“Господар один – на небі”

Вид материала

Документы

Содержание Вічна легенда Серед ясного неба... Як їдемо... Куди їдемо... Не встиг сказати...

Подобный материал:

• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 366.82kb.
• Тема уроку, 235.69kb.
• Календарне планування з української літератури (9 кл.) І семестр, 110.55kb.
• На тему: учитель математики Халикова Наджия Исхаковна, 210.02kb.
• Задачи развития элементарных математических представлений у дошкольников, 242.94kb.
• Кінець ХІХ -п. ХХ ст принесли величезну кількість відкриттів І породили ілюзорну віру, 156.05kb.
• Індивідуальний навчальний план екстерна складається у трьох примірниках на основі навчального, 427.15kb.
• Формы государства, 35.82kb.
• Українська мова багата на синоніми (слова близькі за значенням). Урок І заняття, думати, 99.25kb.
• Английский язык один из германских языков (западногерманская группа), 281.44kb.

Дороги

- Чи ‘м тебе сама родила, чи ті’ цигани з дев’ятої фіри загубили, що так сі преш їхати, - голосила мати припадаючи до міцного плеча сина. – Йкої нендзи шукаєш? Як треба буде, то ті’ й тут найде!

- Мамо не голосіт. Вздрю трохи світу тай ніц сі мені не стане, - заспокоював її син.

- Та чи тобі тут світу мало? Вілізь на онтоту гору та весь уздриш, - крізь сльози сердилася стара жінка.

- Відав, саму вас не лишаю, ще штирьох маєте... Зароблю трохи, то нікому від того гірше не буде, - казав будь-що, лиш би не плакала, не краяла серце – і так важко... Важко і страшно...

- Котрий би палчик не відкив – за кожним болит, а ти мій мізинчик, - вмивалася сльозами мати. - Світом блудити – себе втрачєти, а на однім місци і камінь мохом обростає. Нікуди ’смо з отцем не ходили, але, Богу дякувати, газдувати маємо на чім...

- Та я на рік-два – тай сі верну, - казав і сам не вірив.

- Йой, - з відчаєм плеснула в долоні мати, - тут за день-два не знаєш, що на ті’ чекає...

Скористався тим, що сама відірвалася від нього, витираючи рясні сльози, раптово повернувся й пішов, не оглядаючись. Довго ще чув її плач, та не відривав очей від дороги, яка все ширшала і, нарешті, вивела його на цісарку.


Дороги... Скільки ще їх попереду?

Вони манили його, кликали за собою в далеч, обіцяли завжди щось неясне, надто розмите, щоб тішити себе в уяві чимсь конкретно привабливим (маячіло щось таке собі – ні зле ні добре), але мусив те неодмінно звідати. Інакше не знаходив би собі місця. Близькі й далекі, прямі і звивисті, податливі і кам’янисті, реальні і вимріяні, надумані, невідомо, де пролягаючі, - байдуже - він віднаходив їх, а вже ступивши, мусив пройти до кінця, пізнати все, що траплялося на шляху, пропустити через себе, ніби самому ставши тією ж дорогою...

Радів попервах, бо не побачив би ніколи цього розмаїття життя, якби не настояв тоді на своєму рішенні, і судилися б йому розмірені дні, які так рідко різнилися б між собою будь-якими подіями чи способом життя. Упивався своєю свободою та незалежністю, можливістю в будь-який момент легко, весняним цвітом, полетіти в прекрасний незвіданий світ. Аж раптом, опустившишь на землю сумним осіннім листом, задумався: де поділися ті емоції, що були для нього живильною силою, де розгубив той великий цінний багаж, який попри те, не завдавав ніколи клопоту. Натомість, в душі розросталася велика пустка, яку дедалі важче було заповнювати різними дорожніми враженнями.

Та воно б і нічого – ну, не втримала людину рідна місцина, ну, не таланить звити тепле гніздечко, як того прагне кожна жива істота – так вже на долю випало, але він завжди був упевнений, що в будь-яку мить зможе ступити на ту дорогу, що вивела його в світи і повернутися нею до рідної оселі. Аж ні...

Під ноги стелилися інші – ті, що кликали ще далі, знову щось обіцяючи та зваблюючи незвіданим. А вночі все частіше бачив сни, зіткані із високих гір, просторих полонин та смерекового запаху. Бачив та не міг туди потрапити. Ось-ось ступить на рідну землю, доторкнеться, вдихне – і... просинався. Де ж та дорога?..

Тоді він пішов по бездоріжжю, навпростець, збиваючи ноги та втрачаючи сили. Втомлений, не схожий на самого себе, стояв на рідному, скривленому часом, порозі…


Ввечері зібралася родина, як водиться за гуцульським звичаєм, у старшого брата, який разюче став схожим на покійного батька – такі ж пасма сивого волосся, довгі вуса, в овечому кожусі (не думав, що такі ще носять).

- Добре, що’с приїхав, - сказав старший брат після першого келіжка, - матір межи нами город поділила, то твій кавал – попри дорогу, а дорогу розширювати хочут, та за рахунок твого поля.

- А чого за рахунок мого – здивувався він.

- Бо всі папері давно собі поробили, а тебе де мав’им шукати?

- Та скільки там вже й піде під дорогу? – висловив свої роздуми вголос.

Старший випустив з рота дим, відвівши вбік руку зі старою люлькою (чи не батькова?) і, примруживши очі, дивився поперед себе, немов намагаючись зрозуміти, чи це був жарт, чи непутящий брат зовсім світами розум втратив. Інші теж у здивуванні переглянулися між собою.

- Кілько піде під дорогу? Та по півтори метри через весь город! А ти знаєш, кілько тепер земличка коштує? – з притиском спитав старший брат.

Так, він чув, що землі гуцульські тепер в ціні, зауважив уже багатенько нових, вишуканих будівель, схожих на які і по світу мало бачив. Чув уже, що все це, практично, дачі або приватні відпочинкові котеджі.

- То піду завтра наразі обгороджу та й займуся паперами.

- Ба де воринє озмеш? – з кривою усмішкою спитав брат.

- Як де? Та відав ліс навкруги? – здивувався він.

- Та тепер за одну ворину можеш такий штраф заплатити, що дешевше т’і камінна огорожі обійдесі. То лиш богачєм якнайліпше дерев’є лісовозами прут, а прості людині не мож’ і пусту лату вкити, - зітхнув брат.

- Та договорюся з кимось, заплачу добре.

- Но як маєш трохи грошей, то шось зудилаєш, а як не маєш, то ше й рік меш папері вібирати, хоть то й твоя материзнина. Буде каждий тобов крутити як фірман батогом та лиш у руку зазирати, - брат зітхнув і запала тяжка мовчанка.

Поговорили ще трохи, але хоч розмова була не надто жвавою, пригадалося багато чого. Прощаючись, брат сказав те, що, здавалося, цілий вечір шукав нагоди висловити:

- Матір на ті’ до послідку чекала. Навіть на катафалку мала очи відкриті. Шо лиш баби не відумували... Казали, що тебе так візирає...

Проковтнув великий клубок , що застряг у горлі, нічого не відповів. А що мав казати?..


Наступного дня пішов подивитися на своє поле – сиротливий клапоть землі попри дорогу. Все навкруги було рівномірно покрите шовковистою травневою зеленню і тільки ледь помітні сліди від розплугів нагадали, що колись серед поля були маленькі грядочки, на яких висаджували картоплю. Пригадалося, як молоді батьки та дітлашня щоосені копошилася на грядках. Дітлахи працювали швидко, бо не водилося лінивих у їхньому роду, бо змалку були навчені, що лінощі – то великий гріх. А ще хотілося швидше печеної картоплі з вогню, якою, як правило, ласували, коли весь урожай був зібраний у мішки (велика картопля – “ріпа”, окремо від малої – “ґодзу”, “ґодзиньохи”, якою вигодовували до Різдва свиней). Пригадав казковість тієї осінньої ватри, що сипала іскрами від сухого бадилля, та безтурботну дитячу веселість від жартівливих батькових реплік на тлі незворушної материнської серйозності та набожності:

• Що ти, Анно, тілько ґодзу накидала у велику ріпу, шо ме’ пацєтко їсти?
  
