10. Проект Стратегії національної екологічної політики на період до 2020 року

Вид материала

Документы

Содержание 5.1. Індикатори ефективності національної екологічної політики. 5.2. Розвиток партнерства та залучення заінтересованих сторін. 5.3. Інтеграція екологічної складової в секторальні політики, екологізація моделей виробництва та споживання. Стратегічною метою 5.4. Запровадження басейнового принципу управління водними ресурсами. 5.5. Удосконалення регіональної екологічної політики, національні, регіональні та місцеві плани дій з охорони навколишнього прир 5.6. Наукове забезпечення національної екологічної політики.

Подобный материал:

• Кабінет міністрів україни розпорядження, 259.57kb.
• «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2020 року», 2574.17kb.
• Кабінет міністрів україни, 246.47kb.
• Нормативні посилання, 1330kb.
• Зміст, 3792.15kb.
• Верховній Раді України проекту закон, 19.64kb.
• Стратегія екологічної політики україни до 2020 року, 1442.17kb.
• До Програми утилізації нерозпізнаних І непридатних для використання засобів захисту, 138.12kb.
• Про затвердження Програми охорони навколишнього природного середовища в м. Славута, 12.89kb.
• План заходів на 2012-2015 роки щодо реалізації Стратегії економічного І соціального, 275.65kb.

Розділ 5. Механізми реалізації національної екологічної політики

5.1. Індикатори ефективності національної екологічної політики.

Найважливішим механізмом виконання та контролю реалізації стратегії, оцінки рівня досягнення реалізації екологічної політики є система показників або індикаторів. Фокусуючись на більш широких індикаторах сталого розвитку індикатори ефективності національної екологічної політики узагальнюються в наступних різновидах:

• Соціально-економічні індикатори;
  
• Екологічні індикатори;
  
• Індикатори реагування.
  

Індикатори ефективності національної екологічної політики розподілені за основними стратегічними напрямами і спрямовані не лише на визначення стану природного середовища, впливу секторів на довкілля, але і ефективність прийняття стратегічних рішень реалізації екологічної політики.

Індикатори ефективності національної екологічної політики:

а) соціально-економічні

покращення стану здоров'я населення за рахунок зменшення впливу негативних екологічних факторів;

скорочення витрат природних ресурсів та енергії на одиницю продукції;

зменшення енергоємності виробництва ВВП ;

зміна споживання енергетичних матеріалів;

збільшення споживання відновлювальних енергетичних ресурсів;

збільшення пасажирських перевезень екологічно безпечними видами транспорту;

зменшення рівня зносу основних засобів громадського та інших видів транспорту;

зміна площ категорій земель (сільськогосподарських земель, в т.ч. зрошуваних та осушених земель, лісових земель тощо);

збільшення обсягів внесення органічних добрив;

збільшення площ земель зайнятих в органічному сільському господарстві;

зниження водомісткості продукції;

збільшення частки населення, яке користується питною водою, що відповідає національним стандартам, в тому числі у сільській місцевості;

збільшення частки населення, яке має доступ до систем централізованого водопостачання та водовідведення;

збільшення частки ВВП сектору екологічних товарів і послуг;

б) екологічні

співвідношення між рівнями фактичного забруднення навколишнього природного середовища або виснаження природних ресурсів і гранично допустимого забруднення або виснаження, яке базується на науково обґрунтованих оцінках і характеризується як критичне навантаження на навколишнє природне середовище;

поліпшення якості повітря за рахунок зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, у тому числі стаціонарними джерелами,

поліпшення якості води за рахунок зменшення скидів забруднених вод у природні поверхневі водні об'єкти, скорочення безповоротного водоспоживання, та удосконалення технології очистки стічних вод;

підвищення лісистості території за рахунок збільшення площі лісів, в тому числі лісів можливих для рекреації а також збільшення високопродуктивних та цінних насаджень;

припинення втрат біо та ландшафтного різноманіття за рахунок зміни стану популяцій видів, ценозів;

розширення ареалу для біорізноманніття за рахунок розвитку екомережі, збільшення площі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення а також відновлених (ренатуралізованих, оздоровлених) ландшафтів,

зменшення відходів та екологобезпечне поводження з ними за рахунок зменшення утворення промислових відходів, скорочення наявності небезпечних відходів, знищення побутових відходів;

