Державне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Тема № 6. Конституційно-правовий статус політичних партій в зарубіжних країнах Тема 5.1. вибори як засіб формування органів державної влади 1. Загальність виборчого права Державне право зарубіжних країн Державне право зарубіжних країн 5. Принцип таємного голосування Державне право зарубіжних країн Державне право зарубіжних країн Них країн Пропорційна виборча система О ii. завдання для самостійної роботи Державне право зарубіжних країн И iii. семінарське заняття

Подобный материал:

• Робоча програма дисципліни «Державне право зарубіжних країн» для спеціальності: 060101, 378.93kb.
• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Навчальна програма плани І методичні рекомендації до семінарських занять методичні, 1297.92kb.
• Опанувавши цей курс, студенти зможуть: на основі систематизації знань визначати законо­мірності, 320.21kb.
• Самостійна робота студентів з дисциплини «грошово-кредитні системи зарубіжних країн», 351.98kb.
• Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах, 84.87kb.
• Назва реферату: Державне регулювання економіки у зарубіжних країнах Розділ, 86.04kb.
• Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн, 10400.57kb.
• Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030401 «Право» Затверджено, 944.73kb.
• Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.

Тема№ 5.4. Судові та правоохоронні органи в зарубіжних країнах

1. Поняття і соціальні функції судової влади в за­
   рубіжних країнах. Структура судової влади. Правовий статус
   суддів, прокурорів та слідчих. Конституційно-правові принци­
   пи організації і діяльності судових систем. Система судів за­
   гальної юрисдикції.
   
2. Конституційна юстиція в зарубіжних країнах. Орга­
   ни конституційного контролю. Об'єкти та суб'єкти консти­
   туційного контролю. Види конституційного контролю. Компе­
   тенція органів конституційного контролю і механізм ЇЇ ре­
   алізації.
   
3. Правоохоронні органи в зарубіжних країнах: проку­
   ратура, адвокатура, органи внутрішніх справ.
   

Тема № 6. Конституційно-правовий статус політичних партій в зарубіжних країнах

Політичні партії, їх місце в політичних системах за­рубіжних країн. Класифікація політичних партій. Інсти-туціоналізація політичних партій. Партійні системи за­рубіжних країн, їх особливості.

* * *

У результаті опанування навчального матеріалу 3-го мо­дуля "Конституційно-правовий статус органів державної влади та політичних партій у зарубіжних країнах" студенти, курсанти та слухачі повинні:

а) знати:

• принципи виборчого права зарубіжних країн;
  
• суть різних виборчих систем;
  
• загальні шляхи формування та основні завдання,
  функції та повноваження вищих органів державної
  

влади;

• особливості системи судових та правоохоронних ор­
  ганів різних держав;
  
• складові частини конституційно-правового статусу
  політичних партій.
  

б) вміти:

• використовувати методики різних виборчих систем
  для визначення результатів виборів, оцінити їх;
  
• порівнювати організаційну структуру та компетенцію
  вищих органів державної влади зарубіжних країн та
  України, прогнозувати розвиток деяких з них в нашій
  

країні;

♦ оцінювати, базуючись на конституційному законо­
давстві, діяльність політичних партій.


260

261

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ТЕМА 5.1. ВИБОРИ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1. Конституційні принципи виборчого права. 2. Вибори в зарубіжних країнах: поняття, класифікація, стадії виборчо­го процесу. 3. Загальна характеристика виборчих систем.

§1 .Конституційні принципи виборчого права

Виборче право - сукупність норм, які закріплюють та ре­гулюють процес формування ланок державного механізму.

Виділяють обективне та суб'єктивне виборче право. Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) поділяється на активне і пасивне виборче право.

Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах до органів державної вла­ди насамперед шляхом голосування.

Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути обраним. Можливість на­дання активного і пасивного виборчого права завжди зумов­лювалась певними вимогами (цензами) до потенційних учас­ників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчо­му законодавстві.

Принципи виборчого права - умови, виконання яких ро­бить вибори дійсним волевиявленням народу. Серед принципів виборчого права виділяють:

1. Загальність виборчого права, яка означає, що виборче право мають всі дорослі та дієздатні громадяни держави. За­гальність може бути обмежена в деяких державах відповідни­ми цензами:

а) ценз статі. Еволюція виборчого права призвела до скасування так званого статевого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право було надано

262

жінкам у США: в період з кінця XIX ст. і до першої світової війни воно було встановлено законодавством шести штатів. В кінці XIX - на початку XX ст. емансипація жінок на виборах мала місце в Новій Зеландії (1893 р.), в Австралії, а на євро­пейському континенті - в Норвегії та Фінляндії, причому в двох останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Після першої світової війни розпочався процес розширен­ня виборчого корпусу і в інших країнах. Він був досить трива­лим і для багатьох розвинутих країн завершився лише після другої світової війни. Наприклад, якщо в США на федераль­ному рівні виборчі права були надані жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було зроблено лише після другої світової війни, а у Швейцарії - в 1971 р. В наш час фор­мальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвину­тих країнах практично не існує, хоча все ж спостерігається в деяких країнах Латинської Америки та Близького Сходу.