• А що мемо ми їсти, то й пацєтко...
  
• То що, і з одного валова?
  
• Але любиш дурної говорити! Слава Богу, ще пацєта у нас не здихали...
  
• Так, треба їхати в суботу на базар та файного веприка купити, - батько знає, що мати веприків не любить і, хитро примружившись, чекає на її реакцію.
  
• Боже борони! На біди мені якоїсь гукані, навіть би’м у стайню не зайшла. З льошки сало утописте, а з веприка твого буде шкварок скакати по братванці, як заїц, сам меш їсти...
  
• Але зато який в него гук файний, - уже відверто насміхається батько.
  
• А мені шо їго гук, чей же не цілюватисі з ним маю! - обурюється мати.
  

Щось тепле розлилося в грудях. Тоді йому ще і в голову не приходило, що прийдеться на довгі роки відірватися від усього рідного. У яку хвилину народилося в ньому це бажання? Хто вселив у душу цей поклик доріг? Можливо, його, як найменшого, не надто суворо виховували, більше жаліли, менше за інших батькового пасика пробував, то й залишилося місце для романтичних марень. Та й часи інші настали. Старших часто відривали від шкільних занять для домашньої роботи, а його сварили, коли одного разу втік з уроків, бо вчителька казала, що здібний. А ще вона казала, що вся наша країна – це один великий дім, і неважливо, де ти народився, бо всі ми – радянські, і потрібно вивчати свою країну, їхати на гігантські будівництва, освоювати цілинні землі, власноруч наближати світлий час... Він щиро вірив в те, що йому змальовували, вірив так, як можна повірити тільки в юності, яка ще не пізнала ні обману, ні біди, ні гірких розчарувань.

Як склалася б його доля, якби не покидав своєї землі? Напевне, була б у нього сім’я, яка мало чим відрізнялася б від родин його братів і сестер. Були б поруч його дружина і син, з якими він тепер розлучений міждержавним кордоном. І був би він щасливий... Хто тепер це може сказати напевне? Чи щаслива його рідня? Тут не прийнято було задумуватись над цим запитанням. Треба було жити так, як навчали батьки, як Бог приказав, бачити сенс в щоденній праці, не заглядати далеко вперед, а радіти кожній днині та дякувати за хліб насущний сьогодні. Вони жили за одвічними заповітами цієї землі, що оберігала їх і просила такої ж оборони для себе.

Чи вирушив би знову, якби повернутися в юність? Тепер він знає напевне: рідна земля так і не відпустила його назавжди, вона жила в ньому вічним спогадом та журбою. Але згадав солодкий щем від передчуття зустрічі з незвіданим, згадав свою молоду жадобу пізнання світу і подумав, що не хоче перекреслювати що-небудь у своєму житті. Це його доля, і нехай він страждав від багатьох протиріч, та був чесним перед самим собою, йому нема чим встидатися.


Завтра треба остаточно вирішити, чи відпустить він шмат поля на дорогу, чи впреться рогом та приватизує все, що йому належить.

Земля швидко нагрілася весняним сонечком. Захотілося, мов у дитинстві, обняти її та вдихнути терпкий запах. Він присів на край поля, потім ліг на спину, закинувши руки за потилицю, а ногами, ніби впирався в дорогу. Повіки дедалі важчали і, нарешті, зімкнулися...

Сон був схожий на марення: на безмежно довгій дорозі, вздовж його поля, стояв юнак у вишитій гуцульській сорочці. Мимо нього проходило багато людей. Юнак, а це наче був він сам, вдивлявся в обличчя людей і раптом впізнав своїх батька та матір. Вони йшли урочисто, без тіні заклопотаності, яку завжди пам’ятав на їхніх обличчях. Захотілося наздогнати їх, поговорити, розпитати, але ноги ніби приросли до дороги.

- Мамо, рідні, куди ви? Почекайте, не йдіть! – він намагався кричати дуже голосно, але, не дивлячись на великі зусилля, голос залишався всередині і розривав йому груди. Від болю та безсилля він заплакав. – Мамо, не йдіть!.. Я закрию вам очі...

Люду все більшало, і ніхто не звертав на юнака уваги. Його штовхали з усіх сторін, тіснило подих, і єдиним бажанням було зійти з дороги, вирватися з лещат юрби. Нарешті він прорвався крізь натовп і опинився на полі. Дорога обезлюдніла, але йому було байдуже.

Приходив до тямки від болісного сну дуже повільно. Помасував рукою груди, намагаючись глибоко дихати. Напевне, немає фізичного болю більшого за той душевний розпач, коли втрачаєш рідних. Він відчув це тільки тепер. Саме з таким болем у серці проводжала його мати в ту далеку і довгу дорогу. Чому він ніколи раніше не відчував нічого подібного? В задумі погладив теплу оксамитову зелень. Очі защипало від невимовної ніжності, яку колись могло дарувало тільки тепло материнських рук. Цієї миті наче відкрився момент істини: ось хто передав йому ці відчуття. Рідна земля прийняла в своє лоно і материнський біль, і мамину ласку та зберегла в собі, щоб передати тепер йому, щоб ніколи не обірвався зв’язок між батьками і дітьми, між минулим і майбутнім.

Втомлено, як після довгої хвороби, витер долонею мокре обличчя.

Сонце давно вже зайшло за гору і все довкола вкривали рясні роси.

Вічна легенда

Стара Бойченючка поспішала додому, хоча внутрішньо докладала великих зусиль, щоб ніхто цього не помітив. Не пасувало їй, поважній газдині, метушитися та виставляти на люди якісь свої проблеми, чи переживання. Метушаться невпевнені, слабкі. Натомість аби діяти, нароблять більше галасу, намагаючись своїм тризвоном перекласти частину клопотів на інших. Ні, вона не з того тіста, - завжди знала, що має чинити, як розпорядитися і, слава Богу, нема за які помилки собі лікті гризти.

Бойченючку в селі поважали. В тій “рівності”, в якій прожили немалі роки, її однаково вважали “з богачів”, визнавали мудру розважливість, прислухалися до її думки в різних життєвих, чи господарських питаннях. Є такі особистості, які всім своїм єством дають зрозуміти, що стоять на щабель вище, бо віє від них неймовірна сила духу, рішучість характеру, твердість певних переконань. Такою була Бойченючка.

З тих пір, як помер старий Бойченюк, ціле велике газдівство лягло на її плечі, але вона давала раду не гірше будь-якого чоловіка. Маржина була завжди сита, круглобока, не залежана, казали, що в стайні так було чисто, як не в одної газдині і в хаті не буває. Городи вчасно доглянуті, покоси вдавала розпочинати так, що сіно ніколи не мокло, не гнило, а вдома від ідеальної чистоти “мухи сі розчихали”.

Двоє старших синів оженилися там, де мати сказала. Бойченючка відписала їм по красному маєткові, вони швидко звели нові будинки, народили Бойченючці по парі внуків та й газдували, дай Боже кожному. Матір шанували й не сміли перечити, хоча й самі вже були у поважному віці.

Біля Бойченючки залишилася дочка. Дівка була гарна і парубків біля неї увивалося багато, але посватали ті, що попередньо заручилися згодою матері. Молоді по певному часі подарували Бойченючці внука і більше дочка чомусь не вагітніла.

Ніби й жури не було ніякої у жінки, крім звичайних щоденних клопотів, за котрі треба дякувати Господові, що посилає та дає здоров’я миром долати.

Попри те, ятрилася одна рана, не давала іноді вночі заснути, або ж спливала неждано-негадано серед білої днини, чорнила її давньою гіркою образою, бентежила колючим неспокоєм, і не було ліків, щоб її загоїти.

Багаті були маєтки у Бойченючки, але колись були ще більші. Відібрала сільська рада добрий кавалок та наділила ним молодого спеціаліста по лісничій справі, який приїхав за направленням у село. І заступництво Бойченюччиного брата, що працював на той час у сільраді, не допомогло. Сказали, хай радіє, що більше не відібрали. Затаїла жінка з тих пір злість на владу, а ще більшу – на зайду, який не мав ні честі, ні гонору відмовитися від чужого мозоля, а спокійно прийняв у свою власність.