зменшення площі земель , що потерпають від опустелювання, в тому числі захист та збереження сільськогосподарських земель від ерозії, збільшення будівництва протиерозійних споруд, залуження сильно-деградованої і забрудненої шкідливими речовинами ріллі, створення захисних лісових насаджень (у т.ч. полезахисних лісових смуг);

рекультивація порушених земель за рахунок збільшення рекультивованих порушених і відпрацьованих земель,

зменшення обсягу надходження забруднюючих речовин у моря і прибережні води;

в) реагування

збільшення видатків на охорону навколишнього природного середовища за рахунок збільшення видатків державного бюджету на охорону довкілля (в т.ч. % до ВВП), надходжень коштів до фондів охорони навколишнього природного середовища, капітальних вкладень в природоохоронні основні фонди;

співвідношення витрат на здійснення природоохоронних заходів до отриманого екологічного ефекту;

стан участі громадськості в прийнятті екологічно значущих рішень.


5.2. Розвиток партнерства та залучення заінтересованих сторін.

Реалізація стратегії національної екологічної політики передбачає розвиток міжсекторального партнерства та залучення до реалізації політики усіх заінтересованих сторін, який наголошує, що лише шляхом спільного розв'язання нагальних проблем можливо забезпечити успішну реалізацію екологічної політики.

Міжсекторальне партнерство передбачає дотримання прав на вільну та відкриту інформацію щодо формування, реалізації та моніторингу основних засад, конкретних заходів та планування екологічної політики, вимагає розробки конкретних заходів та нормативно-правового забезпечення щодо уможливлення реалізації принципів між секторальних взаємодій та залучення зацікавлених сторін до прийняття та реалізації рішень з забезпечення екологічної безпеки та раціонального природокористування.

Механізм реалізації міжсекторального партнерства та залучення до реалізації політики усіх заінтересованих сторін має бути сформований в межах громадських рад та вільного обговорення у спосіб, що є несуперечливим до чинного законодавства та спиратися на міжнародні зобов’язання України з інформаційної політики, доступу широких верств громадськості до правдивої та несуперечливої інформації, до розвитку місцевого самоврядування та з урахуванням спільної заінтересованості міжрегіонального й міждержавного характеру щодо наслідків діяльності, що впливає або може впливати на стан навколишнього середовища та використання природних ресурсів.


5.3. Інтеграція екологічної складової в секторальні політики, екологізація моделей виробництва та споживання.

Стратегічною метою зміни моделей споживання та виробництва в контексті реалізації екологічної політики є зменшення інтегральної негативної дії на людину і довкілля процесів виробництва і споживання у розрахунку на сукупність продукції, необхідної для забезпечення життєдіяльності однієї пересічної людини.

Стратегічною метою розвитку екологічного сектору товарів і послуг в Україні є забезпечення того, щоб створити економічні умови для мотивації суб’єктів господарювання до створення екологічних товарів і послуг в Україні, так і до попиту щодо споживання цієї продукції на основі адекватної гнучкої стимулюючої цінової політики:

Основні завдання екологічно спрямованої зміни моделей споживання та виробництва
(далі – екологізація споживання та виробництва) передбачають:

у середньостроковому періоді – до 2012 р. – перейти до використання у виробництві маловідходних ресурсозберігаючих технологій, зменшити питому вагу ресурсомістких виробництв в межах існуючої моделі споживання шляхом:

• перебудови систем життєзабезпечення людини з метою зменшення їх ресурсомісткості та підвищення ефективності функціонування; збільшення рівня рециркуляції ресурсів, створення замкнених циклів виробництва;
  
• удосконалення конструкцій продукції у напряму зменшення її ресурсомісткості, екологізації якісного складу ресурсів, застосування нешкідливих процесів виготовлення, споживання та утилізації відходів;
  
• зменшення в структурі ресурсів, які застосовуються, частки невідновних та невідтворювальних ресурсів, на користь відновних і відтворювальних ресурсів, а також вторинної сировини; збільшення питомої ваги матеріалів, органічно притаманних процесам, що відбуваються у природі.
  

