Стратегія екологічної політики україни до 2020 року

Вид материала

Содержание

Розділ 3. удосконалення системи інтегрованого екологічного управління та інтеграція екологічної складової в секторальній політиц
3.2. Основні завдання інтеграції екологічної та секторальної політики
3.2.4. Житлово-комунальне господарство
3.2.5. Cільське, лісове та рибне господарство
В сільському господарстві
В лісовому господарстві
В рибному господарстві
Рекреація та розвиток туризму
Зміна моделей споживання та виробництва
Стратегічною метою
Стратегічною метою

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ІНТЕГРОВАНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СКЛАДОВОЇ В СЕКТОРАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ

3.1. Становлення системи інтегрованого екологічного управління

Інтеграція екологічної складової в усі напрями економічної діяльності повинна стати обовязковою умовою переходу до екологічно збалансованого розвитку держави. Відповідно секторальна політика повинна базуватися на принципах сталого розвитку, що передбачає гармонійне поєднання економічної, соціальної та екологічної складових, та зорієнтована на повноцінне врахування екологічного фактору та ресурсних можливостей навколишнього природного середовища для розвитку країни.

Екологічна складова ще не стала обовязковою складовою розроблених в державі стратегій, національних, державних та регіональних цільових програм. В результаті соціально-економічний розвиток країни відбувається без врахування її екологічної складової. Продовження соціально-економічних реформ у країні без достатнього врахування екологічного чинника і надалі буде призводити до послаблення екологічної політики та інституцій.

За рівнем розвитку екологічної політики, Україна знаходиться на етапі інституціоналізації. У цьому, звязку оптимальним шляхом розвитку екологічної політики вбачається у забезпеченні інтеграції екологічної політики до всіх аспектів урядової політики, діяльності бізнесу та позиції суспільства. Цей підхід передбачає організацію структура екологічного управління таким чином, щоб комплексно впливати на джерела забруднення чи тиску на довкілля, дотримуючись ланцюгу „джерело-ефект”, в якому відповідальність розподілена між різними суб’єктами державного управління, суспільства та приватного сектора. Наголос має бути перенесений з ліквідації наслідків шкідливого впливу на попередження цього впливу з джерела.

Перехід до стадії інтегрованого управління потребує усвідомлення від усіх підрозділів уряду, за координуючої ролі Мінприроди, що вирішення проблеми покращення та стабілізації стану довкілля не може бути забезпечене одним відомством, але тільки спільними зусиллями як різних підрозділів уряду, так і різних секторів суспільства.

Досвід країн ЄС доводить, що колективне екологічне управління (cooperative environmental responsibilities) – єдиний шлях до поліпшення екологічної ситуації. Воно складається з п’яти основних елементів:

Інтеграція екологічної відповідальності в усе суспільство.
Представлення чіткої інформації, зрозумілої та придатної до вжитку всіма зацікавленими сторонами.
Усвідомлення політики як суспільного процесу, в якому багато учасників грають важливу роль.
Встановлення прийнятних для всіх учасників часових рамок для обговорення політики.
Постійна робота для довгострокового продовження.

Зважаючи на необхідність розвитку екологічного управління, інтеграція екологічної політики цен довгостроковий процес, який вимагає змін в методах адміністрування та культурі державного управління, адаптації інституціональної структури, а також конкретних інструментів реалізації. Всі політичні рішення впливають на навколишнє середовище, тому всі вони повинні сприяти підвищенню рівнів його захисту. Таким чином, будь-які стратегії розвитку країни та економічних секторів повинні включати в себе вимоги охорони довкілля.

Серед першочергових напрямів інтеграції екологічної складової у всі галузі економіки та сфери діяльності мають стати:

1. Екологізація сеткоральної політики на основі інтеграція пріоритетів та цілей Стратегії у секторальні політики, та обов'язкове включення у державні, регіональні цільові програми соціально-економічного розвитку у програми розвитку підприємств екологічних розділів, природоохоронних заходів з відповідним забезпеченням їх економічної обгрунтованності та витратоефективності;

2. Становлення ефективної системи інтегрованого екологічного управління на основі перетворення державної екологічної політики в національну з розширенням сфери екологічної відповідальності на все суспільство, включаючи урядові органи секторів економіки, виробників та споживачів, законодавчого закріплення обов’язковості інтеграції екологічної політики як важливого механізму переходу до сталого, або екологічно збалансованого розвитку, організація екологічної політики як інтегрованого безперервного процесу за участі всіх зацікавлених сторін, забезпечення стабільної, не залежної від зміни загальнополітичної кон’юнктури структури Мінприроди та його територіальних органів як основи системи інтегрованого екологічного управління.

3. Реформування та вдосконалення діючих економічних інструментів природокористування та природоохоронної діяльності на основі обгрунтованого підвищення зборів за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища, розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення природоохоронного законодавства.

4. Розвиток джерел фінансування природоохоронної діяльності шляхом залучення коштів підприємств-забруднювачів до фондів охорони навколишнього природного середовища з впровадженням нових ринкових механізмів використання коштів, створення фінансових механізмів із залучення приватного капіталу в природоохоронну діяльність, створення відповідних інвестиційних, податкових, кредитних умов для її реалізації.

3.2. Основні завдання інтеграції екологічної та секторальної політики

Стан довкілля та використання природних ресурсів залежить не в останню чергу від рівня економічної активності в державі. Починаючи з 2000 року, в Україні спостерігається збільшення ВВП, який у 2006 році у порівнянні з 2000 зріс майже в 1,5 разів. У той же час, загальні викиди в атмосферне повітря та обсяги відведення забруднених вод в навколишнє середовище зросли за цей період у 1,2 рази.

Екологічні перспективи держави на найближчі роки значною мірою залежать від ступеню врахування екологічного чинника в процесі розвитку тих чи інших галузей. Для цього необхідно забезпечити збалансований розвиток економіки і впровадження більш чистих технологій та систем виробництва, створення інституціональних механізмів, що забезпечують належний облік та інтеграцію проблем екологічної політики, підтримки НІОКР досліджень в галузі охорони навколишнього природного середовища, що здійснюються національними науково-дослідними інститутами.

