“Господар один – на небі”

Вид материала

Документы

Содержание Чорна молитва

Подобный материал:

• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 366.82kb.
• Тема уроку, 235.69kb.
• Календарне планування з української літератури (9 кл.) І семестр, 110.55kb.
• На тему: учитель математики Халикова Наджия Исхаковна, 210.02kb.
• Задачи развития элементарных математических представлений у дошкольников, 242.94kb.
• Кінець ХІХ -п. ХХ ст принесли величезну кількість відкриттів І породили ілюзорну віру, 156.05kb.
• Індивідуальний навчальний план екстерна складається у трьох примірниках на основі навчального, 427.15kb.
• Формы государства, 35.82kb.
• Українська мова багата на синоніми (слова близькі за значенням). Урок І заняття, думати, 99.25kb.
• Английский язык один из германских языков (западногерманская группа), 281.44kb.

Чорна молитва


Дочка перевдягалася, викручуючись перед дзеркалом та не звернувши на появу батька жодної уваги.

“Але бесстидниці!” – подумав Павло, відвівши очі вбік, а вголос сказав:

- Шо сі вікручуєш серед будної днинки? У хаті нехар, надворі такіж, мемо скоро шпотатисі у смітю.

- Та я від удосвітка вже напахалася, як рабиня Ізаура, ледве сі розігнула, - дочка хотіла вдати ображену, але з очей так і сипалися іскри безпричинної молодої веселості. – Дивлюсі, у ‘йкі шмотки тогорічні ще влізу...

- Шмотки у Моська, а у тебе – одіж, - зауважив батько, але, ще раз кинувши погляд на доччине вбрання, подумав: “Таки справді, шмотки.”

- А мені сі здає, що в мене нема ні того, ні другого, - розсміялася дочка замість того, щоб засмутитися з цієї причини. – Піду попрошу щось у весни, - додала вона, налетівши на батька та чмокнувши його в колючу щоку.

Павло забув за чим прийшов у покій, сів, згорбившись, на облізлий стілець. За всі роки, доки жив його батько, діти могли тільки з повагою руку йому поцілувати. Ох і боялися вони тої руки!..

Дивна якась у нього донька: то скаже щось не до ладу, то вчудить... Чи то всі тепер молоді такі? Він до них не придивлявся, бо був вічно зайнятий роботою, але бачив, що його донька нагадує тих красунь, що іноді по телевізору показують, та на яких він тільки одним оком скоса позирав. Аж не вірилося, що у нього, такого простого хлопа, могла така дівка вирости. Чи радів він з цього? Любити – любив страшенно, аж боявся перед собою признатися, бо надмірна батьківська любов шкодить дітям. А радіти чому? Навіть прикро часом було, як подумає, що люди насміхаються з її “шмоток” та з того, що вихиляє вічно оголеними ногами. Хоч, правда, такі вже вони у неї виточені, - куди тим дівкам з телевізору!

“Віточив’им файну, але ‘йка ї’ долі чекає?” – сумно подумав накінець батько.

Павло виготовляв сувеніри. Точив вдень і вночі на своєму верстаті різні філігранні дерев’яні вироби. Раз-два в місяць їх забирав за дріб’язкову оплату його замовник. На сувенірних ринках, що з напливом туристів набирали потужності, ціни на товар росли, але замовник не надбавляв йому ні на копійку більше. Деякі майстри радили Павлові не бути дурним, підняти ціну, як вони вже давно зробили а Павло все ніяк не наважувався почати про це розмову. Часто догризала його з цього приводу дружина. Та за що тільки вона його не гризла. Павло женився пізно. Був мовчазним парубійком, зовсім не з тих, що крутять замолоду дівкам голови. Стефка сама повісилася йому на шию. Хтива та улеслива, швидко повела Павла під вінець. Молода дружина не забарилася розкрити після весілля свою справжню суть, а доброзичливці не зволікли з інформацією, кого ощасливила Стефа своїм коханням ще до заміжжя. Надійка народилася на десятому місяці їхнього подружнього життя. Сумнівів не мав, що це його кровинка. Переніс всю свою нерозтрачену ніжність та любов на дочку. Знав, що нікого в світі не любитиме більше, а все ж мріяв про сина. Буде кому передати і ремесло своє, і прізвище, та й легше бахурові живеться... Натомість, через шість років Стефка народила йому аж вдубелт не те, що хотів – дві дочки-близнючки. Дівчаток він не те щоб не любив, а сприймав їх народження як остаточний доказ своєї невдалої долі. Стефка все більше дозволяла собі фліртувати з іншими чоловіками, а на будь-якій забаві пропускала набагато більше келіжків, ніж це могла б собі дозволити порядна жінка. І близнючки підростали, все більше стаючи схожими на Микитюччиного Андрія – з такими ж чорними густими кучерями. Якось при сварці Павло сказав про це Стефці, на що та відповіла зухвало:

- Та ти такий був тогди п’єний, що не памнітаєш, шо’смо на маглівници їх робили!.. Ґою дурний, майже всі діти малими кучерєві!

Кілька разів хотів віддубасити жінку, та так походити, аби тиждень чорна ходила. Не піднімалася рука. Кляв себе, зневажав, а не міг...

І як батько – теж ніякий. Приструнити дівку треба. Невже Стефчина натура? Саме припущення виявилося нестерпним і боляче кольнуло в серце. Та ні, молода, весела, чом би мала журитися? Встигне ще... Та й материнська то справа – доньку до розуму приводити.


Чому ж він зайшов у цю кімнату? Згадав: за документами. Треба всі папери на землю зібрати та піти в сільраду, бо казали, як не приватизуєте землю, то можуть і забрати. Можуть. Коли на просту людину хто зважав?

