Стратегія екологічної політики україни до 2020 року

Вид материала

Содержание

2.1.2. Підвищення якості поверхневих і підземних вод
2.1.3. Підвищення рівня лісистості
2.1.4. Мінімізація відходів та екологобезпечне поводження з ними
2.2. Припинення втрат біо та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвиток заповідної справи
2.3. Удосконалення регіональної екологічної політики
Основні заходи до 2012 р.

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Основними стратегічними цілями національної екологічної політики є:

досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього природного середовища;

підвищення рівня громадської свідомості з питань охорони навколишнього природного середовища;

поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки, що передбачає:

підвищення якості повітря та запобігання змінам клімату;

підвищення якості поверхневих і підземних вод;

підвищення лісистості території;

мінімізацію відходів та екологобезпечне поводження з ними;

удосконалення системи інтегрованого екологічного управління шляхом включення екологічної складової до програм розвитку секторів економіки, а саме : промисловості, енергетики, транспорту, житлово-комунального господарства, сільського, лісового та рибного господарства, сектору рекреації та розвитку туризму;

удосконалення регіональної екологічної політики, зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище;

припинення втрат біо- та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвиток заповідної справи;

забезпечення екологічно збалансованого використання природних ресурсів, в тому числі земель, водних, лісових ресурсів, охорони надр, та морських екосистем.

2.1. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки

2.1.1. Підвищення якості повітря ат запобігання змінам клімату

Високий рівень забруднення атмосферного повітря обумовлюється негативним впливом промисловості (коксохімічної, металургійної та хімічної промисловості), паливно-енергетичного комплексу і транспорту. Хоча протягом 1995-2002 років відмічалась тенденція до зниження обсягів викидів забруднюючих речовин в атмосферу, проте, починаючи з 2002 року обсяг викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних та пересувних джерел почав зростати внаслідок збільшення обсягів виробництва. Основними забруднювачами атмосферного повітря є пил (близько 27% нестандартних проб), окиси азоту (близько 23%), окис вуглецю (близько 14%), сірчистий газ (близько 9%). Зазначені речовини є основними складовими викидів підприємств паливно-енергетичного комплексу, обробної та добувної промисловості, транспортних засобів і сільського господарства.

Особливо небезпечним є зростання до 50–70% внеску відпрацьованих газів у забруднення атмосферного повітря великих міст України за останні 10 років. Нині автотранспорт є найбільшим забруднювачем атмосферного повітря України, та спостерігається стала тенденція до збільшення викидів в атмосферне повітря від пересувних джерел по країні. Так, за період з 2000 по 2006 рік кількість викидів зросла на 147,8 тис. тон.

Головними причинами, що обумовлюють незадовільний, а найчастіше і небезпечний стан атмосферного повітря населених пунктів, є недотримання підприємствами технологічного режиму експлуатації пилогазоочисного устаткування; невиконання у встановлені терміни заходів щодо зниження обсягів викидів до нормативного рівня; низькі темпи впровадження сучасних технологій очищення викидів; відсутність ефективного очищення викидів підприємств від газоподібних домішок; відсутність санітарно-захисних зон між промисловими та житловими районами.

До основних проблем підвищення якості повітря слід віднести:

випереджання зростання виробництва темпів оновлення технологій та модернізації очисного обладнання та природоохоронних активів,
швидке зростання кількості автотранспорту індивідуального використання, та вантажних і пасажирських автомобільних перевезень.
низька якість пального, що використовується,
зростання площі міських звалищ побутових відходів, що є джерелами постійного виділення метану.

Основні завдання національної екологічної політики спрямовані на підвищення якості повітря та запобігання змінам клімату, що здійснюватиметься шляхом:

технічного переоснащення виробничого комплексу на основі впровадження інноваційних проектів, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;
оптимізації структури енергетичного сектору економіки на основі використання енергетичних джерел з низьким рівнем викидів вуглецю, у тому числі нарощування обсягів використання відновлюваних і нетрадиційних джерел енергії;
реалізації проектів спільного впровадження з дотриманням вимог Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, розроблення та впровадження системи торгівлі національним надлишком квот на викиди парникових газів.

Основні заходи передбачають:

до 2012 р.

перегляд норм вмісту сірки в дизельному пальному (вміст сірки в усіх видах автомобільних бензинів не повинен перевищувати 0,05-0,15 %.);
запровадження системи моніторингу якості атмосферного повітря в містах і місцях розташування шкідливих та аварійно- небезпечних підприємств, відновлення систему моніторингу повітря у великих містах;
розробка та встановлення систем контролю якості повітря, потрібних приладів автоматичного контролю та мереж передачі й збору інформації;
запровадження системи показників забруднення атмосферного повітря гармонізованої із стандартами ЄС;
проведення повної інвентаризації стаціонарних джерел викидів та якості встановленого очисного обладнання;
систематичний контроль та оновлення кадастру парникових газів,
запровадження системи "Зелених інвестицій";

до 2020 р.