Ураховуючи, що базовими галузями економіки, які активно розвиваються, є промисловість, в тому числі енергетика, транспорт, житлово-комунальне господарство, аграрний сектор, то саме цим галузям необхідно приділити найбільшу увагу щодо їх збалансованого економічного і екологічного розвитку та екологізації.

3.2.1. Промисловість

За обсягами промислового виробництва Україна належить до промислово-розвинених країн. Понад 50 тис. промислових підприємств забезпечує промислове виробництво для більш ніж 70 підгалузей промисловості, що складає третину загального обсягу ВВП і майже половину товарів і послуг, а також 4/5 експортної продукції. Поряд з тим, промисловий сектор чинить значний вплив на навколишнє природне середовище через деформованість його структури, зокрема переважання її сировинної складової (понад 60%). У той же час, промисловості притаманні висока матеріалоємність те низька енергоефективність виробництва, що зумовлює високий рівень впливу на довкілля. Крім того, спостерігається високий рівень зносу основних засобів виробництва, вкрай недостатнє оснащення очисним обладнанням найбільш забруднюючих довкілля підприємств, використання застарілих технологій та устаткування.

У період 2001–2006 років у промисловому секторі відбувалося зростання виробництва на 72%, що підвищило потребу в споживанні палива та паливо-мастильних матеріалах на 26%, та призвело до збільшення шкідливих викидів в атмосферне повітря із стаціонарних джерел на 22%, значну частку яких становлять викиди метану від шахт. Повільніший ріст шкідливих викидів у порівнянні із зростанням промислового виробництва пояснюється його частковою модернізацією переважно на великих металургійних комбінатах. Загалом, через надмірну концетрацію промислового сектору в окремих регіональних утвореннях, негативний вплив промислової діяльності на довкілля переважно справляється в Донецькому регіоні та м. Києві.

Основні завдання національної екологічної політики, спрямовані на посилення екологічної складової у промисловій політиці та вирішення екологічних проблем потребують:

удосконалення структури промислового виробництва, поступове згортання екологічно шкідливих виробництв;

стимулювання впровадження більш чистих технологій і систем виробництва, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, в тому числі шляхом надання фінансової допомоги господарюючим субєктам на їх впровадження;
удосконалення управління промисловістю, нагальне впровадження сучасних систем менеджменту, сертифікації промислового виробництва, продукції, її якістю за міжнародними стандартами;
зменшення негативного впливу на довкілля в промислових регіонах, особливо у старопромислових районах і центрах, для яких характерна надмірна концентрація підприємств важкої індустрії та складний екологічний стан.

Основні заходи щодо вирішення завдань Стратегії передбачають:

сприяння технічній модернізації і поліпшення технологічної структури виробництва з поліпшеними техніко-економічними показниками, зменшеною енерго- і ресурсоємністю виробництва, комплексною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів;
стимулювання запровадження чистих технологій і систем виробництва на основі розроблення та впровадження Стратегії та цільової програми запровадження чистого виробництва;
створення умов для запровадження ресурсо- й енергозберігаючих технологій, маловідходних та екологічно безпечних технологічних процесів на основі реалізації секторальних програм розвитку промисловості;
формування ринку екологічних робіт та послуг, постачання на ринок приладів, засобів автоматизації та устаткування для охорони довкілля;
поступовий перехід на системи екологічного менеджменту (ISO 14001), якості (ISO 1900), сертифікації продукції і виробництва, запровадження системи всеохоплюючого запобігання та контролю забруднень;
вдосконалення системи стандартизації та метрології на основі міжнародних норм; впровадження систем рециклінгу,
поліпшення стану поводження з відходами і рекультивація земель.

Для успішного виконання основних завдань та заходів стратегії необхідно забезпечити:

розроблення та реалізацію стратегії та цільової програми запровадження чистого виробництва в Україні;
посилення екологічної складової в секторальних програмах розвитку промисловості в Україні з наданням пріоритету екологічним інвестиціям щодо поліпшення якості повітря, зменшення обсягів викидів і скидів, мінімізації утворення відходів;
удосконалення економіко-правового механізму з метою стимулювання впровадження чистих, ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем, широке застосування екологічного аудиту та сертифікації виробництва;
налагодження ефективного екологічного контролю з метою управління техногенним навантаженням, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил.

3.2.2. Енергетика

Українська енергетика, яку уособлюють екологодеструктивні галузі паливно-енергетичного комплексу чинить небезпечний і постійно діючий вплив на природне середовище як у локальному, так і регіональному маштабі, а за окремими показниками (за викидами у повітря NО2 і SO2) - у континентальному і, навіть (CO2 i Чорнобильскі радіонукліди)- у планетарному маштабі.

У загальному обсязi шкідливих викидів України в атмосферне повітря на підприємства ПЕК припадає більш ніж 85% всіх викидів SO2 та летючих органічних сполук, більше 63% всіх твердих викидів та біля 50 % викидів оксидів вуглецю і азоту. Половина таких викидів утворюється тепловими електростанціями та котельнями. Найбільш парниково небезпечними викидами метану є вугільні шахти, нафтові та газові свердловини, нафто- і газопроводи та нафтопереробні заводи. На долю ПЕК також припадає біля 30% всіх забруднених промислових скидів країни, з яких 28% створюється у вугільній промисловості. Значний внесок у забруднення довкілля привносять відвали та терикони (понад 1200) від 125 шахт та 25 вуглезбагачувальних фабрик, третина з яких самозапалюється і горить, викидаючи у повітря більш ніж 500 тис. тон шкідливих речовин в рік.

Хімічно більш чистою, але найбільш небезпечною у радіаційному відношенні є українська атомна енергетика з її недосконалими ядерними реакторами та ненадійними сховищами радіоактивних відходів, про що свідчить радіаційна катастрофа 1986 р. на Чорнобильській АЕС та її масштабні наслідки і створені ними сучасні проблеми з саркофагом.