Всі папери, як і має бути у доброго газди, лежали акуратно складені у найдальшому куті старої шафи.

В сільраді тлумилося багато людей, бо земельні питанні розглядали тільки раз в тиждень. Сиділи всі напружені та мовчазні, тільки ті, хто виходив, мали розчервонілий, спітнілий вигляд та дозволяли собі короткі репліки, які не посміли озвучити там, за дверима.

Підоспіла й Павлова черга. Своє питання вважав вкрай простим, тому був дуже здивований, коли йому виклали хід його наступних дій. Треба написати заяву, потім приїдуть землеміри (а на них черга вже на півроку вперед), далі чекати з районного кадастру нові документи (оплатити їх, звичайно), підписати межі з сусідами і, накінець, діждатися рішення депутатської комісії.

- Та я маю всі документи. Чей же чужий город не присів’им. Оди штіц-мапка на город під хату, оди на город коло потоку, - Павло зробив спробу переконати присутніх в зайвості запропонованої такої довгої і непотрібної процедури.

- А звідки ми знаєм? Може на ваш город ще претенденти з’являться, чи ви межу посунули, - таких справ нам тепер вистачає, - сказала незнайома Павлові жінка, мабуть, з району, - тоді прийдеться і через суд приватизовувати.

- Хіба би’м сі Бога не бояв, та мене всі люди знают, - розгубився Павло.

- Люди – не закон і не суд... Та чого ви переживаєте? Якщо це справді ваш город, то ніхто його у вас не забере, - усміхнулася незнайомка.

На подвір’ ї до нього підійшов Дмитро. Привітався.

Не любили Дмитра в селі. Вічно щось винюхував, розпитував. Майже ніколи ніде не працював, але завжди був з грошима, побудував велику хату, купив машину. Час від часу пропадав з села і ніхто не знав, де він обертається.

- Як поживаєш, Павле? – як доброго друга спитав.

“Шо сему ужеви треба?” – подумки спитав себе Павло, а вголос коротко відповів:

- Богу дякувати.

- Іду в магазин, то нам по дорозі, - продовжував розмову Дмитро. – Ти, певно, брацю, тоже за приватизацію берешсі. Се добре, бо всяке буває, а най прийдеться продавати...

- А чого мав би’м продавати?- не надто привітно спитав Павло.

- Та ти подумай, Павле, сам: що маємо з тої землі? Копицю сіна та мішок картоплі – самого ґодзу. А є люди, що платє за неї великі гроші.

- Гроші нині є, а завтра нема, а що людина вартує без кавалочка свеї землі?

- Не ті тепер часи, Павле. Тепер людина без грошей ніц не вартує. А в кого діти підростают, той се добре відчуває – на одні шмотки лиш кілько треба...

“О, і в цего “шмотки”, - з гіркою усмішкою подумав Павло, пригадавши вчорашню розмову з дочкою.

- Павле, а в мене є один знакомий, що шукає файний кавалок землі, аби лиш вода була близько. А в тебе поле коло потока та й від дороги не дуже далеко. Се би йому підійшло. Ти подумай добре, та й давай мені знати. Ще меш дякувати. А сам до сего сі не бери, бо знаєш, як тепер обдурюют. А я буду твоїм ґарантом, - Дмитро раптом зупинився, не дійшовши до магазину й половину дороги, протягнув руку, щоб попрощатися. – Ти, брацю, думай, то великі гроші, відразу на ноги станеш.

На Павла ніби навалилася велика ноша. Вже давно йому крутиться на думці, що зводити кінці з кінцями все важче. Надійка на виданні. Чи би весілля трафилося, чи яка інша оказія, то відав, з боргів би не виліз. Може й правий цей слизький Дмитро. Хотілося комусь розповісти, порадитися, чи просто поговорити. Ще ніколи він не почував себе таким самотнім. Прийдеться зі Стефкою, хоча з нею якраз хотілося говорити менше, ніж з будь-ким іншим.

За столом, ганяючи ложкою хвилі нехитрого супу в глибокій тарілці, що швидше нагадувала невелику миску, Павло передав дружині зміст розмови з Дмитром. Запала глибока мовчанка.

- Павлику, - не своїм голосом обізвалася до нього Стефка. Щось ніби клекотало їй в горлі, - не продаваймо. Се так, якби’смо вітцє з матір’ю продавали. Я все думала, що повінуємо тим полем Надійку. Аби ніхто не попрікав, шо’смо дитину голу з хати віправили. Даст ї’ Бог доброго чоловіка, та побудуютсі там, тай будут газдувати. А грошей заробимо, коби здоров’є, - і додала вже своїм голосом, - а тому дідькови сама скажу: або най платит тобі добре, або най собі другого майстра шукає, чого маєш на него горбатіти?

І таки сказала, коли замовник через кілька днів приїхав за товаром. Та так відчитала, як тільки Стефка вміє, той і торгуватися не посмів.


Ці дні думки у Павла були тільки про дружину. Зі станка просто вилітали нові дивовижні речі. Їх форми народжувалися з тих почуттів, які охоплювали Павла за роботою. Не знав він своєї Стефки. Що він дав їй, молодій, запальній, гарячій? Свою мовчазну відлюдькуватість? Відвернувся одразу, наслухавшись пліток, відгородився кам’яним муром. А вона була така красива, мов тепер Надійка. Чи ще можливо хоч на якусь хвильку наздогнати втрачене, чи знайде в собі сили? Чи зрозуміє його Стефка? Як швидко все в цьому житті минає і не дає людині оговтатися...

Раптом в тиху музику його думок вкралася різка фальшива нота:

- А ми кричимо, Павле, по подвір’ю, та твій станок добре тобі вуха заткав.