встановлення сучасного очисного обладнання, яке забезпечує високий ступінь очищення викидів від оксидів сірки, азоту, пилу та аерозольних частинок до показників, що відповідають сучасним європейським нормам, насамперед підприємствами паливно-енергетичного та металургійного комплексу.
застосування каталізаторів знешкодження викидів автотранспорту (запровадити обов’язковість використання каталізаторів допалювання на всіх нових автомобілях) та використання високоякісного бензину й кисеньумісних добавок до нього;
впровадження альтернативних джерел виробництва енергії, в першу чергу, вітрової та сонячної, а також використання відходів тваринництва для виробництва біогазу.
збільшення частки перевезень залізничним транспортом;
стимулювання виробництва та використання біопалива – палива з рослинних олій і спирту, з використанням досвіду країн Європи та США;
обладнання місць звалищ побутових відходів системами компостування та збирання біогазу.

Для успішної реалізації стратегії необхідно забезпечити:

прийняття поправок до Закону про охорону атмосферного повітря; створення міжміністерської цільової групи для координації прав та відповідальності всіх рівнів адміністрування у новій схемі управління в галузі охорони повітря;
розробка програми навчання для природоохоронних інспекторів з метою вирішення завдань, що випливають з прийняття нового закону про охорону атмосферного повітря. Програма має враховувати позитивний досвід, набутий в областях, в яких запроваджено сучасний менеджмент повітря;
аналіз ефективності наявних економічних інструментів з метою переоцінки субсидій, консолідації природоохоронних фондів та підвищення плати за викиди у разі потреби. Принцип «забруднювач платить» має застосовуватися систематично і без винятків до всіх джерел викидів, стаціонарних чи пересувних, однаково до фізичних і юридичних осіб;
перегляд пріоритетів в НПД та сфокусуватись на розробці реалістичного середньострокового плану дій або планів, окремо для кожного міста, з метою зменшити забруднення повітря;
аудит основних підприємств-забруднювачів, відповідальних за забруднення повітря у великих містах (зокрема, на електростанціях, підприємствах хімічної, металургійної промисловості та ін.) для того, щоб визначити їхні можливості у зменшенні викидів шляхом малозатратних заходів;
реорганізувати систему моніторингу забруднення повітря на основі інтегрування наявних галузевих програм вимірювання якості повітря. Система має використовувати сучасну методологію і автоматизоване обладнання. Забезпечити обладнання Гідромету сучасним обладнанням та програмим забезпеченням для аналізу та передачі даних;
реорганізувати і розширити систему інвентаризації та відповідні системи звітування з метою повного охоплення найбільш важливих джерел забруднення та зосередження уваги на класичних, а також найбільш небезпечних забруднювачах. Методологію інвентаризації необхідно привести у відповідність до відповідних рекомендацій ЕМЕР. Громадськість має бути проінформована про результати;
ратифікацію вже підписаних природоохоронних конвенцій і протоколів ЄЕК і розробити відповідну стратегію для їх впровадження. Вона також має передбачити приєднання до угод, які ще не підписані, та підписання нових документів, що можуть стати інструментами для вдосконалення політики та стратегій, щодо зменшення забруднення повітря і впровадження невідкладних заходів контролю у рамках НПД.

2.1.2. Підвищення якості поверхневих і підземних вод

Головними чинниками забруднення поверхневих і підземних вод на більшій частині території України є негативний вплив діяльності потужних промислових і сільськогосподарських комплексів. Практично всі поверхневі джерела водопостачання України інтенсивно забруднюються через низьку якість очищення стічних вод. У 2006 році в поверхневі водні об’єкти скинуто 8484 млн. м³ води, у тому числі 3891 – забрудненої, 1304 – нормативно-очищеної.

Основними причинами скидання забруднених стоків без очищення залишається нестача у більшості населених пунктів країни централізованого водовідведення, зниження ефективності роботи очисних споруд, що зумовлено їх зношеністю, низьким технологічним рівнем, енергомісткістю.

Значного техногенного навантаження у 2006 році зазнали поверхневі водні об’єкти Донецької, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської областей (частка забруднених зворотних вод у загальному водовідведенні становила більше 70%). Найбільше забруднених вод скинуто водокористувачами Дніпропетровської – 659 млн.м³, Донецької – 1374 млн.м³, Луганської – 222 млн.м³, Запорізької – 457 млн.м³, Львівської – 180 млн.м³, Одеської – 183 млн.м³ областей та м. Києва – 420 млн.м³.