До основних екологічних проблем енергетики належать значна зношеність основних фондів і очисних споруд ( в окремих підприємствах до 90%), вкрай недостатнє фінансування її програмних екологічних заходів, надмірна (у 3 – 3,5 разів вища, ніж у розвинутих країнах світу) енергоємність продукції та послуг, майже повна відсутність економічних і організаційно-правових стимулів природоохоронної діяльності та недостатня екологічна культура технічного і управлінського персоналу. Розвязання цих проблем потребує здійснення наступних довготермінових завдань:

підвищення енергоефективності виробництва, впровадження політики максимального енерго- та ресурсозбереження в енергетиці та галузях споживаючих енергію і енергоносії;
розвиток альтернативної енергетики;
максимальну утилізацію і використання відходів виробництва енергії та видобутку енергоносіїв з направленням частини вилучених коштів на впровадження екологічних програм;
мінімізацію негативного впливу атомної енергетики на довкілля, забезпечення розвитку радіаційно безпечної ядерної енергетики і використання доступних відновлюваних джерел енергії та оптимізація можливостей вироблення альтернативних енергоносіїв (біогазу, водню тощо);
упровадження в енергетиці сучасних технологій та інноваційних проектів, що забезпечать зменшення викидів забруднюючих речовин, зниження рівня шумового та електромагнітного забруднення, збільшення обсягів теплової та електричної енергії, яка виробляється когенераційними установками;
відмову від хибної традиції недофінансування екологічної складової в енергетичних програмах та проектах, при якій тимчасова вузькогалузева економія коштів приводить до набагато перевищуючих збитків та витрат в інших галузях економіки;
розробку та ініціація впровадження на законодавчому рівні розвинутої системи спеціальних організційно-правових, нормативно-технічних та сприятливих фінансових (митних, податкових, інвестиційних тощо) заходів, спрямованих на швидке і безперешкодне виконання визначених у стратегії розвитку енергетики екологічних програм;
максимальне використання можливостей розроблених в рамках Кіотського протоколу програм і заходів з торгівлі квотами та програм спільного впровадження технологій, направлених на зменшення викидів в атмосферу кліматично небезпечних парникових газів.

Основні заходи щодо вирішення завдань Стратегії передбачають:

Підтримку раціональної утилізації енергетичних ресурсів через досягнення більшого збереження на основі Стратегії розвитку енергетики до 2030 року та цільових програми розвитку енергетики, та створення умов для більшого використання відновлюваних джерел енергії (гідро, -вітро -геліо) в загальному обсязі споживаня енергії до 5% в 2012 році та до 10%; в 2020 році;
Зменшення енергоємності виробництва ВВП на 23% до 2012 року на основі впровадження енергозберігаючих технологій у секторальній політиці і надалі сприяти зменшенню енергоємності ВВП на 42% до 2020 року у порівнянні з 2005 роком з метою досягнення стандартів Стратегії розвитку енергетики до 2030 року;
Стимулювання проведення капітальних ремонтів і технічного обслуговування промислових і комунальних котелень у секторі теплопостачання з метою скорочення втрат енергії до 30% до 2020 року
Оснащення вугільних ТЕС ефективними електрофільтрами, системами очистки димових газів від оксидів сірки та азоту для вловлення твердих частинок (пилу) та впровадження на блоках вугільних ТЕС котлів з ЦКШ, установками десульфуризації;
Оснащення вугільних шахт системами відбору та утилізації шахтного метану;
Впровадження на вуглезбагачувальних фабриках установок очистки вугілля від сірки та ефективних нових технологій зменшення його зольності;
Впровадження на нафтових свердлови-нах засобів відбору та утилізації попутного природного газу Суттєве (з 72-75% до 85-90%) підвищення глибини переробки нафти на нафтопере- робних заводах
Впровадження заходів по сутєвому скороченню втрат газу та нафти при їх видбутку, переобці і транспортуванні
Сприяння у оснащенні котлоагрегатів енергогенеруючих компаній вітчизняними автоматичними комплексами контролю (аналізатор кисню в димових газах 151 ЕХ 02, газоаналізатор “Марс-5”)
Розробка додаткових заходів по проміжному зберіганню РАВ на АЕС України до 2020 р. та введення в експлуатацію не пізніше 2020 р. сховища довготривалого захоронення РАВ після виділення з них залишків придатних для подальшого використання радіоактивних елементів
Будівництво та ввод в експлуатацію нового об’єкту Укриття - 2 над саркофагом зруйнованого 4-го блоку Чорнобильської АЕС та комплексу технологічного обладнання для виділення матеріалів, які містять ядерне паливо, і радіоактивні відходи, та інші системи, призначених для перетворення цього енергоблоку в екологічно безпечну споруду і забезпечення радіаційної безпеки персоналу, населення та оточуючого природного середовмща
Будівництво та ввод в експлуатацію нового сховища відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-2) Чорнобильської АЕС;
Забезпечення розвитку наукових і технічних досліджень щодо сталого енергетичного виробництва;
Розробку сучасного законодавства та економічних механізмів для сприяння розвитку відновних джерел енергії та енергетичної ефективності, мобілізація інвестицій для проектів з відновлюваних джерел енергії (ВДЕ);
Стимулювання впровадження сучасних енерго-зберігаючих технологій з високою ефективністю і низькими викидами в довкілля шляхом встановлення чітких цілей та часових рамок, заохочення розвитку децентралізованих тепло- та енергосистем та застосування більш чистих технологій, зокрема більш чистих вугільних технологій.

3.2.3. Транспорт

Транспортна галузь України є однією з найбільш розвиваючим сектором діяльності в останні роки. Вона значно впливає на життя людини в позитивному та негативному значенні. Із збільшенням транспорту особливо погіршується якість природного середовища. Транспорт України є одним з найбільших забруднювачів атмосферного повітря (викиди шкідливих речовин автомобільним транспортом в атмосферне повітря у 2006 році зросли на 45% у порівнянні з 1998 роком і становили 95% викидів від пересувних джерел чи 33% від загального обсягу шкідливих викидів до повітряного басейну). Негативний екологічний вплив транспорту особливо відчутний у містах, де викиди автомобілів становлять 80% – 90% від усіх шкідливих викидів в атмосферне повітря, а також уздовж магістралей, де концентрація забруднюючих речовин часто перевищує гранично допустимі рівні в 3 – 5 разів. Існує необхідність використання високоякісного палива та більш екологічно чистих автомобільних двигунів.