На порозі майстерні стояв Дмитро, а за ним незнайомий чоловік статечного вигляду у міському вишуканому костюмі.

- Вирішили зайти до тебе. Це той пан, про якого я тобі казав, - продовжував жваво Дмитро.

- Сергій Олександрович, - привітно протягнув руку поважний чоловік.

Він сподобався Павлові, але присутність Дмитра і очікування пустої розмови зупинили його від прояву традиційної гостинності – запросити в дім та пригостити з дороги.

- Чи’c, брацю, подумав? - почав насідати зразу Дмитро. - Файні гроші дістанеш, відразу богачем станеш, - продовжував в дусі веселого панібратства.

- Той богач, хто здоров’є має, - похмуро вставив Павло.

- В цьому ви цілком праві, - приязно заговорив Сергій Олександрович. – Але життя тепер дуже складне, підкидає різні сюрпризи і частіше все чомусь не дуже приємні. Я захворів у минулому році, прийшлося підремонтовуватися аж в Німеччині. Якби не гроші, віддав би Богові душу, - надто голосно засміявся гість.

- Доброго дня! – прозвучало, мов наспів чистого струмочку.

Надійка, що несподівано з’явилася на подвір’ї, без жодної зніяковілості обвела поглядом незнайомців, усміхнулася та, крутнувшись на своїх точених ніжках, пішла в дім з такою рівною поставою, якби корону на голові несла.

Батько дивився на чоловіків, що не могли відірвати поглядів від доньки, аж доки за нею не закрилися двері. Щось лещатами стисло серце.

- Йой, брацю любий, казали мені, що ти файний майстер, але не думав’им, що настілько, - з масним блиском в очах захоплено вимовив Дмитро.

- Так, дочка у вас справжня красуня, - рівно підхопив Сергій Олександрович. – У мене теж є доня. Та й сина маю. Студенти обоє. Доять мене по чорній силі. Навчання тепер дороге. А ще різні забаганки. Та що вам розповідати, коли самі дорослу дочку маєте.

- От-от, тут без доброї копієчки не обійтися, - Дмитро знову осідлав свого коника. – Я би на твому місці довго не думав...

- Подумали’смо з жінков. Не мемо продавати. Се моє остатне слово, - найбільше хотілося Павлові, щоб непрохані гості якомога швідше пішли і не бачити б їх більше. Його охоплювало якесь незрозуміле занепокоєння.

- Ти не тисни, Дмитре , на людину. Справа не проста – добре зважити треба, - Сергій Олександрович заговорив швидко, як це роблять люди, коли намагаються не видати роздратування. – Знаєте, Павле, всяке буває... різні обставини, що заставляють людину змінювати своє рішення. Ну то Дмитро знає, де мене знайти.

Він трусонув на прощання Павлові руку і швидко направився до хвіртки. За ним, докірливо глянувши на Павла та махнувши рукою, почвалав, розгойдуючись, Дмитро.

Цей візит вніс сум’яття в душу Павла. Чи добре він чинить? Часи й справді змінилися. Добре, коли трапиться дочці хазяйновитий чоловік, а як ще бідніший за них та до того ж нероба, то з чого побудуються на повінованім полі? Хата – не гриб, сама після дощу не виросте. А за ті гроші можна було б вже щось починати і тут, коло хати, зводити. Вже б люди сказали, що добрий ґазда, то якесь би пусте до дівки не липло...


Час іде і притуплює гострі думки, що боляче свердлять голову. Замовник залишив непогані гроші за сувеніри і Стефка зафертелила:

- Павле, дай трохи Надійці, най щось си’ купит, бо дівки вівбируютсі, як писанки, а наші що, гірша?

Павло подумав, що жінка вже дуже давно просила щось для себе, а колись був би їй не додав. А ще не стара, напевне, і самій хотілось би якусь обнову. Так, сутужні часи. Вкралося колюче почуття провини:

- Та я що! Беріт та й купуйте, - навмисне сказав у множині, хай би Стефка щось собі і дозволила. Можна навіть тихцем від нього...

В суботу, як завжди, Надійка поверталася з гулянки пізно. Стефка могла заснути, не дочекавшись, а він мусив почути, як двері рипнуть, після того ще довго сопів сердито у темінь.

Але цього разу розчув, як біля хвіртки зупинилася машина, а через кілька хвилин у дім пробралася дочка.

“Грим щістє в хату!” – подумав Павло і відчув, як тривожно закалатало в грудях серце.

Вранці ледве дочекався, доки Надійка прокинеться.

- Се відколи тебе вже машинами розвозє? – спитав твердо, наскільки вистачило суворості.

- Розвозє тачками, а мене підкинули на машині від клубу додому та й ніц сі не стало, - не злякалася батькової сердитості Надійка. – Не оббивалам каміннячком нові мешти, чей же наші вулиці – не Бродвей.

“Зрозумій ї’, про що говорит... Весела, ніби ніц сі не стало... а може ніц сі й не стало...” – подумав Павло та й кинув уже вслід дочці, що з розпущеними косами, як та Мавка, вибігала з хати:

- Дивисі, бо другий раз підкинут та не зловлє...

Не заспокоївшись таки до кінця, нагримав на Стефку:

- Та ти, відав, якась мати, та скажи ї’, куди се годитсі?

Жінка тільки посміхнулася собі під ніс.

А по полудню до хвіртки під’їхала блискуча машина сталевого кольору, і доки Павло призирав через вікно, хто б це міг бути, до машини вже підбігала Надійка. З-за керма швидко вийшов стрункий молодий хлопець і елегантно відкрив дочці дверцята. Та впорхнула в авто, а парубок бігцем повернувся на місце водія.

Машина рвонула, як норовливий кінь.

Павло, вийшовши з заціпеніння, накинувся на Стефку:

- Се шо? Куди сі дивиш? В’на хоть когось сі питала?!