б) наявність цензу осілості, тобто постійного проживан­ня на території виборчого округу - одна з характерних рис ви­борчого права ХІХ-ХХ ст. Це відповідає історично обумовле­ним поглядам на виборчий округ як на територіальну корпо­рацію, населення якої є певною єдністю з різноманітними спільними інтересами. Однак на сьогодні виборчі округи дале­ко не завжди співпадають з адміністративно-територіальними одиницями, які б могли претендувати на визнання такими корпораціями. Та все ж ценз осілості запроваджений у багать­ох країнах. У США він дорівнює одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії - трьом, у Бельгії і Франції - шести, у Канаді та Фінляндії - дванадцяти місяцям тощо. Звичайно такий ценз обумовлює необхідність проживання протягом встановленого строку на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці.

В окремих країнах ценз осілості виражений узагальнено. Наприклад, у Конституції Ісландії зазначено, що для участі в голосуванні на парламентських виборах потрібно проживати в

263

С. К. Бостан, СМ. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


країні не менше п'яти років (ст. 33). Аналогічний термін осілості для надання активного виборчого права визначений у Норвегії, для пасивного права він становить десять років (§§ 50 і 61 Конституції). В Австралії, крім тримісячного цензу осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджена ви­мога проживати в країні протягом не менше півроку до почат­ку складання виборчих списків. Іноді ценз осілості встанов­люється у непрямій формі. Зокрема, у Великобританії до участі в голосуванні не допускаються ті громадяни, які хоч і мають виборчі права, але за місяць до дня виборів не були за­реєстровані.

в) моральний ценз. Іноді встановлюються більш загальні
обмеження щодо соціальної поведінки виборців: у деяких
штатах США передбачено, щоб виборець мав "добрий харак­
тер", в Конституції Італії припускається обмеження виборчих
прав у випадках скоєння "негідних вчинків, вказаних у за­
коні" (ст. 48).

г) майновий ценз. Згідно з концепціями виборчої дієздат­
ності, що були запропоновані теоретиками XVIII ст. і певний
час домінували в Європі та Америці, наявність виборчого пра­
ва обумовлювалася цензами майнового характеру. Однак з се­
редини XIX ст. загальна картина поступово почала змінювати­
ся. Обмеження майнового характеру були поступово скасо­
вані або зведені нанівець.

д) віковий ценз. Ще однією рисою розвитку виборчого
права у ХІХ-ХХ ст. було те, що при встановленні вікового
цензу для активного виборчого права виходили з необхідності
зрівняти його з віком повноліття. Проте спочатку у більшості
європейських країн відповідний віковий ценз становив 21-25
років.

Такий підхід об'єктивно обмежував політичну активність молоді. І тільки в другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя призвела до зниження вікового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у Великобританії він ста­новив 18 років. Наступного року такий самий ценз законодав-

264

чо визначили ФРН і США, а згодом - Франція, Італія, Швеція, Іспанія, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.

Разом з тим у наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший, за загальним правилом, нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів Бельгії, Великобри­танії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і 21 року, Франції і Румунії -18 і 23 років, Італії, Канади, США та дея­ких інших країн - 18 і 25 років, Японії - 20 і 25 років. Водно­час у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права співпадають.

Характерним є і те, що на виборах до верхньої палати пар­ламенту там, де вона існує і обирається, віковий ценз для па­сивного виборчого права зазвичай вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат - з 30-річного. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії - 25 і 40 років, Чехії - 21 і 40 років, Франції - 23 і 25 років, Румунії -23 і 35 років, Японії - 25 і ЗО років.

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оп­тимальному обмеженні виборчого віку. Як зазначалося, май­нові цензи в розвинутих країнах практично відсутні. Єдиним реальним цензом у більшості випадків залишається ценз осілості. Це не виключає обмеження громадян у виборчих пра­вах за законом. Звичайно, такі обмеження встановлюються для тих, хто вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді поз­бавлення волі. Законодавство ряду країн застерігає, що у ви­борчих правах обмежуються банкрути, ті, хто утримується за рахунок суспільних фондів, та деякі інші особи.

2. Конституції і законодавство закріплюють принцип рівного виборчого права. На практиці це означає, що, по-пер­ше, виборці повинні мати однакову кількість голосів (по одно­му в більшості країн, у Болгарії - по 2, в деяких землях ФРН

265


С.К.Бостан, С.М.Тимченко

- по 3), по-друге, виборчі округи мають бути за чисельністю виборців приблизно однаковими, по-третє, всі громадяни бе­руть участь у виборах на рівних підставах.