Ступінь зносу основних засобів транспорту у 2006 році склав 64%, що перевищує гранично допустимі нормативи експлуатації транспортної техніки, та не забезпечує безпеку перевезень пасажирів і вантажів і охорону навколишнього природного середовища. Серед інших проблем негативного впливу транспорту на навколишнє середовище є: шкідливий вплив при будівництві автомобільних шляхів; акустичне забруднення від неякісного рухомого складу, незадовільного дорожнього покриття; негативний вплив на довкілля при перевезенні небезпечних речовин, радіоактивних речовин, в т.ч. аварійні забруднення через використання неякісної, застарілої техніки, рухомого складу, та слабкого контролю.

Перехід до системи інтегрованого екологічного управління на транспорті полягає в посиленні екологічної складової в транспортній політиці, забезпеченні досягнення відповідних рівнів екологічної безпеки на всіх видах транспорту й запровадження екологічного моніторингу функціонування всіх об'єктів транспортної системи.

Довгостроковим завданням в транспортній галузі має стати зменшення негативного впливу транспорту на якість повітря, особливо в містах, в тому числі через зменшення викидів від автомобільного транспорту. Це завдання необхідно поетапно впроваджувати через реалізацію природоохоронних заходів та додержання більш жорстких нормативів щодо викидів транспорту. Необхідно забезпечити здійснення заходів обмежувального та економічного характеру (наприклад, обмеження руху важкого автомобільного транспорту в крупних містах тощо).

Основні завдання національної екологічної політики в транспортній галузі потребують:

сприяння впровадженню екологічно безпечних видів транспорту (залізничного, громадського транспорту тощо) та стимулювання використання альтернативних видів палива, в тому числі дизельного пального, біопалива, водородного палива,
оптимізацію структури рухомого складу транспорту через якісне його оновлення на всіх видах транспорту;
оптимізацію дорожнього руху на території великих міст, подальший розвиток громадського електротранспорту;
стимулювання виробництва транспортної техніки, що забезпечує високий рівень енергозбереження, безпеки перевезень пасажирів і вантажів та охорону навколишнього природного середовища;
гармонізації планів розвитку транспортної мережі країни з вимогами, принципами та пріоритетами розвитку екомережі, невиснажливого використання, відтворення та збереження біо- та ландшафтного різноманіття,
підвищення кваліфікації та посилення вимог до персоналу, який обслуговує транспортну техніку та відповідає за її стан і експлуатацію.

Основні заходи щодо вирішення поставлених завдань передбачають

перехід до прямого застосування європейських нормативів (євро-2, євро-3) вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах автомобілів та двигунів через обладнання двигунів міських та міжміських автобусів очисними механізмами, їх дизелизацію тощо до 2012 р., перехід до нормативів (євро-4, євро-5) вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах автомобілів та двигунів як громадського транспорту, так і в особистій власності – до 2020 р.;
стимулювання енергозберігання та підвищення його ефективності на транспорті через запровадження сучасних систем енергозбереження та діагностики технічного стану транспортної техніки, перехід на альтернативні види палива, в т.ч. біопаливо з метою досягнення його частки в загальному споживанні палива на рівні 2-3 % у 2012 р., й на рівні 5% у 2020 році;
створення до 2010 р. випробувально-дослідницького центру енергоефективності та екологічності колісних транспортних засобів з метою підвищення контролю за якістю паливно-мастильних матеріалів, дотриманням та встановленням більш жорстоких стандартів на автомобільні бензини і дизельне паливо, стимулювання використання альтернативних видів палива;
прискорення списання транспортних засобів, ремонт та поточне утримання екологонебезпечних видів транспорту, удосконалення структури парку транспорту екологічно безпечним рухомим складом, підвищення вимог до забезпечення екологічної безпеки та надійності рухомого складу транспорту через досягнення критично безпечного рівня зносу основних засобів до 2012 р. – 50%, до 2020 р. – 30-40% (на сьогодні ступіь зносу основних засобів транспорту перевищила межу критичного рівня і складає 63%);
забезпечення розроблення та реалізації регіональних та державної екологічних програм на транспорті щодо викидів забруднюючих речовин у повітря до 2009-2010 рр.., з метою стабілізації викидів в атмосферне повітря на рівні 1990 р. – до 2012 р. й поступове зменшення викидів до рівня 50-60% від усього обсягу викидів в містах, через застосування механізму «забруднювач (користувач) платить»;
вдосконалення якості та безпечної ширини дорожнього покриття в містах з метою посилення безпеки руху транспортних засобів, в т.ч. для пішоходів та велосипедистів шляхом запровадження удосконалених норм та стандартів на транспорті (розширення рядності руху, створення велосипедних доріжок тощо), а також контролю за його рухом (через застосування самоокупних автоматизованих пристроїв контролю за дорожнім рухом);
удосконалення транспортної мережі в крупних містах з обов’язковим виведенням транзитних магістралей для вантажного транспорту за житлову забудову, за межі міст;
запровадження вдосконалення галузевих нормативно-технічних документів з питань охорони навколишнього середовища, збільшення частки коштів, що виділяються на природоохоронні заходи при розробці проекту та будівництві автодороги (відвід поверхневих стоків у випаровувальні басейни, будівництво шумозахисних стінок, влаштування міграційних переходів для тварин, висадження зелених насаджень тощо) до 2010 р.;
підтримка інноваційних проектів, спрямованих на розвиток електричного транспорту з низькими шумовими характеристиками, в т.ч. монорельсових транспортних систем, легкого метро, тролейбусів, трамваїв тощо;
удосконалення шумових стандартів та запровадження шумового моніторингу з метою зменшення шумового навантаження через створення умов проїзду за принципом «зеленої хвилі», уникнення заторів в крупних містах;
підтримка екологічної освіти та підвищення кваліфікації працючих в транспортному комплексі в галузі екобезпеки;
підтримка громадського контролю з метою зменшення негативних ефектів впливу транспортної галузі на здоров’я людини та природне середовище.