Основні проблеми екологічного стану поверхневих і підземних водних ресурсів:

перевищення об’єму використання води над екологічно допустимими межами;
деградація водних екосистем, порушення біологічного і ландшафтного різноманіття вододжерел;
зростання частки скиду забруднених січних вод у загальному об’ємі стічних вод;
накопичення токсичних речовин у стічних водах;
зростання негативного впливу вод (повені, підтоплення, засолення тощо).

У цьому звязку необхідно забезпечити досягнення балансу екологічних та економічних інтересів використанням водних ресурсів, а також підтримка економічно вигідного і екологічно безпечного рівня водокористування. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

державне регулювання дотримання режиму невиснажливого водокористування всіма господарськими суб'єктами до 2012 р.;
відновлення порушених і змінених водних об’єктів та їх екосистем, біологічного і ландшафтного різноманіття вододжерел;
забезпечення еколого-безпечного функціонування водогосподарських систем та іншої інфраструктури, гарантування безпечної експлуатації гідротехнічних споруд (дамб, гребель тощо), ліквідації особливо небезпечних виробничих та інших об'єктів, у тому числі накопичувачів токсичних стічних вод і рідких відходів, що є потенційними джерелами надзвичайних ситуацій на водних об'єктах;
попередження шкідливого впливу вод (повеней, підтоплень господарських об'єктів і сільськогосподарських земель та ін.).

На шляху до поставлених цілей необхідно вирішити низку проблем, які включають забруднення водних об’єктів точковими і дифузними (із водозбірного басейну) джерелами, значні втрати води в господарській діяльності, високу водоємність продукції, неадекватність використання технологій підготовки питної води стану водних джерел, значну зношеність водогосподарських об’єктів тощо.

З метою збереження водних джерел від забруднення та виснаження виникає потреба формування принципів нової державної політики збалансованого водокористування, які дають основу для визначення механізмів досягнення поставлених цілей і розробки комплексної програми заходів:

управління водними ресурсами по басейнах річок або їх ділянках;
басейнове планування водокористування;
екосистемний підхід до планування водокористування і здійснення водоохоронної та водогосподарської діяльності;
мінімізація антропогенного впливу на водні об'єкти та їх водозбірні території;
баланс між екологічними та економічними пріоритетами при управлінні водними ресурсами (екологічними пріоритетами при визначенні загальних меж використання водоресурсного потенціалу і встановленні загальносистемних екологічних вимог, з одного боку, та пріоритетом економічних інтересів при використанні водних ресурсів зарегульованих річок – з іншого);
відкритість і гласність планування водокористування й управління водними ресурсами, узгодження інтересів водокористувачів;
збереження стійкості природних водних екологічних систем і стабільного стану природних комплексів;
водозбереження;
попередження і зниження небезпек, запобігання надзвичайних ситуацій, що виникли внаслідок нераціонального використання водних ресурсів або шкідливого впливу вод;
розмежування сфер і меж відповідальності держави, місцевого самоврядування, господарюючих суб'єктів і громадян за стан водних об'єктів, водогосподарських систем і споруд, запобігання небезпечного впливу вод і забезпечення компенсації за нанесений збиток майну і шкоду здоров'ю в результаті нераціонального використання води та інших ресурсів водних об'єктів або шкідливого впливу вод;
платність за використання водних та інших ресурсів (біологічних, гідроенергетичних тощо) водних об'єктів і повне відшкодування збитків нанесених навколишньому середовищу;
поетапний перехід до самофінансування водного сектору економіки.

Враховуючи вищезазначене доцільно виділити наступні напрями реалізації водної політики, яких потребує нинішня ситуація у водному господарстві держави:

забезпечення населення водою відповідної якості та в необхідних об’ємах;
регулювання господарської діяльності з метою досягнення балансу між потребами економічного розвитку і можливостями відтворення екологічно повноцінних водних ресурсів;
захист населення і господарського комплексу від наслідків водогосподарської діяльності (шкідливих впливів паводків, водної ерозії, посухи і т.п.);
поетапне відновлення порушених екосистем, пов’язаних із водними об’єктами.