Реалізацію зазначених завдань планується здійснити через такі заходи:

• поступове зменшення лімітів забруднення довкілля та зростання плати за забруднення в межах та понад ліміту за видами забруднення протягом 7-10 років з урахуванням екологічного стану території та економічного становища підприємств, установ та організацій, які на ній розташовані;
  
• запровадження податків на екологічно небезпечну продукцію з поступовим підвищенням ставок податку для екологічно небезпечних товарів та послуг протягом наступних 7-10 років;
  
• впровадження системи екологічної сертифікації продукції, робіт та послуг, що виробляються та споживаються;
  
• проведення екологічного ліцензування та акредитації підприємств;
  
• підтримка та стимулювання створення страхових екологічних фондів за рахунок коштів страхових компаній та банківських установ.
  

у довгостроковому періоді – до 2020 р. – здійснити перехід до нової моделі споживання, сформувати новий стиль життя, заснований на використанні інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) шляхом:

• конвергенції компонентів та систем виробництва і споживання продукції у напрямку створення та експлуатації багатофункціональних комплексів; перехід від орієнтації на продукт/ресурс до орієнтації на функції; мініатюризація засобів виробництва і споживання;
  
• переходу від виробництва та споживання окремих товарів та послуг до формування територіальних життєблагодатних комплексів, що поєднують забезпечення фізіологічних, соціальних та трудових функцій людини;
  
• підвищення у структурі засобів виробництва питомої ваги ІКТ;
  
• екологічно спрямованої реструктуризації економіки країни, регіонів, галузей, підприємств.
  

Для реалізації зазначених завдань з екологізації споживання і виробництва необхідно забезпечити:

• впровадження механізмів економічного стимулювання реалізації ресурсозберігаючих заходів у споживачів та виробників;
  
• додаткове оподаткування прибутку підприємств та організацій, що не відповідають сучасним вимогам екології та ресурсозбереження;
  
• формування чіткого правового поля для функціонування підприємств та організацій, що надають послуги з ресурсозбереження;
  
• державне сприяння розширенню спектру джерел фінансування ресурсозберігаючих заходів.
  

Основними завданнями розвитку екологічного сектору товарів і послуг є:

• екологізація базових галузей національної економіки, зміна моделі ресурсоємного виробництва;
  
• перехід на переважне споживання екологічно прийнятних груп товарів;
  
• збільшення попиту на ЕТП;
  
• підвищення ефективності державної політики щодо підприємств сектору ЕТП;
  
• впровадження екологічного менеджменту на всіх рівнях господарювання.
  

Основними заходами розвитку СЕТП на 2008-2012 рр. є:

• розроблення Державної програми розвитку сектору екологічних товарів і послуг;
  
• розробка комплексу заходів для стимулювання розвитку сектору ЕТП;
  
• формування спеціального нормативно-правового та інституційного поля для забезпечення сталого розвитку сектору ЕТП;
  
• активізація та розвиток системи регуляторів, спрямованих на стимулювання суб’єктів господарювання до виробництва екологічно безпечних видів продукції та надання послуг у цій сфері;
  
• налагодження державної статистичної бази обліку екологічних товарів і послуг;
  
• створення державних та громадських організацій, бізнес-партнерств з питань розвитку сектору ЕТП;
  
• підвищення культури населення, якості екологічної освіти, поінформованості про стан навколишнього середовища та переваги екологічних товарів;
  
• завдання розвитку СЕТП на 2013-2020 рр.;
  
• технічне переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;
  
• включення екологічної складової до програм розвитку секторів економіки;
  
• прийняття обов’язкових державних стандартів щодо екологічної якості основних груп споживчих товарів;
  
• розроблення нових заходів підвищення ефективності екологізації виробничого потенціалу.
  

5.4. Запровадження басейнового принципу управління водними ресурсами.

Стратегічним довгостроковим завданням екологічно безпечного водокористування має стати перехід до інтегрованого управління водними ресурсами (ІУВР) на основі запровадження басейнового принципу управління до 2020 року. Політика екологобезпечного водокористування повинна базуватися саме на басейновому управлінні водними ресурсами (по басейнах річок або їх ділянках), здійсненні водоохоронної та водогосподарської діяльності, узгодженні інтересів водокористувачів, попередженні і зниженні небезпек, запобіганні надзвичайних ситуацій, платності і повному відшкодуванні збитків від наслідків використання водних та інших взаємопов'язаних природних ресурсів.