3.2.4. Житлово-комунальне господарство

Житлово-комунальне господарство України характеризується наступними показниками:

міста обладнані на 100% централізованим водопостачанням, і на 94% каналізацією;
понад 90% селищ (821), а також п’ята частина сільських населених пунктів (5760) забезпечені централізованим водопостачанням (всього понад 70 відсотків населення України), і лише 5% сільських населених пунктів охоплені каналізацією;
системами водовідведення забезпечено 432 міста, 497 селищ міського типу і 813 сільських населених пунктів.

Питне водопостачання країни майже на 80% забезпечується за рахунок поверхневих вод. Проте, стан водопостачання в Україні, особливо у маловодних регіонах є незадовільним. Тільки 26% сільського населення (4.1 млн. чол) користуються послугами централізованих систем водопостачання. Санітарний та екологічний стан джерел і об'єктів водопостачання та систем каналізації є критичним. Четверта частина водогінних очисних споруд і кожна п’ята насосна станція відпрацювали нормативний термін амортизації, 30 % водогінних і 27 % каналізаційних мереж перебуває в аварійному стані. Приблизно 75% стічних вод в комунальному господарстві скидається неочищеними. Інфрастурктура поводження з відходами в ЖКГ через неналежне фінансування є застарілою. Приблизно половина всіх сміттєзвалищ вичерпали свій ресурс і не відповідають нормативним вимогам, а майже 90 % не відповідають нормам екологічної безпеки.

Серед основних екологічних проблем ЖКГ є: високий рівень забруднення довкілля в населених пунктах (загазованість великих міст, забруднення водойм, засмічення території населених пунктів руйнування природного середовища великих міст тощо); другорядність екологічної складової порівняно з економічними пріоритетами містобудування (скорочення зелених зон, незадовільний стан водопроводів і каналізаційної мережі, технічний стан яких безпосередньо впливає на екологічний стан міст і якість питної води тощо); висока забрудненість довкілля промисловими викидами і відходами, в тому числі й побутовими через обмеженість та неефективність послуг зі збирання відходів; незадовільний стан життєзабезпечувальних систем, в тому числі відсутність належної переробки та утилізації відходів, несанкціоновані звалища сміття, що призводить до негативного впливу на здоров’я людей.

Довгостроковими завданнями національної екологічної політики, що спрямовані на екологічно-збалансоване функціонування сфери ЖКГ є наступні:

цілі по розвитку та реконструкції систем водопостачання та водовідведення: забезпечення підприємств питного водопостачання та водовідведення ресурсо- та енергозберігаючими технологіями підготовки питної води та очищення стічних вод і відповідним обладнанням та приладами контролю (ціль – міста забезпечити каналізаційними мережами до 2012 р. на 96%, до 2020 р. на 100%; селищ а забезпечити централізованим водопостачанням до 2012 р. на 92%, до 2020 р. на 97%; сільські населені пункти забезпечити каналізацією до 2012 р. на 7%, до 2020 р. на 10%);
цілі по поводженню з побутовими відходами: модернізація та покращення систем та об’єктів збирання, переробки, утилізації і захоронення відходів (ціль – будівництво нових сміттєпереробних заводів);
інституційні цілі: формування ефективної системи для регулювання діяльності підприємств водо-комунального господарства; нормативно-правове та науково-технічне забезпечення з урахуванням стандартів, технологій, засобів і методів, прийнятих у Європейському союзі.

Основні заходи Стратегії передбачають:

формування ефективної системи для регулювання діяльності підприємств комунального господарства;
очищення поверхневого стоку з селитебних територій, будівництво систем водовідведення в містах та у сільських населених пунктах, відновлення систем питного водопостачання, які знаходяться у критичному стані;
покращення стану зон санітарної охорони джерел водопостачання, захист джерел питного водопостачання від шкідливого впливу тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, що створюють загрозу забруднення вод;
проведення обстеження стану першого поясу зон санітарної охорони, їх відновлення; здійснення робіт з попередження міграції забруднюючих речовин у другому і третьому поясах зон санітарної охорони; винесення за межі другої зони санітарної охорони особливо небезпечних забруднювачів - звалищ, полігонів твердих побутових відходів, скотомогильників;
розроблення та затвердження нормативно-правових актів з питань регулювання відносин у сфері гарантованого забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я питною водою, розроблення екологічних нормативів якості води у джерелах питного водопостачання, їх гармонізації із стандартами Європейського союзу;
створення ефективної системи сертифікації у сфері питної води та питного водопостачання, яка б забезпечувала державний контроль за виконанням вимог до якості питної води.
розроблення технологій щодо раціонального використання та економії питної води, вдосконалення водозаборів з поверхневих і підземних джерел питного водопостачання та технологій підготовки питної води;
вдосконалення методів і засобів фізико-хімічного та біологічного очищення води шляхом використання процесів ультрафільтрації, інтенсифікації реагентної обробки з використанням сучасних високоефективних коагулянтів, флокулянтів, флотореагентів, дозволених до використання органами виконавчої влади з питань охорони здоров’я;
забезпечення відповідних заходів при аваріях на обєктах водної інфраструктури, розробка планів забезпечення водної безпеки і програм щодо забезпечення доступу до послуг питного водоспоживання і водовідведення у відповідності с Цілями розвитку тисячоліття;
створення автоматизованих баз даних систем централізованого водопостачання,
реконструкція та будівництво систем водопостачання житлових будинків, водоочисних станцій, водопровідних споруд, та споруд з очищення стічних вод;
будівництво нових систем питного водопостачання в районах, де використовується питна вода некондиційної якості, встановлення контейнерних установок водопідготовки для забезпечення населення питною водою нормативної якості за тимчасовою схемою;
забезпечення питною водою нормативної якості населення, яке проживає на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
покращення збирання відходів, мінімізація утворення відходів, переробка та утилізація відходів, вдосконалення системи видалення відходів;

модернізація сміттєзбиральних транспортних засобів запровадження перевантажувальних станцій, забезпечення новими та сучасними контейнерами для збирання відходів, оптимізації маршруту збирання відходів;
підвищення рівня переробки та утилізації відходів шляхом запровадження нових систем збирання та переробки вторсировини та відходів, що біологічно розкладаються;
закриття та реконструкція місцевих звалищ і розробка нових регіональних полігонів з належною протифільтраційною системою днища, системою збирання фільтрату та вилучення і утилізації полігонного газу, а також належною експлуатаційною діяльністю.