2.1.3. Підвищення рівня лісистості

Ліси – найефективніший засіб стабілізації навколишнього природного середовища (60% кисню виробляє рослинність). Вони виконують оздоровчі та санітарно-гігієнічні функції, нейтралізують шкідливі викиди в атмосферу, поглинають окис вуглецю, збагачують повітря фітонцидами (1 га лісу фільтрує до 70 тон пилу). Ліси виконують захисні функції щодо охорони земель від водної і вітрової ерозії та запобігають процесам опустелення (що особливо важливо для Півдня і Сходу країни). Ліси виконують водоохоронні функції, закріплюють береги рік і водойм. Ліси є об’єктами природно-заповідного фонду, середовищем для збереження унікальних ландшафтів, об’єктів рослинного та тваринного світу.

Разом з тим, в Україні відмічається найнижчий рівень лісистості серед Європейських країн (за виключенням Молдови). Ця ситуація ускладнюється тим фактом, що ліси в Україні в окремих природно-кліматичних зонах мають дуже низький рівень лісистості (в південних частинах країни). Крім того, структура лісів є здебільшого неоптимальною, що обумовлено нераціональним лісокористуванням, зокрема здійсненням суцільних рубок головного користування (більш детально див. розділ 3.2.5. )

Стратегічною довгостроковою метою в лісовому господарстві має стати доведення рівня лісистості до оптимального рівня відповідно до умов природно-кліматичної зони.

Досягнення цієї мети потребує дотримання принципів безперервного, невиснажливого і раціонального використання лісових ресурсів, відтворення високопродуктивних стійких насаджень і розширення площ насаджень за рахунок:

збільшення лісистості територій до оптимального рівня на основі виконання цільової програми «Ліси України»;
поступову відмова від суцільно лісосічної форми господарювання та перехід на вибіркову форму;
розширення робіт із захисного лісорозведення та агролісомеліорації;
розвиток мережі лісових доріг;
удосконалення нормативно-довідкової та нормативно-правової бази в галузі лісового господарства для забезпечення його ведення на засадах сталого розвитку.

2.1.4. Мінімізація відходів та екологобезпечне поводження з ними

Україна характеризується екстремальними значеннями як питомих так і абсолютних показників утворення й нагромадження відходів. До останнього часу в Україні триває процес прогресуючого нагромадження відходів. Щорічний обсяг їх утворення протягом 2000-х років становив 650-750 млн.т. (в т.ч. породи розкривні супутні, скельні, металургійні шлаки та золошлакові відходи ТЕС, відходи вуглевидобутку й вуглезбагачення). Згідно статистичною звітністю, обсяг утворення відходів (всього 57 видів) склав у 2006 році 288,7 млн.т. Проте, загальний обсяг накопичення відходів в Україні оцінюється в 35 млрд. т.

Значну потенційну загрозу становлять небезпечні відходи. На підприємствах України їх обсяг становив 2,73 млн.т., а накопичення – 20,1 млн.т. Особливу групу високотоксичних відходів складають непридатні та заборонені до використання хімічні засоби захисту рослин, загалний обсяг яких становить близько 21,4 тис. т і які зберігаються майже у 4752 складах.

Однією з найбільш гострих господарських і природоохоронних проблем залишається проблема побутових відходів. Питомі показники їх утворення в середньому складають 220-250 кг/рік на душу населення, а у великих містах досягають 330-380 кг/рік відповідно і мають тенденцію до зростання. Обсяг вивезення твердих побутових відходів (ТПВ) щороку зростає, у 2006 році він досяг 50,55 млн. м³ або 12,6 млн.т. Разом з тим, сміттєзвалища і полігони в країні (3614 на площі 6262,9 га, багато з них перевантажені і не відповідають вимогам екологічної безпеки. У приватному секторі, через відсутність належної системи збирання ТПВ, щорічно утворюються тисячі дрібних стихійних звалищ, які не піддаються достовірному обліку.

В Україні проблема відходів набула особливої гостроти внаслідок як великих обсягів їх утворення так і відсутності протягом тривалого часу адекватної реакції на створювану ними небезпеку. Проблема поводження з відходами виявляється також усе більш вагомою в ресурсному аспекті. Основними проблемами у сфері поводження з відходами є

прогресуючий характер накопичення відходів ї посилення їх негативно впливу на стан навколишнього природного середовища і здоров’я людей;

переважання застарілих технологій основних виробництв, що призводить до значних обсягів утворення відходів;
належним чином не організоване знешкодження та зберігання небезпечних відходів,
наростання проблеми виділення земель під розміщення побутових відходів;
недостатньо налагоджений облік відходів та моніторинг їх потоків невизначеність щодо їх ідентифікації і класифікації;
відсутність сучасних методів та достатніх потужностей з перероблення та утилізації відходів;
нерозвиненість інфраструктури щодо поводження з відходами;
недосконалість законодавчої та нормативно-методичної бази щодо поводження з відходами;
недостатність дієвих економічних важелів залучення відходів у господарський обіг та відповідної державної підтримки;
відсутність мотивації щодо залучення у цю сферу приватного капіталу.