Законодавство передбачає необхідність утворення рівних за кількістю виборців або населення округів, хоча вимога рівності виборчих округів розглядається як загальна і майже повсюдно не виконується. Для нерівності округів є певні об'єктивні підстави. Зокрема, виборчі округи намагаються більш-менш точно узгодити з існуючим у тій чи іншій країні адміністративно-територіальним поділом. Відповідні одиниці за кількістю населення можуть помітно відрізнятися. Нерівна ж кількість виборців, які проживають у різних округах, при­зводить до того, що голос, поданий в одному окрузі, "важить" більше, ніж поданий в іншому. Як результат, порушується принцип рівного виборчого права.

Проте ще більшою мірою таким порушенням сприяють свідомі маніпуляції з виборчими округами, відомі як "виборча географія (геометрія)". Оскільки визначення виборчих округів є прерогативою державних органів, правлячі партії здобувають можливість забезпечити собі завищене представництво в пар­ламенті. Робиться це так: менша частина округів формується таким чином, щоб там проживала переважна більшість прибічників опозиції. Остання буде домінувати в цих округах на виборах, а її представники будуть обрані. В кожному з реш­ти округів більшість серед виборців, хоч і незначну, становити­муть ті, хто підтримує уряд. Звідси при однаковій підтримці конкуруючих партій в цілому по країні в більшому числі ок­ругів переможуть представники правлячої партії, що забезпе­чує їй збереження влади. Подібна практика тією чи іншою мірою застосовується в різних країнах, починаючи з часів про­голошення самого принципу рівного виборчого права.

3. Принцип прямого виборчого права, який означає, що
   всі виборці голосують безпосередньо.
   
4. Принцип вільної участі у виборах, але він породжує аб­
   сентеїзм - тобто неучасть у виборах. Тому в деяких країнах
   

266

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

(Італія, Туреччина та ін.) участь у виборах юридично є обов'язковою, тобто вводиться т.зв. обов'язковий вотум).

5. Принцип таємного голосування (за допомогою спеціальних кабін).

§2. Загальна характеристика виборів у зарубіжних країнах

Вибори є способом формування такого органу як парла­мент і виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокре­ма, в "республіках" обирається глава держави - президент.

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших пред­ставницьких органів. Шляхом прямих виборів обирається гла­ва держави у переважній більшості президентських і змішаних поліархій. На непрямих виборах волевиявлення виборців опо­середковується спеціальною колегією виборців (прези­дентські вибори у США) або самим парламентом чи створено­го на його основі колегії (президентські вибори в "парламен­тарних республіках").

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевияв­лення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою влад­ною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на вибо­рах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з не­обхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним поєднанням їх волевияв­лень, що в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси

267

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


поява терміну "депутатський мандат". Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волевиявлення виборці та їх обранці не протистоять один одному, що є характерним для цивільно-правових договірних відносин. Ці волевиявлен­ня спрямовані на досягнення однієї мети - заміщення і ре­алізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб'єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандату практично не впливає на зміст конституційно-правового ста­тусу парламентарів. Статус останніх визначається консти­туцією і законодавством, а не волею виборців.

Вибори до представницьких органів проводяться із засто­суванням різних юридичних процедур та проходять кілька стадій. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів необхідно, щоб відповідні документи були підпи­сані певною кількістю виборців по кожному округу (напри­клад, у ФРН - 200 виборців, в Італії - 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожен громадянин, кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на ви­борах до нижньої палати парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня го­лосування. В англомовних країнах з парламентарними форма­ми правління також прийнятий порядок самовисунення кан­дидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний

268

характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації канди­дата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої деся­тьма виборцями.

Особливістю виборчого права країн, де встановлений по­рядок самовисунення кандидатів або формального їх висунен­ня за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої за­стави. Виборча застава - це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йо­му лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії вибор­ча застава у розмірі 500 ф.ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше ніж 5% загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких станов­лять менше ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатсь­кого мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країнам Балтії та багатьом іншим.

У реальному державно-політичному житті висунення кан­дидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де у зв'язку з різними обставинами забезпечена підтримка вибор­цями представників певної партії. За таких умов добір канди­датів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу існу­вання надійних виборчих округів зумовлює так зване десанту­вання, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Зазвичай на виборах у таких округах бало­туються керівники партій.

Суттєвими особливостями характеризується порядок ви­сунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже

269

С.К.Бостан, СМ. Тимченко

в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура ви­сунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США - демократична і рес­публіканська. Інші партії набувають статусу встановлених ли­ше після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для визнання партій як встановлених, вони та­кож мають одержати підтримку на самих виборах. Зазвичай, це кілька відсотків від загальної кількості виборців, що брали участь у голосуванні.

Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так зва­них первинних виборів - праймеріз. Лише в одному штаті ви­сунення кандидатів відбувається на партійних з'їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз здійснюються паралельно з визначенням кандидатів на з'їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губер­натори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Праймеріз - це висунення кандидата із застосуванням го­лосування виборців. Але на відміну від самих виборів на прай­меріз обираються кандидати на виборні посади, які після цьо­го балотуються у звичайному порядку. Як правило, прай-мерізи мають закритий характер, тобто кожна партія прово­дить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх при­хильників. У семи штатах проводяться відкриті праймерізи, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці неза­лежно від партійного членства. У південних штатах допус­кається проведення додаткових праймерізів: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, про­водиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.

Порядок висунення кандидатів, подібний праймерізу, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визна-

270

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

чення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймерізів, проце­дури яких визначені законом, пули є суто партійними захода­ми. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов'язані це робити, усі члени партії, яка має намір висунути своїх канди­датів на виборах. Порядок проведення пулів визначений ста­тутами всіх головних політичних партій цієї країни.

Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі ор­ганів, які створюються для проведення виборів, а в ряді країн - у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії проводять передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встанов­лений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так зва­них моральних санкцій: мер - голова представницького орга­ну місцевого самоврядування - у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини пе­редбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям допус­кається можливість адміністративного арешту.

Обов'язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб'єктивного права громадян. Ставлення до голосу­вання і до участі у виборах в цілому як до обов'язку має рацію

271

С.К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖ НИХ КРАЇН


лише тоді, коли воно самостійно сформувалося у свідомості виборців.

§3. Загальна характеристика виборчих систем

Виборча система - це сукупність встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких визнача­ються результати голосування.

Виборчі системи, які в основу визначення результатів го­лосування ставлять принцип більшості називаються мажори­тарними. Згідно з правилами мажоритарної виборчої системи обраним за виборчим округом є той кандидат або список кан­дидатів, який набрав встановлену законом більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види:

• мажоритарна система відносної більшості (США, Ве­
  ликобританія, Індія та ін.);
  
• мажоритарна система абсолютної більшості (50% +
  1) (Франція);
  
• мажоритарна система кваліфікованої більшості (2/3
  голосів, Чилі)
  

Однак мажоритарна система має деякі недоліки:

• фінансові витрати та нерезультативність виборів (при
  абсолютній та кваліфікованій більшості),
  
• нерепрезентативність виборів (при відносній
  більшості). Тому найчастіше використовують іншу
  виборчу систему - пропорційну.
  

Пропорційна виборча система - це система, за якою роз­поділ депутатських місць між партіями здійснюється відповідно до кількості зібраних кожною партією голосів. В основі цієї системи лежить принцип виборчої квоти або ви­борчого метра {кількість голосів, необхідних для обрання одно­го депутата).

Пропорційна система має свої позитивні сторони: вона ре­зультативна, репрезентативна, тобто в розрахунок беруться майже всі голоси виборців (за винятком держав, де використо-

272

вуються так звані відсоткові 5% /Німеччина/, 10% /Туреччи­на/ бар'єри), в той час як при мажоритарній системі частка го­лосів виборців пропадає.

Для визначення результатів голосування також викорис­товується так звана система дільників. Згідно з нею голоси, по­дані за кожний партійний список, діляться послідовно на певні дільники. Кількість мандатів розподіляється за змен­шенням відповідно до кількості набраних голосів.

Ці та інші питання більш детально розглядатимуться на семінарському занятті.

О II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1. Підготувати за бажанням реферат на одну з запропонованих тем:

1. Вибори депутатів парламентів (порівняльний аналіз ви­
   борчих систем України і зарубіжних країн)
   
2. Вибори президентів (порівняльний аналіз виборчих сис­
   тем України і зарубіжних країн).
   

Крім того, кожен студент ( курсант, слухач) може запропо­нувати свою тему реферату, яка, однак, не повинна виходити за межі теми, що вивчається.

Завдання 2. Використовуючи знання принципів виборчо­го права, скласти зразок виборчого бюлетеня.

Завдання 3. Скласти по 2 задачі з використанням методик наступних виборчих систем:

1. Мажоритарна система відносної більшості;
   
2. Мажоритарна система абсолютної більшості;
   
3. Пропорційна за допомогою виборчої квоти ТХара;
   
4. Пропорційна за допомогою виборчої квоти Гогенбаха-
   

Бишофа;

5. Пропорційна за допомогою методу дільників ВД'Ондта;
   
6. Пропорційна за допомогою методу дільників Сан-Лагює.
   

Завдання 4. Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:

273

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН


Виборче право - це... Активне виборче право - це... Пасивне виборче право - це... Абсентеїзм - це... Виборча застава - це... Праймеріз - це... Виборча система - це... Мажоритарна система - це... Пропорційна система - це... Виборча квота - це...

И III. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