3.2.5. Cільське, лісове та рибне господарство

Завдячуючи сприятливим кліматичним умовам, родючим грунтам та багатому природно-ресурсному потенціалу, Україна належить до крупних аграрних країн світу. В сільському, лісовому та рибному господарствах зайнято близько 3.7 млн. чоловік (шоста частина зайнятих), які виробляли біля 9% ВДВ в 2006 р. Близько 15 мільйон чоловік (1/3 населення) проживає на сільських територіях. Через значний розмір аграрного сектору, сільсько-, лісо-, та рибогосподарська діяльність безпосередньо пов’язана з використанням природних ресурсів, та є екологомістким видом діяльсності.

В сільському господарстві країни за останні 15 років відбулися значні трансформаційні зміни повязані з переходом від планово-директивної до ринкової економіки. З одного боку це призвело до значного спаду в сільськогосподарському секторі, насамперед у виробництві валового сільськогосподарського продукту (ВСП), і відповідно зменшення негативного впливу на навколишнє середовище (внесення пестицидів, гербіцидів, поголів’я тварин). Починаючи з 2000 року відмічається зростання ВСП, хоча він не досяг рівня 1990 року. З іншого боку внаслідок приватизації сільгоспземель видозмінено форми господарювання на землі, їх пропорції і розміри, що призводить до інтенсивного використаня природних ресурсів, парцелізації землі. Із запровадженням ринку земель та розвитком рикової економіки негативні впливи в сільському господарстві зростатимуть. Найбільш серйозними загрозами подальшого зростання екологічних проблем в аграрному секторі є низько-технологічний характер господарюванння на землі та припинення здійснення конкретних агрооохороних заходів.

В лісовому господарстві загальний запас деревини складає 1.74 млрд. м³, проте найбільшу площу країни займають молодняки (31%) і середньовікові насадження (45%), пристигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно лише 13% і 11%, що в 1,5-2 рази нижче оптимальних значень. Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 15,2 млн. м³, у тому числі головного користування - 6,4 млн. м³, проте в структурі рубок головного користування ще й досі застосовуються суцільно-лісосічні рубки. Однак враховуючи темпи зростання економіки та товарну структуру лісосічного фонду вже до 2012 року прогнозується нестача певних сортиментів на рівні 50-70%. Переважання в обсягах заготівель, деревини заготовленої рубками догляду за лісом, призводить до виснаження середньовікових та пристагаючих деревостанів, зниження їх повноти та продуктивності, а відповідно товарності. Інтенсифікація проміжного користування в останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6-0,3) досягає 24 %. У зв'язку з цим під час рубок головного користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини. Небезпечния явищем для ведення лісового господарства є значна кількість несанкціонованих рубок лісу, та рубок з порушенням чинного законодавства, що не відображені в статистичній інформації (близько 15% від загального обсягу заготівель.)

В рибному господарстві у зв’язку з економічним спадом, погіршенням екологічного стану водойм, та недостатнім рівнем відтворення риб обсяги вирощування та вилову риби у 2006 році скоротилися вдвічі у порівнянні з 1995 роком. Протягом останьої п’ятирічки стабільно зростав вилов цінних риб, а також видобуток нерибних об’єктів промислу. Практично відсутні природозберігаючі заходи в рибному господарстві і контроль за діяльністю в рибогосподарських підприємствах в сфері охорони природного середовища.

Охорона навколишнього природного середовища в аграрній сфері потребує впровадження нових стратегій щодо здійснення природоохоронної діяльності, зокрема щодо екологізації сільського та лісового господарств, а також збереження біорізноманіття. Пріоритетом агро-екологічної політики має стати розвиток багато-функціонального сільського господарства та зменшення негативних ефектів антропогенної діяльності. З огляду на це, основні завдання національної екологічної політики в сфері сільського, лісового та рибного господарств портебують вирішення таких завдань:

в сільському господарстві:

екологічне оздоровлення і відтворення природного середовища та розширення ареалу для агробіорізноманіття на основі реалістичних агро-екологічних програм до 2012 року, в тому числі програм з консервації сильно-еродованих земель на приватних землях та їх реалізацію з метою;
стимулювання розвитку багато-функціонального сільського господарства (агробіорізноманіття, сільський туризм, стимулювання органічного землеробства тощо);
підтримку екологічно-орієнтованого сільського господарства на основі сприяння розроблення та впровадження найкращих практик сільського господарства та збільшення частки земель, які використовуються в органічному сільському господарстві до 3-5% в 2012 році та до 7% в 2020 році;
створення умов для широкого впровадження екологічно орієнтованих технологій ведення сільського господарства, в тому числі грунтозахисних технологій в землеробстві;
підтримку розроблення та широкого впровадження нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві;

в лісовому господарстві:

досягнення безвідходного лісокористування раціонального використання деревини, заготовленої як від рубок головного користування, так і від рубок догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок на основі:
доведення рівня використання деревної біомаси до 80 відсотків (без шкідливого впливу на родючість ґрунтів та рослинні ресурси) порівняно з нинішнім рівнем (48 відсотків);
перехід від суцільних рубок до поступових та вибіркових рубок, запровадження технологій лісозаготівель на базі природозберігаючих систем машин та механізмів;
створення умов для плантаційного лісорозведення і використання замінників та вторинної сировини, впровадження ресурсозберігаючої техніки і технологій у лісопереробний комплекс;
проведення сертифікації лісів та системи контролю походження лісопродукції;

в рибному господарстві:

регулювання рибальства у внутрішніх водоймах та виключній (морській) економічній зоні України;
формування національної системи селекції в рибництві, створення і реконструкція селекційно-генетичних центрів та проведення селекційно-племінних робіт з відтворення риб.

Рекреація та розвиток туризму

Рекреаційний потенціал, в тому числі санаторно-курортний комплекс України спроможний забезпечити вдвічі більше відвідувачів та користувачів цієї сфери (лише в санаторно-курортних закладах оздоровляється близько 3 млн. осіб щорічно). Реально використовуються для рекреаційно-туристичних цілей на сучасному етапі менше половини потенційних територій рекреаційного та туристичного призначення. Тобто, площа земель, які реально освоєні в рекреаційно-туристичній сфері складає за різними даними 7,2-7,5% (4,4-4,6 млн. га) території України (потенційно – 15% або 9,1 млн. га).