Необхідною умовою екологобезпечного водокористування є перехід від управління постачанням до управління попитом на водні ресурси, розділення функцій управління та сервісу у сфері водопостачання, а впровадження ІУВР і басейнового управління в Україні потребує створення та забезпечення функціонування такого фінансового механізму, який би гарантував безпосередній зв'язок між платою за водокористування та забруднення і фінансуванням пріоритетних водоохоронних заходів у межах басейну. Система встановлення, збирання та подальшого використання платежів за забір і безповоротне споживання води та за скидання нормованих речовин із зворотною водою повинна бути прозорою, справедливою і зрозумілою для всіх, і в першу чергу для водокористувачів. Надходження платежів за використання води та її забруднення повинні спрямовуватись у бюджет басейнової організації і використовуватися на поліпшення якості води й екологічного стану річок басейну, покращання водозабезпечення населення та збереження водних екосистем.

Перехід на басейновий принцип управління передбачає поступове утвердження управління виключно на основі розроблених басейновими управліннями Планів управління річковими басейнами (ПУРБ), забезпечення надійних фінансових джерел для їх функціонування та проведення заходів по водоохоронній діяльності, формування інтеграційної взаємодії між секторними відомствами, посилення інституціонального та людського потенціалу басейнових організацій. Необхідно забезпечити подальше формування і розвиток нових басейнових управлінь на принципах ІУВР.

Подальшими кроками має бути інтеграція всіх платежів за воду на басейновому рівні і їх використання виключно згідно з програмами заходів ПУРБів, підтримка створення „знизу” басейнових рад та асоціацій водокористувачів з відповідним формуванням постійного діалогу між заінтересованими відомствами та іншими учасниками; інтенсифікований перехід до управління попитом з поступовим запровадженням повного відшкодування коштів за постачання води, особливо у сільському господарстві, де має місце надмірне використання природних ресурсів та руйнація екосистем; чітке розподілення повноважень водного управління та розвитку водного господарства, перехід до сервісних функцій щодо всіх водокористувачів, включаючи населення, а також законодавче розподілення відповідальності та обов'язків галузевих міністерств щодо водних ресурсів.

Для досягнення вищезазначеного необхідно до 2012 року:

• на законодавчому рівні розробити і затвердити організаційну структуру і функціональну схему впровадження басейнового принципу управління водокористуванням;
  
• розробити і затвердити відповідні нормативно-правові акти, що забезпечують реалізацію басейнового принципу управління водним господарством (ПУРБИ, Положення щодо функціонування БУВРів, програми проведення моніторингу для басейнів річок тощо);
  
• створити комплексні басейнові геоінформаційні системи та гідрологічні моделі річкових басейнів з банком кадастрової інформації про водний фонд, водні ресурси та засоби їх регулювання, якість води.
  

До 2020 року:

• завершити створення басейнових управлінь та басейнових рад по всіх основних басейнах річок на основі прийнятих нормативно-правових актів, а також укладених басейнових угод та перейти на інтегрований принцип управління водними ресурсами.
  

5.5. Удосконалення регіональної екологічної політики, національні, регіональні та місцеві плани дій з охорони навколишнього природного середовища.

З метою подальшої реалізації положень Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року Міністерство охорони навколишнього природного середовища розробляє Національні плани дій з охорони навколишнього природного середовища узгоджений із стратегічними цілями, завданнями і заходами цієї Стратегії.

Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища є безпосереднім інструментом у діяльності Уряду України, спрямованим на реалізацію стратегії, посилення екологічної складової у секторальній політиці і конкретних галузях із задіянням можливостей та механізму співробітництва України і Європейського Союзу.

Перший Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища охоплює період з 2008 по 2012 роки. Після виконання першого плану буде розроблено наступний план на 4-5 років і так далі до 2020 року.

Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища на 2008-2012 роки розробляється на основі пропозицій органів державної виконавчої влади та з урахуванням пропозицій громадських організацій, узгоджених із стратегічними цілями, пріоритети, завданнями та заходами Стратегії.