Молодий спеціаліст на прізвище Люберський женився на красивій сільській дівчині з бідної багатодітної сім’ї. Кажуть, жили ніби й добре, але трохи дивно. Чоловік, повертаючись з лісу, приносив з собою завжди чи букет якогось різнотрав’я, чи лісових квітів, чи гіллячку, густо порослу шишками, якось урочисто вручав дружині і за кожним разом цілував її. От тільки хворіла вона часто. І десь в той час, коли їхня дочка вчилася у місті на бібліотекаря, померла. Дівчина завершила навчання та влаштувалася у сільській бібліотеці при клубі, а Люберський почав запивати. Одного разу його знайшли в лісі вже неживого.

Напевне, хтось використав дівчину, що так рано поховала батьків, пригрів-приголубив у її несходименному горі та й щез, негідник. А дівчина, так і не пізнавши радості бути щасливою нареченою, стала зразу щасливою матір’ю. Голубила свою донечку та втішалася нею у своїй самотності, не переймаючись злими пліткарями та осудниками, але, напевне, десь глибоко в душі заприсягнулась не попадатися їм більше на язики. І справді, навіть найзапекліші у цій справі вже не могли про неї нічого сплескати, а розчаровано обмежувалися жалощами: “Попеклася, то нікому вже й не вірить, важко приходиться бідоласі.”

Вже ж не легко одній на селі з крихітним дитям, яке нівідкого з’явилося. Проте, щастя не відає параметрів. Хто посміє назвати нещасною матір з маленьким янголятком на руках?

Коли до Бойченючки долітали новини про події в сім’ї Люберських, вона ловила себе на гріховному злорадстві: “А в’ни думали, що чужі збитки їх загріют?”

Діти, особливо старші сини, пам’ятали, яку трагедію пережила мати в ті далекі часи, як помарніла тоді, проливаючи нишком сльози, як розраджував її батько, але надіялися, що роки знімуть цей тягар з материної душі.

Виявляється, ні.

Почула Бойченючка, що у сільраді один чоловік, який ніби мешкав колись у їхньому селі, добивається повернення у власність свого колишнього маєтку. І кажуть, майже виграв справу.

От з якою новиною спішила вона додому.


- Мамо, ви про що, - тихо перепитала дочка.

Зять вдав заклопотаного. Він поважав тещу, як матір рідну (а як же по-іншому?) і вирішив промовчати.

- Ох, ви ж наша бізнес-вумен, – з сусідньої кімнати вийшов внук Іванко, широкоплечий міцний парубок, як завжди, в гарному настрої. – Все не так просто, ба. Треба знати, кому та земля належить, як довго нею користувалися, на чиєму боці закон... і багато ще чого. Та ви не журіться. Я ж не просто так в юридичний зібрався, а щоб бути вашим особистим адвокатом, суддею і прокурором в одній особі, - Іванко так весело засміявся зі свого жарту, що матір з батьком позагинали голови, ховаючи усмішки, бо не знали як на це старша відреагує, надто вже збентежений був у неї вигляд.

Хлопець за секунду встиг однією рукою вхопити зі столу книжку, другою обняти Бойченючку за плечі і вже з-за порогу докинув:

- А наразі – біжу на консультацію...

- Дивисі та не зашпотайсі, шалапутнику, - жінка пустила навздогін іронічне застереження, і її риси пом’якшали.

Іванка вона любила понад усе.

Довгими зимовими вечорами вона розповідала йому різні історії, укладаючи хрестик за хрестиком на рушниках, скатертинах, подушках, Іванкових сорочках-вишиванках. Здавалося, узори і слова були нарозривно пов’язані – оповідки лягали символічними знаками, у зображенні та кольорі яких таїлися визначені долею шляхи чийогось життя, що тягнулися то прямо, то серпантином, як нитка за голкою. Найбільше подобалася малому легенда про Говерлу і Прута – вона його одночасно захоплювала, засмучувала і народжувала багато запитань: чому Чорногір не хотів, щоб хлопець і дівчина були разом, якщо вони так любили один одного, невже від великого кохання можна стати горою або перетворитися в річку, чи зможе він когось настільки сильно полюбити ?..

Бойченючка відчувала, як збентежено колотитьться гаряче серденько внука, тому напівжартому заспокоювала:

- Ти не переживай, найдеш собі найфайніщу дівку, тай хто би ти’ перечив?

Іванко вистрибував їй на коліна і дзвінко заявляв:

- Ба, я тебе так люблю... – закривав очі, набирав повні груди повітря, розводив широко руки і крутив головою, даючи зрозуміти про брак слів, щоб висловити свої почуття.

Літом Бойченючка водила внука в ліс, щоб назбирати чорниць, малини, відкривала йому грибні місця, вчила запам’ятовувати лісові стежки, назви гір, полонин, урочищ. Часом вони просто зупинялися і мовчки милувалися довколишньою красою, але це було головним уроком: в ці безмовні миті відбувалося одне з основних таїнств життя – з покоління в покоління, від серця до серця передавався життєдайний вогонь великої любові до своєї землі, бо коли народиться серце, в якому погасне цей вогонь, тоді погасне і саме життя.

Попри ніжність і любов не забували і до праці Іванка привчати – рано навчився і копицю сіна викласти, і з батьком дрова заготовляти, і з будь-якою роботою по господарству справлятися.

Тепер здавав випускні екзамени та надіявся на золоту медаль.

“Нашої породи,” – не раз з гордістю думала Бойченючка та ледве стримувалася, щоб не пригорнути лишній раз внука, бо не пасувало вже такого леґіня коськати.

Своїх дітей вона в шорах тримала, та й внуки старші, бачила, побоювалися її трохи, хоча теж їх любила. Але до Йванка і голос м’якшав, і погляд лагіднішав. Не могла ніколи на нього сердитися. От і тепер: налетів, обняв, труснувши стару бабу за плечі, - добре, хоч на ногах втрималася (це вже вона лукавила – була ще досить міцною), ніби замало поваги належної, як збоку дивитися, але ж скільки любові...

Говорить здебільшого по-книжному, та нехай – дитині ще в місті вчитися між всілякими панськовитими, то й не треба, щоб різницю бачили. Деколи навіть і не розуміє, що він говорить, от як зараз: обізвав якось і вона відчула в цьому слові легеньку насмішку. Хотіла б дізнатися, що то означає, але не спитає – горда.

Утвердилася тільки в одному: рано їй ще до своєї землички повертатися, але надія, як ніколи, є. Є.


- Ба, то ви прийдете до школи? Не кожен же день внукові золоті медалі вручають. Бо як вас не вздрю, то сі розверну і відмовлюсі від чесно заслуженої нагороди, яка довго буде шукати по світу свого героя, - як завжди, жартуючи, припрошував внук Бойченючку на урочисту частину випускного вечора.

- Та вже відав’им ти’ сказала, що прийду. Тай богато медалів дали дітим? - поцікавилася

- Ну ви, ба, й з розмахом! Ледве дві штуки на три класи вдалося відвоювати!

- А чий другий такий шалапут дістане? Я ‘го знаю?

- Не шалапут, а шалапутка! До речі, просьба оцінити, чи підійде вам за невістку, - жартував (так на це надіялася Бойченючка) Іванко далі.

- Та вже, - тільки й відповіда вона, бо, насправді, трохи здивувалася: “Невже й дівки такі мудрі бувают, що годні медаль заслужити?” А на рахунок невістки, то вже намітила собі сусідську Гандзуню. Файних газдів, робітна, Бойченючці чемно вклоняється. Не раз хапала з матір’ю грабельки та прибігали на сінокос, ніби по-сусідськи. Правда, носатенька трохи дівка, але коби добра газдиня в хаті.

Бойченючка одягнула найкращу сорочку, що лиш на Великдень тримала, нову шалянову спідницю тай поважно направилася до школи. За нею йшли щасливі дочка з зятем.

Хвилюється шкільне подвір’я. Серед багаточисленого різноманітного люду можна легко вичислити батьків, бо на їхніх обличчях віддзеркалена така внутрішня боротьба між радощами і зворушливим смутком, що неможливо помилитися. Нагадує розквітлу клумбу великий стіл, за яким стоять директор з учителями та почесні гості, обмінюючись короткими репліками, щоб не порушити ретельно підібраний стрій щирих слів для своїх настанов випускникам.