- Мене питаласі, бо до тебе мож’ приступити?! Лиш кричиш. А може, дитині Бог долю післав. Може, якраз... Та не ме’ сі цілий вік мучити...

Стефка поспішила вийти з хати і добре, бо в її словах Павло відчув ту гіркоту, яку ще можна відчути хіба що в жіночих сльозах.

Надійка повернулася рано, ледь звечоріло. Павла це заспокоїло, і він умиротворено улігся спати.

Цілий тиждень батько спостерігав за дочкою і бачив, наскільки збентежене дівоче серце, як не знаходить собі дівча місця, хапається за будь-яку роботу, не щебече по хаті, не сміється дзвінкоголосо.

В суботу, як звикле, збиралася на свої гульки.

- Дивисі та над рано абис прийшла, - вирішив наперед трохи присварити дочку.

Надійка глянула на батька, якось силоміць посміхнулася. Павло швидко відвернув голову. Не бачити б йому того погляду, – донедавна ще веселий і безтурботний, тепер він обнімав у своїй глибині ту жіночу тугу, котра вже як раз потрапить туди, то залишається навіки.

Над ранок пришуміло під хвіртку авто... Так було і в неділю... Так було до четверга...

Павло хотів поговорити з дочкою, але не знав, з яких слів почати. А ще не давало говорити те, що до горла зрадливо підкочувався клубок і щипало очі, або ж груди розривала страшенна лють – він боявся як одного так і іншого. Але найважливіше, що заважало йому розпочати цю розмову – розумів, що пізно...

Стефка, бачив, теж переживає. Переживає, але більше, здається, радіє. Дурна...

В суботу Надійка нікуди не збиралася, але не схоже було, щоб це її засмучувало.

- А що наші дівка? Так швидко нагуляласі? – спитав жінку сам-на-сам.

- Кавалір до міста поїхав, то в’на навіть не хоче нікуди йти, - відповіла Стефка, багатозначно посміхнувшись, мовляв, їй, як матері, відомо набагато більше.


У вівторок Павло працював, як звикле, в майстерні і раптом почув на подвір’ї голоси кількох людей. Виглянувши, побачив біля хвіртки знайоме сталеве авто, а перед дверима будинку трьох чоловіків, серед яких був їхній дільничий.

Павло прокашлявся, щоб привернути до себе увагу.

- А ми до вас, - обізвався дільничий і рушив з чоловіками до Павла, - як кажуть, в справі.

Дільничий уникав прямого погляду, а вираз його обличчя – діловий, зосереджений, навіть трішки похмурий – наводив на думку, що справа не з приємних.

Павло мовчав. Що допитуватись, хай самі кажуть. Тим часом розглядав молодого хлопця, в якому розпізнав доньчиного залицяльника. Випещене, красиве, мов у дівчини, обличчя, і очі, з яких нічого не можна було прочитати.

- Цей молодий чоловік стверджує, - здоважився продовжити дільничий, - що донедавна зустрічався з вашою дочкою, - знову пауза. – Так от... Останній раз, коли він її підвозив, вона забрала у нього з машини дорогу відеокамеру і портмоне з немалою сумою... Молодий чоловік ще не подав заяви, бо має надію, що вийшло якесь непорозуміння або жарт, і все вирішиться приватно.

Павло онімів. Він, як міг, внутрішньо відбивався від почутого, гнав від себе суть цієї новини, очікував, що дільничий добавить наступної миті таке, що перекреслить все попередньо сказане і про це навіть ніхто ніколи не згадає. Але всі очікували його реакції. Що він має казати? Чи могло таке статися? Ні і ще раз – ні!

- Се не може такого бути, - глухо і повільно промовив він. – Жию ціле житє за заповідями та й дітий так учу. Не може бути.

- Давно вас знаю і нічого поганого сказати не можу, - вкладаючи якомога більше впевненості в голос, промовив дільничий. – Але хто не має дітей, той не має клопоту. Теперішніх молодих важко зрозуміти, такі коники деколи викидають... Думаю, якби ми поговорили з вашою дочкою, то все стало б на свої місця.

Надійка зі Стефкою саме підготовлювали в хаті оздоби для інкрустації шкатулок. Павло відкрив двері і заревів з порогу:

- Ану, ходіт сюди!

Через кілька секунд з’явилася дружина, з уст якої от-от готові були вилетіти слова, що мали б спам’ятати чоловіка: так репетувати серед білої днини! Але наявність на подвір’ї гостей, з-поміж яких в очі кинувся дільничий, стримали її від звиклого красномовства. Вона залишилася стояти на кам’яних сходах зі здивованим виглядом. Ще через мить з-за плеча матері виглянуло усміхнене, як завжди, обличчя Надійки. Павло зразу помітив, до кого прикипів її погляд.

Дільничий звернувся до Стефки:

- Ми тут хотіли дещо спитати у вашої дочки.

Надійка вийшла наперед матері і, зійшовши на сходину нижче, залишилася так стояти з гордим і незалежним виглядом.

- Скажи, будь ласка, чи ти знайома з цим молодим чоловіком.

- Знайома, а що? – весела усмішка дівчини все більше перетворювалася у зніяковілу.

- Чи правда, що ви зустрічалися і він підвозив тебе часто на машині?

- То й що? – Надійка подивилася на хлопця, немов шукаючи у нього якщо не підтримки, то, хоча б, пояснень.

На допомогу прийшла Стефка:

- А ви поясніт, пане дільничий, чи то тепер міліція мусит каждій парі свічку світити?