Разом з тим, розвиток рекреаційного господарства тісно пов'язаний з якісним станом природного середовища, що в свою чергу є виключно важливим елементом розвитку цієї сфери. При цьому, об’єкти рекреаційної діяльності можуть викликати ті ж самі форми забруднення як і будь-які галузі промисловості: атмосферна емісія, шум, засмічення, скидання стічних вод тощо.

Розвиток рекреаційного господарства в країні свідчить, що воно за своїми масштабами та структурою далеко не відповідає потребам і умовам оптимального функціонування. Основними причинами є недостатній рівень матеріально-технічної бази, територіальна і часова нерівномірність функціонування його закладів, низька якість обслуговування, слабка координація планів розвитку об’єктів інфраструктури, відсутність єдиної системи охорони і раціонального використання рекреаційних ресурсів. Особливо багато проблем пов’язано з неорганізованим відпочинком на курортах. Неорганізований заїзд автотуристів без необхідної кількості автостоянок і автокемпінгів призводить до хаотичного їх розміщення, забруднення ґрунтів, засмічення, погіршує цілющі природні фактори курорту. Надмірне навантаження на рекреаційні території не тільки знижує якість і ефективність відпочинку, але й веде до деградації самих ресурсів, втрати ними своїх

Основні завдання національної екологічної політики щодо розвитку рекреації та туризму

посилення природоохоронної діяльності на рекреаційних територіях;
збалансоване використання рекреаційних ресурсів;
оптимізація мережі рекреаційних закладів та управління потоками рекреантів;
захист найбільш цінних рекреаційних територій від різних форм відчуження.
підтримка розвитку екозбалансованих форм туризму ( екотуризм, сільський туризм).

в сільському господарстві:

екологічне оздоровлення і відтворення природного середовища та розширення ареалу для агробіорізноманіття на основі реалістичних агро-екологічних програм до 2012 року, в тому числі програм з консервації сильно-еродованих земель на приватних землях та їх реалізацію з метою;
стимулювання розвитку багато-функціонального сільського господарства (агробіорізноманіття, сільський туризм, стимулювання органічного землеробства тощо);
підтримку екологічно-орієнтованого сільського господарства на основі сприяння розроблення та впровадження найкращих практик сільського господарства та збільшення частки земель, які використовуються в органічному сільському господарстві до 3-5% в 2012 році та до 7% в 2020 році;
створення умов для широкого впровадження екологічно орієнтованих технологій ведення сільського господарства, в тому числі грунтозахисних технологій в землеробстві;
підтримку розроблення та широкого впровадження нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві;

в лісовому господарстві:

досягнення безвідходного лісокористування раціонального використання деревини, заготовленої як від рубок головного користування, так і від рубок догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок на основі:
доведення рівня використання деревної біомаси до 80 відсотків (без шкідливого впливу на родючість ґрунтів та рослинні ресурси) порівняно з нинішнім рівнем (48 відсотків);
перехід від суцільних рубок до поступових та вибіркових рубок, запровадження технологій лісозаготівель на базі природозберігаючих систем машин та механізмів;
створення умов для плантаційного лісорозведення і використання замінників та вторинної сировини, впровадження ресурсозберігаючої техніки і технологій у лісопереробний комплекс;
проведення сертифікації лісів та системи контролю походження лісопродукції;

в рибному господарстві:

регулювання рибальства у внутрішніх водоймах та виключній (морській) економічній зоні України;
формування національної системи селекції в рибництві, створення і реконструкція селекційно-генетичних центрів та проведення селекційно-племінних робіт з відтворення риб.

.

Основні заходи щодо вирішення завдань передбачають:

інвентаризацію об’єктів рекреаційної сфери та оцінку їх впливу на природні екосистеми;
визначення рівня граничних і оптимальних рекреаційних навантажень на території з урахуванням перспектив розвитку;
реконструкцію і модернізацію об’єктів інфраструктури рекреації;
запровадження дієвого механізму захисту унікальних рекреаційних ресурсів;
упорядкування приміських рекреаційних територій та створення комфортних умов для відпочинку;
забезпечення управління рекреаційною діяльністю на природоохоронних територіях
формування екомережі туристичних маршрутів;
покращення ефективності маркетингових заходів в рекреаційній сфері;
перегляду природоохоронних нормативно-правових актів з метою посилення відповідальності за їх порушення.

Зміна моделей споживання та виробництва

Аналіз основних макроекономічних показників України за період 1998-2006 рр. свідчить про те, що незважаючи на певні позитивні зрушення в останні роки, в цілому економіка України дотепер залишається екологічно збиткоємною, характеризуючись високими рівнями ресурсомісткості процесів виробництва і споживання продукції. Це підтверджується динамікою збиткоємності та ресурсомісткості виробництва ВВП, а також окремих показників, що характеризують певні складові процесів виробництва і споживання.

Починаючи з 1997 р., намітилася тенденція до зниження енерго- і ресурсо- ємності виробництва, обумовлена пожвавленням економічної діяльності, проте в 2001 р. рівень енергоємності був на 8% вище ніж у 1991 р., а в 2004 р. – на 14,5%, що пояснюється збільшенням впливу фактору зношення основних фондів базових галузей. Таким чином, сьогодні енергоємність ВВП України у декілька разів все ще перевищує аналогічні показники розвинених країн і надалі може бути суттєво знижена лише за рахунок завершення структурної перебудови економіки у напрямку зниження питомої частки галузей важкої промисловості, розвитку високотехнологічних виробництв, покращення структури експорту, активізації інноваційної діяльності.