Нарешті, завуч виводить винуватців торжества. Всі тамують подих, як під час святкового салюту, милуючись феєрверком красивих, одухотворених святково-урочистим моментом юних обличь ошатних парубків і дівчат, кожна з яких почувала себе в апогеї модельного та перукарського мистецтва.

Усі гарні, але Іванко найкращий. Іде першим, побачивши рідних, махнув нешироким жестом рукою та усміхнувся. Бойченючка відповіла одними очима, бо міцно стиснула уста і зуби, щоб не розрюмсатися, як це вже почали кілька жінок – треба вміти себе в руках тримати.

Вона погано розбирала слова, що долітали через каліцманський шкільний мікрофон, але вловила, нарешті: “золоті медалі”, “найкращі”, “гордість”. Серце закалатало.

Іванко йшов неквапливо, красивий, мужній, розправивши плечі та широко усміхаючись. Бойченючка обвела поглядом людей і побачила в їхніх очах захоплення. Як не намагалася ковтати сльози, але кілька зрадливих все-таки затуманили її погляд. Прийшла до тямки, коли директор вручав вже другу медаль. Жінка прикипіла поглядом до медалістки, пригадавши слова внука: “оцінити...”

Дівча було захуде, як на Бойченюччин смак, але струнке, зграбне. Навіть на відстані вражало красивими рисами миловидного обличчя, яке обрамляло чорне густе волосся, прикрашене по всій голові дрібними білими квіточками та спадаюче по плечах довгими живими локонами.

На завершення урочистостей заграла музика, запрошуючи всіх до танцю, після чого випускники мали продовжити прощальний вечір, традиційно йдучи назустріч ранковій зорі.

Іванко направився до медаленосної красуні і Бойченючка ледве встигала ловити їх поглядом поміж танцюючими парами. На другий танець майже всі поміняли своїх партнерів, але Іванко свою нікуди від себе не відпускав. Пара була настільки красивою, що, здавалося, всі не відводили від них погляду.

Бойченючка почувалася щасливою. “Поз-за такої пишної дівки, та ще й ади мудрої, мож’ і з Гандзунев носатов переграти справу. Аби’м хоть знала, чія, - думала вона. Десь в душі була впевнена, що з достойних газдів.

- А хто се дівчє, що другу медаль дістало? - спитала у дочки.

- Люберської, - відповіла та тихо.

Якби раптом рушила йти гора, то вона б мала набагато живіший вигляд, ніж Бойченючка, яка, мить постоявши, з застившим обличчям посунула додому.

Внукові вона нічого не сказала, бо й не було часу – на другий день він збирався з документами в університет і залишався там на вступні екзамени. Та й що тут казати?

“Нічо-нічо, - втішала себе Бойченючка, - ще таких дівок буде – патку мій гіренький!.. Най ліпше вже ‘йку з міста привезе...”


А Іванко і в університеті був першим. На канікули приїзджав – намагався якомога більше батькам по господарству допомогти, і погуляти встигав (діло молоде). З ким пропадає внук вечорами, говорити було не прийнято. Долітали чутки, краяли серце старої Бойченючки, але ж не каже внук, що жениться, то навіщо у вогонь дмухати.

Нова доба вносила свої корективи в життя, наповнюючи його новим змістом і новими формами, які, в свою чергу, як в філософському так і в практичному сенсі, ще тільки намагалися досягти гармонії та єдності. Заповзяті особистості завжди знаходять різні способи, правдами й неправдами, підлаштуватися під епохальні зміни ( декому вдається навіть навпаки – події під себе підімнути). Саме такі люди зрушили сталий розмірений ритм великого села, яке довгі роки жило за своїми неписаними правилами.

Найбільше приваблювали їх безмежні угіддя довколишнього лісництва. Багато хто намагався відкусити якомога ласий шматок та відкрити свій власний бізнес, засягаючи на споконвічні багатства, якими природа в одинаковій мірі обдарувала всіх. Звичайно, ліс завжди служив людям. Він вимагав прикладати неабияку працю, щоб не перетворюватися на нетрища, та пропонував користуватися своїми численими дарами, не порушуючи при цьому природних законів. На жаль, непомірне бажання наживи їх не визнає, – воно швидше знайде спільну мову з людськими законами.

Приватне підприємство “Карпатська щедрість” сколихнуло село своєю кипучою діяльністю. Заскрежетали бензопили, завили пилорами, загуділи безкінечними рейсами лісовози... Начальство цікавилося всіма сільськими справами, наводило справки про жителів села, не нехтувало навіть плітками, набираючи на роботу трудяг, виключно сильних, здорових та з незаплямованою репутацією, обіцяючи великі заробітки... “в найближчому майбутньому”. В село все частіше заїжджали поважні міські пани, бажаючі закупити участки землі, а люди, виснажені довгим безробіттям та безгрошів’ям, охоче продавали цілі маєтки. В селі появилися красиві будівлі-палаци, ховаючись за попередньо вимуруваними високими фортечними огорожами, причому виростали вони з такою швидкістю, яка можлива в двох випадках: або господарі володіють казковими чародійствами, або силою-силенною грішви.

Познайомилися власники нового підприємства і з Іванком. Виявляється, що для їхніх наполеонівських планів без юриста не обійтись. Погодилися два місяці почекати до завершення навчання. На щастя, проходять ті часи, коли роботу отримували в першу чергу неосвідчені бевзі, з купленими за таткові гроші дипломами. Шукають розумних та порядних, одна біда – вольнодумства в них багато, все правди дошукуються, але на цей ґандж способів багато...

Сім’я раділа, бо отримати гарну роботу завжди важко, а ще молодому спеціалістові. Найбільше радів Іванко. Яким би привабливим не було студентське життя в місті, але він завжди надіявся, що в майбутньому повернеться в обійми своїх рідних смерекових гір, а застосування отриманої ним освіти, вірив, знайдеться.

А у Бойченючки була ще одна причина і для радості, і для хвилювання одночасно: стрепенулися, забігали люди коло землички, – вона, рідненька, знову в ціні. З паперами бігають, плоти городять, на межах сваряться – занедбали святе, зневажали стільки років. От тільки мало хто газдувати зібрався. Продають, фурлюнять, на тимчасову наживу купуються... О-ох, будуть наказані!.. Та не ними в першу чергу вона переймається. Тепер ніхто не здивується, якщо вона нагадає всьому миру, що відібрали несправедливо у неї земельку та захоче її повернути. Треба з внуком переговорити: не пусто-дурно той закон стільки років учив. Заледве дочекалася його приїзду, вибрала слушну хвилину:

- А що, леґіню (відколи поїхав учитися, шалапутником більше не називала), чи віучив’ис якийсь закон, аби людина свій маєток собі вернула, що в неї давніще забрали?

- Якщо багато років пройшло та інша людина обробляла ту землю, то майже неможливо. Ваше право подавати заяву в суд, але й справу не виграєте і стільки грошей піде, що можна було б інший маєток купити.

- Мені инчого не треба, най мені мій вернут, - гостро промовила Бойченючка.

Іванко помовчав трохи, а потім з інтригуючою веселістю сказав:

- Ба, а я якраз думав так зробити, аби ваш маєток вам повернувся.

Бойченючка не спішила радіти. Вона відчула, що зачепила тему, яка давно вже витала в повітрі. Внук швидко відчув її настрій і посерйознішав, як ніколи:

- Наука вже, практично, за плечима, роботу пообіцяли, то можна й невістку вам привести, - Іванко зробив паузу, але ніякої реакції на свої слова не дочекався. – Я знаю, ба, про який маєток іде мова. Хочу женитися на Марічці Люберській, ми ще зі школи разом. От і повернеться вам город, хоч не в городі тут справа...

- То се ще будут дівку вінувати моїм городом та й з того сі гонорувати?! Але’с вібрав собі у порєдних газдів! – пашіла люттю Бойченючка. – Та в’на навіть не знає від кого сі народила. Та шо в’на? Чи хоть її мати се знає? Ходили до неї як “дай пити”. Вічистити село хочеш?