Дільничий зітхнув. Йому й без Стефчиних слів була важкою ця місія. В своїх трьох селах він знав добре, хто чим дихає, і більшість жителів були спокійними господарями, не вибагливими в оплаті трудягами, що не гребували будь-якими підробітками, де були потрібні роботящі руки, часто, як кажуть, приймаючи мале за велике. Правда, молодь тепер завдає більше клопоту, і, на жаль, перестає бути закономірністю: які батьки, такі й діти. От і сьогодні... Хто б міг подумати?

- Чи не брала ти що-небудь з машини, коли цей хлопець підвозив тебе останнього разу, - проігнорувавши Стефчину репліку, конкретно спитав дільничий.

- А що я мала б брати? – здивувалася Надійка.

Павлові відлягло від серця. Не могло такого бути. Він знав. Як вони посміли? В м’язи наливалася якась не звідана ніколи досі надлюдська сила і Павло відчув, що він змете зараз цих людей зі свого подвір’я, він зітре їх на порох. Треба забігти в майстерню за сокирою, та погнати їх аж за хвіртку. Кулаки стиснулися так, ніби вже тримали топорище.

Сповнений такими відчуттями та бажанням діяти, Павло аж здригнувся від нового запитання дільничого:

- Ну, наприклад, чи не взяла ти відеокамеру?

- Камеру?.. Він сам мені її дав, - дівчина перевела погляд на молодого чоловіка, - Толь, скажи... – і осіклася.

Хлопець криво посміхався красивими тонкими губами.

Надійка різко крутнулася і забігла в хату. Через якусь мить вона повернулася і, не спускаючись знову нижче другої сходини, жбурнула в парубка невеличкий чорний саквояжик. Той, завдяки юнацькій спритності, встиг ухопити цю річ над самою землею.

Всі затаїли подих.

- Може, - вимовив чоловік, про якого до цієї хвилини можна було б подумати, що він опинився тут випадково. Але тепер настав його вихід. Саме “вихід”, бо вимовлене добре поставленим голосом “може” і пауза, яку витримував зараз цей ошатний городянин, а також зроблений ним крок вперед та те, як він обвів усіх поглядом, привертаючи до уваги, нагадувало вихід актора , якому випала честь підвести глядача до кульмінаційного моменту вистави, - може, ви зразу туди і гроші поклали, - звернувся він до Надійки, показуючи на маленьку валізку в руках юнака.

- Які гроші? – ледве видавила з себе дівчина. – Толь, які гроші?! – вже майже кричала вона.

- Йой, дитино, віддай! – затормосила дочку Стефка і перейшла на шепіт. - Віддай всьо, шо брала’с. Ми тобі з татом ніц не скажемо, лиш віддай. Йой, матінко Божа, а се шо за кара? – заломила жінка руки.

Павло не міг нічого сказати. Те, що Надійка повернула чужу річ, підтвердивши цим правоту звинувачень, загнали його в глухий кут. Сили покинули його, а вся кров ударила в голову й шалено бушує там, шукаючи виходу, і це заважало що-небудь сприймати та розуміти. Наразі, сколотилася одна думка: який встид перед людьми, бодай би не діждався... Він ніяк не відреагував, коли донька кинулася в хату, а за нею, голосячи, й дружина. Не помітив, як незнайомець подав дільничому і хлопцеві знак, щоб ті йшли, а сам, тим часом, підійшов до нього.

“Що хоче від мене ця людина?” – кволо подумав Павло.

- Пане Павле, я є адвокатом Анатолія. Повірте, ми дуже хочемо, щоб все вирішилося між нами, тобто не дійшло до суду. У хлопця були серйозні почуття до вашої дочки, і він вважає, що вона просто допустилася помилки – з ким не буває, - Павло поволі починав приходити до тямки. Інакше бути не могло: голос чоловіка був дуже проникливим, сповнений розуміння та співчуття. Він ніби вкладав кожне слово з відповідною інтонацією Павлові в голову, від чого кров почала пульсувати все спокійніше і до нього поверталася розсудливість. – Ви заспокоїтесь і поговорите з дочкою. Тільки виважено, пане Павле. Думаю, вона послухає батька, і все вирішиться тихо-мирно. Завтра надвечір ми заїдем, ви повернете нам гроші, і не буде ніякого поголосу. Дівча молоде, їй ще жити й жити, то навіще псувати репутацію. Ось я вам навіть заяву залишу, яку я, як адвокат, на всяк випадок, підготував до суду – даруйте, але така робота. Завтра ми її разом і розірвем, - засміявся чоловік. - Все забудеться, як неприємний сон. Тут, до речі, і сума вказана, яка була в гаманці, не такі вже й великі гроші, як на сьогоднішній день та все ж...

Павло глянув на цифри і жахнувся: таких грошей він зроду в руках не тримав.

- Звичайно, - адвокат наче раптом засмутився, - вона вже могла і потратити частину суми, але думаю ви знайдете вихід з ситуації – свої докладете, чи перезичите в когось – ну, не віддавати ж рідну дитину до в’язниці...

В хату йти не хотілося, зайшов у майстерню, сів на низенький стільчик. Ще ніколи в своєму житті не відчував такого тягару на душі. Добре Стефці, вже й виревлася...

Час ішов. Треба щось робити. Підводився так, ніби підважував спиною важку брилу.

Стефка сиділа за столом, схлипуючи, Надійка скрутилася на ліжку калачиком, втиснувшись обличчям в подушку. Павло з люттю гримнув дверима. Обидві здригнулися.

- Аби зара на сему столі були гроші, - глухо сказав батько.

- Татку, я не брала, бігме, не брала’м, - Надійка схопилася з ліжка: з заплаканого обличчя на нього злякано дивилися очі затравленого звіряти.

У Павла вже готова була закрастися думка: “А якщо й справді?”, та погляд несподівано впав на червону коробочку на тумбочці. Такої він, здається, раніше не бачив, а мальовидла тут скільки!.. Павла охоплювала лють.