Центральні органи виконавчої влади, відповідальні за виконання стратегічних цілей, завдань і заходів Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища подають щорічно до 20 числа місяця, наступного за звітним періодом, Міністерству охорони навколишнього природного середовища звіти про стан виконання Національного плану.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України щорічно узагальнює і надає інформацію до Кабінету Міністрів України щодо реалізації цієї Стратегії і Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища України за попередній рік до 20 числа третього місяця, і при необхідності вносить пропозиції щодо внесення доповнень і удосконалення визначених заходів.


5.6. Наукове забезпечення національної екологічної політики.

Головними завданнями наукового забезпечення національної екологічної політики є:

• своєчасне визначення загального змісту і пріоритетів НДДКР, які спрямовуються на вирішення існуючих та потенційних екологічних проблем національного, регіонального та місцевого масштабу;
  
• формування і підтримання відповідного профільного науково-технічного потенціалу;
  
• моніторинг і оцінка ефективності наукових, науково-технічних програм і окремих НДДКР, які орієнтовані на розв’язання екологічних проблем;
  
• створення і підтримання постійно діючої системи прогнозування розвитку екологічної ситуації, що надає інформацію для стратегічного планування НДДКР.
  

Напрямами таких НДДКР мають охоплювати кілька блоків і цілей досліджень, найбільш важливими з яких є:

• обґрунтування еколого-економічного районування і зонування території країни, визначення найбільш гострих сучасні екологічних проблем, а також тих, що насуваються у кожної зоні;
  
• поглиблення вивчення існуючих фізичних, хімічних та біологічних забруднень довкілля та порушень природних ландшафтів і комплексів;
  
• вивчення впливів забруднення на здоров'я людини, флору і фауну, скорочення біологічного різноманіття;
  
• облік запасів і раціоналізація використання не відновлюваних і відновлюваних природних ресурсів, розширення можливостей заміни перших другими (перш за все в енергетиці);
  
• вивчення проблем біобезпеки, загроз та ризиків, пов'язаних з проникненням на територію країни інвазійних видів та хвороб, а також застосування біотехнологій, генної інженерії, ГМО тощо;
  
• розробка новітніх наукоємних промислових, агропромислових, транспортних, комунальних технологій, що суттєво знижують обсяги виробничих ресурсів і відходів, сприяють запобіганню подальшої детеріорації природного середовища;
  
• вивчення порушених природних ландшафтів у результаті гірнічно-промислової діяльності, розробка технологій рекультивації земель і використання створених у попередні десятиріччя техногенних родовищ;
  
• розробка нових і вдосконалення існуючих механізмів та інструментів реалізації державної природоохоронної політики.
  

Найбільш важливими цілями досліджень, пов’язаних з забрудненням довкілля, є вивчення:

• обсягів викидів парникових газів та їх вплив на глобальне потепління атмосфери і численних наслідків від цього для України;
  
• обсягів викидів токсичних промислових та побутових відходів, що негативно впливають на здоров'я людини, можливостей їх скорочення;
  
• новітніх видів забруднень (зокрема, наночастинками і наноматеріалами, антибіотиками та іншими ліками тощо);
  

За напрямом вивчення впливу стану довкілля на здоров'я населення необхідно:

• створити єдиний національний реєстр екозалежних захворювань з метою розроблення оздоровчих і профілактичних заходів у регіонах і містах;
  
• забезпечити інформування населення про шкідливі фактори довкілля, притаманні конкретним місцевостям;
  
• продовжувати дослідження впливу катастрофи на ЧАЕС на здоров'я населення уражених та сусідніх з ними територій.
  

Дослідження та розробки, що стосуються вдосконалення механізмів та інструментів реалізації екополітики, мають бути спрямовані на:

• розробку сучасної системи управління в сфері охорони природного середовища на базі моніторингу екологічного стану територій з застосуванням новітніх інформаційно-комп'ютерних технологій;
  
• вдосконалення системи індикаторів та екологічних нормативів, впровадження ISO у всі технології і ланки виробництва;
  
• розробку регіональних і міських екологічних програм на середньо- та довгострокову перспективу, економічних і адміністративно-правових механізмів їх реалізації;
  
• створення нових програм освіти, які віддзеркалюють принципи сталого розвитку, враховують нові наукові знання і найкращі технологічні досягнення, що забезпечують найменшу шкоду довкіллю.
  

Вирішення завдань наукового забезпечення національної екологічної політики мають бути забезпечені адекватним фінансуванням і організаційно-правовою підтримкою з боку держави.