Іванко спаленів також. Він був за крок до якогось поганого вчинку, навіть не знав якого саме, але щось зсередини нестримно виривалося назовні. Роки любові і поваги до рідної йому людини стримували його, хоча в цю мить він не знаходив в собі цих почуттів. Заледве пересилив себе, щоб спокійно заперечити:

- Ви старша жінка і не мали б собі дозволити... не маєте права так безпідставно звинувачувати людей в тому, чого не знаєте. Мама Марічки – порядна жінка, за неї ніхто ще слова поганого в селі не сказав. А те, що сталося, то така доля...

- Відав-ко ми не газдині! Ціле житє коло книжок просиділа, видко і граблі не знає з якого боку в руках тримати...

Іванко мовчав, намагаючись знайти потрібні слова у гнітючому і болісному величезному розчаруванні, яке вперше охопило його в такому ще недосвідченому, райдужно-оптимістичному молодому житті, де, здавалося, немає місця непорозумінням і зраді. Слова знайшлися раптово самі собою, як це буває у зрілих чоловіків, яким необхідно прийняти рішення:

- Я однаково женюся на Марічці. Ви казали, ба, що ніколи не будете проти, бо знаєте, що я виберу накращу. Вона і є для мене найкраща. Малим я не вірив, коли ви розказували про Говерлу і Прута, яким не судилося бути разом, що можна перетворитися на гору або стати річкою... Якщо перешкодите женитися на Марічці, то напевне і я перестану бути самим собою... Направду, теж у щось перетворюся...

- То думай добре у що, бо ні гори, ні ріки, нам, хвала Богови, не бракує, - з цими словами Бойченючка вийшла з хати.

Іванко сумно посміхнувся на чорний бабин гумор...


“Добре, коли доля дарувала тобі шановану заможну родину, любов та підтримку у їх великому дружньому колі. А коли ясний розум та щире серце маленької особистості, маючи розвинене почуття гідності та інші людські чесноти, прагне гармонійно розвиватися, утвердити себе? Коли не те що опертися нема на кого, а ще й самій приходиться бути опорою? Коли, здавалося б, зроблено все можливе, на повну силу, на повну потужність, досягнуто виключно завдяки інтелекту та наполегливій праці, не допустивши жодного разу компромісу з совістю, не давши себе на поталу, – і раптом глухий кут? Як жити далі, де почерпнути сили? – роздумувала Марічка, перебуваючи в тому стані спокою, після якого чекай або руйнуючого життя урагану, що переверне все з ніг на голову і заставить починати все спочатку, або безнадійно завмерти у муках затяжної душевної спраги.

Народивши її, мати вистояла ціною самотності, відчуженості, вічного страху перед людьми – бути обманутою, осміяною, приниженою. Марічка змалку це відчула особливим почуттям, властивим людям тонкої конституції, які невидимими рецепторами сприймають стан іншої душі і намагаються їй допомогти. Всі батьки мають різні можливості забезпечити своїх дітей матеріально, але в усіх є одинакові шанси присвятити себе дітям, віддати їм свою батьківську любов і душевне тепло, виховати їх добрими і чесними, духовно багатими. Мати обдаровувала дочку всім, чим могла. А коли це робиться справді щиро, а не для задоволення своїх батьківських амбіцій, кожна дитина зрозуміє, оцінить, намагатиметься віддячити. Тому дуже рано, ще на підсвідомому рівні Марічка вирішила, що поверне матері впевненість та віру в людей, потім уже свідомо намітила собі шляхи, якими вона досягне цього – мати пишатиметься нею, і гордість за дочку відродить її зацьковану гідність. Таким чином, відповідальність за їхнє майбутнє мимоволі лягла на Маріччині плечі. Вона часто просила допомоги у матері в різних шкільних завданнях, - не тому, що не могла з ними впоратися, а тому, що тій важливо було почуватися комусь потрібною. Раділа, коли помічала, що мати стає веселою, жвавою, напевне, такою була в юності.

Звичайно, їй було б набагато важче без Іванка. Тобто, такого навіть уявити собі не могла. Обоє уникали розмови про ту історію, що пов’язує їх сім’ї, бо ніколи не думали, що вона може відродитися з такою силою, швидше, навпаки – з роками забутися зовсім. І тепер, коли дівчина зіткнулася з обставинами, що були незалежними від її зусиль, чи не вперше опустилися руки, вкрадалася підступна думка: все даремно. Вона ніколи не дозволить собі ввійти в родину, де її зневажають, де ятритимуть душевні рани її матері. Вона достатньо горда, самодостатня. Їй вистачить сил...

Про які сили йдеться? Відмовитися від Іванка! Розлука з ним забере , здається, й життя, не тільки сили.

- Звичайно, мовчазлива жінка – це скарб, - з іронічно підкресленою інтонацією роздумів обізвався Іванко.

Вони сиділи на зеленому килимі трави спиною до спини, закинувши голови один одному на плече. Він щойно переповів свою розмову зі старійшиною роду (як сам жартував), чим і спонукав Марічку до розпачливих роздумів.

- Згідно з законом мені належить тільки двадцять п’ять відсотків знайденого скарбу. А сімдесять п’ять що? Віддати? Та я й одним ні з ким ділитися не хочу. Привласнюю собі весь! Іду проти закону – ставлю хрест на своїй юридичній кар’єрі.

Від того, що Іванко жартує, у Марічки з’явилося нестримне бажання розплакатися – щиро, досхочу, як і в дитинстві собі не дозволяла.

- Ні, весь час мовчати... Подаю позов: вимагаю спілкування, - продовжував хлопець.

Марічка не витримала. Сльози текли рікою, вона голосно схлипувала, кусаючи губи, щоб стримати хоча б ридання.

Іванко схопився вкрай розгублений. Стоячи на колінах, то пригортав її, то цілував сльози, то знову тулив до плеча, розгойдуючись, наче заколисував малу дитину.

- Ну, малеча, ти чого? Т-сс, перестань...

Плач повільно затихав, як затихають звуки вечора, що перетворюється в ніч.

З кожним глибоким ковтком безмежної тиші та довгим стогоном гарячого видиху, піднімав свої хвилі вселенський океан кохання, щоб розлитися у найвищій своїй миті, що сягає у вічність, гладдю земного блаженства та спокою на весь космічний простір.

Першою сколихнула перламутрову гладь мовчання Марічка. Іванкові був добре знайомий цей колір її голосу – блакитний і недосяжний, як небо:

- Я повернуся у місто. Залишають на кафедрі – то ж другий раз таке не запропонують. Кімнату в гуртожитку обіцяли. Навіть тихцем мріяла про таке.

- Давай тоді все розповідай. Що там ще тихцем надумала? Про що я мріяв, ти знаєш: не ділив свої плани на “вголос” і “тихцем”.

- Не чіпляйся до слів, коли за ними нічого не стоїть, - безбарвно відповіла Марічка. – У кожного своя правда, і твої, по-своєму, праві. Їхня правда – це незмінний спосіб їхнього життя, його мета. Вони ніколи не таїлися, для чого живуть, чого хочуть, були чесними навіть перед самими собою. Безглуздо їх в чомусь звинувачувати. Але ж і свою правду не дам потурати. Я не винна, що колись моя родина стала причетною до розпоряджень влади, яка залишила нам на пам’ять самі вузлики, і мусимо їх ще довго мотлошити-розв’язувати. От і нам один дістався.

- Чоловіче рішення на рахунок різних вузликів – великих і маленьких – розрубати.

- Не спіши. Знаю тебе краще за будь-кого, - тільки вдома ти цілком щасливий, твоє коріння тут надто міцне і глибоке, не хочу, щоб воно всихало. У тебе добротна оселя, любляча родина. Хвилювався тільки, чи знайдеш роботу, а й ця проблема успішно вирішилася. У тебе тут все... – голос Марічки дедалі більше набував пурпурово-гарячого кольору.