Вітчизняний сектор екологічних товарів і послуг нині становить зростаючу сферу прикладання капіталу з високою нормою нагромадження та швидкістю обороту, утворюючи стабільне та високорентабельне джерело нарощення ВВП, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки та активізації міжнародних економічних відносин. Будучи чинником прискорення процесу ресурсозберігаючої технологічної модернізації, сприяє досягненню збалансованості інтересів господарюючих суб’єктів і забезпечення належної якості навколишнього природного середовища. Насправді, лише започатковано розвиток спеціалізованого виробництва товарів і послуг екологічного та ресурсозберігаючого призначення. Основними слабкими сторонами розвитку вітчизняного сектору екологічних товарів і послуг є:

недостатність належної законодавчої бази в частині стимулювання розвитку екологічного підприємництва, відсутність державної статистичної бази обліку та системного стратегічного планування;
фактична відсутність механізму економічної мотивації суб’єктів господарювання як до створення екологобезпечної та ресурсоощадливої техніко-технологічної бази виробництва, так і до виробництва ЕТП; адекватної гнучкої стимулюючої цінової політики
недостатній рівень державної підтримки спеціалізованих компаній, низький рівень поінформованості споживачів про переваги та можливості ЕТП і як наслідо низький попит і пропозиція на ЕТП
нестача кваліфікованого кадрового персоналу на всіх рівнях управління.

Стратегічною метою зміни моделей споживання та виробництва в контексті реалізації екологічної політики є зменшення інтегральної негативної дії на людину і довкілля процесів виробництва і споживання у розрахунку на сукупність продукції, необхідної для забезпечення життєдіяльності однієї пересічної людини.

Стратегічною метою розвитку екологічного сектору товарів і послуг в Україні є забезпечення того, щоб створити економічні умови для мотивації суб’єктів господарювання до створення екологічних товарів і послуг в Україні, так і до попиту щодо споживання цієї продукції на основі адекватної гнучкої стимулюючої цінової політики:

Основні завдання екологічно спрямованої зміни моделей споживання та виробництва (далі – екологізація споживання та виробництва) передбачають:

у середньостроковому періоді – до 2012 р. – перейти до використання у виробництві маловідходних ресурсозберігаючих технологій, зменшити питому вагу ресурсомістких виробництв в межах існуючої моделі споживання шляхом:

перебудови систем життєзабезпечення людини з метою зменшення їх ресурсомісткості та підвищення ефективності функціонування; збільшення рівня рециркуляції ресурсів, створення замкнених циклів виробництва;
удосконалення конструкцій продукції у напряму зменшення її ресурсомісткості, екологізації якісного складу ресурсів, застосування нешкідливих процесів виготовлення, споживання та утилізації відходів;
зменшення в структурі ресурсів, які застосовуються, частки невідновних та невідтворювальних ресурсів, на користь відновних і відтворювальних ресурсів, а також вторинної сировини; збільшення питомої ваги матеріалів, органічно притаманних процесам, що відбуваються у природі.

Реалізацію зазначених завдань планується здійснити через такі заходи:

поступове зменшення лімітів забруднення довкілля та зростання плати за забруднення в межах та понад ліміту за видами забруднення протягом 7-10 років з урахуванням екологічного стану території та економічного становища підприємств, установ та організацій, які на ній розташовані;
запровадження податків на екологічно небезпечну продукцію з поступовим підвищенням ставок податку для екологічно небезпечних товарів та послуг протягом наступних 7-10 років;
впровадження системи екологічної сертифікації продукції, робіт та послуг, що виробляються та споживаються;
проведення екологічного ліцензування та акредитації підприємств;
підтримка та стимулювання створення страхових екологічних фондів за рахунок коштів страхових компаній та банківських установ.

у довгостроковому періоді – до 2020 р. – здійснити перехід до нової моделі споживання, сформувати новий стиль життя, заснований на використанні інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) шляхом:

конвергенції компонентів та систем виробництва і споживання продукції у напрямку створення та експлуатації багатофункціональних комплексів; перехід від орієнтації на продукт/ресурс до орієнтації на функції; мініатюризація засобів виробництва і споживання;
переходу від виробництва та споживання окремих товарів та послуг до формування територіальних життєблагодатних комплексів, що поєднують забезпечення фізіологічних, соціальних та трудових функцій людини;
підвищення у структурі засобів виробництва питомої ваги ІКТ;
екологічно спрямованої реструктуризації економіки країни, регіонів, галузей, підприємств.

Для реалізації зазначених завдань з екологізації споживання і виробництва необхідно забезпечити:

впровадження механізмів економічного стимулювання реалізації ресурсозберігаючих заходів у споживачів та виробників;
додаткове оподаткування прибутку підприємств та організацій, що не відповідають сучасним вимогам екології та ресурсозбереження;
формування чіткого правового поля для функціонування підприємств та організацій, що надають послуги з ресурсозбереження;
державне сприяння розширенню спектру джерел фінансування ресурсозберігаючих заходів.

Основними завданнями розвитку екологічного сектору товарів і послуг є:

Екологізація базових галузей національної економіки, зміна моделі ресурсоємного виробництва;
Перехід на переважне споживання екологічно прийнятних груп товарів;
Збільшення попиту на ЕТП.
Підвищення ефективності державної політики щодо підприємств сектору ЕТП.
Впровадження екологічного менеджменту на всіх рівнях господарювання.

Основними заходами розвитку СЕТП на 2008-2012 рр. є

Розроблення Державної програми розвитку сектору екологічних товарів і послуг.
Розробка комплексу заходів для стимулювання розвитку сектору ЕТП.
Формування спеціального нормативно-правового та інституційного поля для забезпечення сталого розвитку сектору ЕТП.
Активізація та розвиток системи регуляторів, спрямованих на стимулювання суб’єктів господарювання до виробництва екологічно безпечних видів продукції та надання послуг у цій сфері.
Налагодження державної статистичної бази обліку екологічних товарів і послуг.
Створення державних та громадських організацій, бізнес-партнерств з питань розвитку сектору ЕТП.
Підвищення культури населення, якості екологічної освіти, поінформованості про стан навколишнього середовища та переваги екологічних товарів.

Завдання розвитку СЕТП на 2013-2020 рр.

Технічне переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів.
Включення екологічної складової до програм розвитку секторів економіки
Прийняття обов’язкових державних стандартів щодо екологічної якості основних груп споживчих товарів.
Розроблення нових заходів підвищення ефективності екологізації виробничого потенціалу.

Blog

Стратегія екологічної політики україни до 2020 року

Содержание

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ІНТЕГРОВАНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СКЛАДОВОЇ В СЕКТОРАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