- Звідки се? - він взяв червону коробочку до рук.

- Купила, - швидко відповіла Надійка.

- А гроші відки? На се, і на се, і на се?.. - він перебирав якісь дівочі дрібнички і, питаючи, метав їх на підлогу. – Гроші заробити треба, а вітак учитисі їх вітрачєти! А чого’с ту камеру взєла, чого до чужої річи руки прилипли, чи я тебе колись сего вчив?

Надійка раптом подивилася на нього сміливо і твердо:

- Він сам дав. А гроші я не брала, най мене Бог скарає, абим до раня не дочекала. А як мені не вірите, то сі страчу.

Чи є ще живе місце на серці? Чи є ще куди втикнути гострий ніж, щоб не так боліло? Щоб не з однієї рани та в іншу. Стефка кинулася в сльозах до Надійки. Павло, скориставшись цим, швидко вийшов з хати.


Була вже темна ніч, а він все сидів у своїй майстерні на низенькому стільчику та й намагався щось думати. Відав, його дитина попала в біду. Правда, сама винна, а що вже тепер робити... Позбиткувався над нею сей зайда, та й навіть того му’ мало. Бодай ‘го грім побив, бодай ‘го землинька сира згноїла... Треба дістати грошей, не допустити до суду. Хто повірить його дитині? Добре казав той пан, що “бувають різні обставини”... Треба йти до Дмитра...

Тільки почало світати, встав зі свого стільчика, направився до Дмитрової оселі. Той вийшов з хати зі слідами сну на обличчі.

- Пробач, Дмитре, що так рано, - почав Павло, - та надумав’им продавати своє поле і мушу се робити швидко, бо маю нагальну потребу.

- Та тобі, брацю, повезло: Сергій Олександрович тут, відав має нині ввечір від’їжджати, так що десь пополудню до тебе зайдемо. Добре, брацю, робиш. Йкий хосен з того поля, а так гроші меш мати, - намагався жваво продовжити розмову Дмитро, але Павло повернувся і пішов, навіть не попрощавшись.


Сергій Олександрович поводив себе стримано, але задоволення проглядало з усього його єства – голосу, погляду, рухів:

- Вибачте, Павле, але сума немаленька, тому ви повинні мені дещо написати... Я, звичайно, вам довіряю, але між діловими людьми повинні бути конкретні стосунки.

Павло написав все, що від нього вимагалося, після чого Сергій Олександрович відрахував потрібну суму і вийшов. Дмитро підтюпцем побіг за ним до машини, і Павло бачив, як Сергій Олександрович подав йому щось схоже на конверт. Дмитро несподівано повернувся:

- Дякую, брацю, ще й заробив’им трохи, але ти не думай, що то з твоїх грошей, се за то, що я його з тобов звів. Ще маю в одно місце побічи, та й прийду до тебе вітак з могаричем, гріх таке діло не обмити.

Павло не встиг заперечити, як Дмитро вже був майже біля хвіртки. А випити б зараз було дуже доречно.

Сталеве авто не заставило себе довго чекати. Пружно вийшов адвокат, і ліниво – Анатолій. Він був у чорних окулярах. Адвокат вправно перерахував гроші і посміхнувся:

- Повірте, я страшенно радий, що все владналося, як кажуть, шляхом мирних переговорів. Не дуже переймайтеся тим, що сталося, ми теж молодими робили багато помилок. Зі своєї практики я міг би вам такого понарозказувати, але навіщо вам чужий клопіт? Зрештою, всі живі-здорові.

Павло втомлений і спустошений дивився вслід людям, що принесли йому стільки біди. Шкодував, що не використав ті войовничі лють і силу, які оволоділи ним вчорашнього дня, а дав випити всю кров і перемогти себе, знесиленого. Чому зразу не повірив дочці? Але вона сама дала привід сумніватися. А може, в ньому більше говорило вражене самолюбство батька за легковірно зпаплюжену її дівочу гордість? Тому й покарав себе тяжкими муками – віддався на поталу і приниження. А чи мав на те батьківське право? Напевне, його батько не задумувався б над цим – став би з сокирою і за доньчину честь і... за землю. Згадка, що залишився без чималого маєтку, заставила його застогнати.


Побачив, як у хвіртку входить Дмитро, вітаючись з чоловіками, які саме сідали в автомобіль. Нікого не хотів бачити, але слабка надія, що спиртне полегшить його стан, заставила його змиритися. До того ж, якби не Дмитро, то де б йому ще гроші знайти, аби залагодити цю справу, хоча б матеріально. Чи втопить горе хоч на сьогоднішній вечір? Побачимо.

Перша чарка полегшення не принесло, друга теж. Дмитра ж, напроти, розвозило. Гарний настрій вже сам по собі п’янить, тому він молов щось таке, до чого Павлові і прислухатися не хотілось:

- Знаєш, брацю, коло сих панів, як крутитисі, то мож’ шось і заробити. Най нас, може, дурними гуцулами і обзивают, але як звав то звав, коби шо дав. Треба бути хитрому, а я, брацю, коли’м уродивсі – жид заплакав.

- Не вмію сі крутити, що зароблю – то моє.

- Е, не кажи, ти зара’ при гроших, то щось прокрутиш. Ади, ще йкісь справи маєш. Не моє питанє: чого у тебе сі пани були, що’м їх у фіртці стрітив? Я їх видів у Сергія Олександровича, в’ни навіть у одному котеджі жили на Мочєрах. Абис видів, що там тепер понабудовували...

Але Павло уже нічого не чув. Він вдарив кулаком по столу так, що в хаті задзеленькотів весь посуд. Виявляється, все було підлаштовано, використали його дитину, щоб обібрати його до ниточки.