- Не все, не все, - запалав і собі Іванко. - Тут тільки моя половина. А я не можу наполовину... Ми чекали, що закінчимо навчання і будемо разом. І будемо. Якщо у кожного своя правда, тоді в мене теж вона є. Не пропадемо. В місті кожен день якась фірма відкривається, і всім потрібні юристи. Правда, вони як зашморг на шиї, бо кожен сприймає закон, як паркан, в якому найцінніше не хвіртка, через яку можна гонорово пройти, а кілька штахетин, що тримаються зверху на одному цвяшку. Юрист їм потрібен, щоб тицьнути пальцем на ці штахетини, і фірмачі, не боячись забруднитися, зачепити свої шикарні костюми, чи підвіситися на дорогій краватці від кутюр, відсувають їх та тиснуться у вузький лаз. От запасуся добренним молотком, ящиком цвяхів та й буду в юриспунденції столярувати.

- Невже чоловіки ніколи не дорослішають? – зітхнула Марічка з легким усміхом...


Іванкова мати сиділа за столом і гірко плакала, витираючи сльози великою білою хустинкою. Вона ніяк не відреагувала на появу Бойченючки, що монументом застигла на порозі.

- Шо сі стало? – спитала та строго дочку.

- Йванко забравсі. Сказав, що будут з Марічков у місті жити. Що ніц йому від нас не треба. Уже’сти сі наїли, мамко, городів, - ще більше заголосила жінка.

Бойченючка пройшла мовчки в іншу кімнату. Важко опустилася на край широкого ліжка, на якому була викладена пірамідальна гора з красивих вишитих подушок.

Новина вразила її. Вона не чекала такого від внука. Пропустила мимо вух вперше почуту за всі роки образу від дочки. Тіло ставало м’яким і безсилим, на мить навіть здалося, що вона перестає дихати. Зібрала докупи все, що залишилось в ній живого, щоб не втрачати думки.: “Нічо-нічо... Довго в місті не побудеш...” Чи не вона навчила його любити цю землю, на якій ріс, милуватися нею, шанувати її, не зраджувати... Нічого, що він уже вчений. Був би добрим газдов, чесним та робітним. Ні, не зможе він у місті... Бо не є пустим сім’ячком – куди вітер занесе, там і приживеться. Тільки на своїй землі він зможе жити на повну силу, тільки рідна земля живитиме його та ощасливить, вона як Бог – всім віддає сповна і по заслузі. З-поміж усіх дітей і внуків найбільше в Іванкові бачила свій характер, справжню породу. Останні слова раптом жахнули її своїм іншим значенням: а як затнесі, запізьмує на неї та й буде з сим жити? Сам сі в житю не попросит, бо гоноровий... як і вона...

Дочка, почувши за дверима глухий стук, вбігла в кімнату і побачила матір, що лежала біля ліжка на підлозі. Вона з криком кинулася до неї, припідняла за плечі:

- Йой, мамко! Що з вами, мої рідні?..

Бойченючка привідкрила очі і зашепотіла:

- Поверни їх... Передай, що простила’м... Най тут... разом...

Вона ще хотіла добавити, що не треба ні в кого перетворюватися – їй і самій ціле життя було шкода нещасливої любові Говерли і Прута... але сказати це вже забракло сил.


Серед ясного неба...


Ніщо не могло затьмарити його гарного настрою. Ось уже кілька днів він насолоджувався тим, що реалізував свою давню мрію. Схил гори, у підніжжі якої зведеться дивина архітектурного стилю – гірський готель, достеменно нагадував давно облюбовану ним місцину в австрійських Альпах, куди їздив на відпочинок кожної зими впродовж кількох останніх років. А довколишній пейзаж був, мабуть, ще мальовничішим, бо вражав своєю сором’язливо-незайманою первісністю. Він першим розбудить його принадну красу та звабить нею тисячі прихильників відпочинку в горах, щоб ті хоч раз в рік покидали свої мегаполісні вулики та залишали тут, в горах, маленьку часточку свого серця та велику частку своїх заощаджень. Схил ідеально підходив для гірськолижного спуску.

Мимоволі замилувався стрункими смереками, їхніми конусними верхівками, що впиралися в небо. Чи відгадали вони його таємниці, чи в зоряні ночі небо саме їх стиха повідує? Звик оперувати подумки тільки конкретикою і реаліями, тому й здивувався: спаде ж таке на думку! Гори ці справді дивно впливають на людей. Прийдеться, звичайно, добренну полосу зголити. Поляжете дочасно, стрункі красуні, але вас у мене з гілляччям хапнуть, – деревина тепер дорога. Невеличкий підйомник (ну, скажімо, не такий вже невеличкий) – і оживуть гори! Сколихне їх, заскорузлих, світова цивілізація. Все, що є в природі, повинно приносити користь людям, тобто прибутки. Стара пісенька про чисте карпатське повітря, яке требе берегти, давно стала приторною. Нікуди не дінеться оте повітря! Давно пора повертатися обличчям до Європи – Австрії, Швейцарії, Франції, Андори – де прибуток від гірськолижних курортів складає левову частку в бюджеті кожної з країн.

Довелося, звичайно, дещо обійти, через щось переступити, дати на лапу чимало... Не скупився – не останні, слава Богу! Забігали чиновнички, самі метикуючи, як правильно оформити угоду. Не про закон думали, а як би куш гарний зірвати. Знає він цю людську породу, - кожен про власний зиск дбає... Які там закони! Їх, до речі, теж люди складають та ухвалюють, отже, закон, по суті своїй, суб’єктивного характеру і не здатен охопити інтереси всіх людей, суспільства в цілому, до того ж, це продукт певного часу, тому, не може відповідати новим пріоритетним умовам. А за сучасних темпів життя вчорашній закон на сьогоднішній день – це вже застиглий наскельний малюнок. Вчинок сильної особистості, яка здатна змінити щось довкола на краще, керуючись здоровим глуздом, потребами часу, обставинами, що склалися – це і є закон. Саме так він розцінював свій крок.

Залишилося ще домовитися з трьома “ґаздами” (це смішне слово він почерпнув у сільраді), чиї городи межували з придбаною напередодні ділянкою сільської громади, власне, лісництва. Без їх приєднання весь грандіозний задум потрібно буде підкореговувати, щоб не сказати, кромсати – не будуть же лижники перестрибувати чужі городи – а цього йому дуже не хотілося. Проте, це вже була дрібничка, порівняно з тим, що підкорені владні структури. З аборигенами він знайде спільну мову. Гуцули вже не ті, що були колись. Згадав свого однокурсника з Косова: метикуватий, жвавий такий був хлопець. П’ять років навчання в університеті не змінили ані його звичок, ані мови, - диплом у вишиванці отримував. Відмовився за направленням їхати, мовляв, на нього земляки надіються і чекають його повернення. Декан аж слиною бризкав, звинувачуючи студента у “смерековому патріотизмі” та вузькомасштабному мисленні, але хлопець таки домігся свого. А тепер спробуй відрізнити молодь, звідки вона родом. У всіх одинаковий і “прикид”, і сленг, а головне, потреби у всіх одинакові – гроші: кому на навчання, кому на модні забаганки. То батьки й заметушилися, де тії гроші брати. Домовимось...


Одними з власників тих трьох городів були старенька бабця з внуком. Їхня хата знаходилася найближче від дороги, тому й почали з них. Домашня обстановка вражала бідністю: дерев'яний стіл та лавиці, напевне, ще пам’ятали опришків. Внук – дебелий юнак, ніяк не міг встояти на одному місці, аж в очах рябіло від його метушні. Почувши, з чим прийшли гості та які гроші пропонують, хлопець накинувся на бабцю, ніби та вже встигла заперечити:

- Та що ви, бабо, тримаєтесі за той город. Доста нам сего, що коло хати. Я не годен розриватисі вліті з сінами. На одну корову нам стане.

- Та я шо, - втомлено промовила стара, - копійки йкоїсь такіж треба. Може тогди сі й ожениш.

- Та я, ба, “джипару” собі за ці гроші таку куплю, шо ме’ по горах носити, як вітер. І вас, ба, з собов озьму, мети видіти, - замаячив юнак по хаті.

- Та я скоро вмру, то будут мнов дідьки кичерами носити, мені вже ніц не треба, - бабця вийшла провести гостей, які поквапилися йти, раз справа зроблена.

На ганку спитала:

- А скажіт, прошу пана, що то мій внук купити хочи, бо шос’ не дочула’м.

