раз згадає село Николу, коби так кожного... Тільки п’яний Семен, обвівши всіх посоловілим поглядом, голосно сказав: “Та й дякуємо за увагу”, - і заплакав...


У Степана був пригнічений вигляд. Ні, не фарт йому в житті: що не спланує – все руйнується, на що не понадіється – все з рук вислизає. Думай тепер, як викручуватися далі. Вже друга осінь минає, а він ще в нову хату перейти не може.

О! яку “лялю” за цей час з забігайлівки зробили – “кав’ярнею” тепер називається. Знайшовся спонсор, прибрав до рук. Правда, дудлять тут, як і раніше, одне пиво, розбавляючи трішки горілкою (не викидати ж гроші на вітер), проте, роблять це тепер з достоїнством – не та атмосфера та й дорожче вдвічі. Дуська аж помолодшала, в новому платті ще глибший виріз – от-от розгубить свої грудиська по кав’ярні.

І звідки люди гроші беруть?

За столиком в самому кутку сидів Пецько. Тихий, спокійний чоловічок, про якого в селі рідко що чувати. Недавно поховав дружину, залишившись з двома невеликими дітьми. Пецько оженився пізно. Жінка була молодою, але справною господинею – встигала і за дітьми доглянути і господарству лад дати. Якась хвороба зточила її миттєво, і Пецько не знав, як жити далі, що робити з малечею. Почав, бідака, в чарку заглядати.

Степан взяв свої пляшки, підсів до Пецька:

- Як житє, чого сі журиш?

Пецько глянув почервонілими зволоженими очима на Степана.

- Не хочу сего житє, - сказав, зразу приклавшись до склянки, щоб разом з пивком проковтнути і сльози.

- Не кажи так. Думаєш комусь легше?

- Та вже не так, як мені... Зле сі чую, в лікарню би треба. А відки гроші? На кого діти? – Пецько був у тому великому відчаї, який позбавляє людину можливості шукати виходу, рятуватися, а заводить ще до глибших страждань та невдач.

- А ти продай город, - квапливо заговорив добре захмелілий уже Степан, - се ж великі гроші! А я тобі поможу! І тебе, і дітий твоїх буду дозирати...