- Ей, брацю, я таке не люблю. По парі келіжків так лускати кулаками... Ти бери пролежсі, а я піду, - Дмитра як вітром здуло з хати.

З другої кімнати висунула голову Стефка. Побачила Павла одного, підійшла до столу, взялася за пляшку:

- Добре, газдо, що не п’єш зчєста, бо хата вже би сі завалила.

- Бодай би сі й завалила... Чого ґємбу відкриваєш? Коби’с відкривала, коли треба було, та доньку ліпше вчила, то не віросла би таков курвов, як ти!

- Тихо, Павле, тихо, - злякано зашепотіла Стефка, - тихо, що вже тепер, - і добавила ще тихіше, - ледве’м ї’ вспокоїла, думаєш, легко дитині?

- Дитині? Якби дитина, то нічми би сі не тєгала!.. Сего бахура підослав до дівки той дідьчий пан, аби’смо землю й’му продали, - Павло знову стукнув кулаком по столу та й впав чолом на той важкий, струджений кулак...

Стефка присіла край столу, опустила плечі і, дивлячись на Павлову доволі вже сиву голову, почала розгойдуватись всім туловищем. Так пройшло кілька хвилин, раптом вона різко подивилася в напрямку кімнати, звідки щойно вийшла, і птахою кинулася в двері.

Павло отямився від страшного крику дружини. Перекинувши стілець, влетів до покою і побачив дочку, яка лежала нерухомо на ліжку, а з зап’ястя її руки, що звисала додолу, у невеличке червоне озерце на підлозі стікала тоненьким струмочком кров.

Павло вхопив якусь шмату, що попалася йому під руки, почав обмотувати доньці зап’ястя, щоб зупинити кров, час від часу вдивляючись в її обличчя, щоб побачити ознаки життя.

Стефка не могла зрушити з місця. Павло закричав:

- Дзвони по “скору”, бігом!

Та продовжувала стояти і дивитися склянними очами. Павло легенько поклав руку дочки на ліжко, прискочив до Стефи, труснув її за плечі, потім вдарив п’ятірнею по щоці. Дружина закричала і вибігла з хати.

“Швидка” приїхала менш, ніж за годину. Для гірської місцевості це ще дуже швидко.

Павло весь час підтримував дочці руку, Стефка, оговтавшись, знайшла тоненьке біле полотно, яке порвала на бинти, щоб перев’язати руку, і прикладала до лоба вологий рушник.

У Надійки сіпалися повіки. Вона намагалася відкрити очі, але, напевне, для цього їй не вистачало сил.

Лікар зі “швидкої” зробив укол і, оглянувши дівчину, сказав, що заберуть її в лікарню, бо втрачено багатенько крові.

Стефка, зібравши нашвидкоруч якісь речі, вирішила, що поїде з дочкою.

Павло підняв своє дитя на руки. Не відчуваючи її ваги, обережно заніс в машину. Надійка відкрила очі. Павло стиснув зуби так, що, здалося, не розтисне їх більше ніколи. Взяв доньчині руки в свої, заплющивши очі, ствердно закивав головою, мовляв, все буде добре. Надійка здоровою рукою надзусиллям потягнула батькову руку до своїх сухих гарячих губ:

- Простіт мене...

Павло знову швидко закивав головою, губи креслили незрозумілі криві лінії. Легенько вивільнивши свою руку, хутко вибрався з машини.

Весь світ розплився перед ним в чоловічих сльозах, які теж іноді бувають дуже рясними.


В хаті відчув себе самотнім і нещасним. Близнючки ночували у Стефчиної матері, але це було на краще – втішати та заспокоювати дітей, які були б страшенно налякані тим, що сталося, у нього не знайшлося б жодих сил.

“Невже так все і зостанеться? Невже ці люди так і залишаться безкарними? А що він може зробити? Бігти за ними у світи? – гіркота безпорадності розпалювала в душі ненависть і Павло мусив знайти їй вихід, бо ще трохи, і вона задушить його. – Я прокляну вас! Присягаюся небом і землею! Не буде щастя на цьому світі ні вам, ні вашим дітям!.. Навіть, як занапащу свою душу...”

- “Занапащу душу?” Боже праведний, чи прийшов той час, чи готовий я се зробити? – промовив Павло вголос.

Вже давно не спадав йому на гадку цей вислів, від якої завжди ставало моторошно. Так моторошно, як тоді, в дитинстві, коли він сидів скраєчку широкої лавки, на якій лежала старезна баба. Про неї казали, що має чорне піднебіння, а зустрівши на вулиці, тихцем спльовували тричі та хрестилися. Проте, часто приходили до баби і за допомогою – чи у маржини хто молоко відбере, чи від різних недуг помочі шукали, а то молоді дівчата прибігали, пошепки розповідали щось та плакали. Баба довго нечутно приповідала над різними жбанками, над настоями духмяного зілля, що пучками висіло по всій коморі та хрестила те все своїм ножем, якого, як не шукав Павло в її відсутність, а, особливо, після смерті, щоб роздивитися, та так і не знайшов.

Злягла вона від довгих літ. Ніхто не міг пригадати, якого вона віку. Коли запитували її про це, то останній десяток років відповідь була одна і та ж: “Девідесєть без оден”, тобто, вісімдесять дев’ять. До останнього дня баба була при доброму розумі і садила малого Павла біля себе, щоб учити різних молитов. Баба знала молитву не те, що на кожне церковне свято, а, практично, на кожен день. Одного разу вона заговорила тихішим, як звикле, голосом і підкликала Павла сісти ближче. Хлопчина боявся дивитися на неї, коли вона говорила, щоб раптом не побачити чорне піднебіння.