- Та це, бабцю, машина така, ось на мою схожа, - відповів з насмішкою.

- Йой, - сплеснула стара долонями, - та й куди сему руль у руки!..

В машині відчув легкий докір: міг і менше запропонувати, - на вітер гроші підуть, та це вже не його проблеми. Почув, як на задньому сидінні реготнули два його помічники, які при потребі іноді перетворювалися в охоронців, вловив слово “джипара”. “Недалеко ви від нього відбігли,” – подумав про своїх амбалів.


До іншого будинку довелося під’їзджати гірською дорогою, вздовж якої струменів вузенький, місцями зовсім непомітний, потічок. Проте, залишалося тільки здогадуватись, в яку бурхливу річечку перетворювався він під час затяжних дощів, чи весняного сходження снігів з високогір’я. Про це свідчив рельєф дороги: застиглі напливи дрібного піщаника та вимиті потоком великі каменюки, які не за першим разом зрушиш з місця.

На порозі їх зустріла ще не стара жінка, але втомлений погляд, обвітрене обличчя, що зроду не бачило ніякої косметики, проста одежина та зав’язана довкола шиї вицвіла хустка додавали їй чимало років.

- Та я вас вислухаю, - сказала, почувши, що гості зайшли в справі, - але може би’сте молочка свіженького попили, чи перекусили що з дороги, то я швидко...

Гість зніяковів. Ось уже довгі роки він проводить різні бізнесові переговори у великій напрузі, намагаючись відгадати, на якому етапі партнер заготовляє йому пастку, або ж слідкує, щоб самому не прогавити слабинку ділового “друга”. А тут, цілком щиро... Щось на мить заворушилося в ньому, але не забув, за чим прийшов. Миттєво оцінив добробут оселі: все в будинку застигло десь на рівні 70-х. Дбайливі господарі – копійка до копієчки – придбали модні на той час меблі (як вони тільки доперли їх сюди), килими гуцульські вже тільки в сінях – от і весь прогрес. Потім затяжне безгрошів’я, бо на чому мали б тут заробляти? А діти підросли... На це й зробимо ставку.

Швидко виклав мету свого візиту.

- Йой, наразі вам ніц не скажу, бо газди дома нема. Він прийде, то порадимосі, - на очі жінки навернулися сльози. – Донька у нас учисі в університеті, дуже добре сі учи, але пішла ще й на роботу, бо не стає сих гроший вічно...

- От бачите, ще дочка вам і спасибі скаже...

- О, то така дівка, нікому в ласку не хоче стояти, - очі в жінки засяяли гордістю за дочку, аж помолодшала з вигляду. - Ще й сварити нас буде, бо казала, що сама даст ’си раду, аби ми поз-за неї ніц від хати не продавали, але бахур за рік школу закінчи, та й такіж сі файно учи, треба й цему помочи... Вже почорніли’смо від тої роботи, а ніц звести не можемо. Колись на одно було ліпше, - сказала та й осіклася – Бог його знає, з ким говориш. Так і не почули, що то за “одно” на яке колись було краще...

Провела їх господиня аж до хвіртки, за якою гості залишили своє авто, а повертаючись, витирала кінчиком хустки непрохані сльози, ніби вже прощаючись зі своєю материзниною – добротним шматком поля, яким повінували її батьки на весілля. Вже на двох корів сіна не стане на зиму, а значить, не вистачатиме скорому собі та дітям у місто. Але й таких грошей, як сей пан обіцяє, їм нема де заробити.


Залишився ще один дід, але про нього й думати не хотілося. Майже 90-літній стариган, труситься, напевне, над могилою. Хоч би впетрав, що від нього хочуть. В сільраді його якимсь дивним словом обізвали, але не запам’яталося.

Хата старого виявилася добротною, хоч і давньою, спорудою. Вона нагадувала велику шкатулку, зокрема, завдяки ганку з майстерно різьблених дощок та поручнів, а також дивовижної різьби довкола невеликих вікон, над дверима та попід дахом. Двері виявилися зачиненими.

- Нема газди дома. Виділа’м, що йшов через гору, видко, на своє поле. Вам ліпше з села туди доїхати машинов, бо направці лиш пішки мож’. Запитаєте когось в селі, де мольфарове поле, та й, видко, там ‘го й застанете, - видала всю інформацію за одним подихом круглолиця молодичка.

Ось це дивне слово – “мольфар” – прізвисько вуличне, мабуть. Та знає він, де те поле. От і добре: є нагода ще раз оглянути свою гору. Бо, практично, вона вже цілком його, власна...


Здалеку побачили чоловічу постать. Залишили машину внизу, щоб розім’яти ноги, вдихнути п’янкого повітря та помилуватися довколишніми краєвидами.

Піднімалися неквапом вгору, насолоджуючись чудовим весняним днем, чистим, ніби вмитим, небом і першим, таким бажаним після довгої зими, теплом. Вітерець намагався ще донести з гір зимову прохолоду, яка не спішила так скоро здаватися, але розгубивши її по дорозі, покірно лягав до ніг, мліючи під весняним промінням.

Підійшовши ближче, роздивилися, чим зайнятий кремезний чолов’яга. Той поправляв стовбці та вориння, що похилилися за зиму під важкістю снігу.

В сільраді казали, здається, що у старого три сини, мабуть, котрийсь прийшов допомогти дідові, а той ще і не дошалапав до поля.

- Доброго дня вам, - привіталися гості.

- І вам доброго здоров’я, - відповів чолов’яга, випроставшись.

Ні, не схоже, що це старий. Статура ще міцна, а головне, очі...

Чоловік дивився так, як дивляться ілюзіоністи, що от-от відгадають, яку карту витягнув глядач. Це був погляд на них – відкритий, спокійний – і, разом з тим, немов крізь них – проникливий, пронизуючий.

- Ми шукаємо господаря цієї землі, - сказав гість, показуючи жестом на дідове поле.

- Господар сєї землі один – на небі, - відповів старий, ніби не помітивши жесту, - а на цему полі я газдую, поки свій вік доживаю, бо ще мої отец та матір її потом зкропили.

“Непростий дід, - подумав гість. – Напевне, з тих, що різні байки люблять розповідати та пісеньки свої – коломийки – складати, нерідко досить сороміцького змісту.”

- Ну то нам, напевне, набрехали в сільраді про ваш вік, - вирішив піддобритися до старого.

- Сільрада любить зобрехати, але живу вже й справді давно, та най сі цим Бог журит, - відповів старий без жодних ознак, що його улестили.

- Хочу, діду, у вас це поле купити, що би ви на це сказали? – гість вирішив покласти край пустим розмовам з доморощеним філософом і підійти до суті.

- Я розумію, коли людина хоче кожух купити, чи люльку, а нащо вам, пане, поле? Чи хочете тут собі хату покласти та газдувати в горах? – спитав старий.

“Твою мать ! Чи маю тобі ще й бізнес-план подати?” – підходив час обіду, неподалік у колибі вже шашлики жарилися на замовлення, і гість подумки почав дратуватися.

- Це вже моя справа, діду. А я плачу великі гроші, хоч поживеш на старість по-людськи, - несподівано перейшов на “ти”.

- А я, чоловіче добрий, все життя по-людськи живу, нікому ‘м ніц поганого не зробив, хіба ‘м поміг. Землю не продам, бо маю синів, умру, то в’ни тут газдуватимут. Ідіт з Богом, – дід почав сокирою направляти стовпець, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Гість подивився на своїх дебелих помічників і направився до машини. Амбали переглянулися між собою, - вони знали, що означав той погляд.


- Пане, не бери гріх на душу, бо не кожен гріх у Бога прощенний, - почув гість за спиною гучний голос діда.

Він повернувся і зустрівся з поглядом старого. Знову був вражений молодими очима з ясними голубуватими білками і сталевим блиском зрачків.

“Нічого, хлопці тобі зараз пояснять дещо, а заплачу я щедро – на ліки вистачить,” – подумав гість і раптом різко смикнув головою вбік, міцно заплющивши очі від раптового миттєвого блиску.