- Ще навчу ті’ нині одну молитву. Ї’ читают, як хочут комусь пімститисі. Але мусиш завше памнітати, що хто ї’ на когос ме’ читати, то занапастит свою душечку навіки, - після цих слів баба глибоко вдихнула, ніби набираючись сил.

Малого страшенно налякали ці слова і він здоважився спитати те, що давно вже крутилося у нього в голові, адже у баби було чотирнадцять онуків.

- Бабо, а чимой мене маєте вчити, я вам закличу когось инчого...

- Нє, дитинко, мушу тілько тебе, бо виджу такий знак... Мусиш, сиротєтко, вівчити, мусиш... бо не сконаю...

Пригадалося все до таких дрібниць, ніби було десь вчора.

- Прости мене, Господи, що спокусивимсі помстов, - Павло підняв очі до старовинного образу, перед яким впродовж років розпочинав і завершував молитвою кожен день. Невже завтра він не зможе вже щиро стати перед ним? Господь прагне від людей щирості та спокою. Але де ця щирість тепер, коли душа вражена обманом і кривдою, навіки вражена, а серце в грудях, мов розпечене залізо. Не опанувати йому вже довіку спокою, бо виявився всього лише слабкою людиною, кинутою на поталу земним пристрастям, що заслоняють шлях до Бога. Напевне, так судилося...

Раптом його охопив чи то страх, чи то надія. А може він вже і не пригадає ту молитву – стільки років пройшло. Він напружився і пошепки промовив перші слова, відчув, як далі вже напирають інші, накочуються, мов хвилі, одне за одним. Включився найціпкіший механізм людської пам’яті – генетичний.

- Коби так шо добре памніталосі, - пробурмотів він, коли зрозумів, що магічні вирази надійно засіли в ньому та чекають свого ряду.

Не гаючи часу, Павло дістав з шафи коробку зі свічками, відрахував чотири, потім почав тягнути посеред хати стіл...

Промовляв слова повільно, відтворюючи бабину вимову та інтонацію. Полум’я від чотирьох свічок все більше тягнулося до купи, утворюючи хрест. На останніх словах своєї “чорної молитви”, Павло відчув, як його погляд прикипів до цього палаючого хреста і ніяка сила не взмозі його від нього відірвати. З вогненного хреста утворювалося суцільне полум’я, яке віддалялося, викидаючи врізнобіч свої живі язики, чигаючи на жертву.. Раптом вогонь спалахнув з потужнішою силою, і Павло побачив в коливанні полум’я великий чорний предмет. Наступним вибухом предмет підкинуло вгору – це було знайоме чорне авто, всередині якого зосереджений чоловік в одну мить розгледів силует людини. Павло віддав би багато, щоб побачити обличчя свого кривдника, він вдивлявся так ретельно, що, здавалося, от-от запалахкотять його очі. Але машина, розлетівшись на куски, зникла в полум’ї, спричинивши нові спалахи. Здавалося, вогненна стихія назавжди заворожила Павла, заволоділа його поглядом, і продовжувала вражати своєю всемогутньою силою.

А пекельний вогонь, подарувавши миттєву земну радість звершеної помсти, непомітно охоплював своїм вічним полум’ям ще одну пропащу грішну душу...


Сергій Олександрович вже в’їжджав у місто. На задньому сидінні дрімав Анатолій.

- А скажи, не шкода тієї красуні, - несподівано спитав хлопця.

- Шкода? Я подарував їй незабутні ночі. Гаряча була, скажу вам, гуцулочка, - в словах Анатолія відчувалося посмішка.

- Може б женився? Таку не стидно на люди показати.

- Та вона не нашого кола, і ніколи не стане такою. Колись в мої тенети попаде справжня золота рибка. До краси ще непогано б і папашку-олігарха.

- Не зірветься?

- А куди їм буде діватися?

Сергій Олександрович подав водієві непомітний знак зупинитися.

- Ну, рибалко, в мене ще тут справи, доберешся якось.

Анатолій невдоволено вийшов з машини: це ж треба, навіть до центру не підкинули.

- Розрахувалися ми, як було домовлено, ну а будеш язик розпускати – знайду, - Сергій Олександрович багатозначно глянув на парубка.

Машина рвонула з місця.

“От, соплива мерзота: “не нашого кола”! Підлізе отакий покидьок до його дочки, задурить голову та буде рило дерти на всьому готовому. А та дурепа клюне. І в кого воно таке безмозгле вдалося? Скільки грошей вже пішло тільки на те, щоб втримати її в університеті! Сьорбне він ще з нею проблем... Інше діло – син. Повернувся з Англії мов справжній лорд: манери, зовнішність. Правда, чесний надто, - все у нього за правилами, за принципами, а цим поняттям немає місця у бізнесі. Хіба десь у якійсь Англії... Хоча, часи змінюються... Може, й добре, що він у нього такий. На тих статках, які він йому залишає, можна і в порядність погратися. Він буде ним пишатися. Можливо, його чесність буде невеликою компенсацією за грішки батька. Так би мовити, баланс в природі,” - цинічно посміхнувся своїм думкам Сергій Олександрович.

Нарешті, його будинок. Без зайвої скромності – палац! Він важко вибрався з автомобіля. Втомила дальня дорога, не ті вже роки.

З будинку вибіг син. Як завжди, елегантний, привітний, легко підбіг до батька:

- Я тебе виглядав. Як справи?

- Все чудово, сину, просто чудово, - Сергій Олександрович поплескав свого нащадка по плечу, замилувався ним.

- Дозволь взяти твою машину, спізнююся на одну зустріч...

- Надіюсь, з дівчиною? – весело перебив батько.

- Та ні, ділову.

- Звичайно, без проблем...

Син безпечно сів за кермо.