Так в дитинстві міг різонути і осліпити сонячний зайчик від дзеркальця чи кусочка скельця, коли після уроків, радіючи першому весняному сонечку, вони з хлопчаками влаштовували сонячні атаки на дівчат, або бої трасуючими променями поміж собою.

Як тільки темні плями з-перед очей розійшлися, він почав роздивлятися, звідки стрибнув йому в очі цей “сонячний зайчище”.

Дід стояв з незворушним виглядом, ловлячи блискучим лезом сокири сонячні промені. “От, старий бешкетник!” – хотів злостиво посміхнутися в душі гість та не встиг, бо його увагу привернуло наступне. Старий ледь помітним рухом направив блиск від сокири на дивну річ, яка висіла у нього на грудях. Всі аж тепер звернули на неї увагу. Це був виготовлений з металу амулет, що мав форму сонця з незрозумілим зображенням посередині. Він неймовірно яскраво зблиснув. Далі все відбувалося дуже швидко. Блиск від амулету вдарив блискавкою між старим та молодими людьми, які стояли з розгубленими виразами нерухомо, мов манекени. Сухий сучок, що валявся на цьому місці, запалахтотів. Не встигли вони надивуватися з цього явища, як за блискавкою прогримів грім.

Тільки тепер гості помітили, що з-за гори насуваються сердиті хмари. Звичайно, в горах погода міняється швидко, але всі відчували, що причина криється в чомусь іншому, і пояснень цьому вони не знаходили. Війнув вітер. Диктор з метеопрогнозів класифікував би його як ураганний. Вітрюган не забарився свиснути знову і пригостив гостей першими великими грозовими краплями. Молодики похитнулися від сильного пориву, попіднімали коміри. Почалася небачена гроза. Гості кинулися бігти до машини. Першими застрибнули на задні сидіння охоронці.

Головний же гість, перед тим, як відкрити передні дверцята, ще раз озирнувся, щоб побачити діда. Той стояв гордо й велично, зовсім не зіщулившись, як це властиво для людей у мокрій одежі. Таке враження, що на нього і не впало жодної краплини.

За стіною грозового дощу від золотих променів зненацька схованого чорними хмарами сонця сіяла далека вершина гори.

Вперше в житті він не знав, що має робити далі.

м. Яремче


НОВЕЛИ


Як їдемо... Куди їдемо...


Якщо колись виникало запитання “чим їхати?”, то тепер – “як їхати?” Колишнє “чим” мало два варіанти: або вдосвіта поїздом, або ранішнім автобусом. Їхалося, як правило, стоячи, і проблеми – розтоптати нові черевики – практично не було: допомагали всім миром. Щоб сидіти – на те щастя треба було мати, маленька незручність полягала тільки в тому, щоб підтримувати плечем чи головою чиїсь речі.

Тепер, слава Богу, маршрутки одна одну доганяють, місця всі “сидячі”, а як погодився стояти, щоб швидше, то й не нарікай ні на кого. Всі ці правила особливо молодь знає, вона ж у нас “продвинута”, хоче, щоб все по-європейськи, цивілізовано... А хто проти? Аби ж хоч вам, діти, краще жилося...

Частенько погоджуюся на “стояче” місце – вічно того часу бракує. Стаю собі зручненько й гонорово (тобто ні на кого не дивлюся голодними очима, посягаючи на його місце) та й їду. От і цього разу так.

Маршрутку зупиняє старенька бабця, важко піднімається на східці.

• Немає місць, - попереджає водій.
  
• Нічого, я постою, дякую, що зупинилися, - відхекується бабуся.
  

На передніх місцях спиною до водія сидять дві жінки, теж досить похилого віку, навпроти них – двоє молодих красивих дівчат. Дівчатка перезирнулися з невдоволеним виглядом, а старші жінки почали примощувати біля себе стареньку.

• Я би вам уступила, та не з моїми ногами, - звернулась одна з жінок до бабусі, показуючи на свої розпухлі ноги, - але ми потіснимося, то й притулитеся біля нас.
  
• Так, - підхопила друга, - помістимося, бо я стоячи теж далеко не заїду.
  

Бабця примостилася скраєчку, але тут же на повороті її знесло з сидіння, і вона ледве втрималася за ручку дверцят.

Дівчата попирскали зі сміху.

Жінка, що сиділа скраю, простягнула старенькій руку і запропонувала сісти посередині. Бабця мала зніяковілий вигляд. Напевне, щоб якось підбадьорити її, одна з жінок сказала:

• От бачите, і помістилися, - потім добавила, красномовно подивившись на дівчат. – У кожного якась потреба, а інакше, сиділи б вдома на печі.
  

Дівчата мужньо витримали цей погляд і байдуже зашепотіли про щось своє, а бабця пожвавішала, що отримала нагоду пояснити:

• Та я до старого в лікарню, син аж вранці приїде, та чи застане...
  

Сльзи не дали старенькій договорити. Жінки в один голос зітхнули, жаліючи бабцю, та ще й своє лихо згадавши. А в кого його немає?

Дівчата зосередили всю свою увагу на мальовничих картинах за вікном.

Маршрутка тим часом проїзджала мимо старої церкви. І старші жінки, і дівчата – усі з благочинним виглядом тричі перехрестилися...


Не встиг сказати...


- Ади, заговоримосі з тобов, та й забуваю сказати, що’м хотім, - Микола замовчав.

Невже він, нарешті, скаже це, виплесне з душі той тягар, що довгі роки так тисне на серце? Скільки разів хотів здоважитися, рот вже навіть відкриє, а почне говорити зовсім інше. Найчастіше, про дітей, бо знає, що найбільше Анна за них переживає.

- А що діти?.. Ніц їм не бракує. Павло деколи попиває на біду чорну,- і в кого сі вдав? Але Катерина дає й’му прикурки. Файна у нас невістка. І внуків добре пантрує: старший найліпше сі в школі учит, а менший бахур – страшенний заводія, кожен день пасика хоче, але так ‘го прошу, аби прибігав до мене, - чисто Павлові очи має. Олюньці добре – Богдан в неї великий ґазда, а за їх Ірочков уже хлопці зазирают, - Микола не розповідає, що почала дуже хворіти їхня Оленка, хай би Анна ще цього не знала.

Мовчанка затягнулася – негоже, раз вже почав... Аж в серці від хвилювання кольнуло.

- Так от... Не хотів я тебе тогди вдарити, бігме, не хотів, най ня Бог скарає, як брешу. То все клята горівка, вдарили тих пару краплів у голову, - Микола знову замовчав. Ні, якщо вже казати, то всю правду – не заслуговує його Анна на брехню. – Знаєш, Анцьо, як поправді казати, то зревнував’им тебе. То всьо той Юрко винен, шкіривсі, холєра, до тебе, бодай би сі на кутні шкірив, - Микола зітхнув важко. Чи то згадав, яким тепер немощним став колишній красень Юрко, до якого не одну молодицю чоловік приревнував, і давно вже в нього тих кутніх немає, та й з передніх – лиш півтора зуба стирчать. А чи те зітхання вирвалося від усвідомлення того, як швидко все пролетіло, минулося...

І знову той болісний спогад... Сильно він тоді Анну не вдарив, бо в останню мить щось ніби відсмикнуло руку, але й не це Анну боліло. Кілька ночей поспіль по тому вона тамувала схлипування від несправедливої образи в подушку, а Микола, відвернувшись, краяв собі серце та вдавав, що спить.

- Прости мене Анунцьо, прости, - і що’м руку на тебе підняв, і що’м се сказати тобі не вспів, - щось підступило Миколі до горла, а старечі очі на якийсь час ніби затуманило.

Давно вже пора було йти додому, але куди спішити? Та й важко щось так...

Було безвітряно, і свічка на могилі Анни горіла тихо і рівно.

“Кажуть, що від полум’я свічки там світліше, - несподівано подумалось Миколі, - чи то справді так, Анцьо?”

Він так задивився на цей живий вогник, що не в силі був відвести очей. Йому аж здалося, що полум’я ніби росте, а від нього розливається довкола таке спокійне, ясне світло, що не погасити його навіть нічній темряві.

Несподівано Микола відчув, як груди пронизав гострий, нестерпний біль, але за якусь мить все минулося, і стало легко-легко...