Основна мета стратегії екологічної політики щодо поводження з відходами полягає у визначенні і створенні умов, які б забезпечували запобігання або/і зменшення утворення відходів, екологічно безпечне їх видалення, заохочували до максимально можливого використання відходів як вторинної сировини. Стратегія екологічної політики щодо поводження з відходами виходить з такої послідовності пріоритетів:

максимальне використання всіх можливостей для запобігання або мінімізації утворення відходів;

максимально можливе технічно та економічно доцільне використання відходів як вторинної сировини;

екологічно безпечне захоронення лише тих відходів, яких неможливо уникнути і які не можуть бути утилізовані.

Для реалізації зазначених пріоритетів необхідне створення екологічно коректної, технічно, організаційно і фінансово стійкої систему поводження з відходами та впровадження дієвих інструментів і механізмів регулювання утворення й контролю життєвого циклу відходів, а також підвищення суспільної активності щодо поводження з ними;

Основні завдання з мінімізації відходів та екологічного поводження з ними передбачають:

 зменшення інтенсивності утворення загальної кількості відходів в розрахунку на 1 млн.грн ВВП, у 2 рази до 2020 року;

 зменшення утворення небезпечних відходів (1-111 класів небезпеки) в розрахунку на 1 млн.грн. ВВП до 2,75 кг у 2012 році та до 1,4 кг у 2020 році;

 збільшення використання відходів як вторинної сировини до 2020 року на 50%, у тому числі за групою відходів, що є залишками продуктів кінцевого споживання у два рази;

 екологічно безпечне видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами;

 уповільнення темпів зростання до 2012 року обсягів захоронення твердих побутових відходів на полігонах з подальшою стабілізацією та скороченням відповідних обсягів до 2020 року;

 запобігання чи зниження негативного впливу на довкілля місць розміщення відходів протягом усього періоду їх життєвого циклу, зокрема, забруднення поверхневих та грунтових вод, грунту та повітря, а також впливу на глобальне довкілля, включаючи парниковий ефект, а також і будь-який ризик для здоров’я людей;

Для успішного виконання основних завдань стратегії необхідно забезпечити виконання таких заходів:

розроблення та впровадження інтегрованого підходу до управління ресурсами та запобігання й рециклінгу відходів, в тому числі удосконалення технологій та обладнання, що забезпечують мінімізацію відходів, реалізація принципу заміни природних ресурсів відходами, де це можливо, нормативне регулювання виробництва і споживання;
розроблення, впровадження та удосконалення технологій і обладнання для виробництва нових видів продукції, в тому числі пакувальних матеріалів, що забезпечують мінімізацію утворення відходів та їх утилізацію;
удосконалення організаційних, правових, економічних, та адміністративних важелів стимулювання підприємств до мінімізації обсягів утворення відходів, в т.ч. впровадження нормативного регулювання утворення відходів.
розроблення та реалізація державних, регіональних та галузевих програм використання відходів як вторинної сировини;
створення інфраструктури поводження з відходами та розроблення і впровадження сучасних методів переробки промислових та твердих побутових відходів;
виявлення перспективних наукових досліджень та науково-технічних розробок технологій щодо використання відходів, обґрунтування доцільності та техніко-економічної ефективності їх впровадження і відповідна інноваційна підтримка;
проведення науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт щодо розроблення технологій і обладнання із збирання, сортування, перероблення, утилізації, видалення, знешкодження та захоронення відходів;
створення потужностей з переробки відходів та виготовлення обладнання для забезпечення збирання, сортування, перероблення, утилізації, видалення, знешкодження та захоронення відходів;
розроблення методичних засад щодо віднесення відходів до ресурсноцінних, які підлягають використанню як вторинні ресурси та визначення соціально-економічної ефективності їх використання;
проведення ресурсної оцінки відходів та визначення шляхів і напрямів їх використання, впровадження цільового державного регулювання щодо окремих категорій відходів з метою конкретизації й адресної прив'язки законодавчих вимог і встановлення спеціального режиму поводження з ними;

Створення екоіндустрії поводження з відходами, що має включати:

удосконалення системи збирання, заготівлі та утилізації відходів як вторинної сировини, розвиток відповідної інфраструктури, в т.ч. розділення корисних компонентів, що містяться у відходах на місці їх утворення, розділення паперу, скла, пластмаси, металів самим населенням; встановлення термінів та норм утилізації щодо окремих груп відходів;
здійснення конкретних проектів знешкодження чи утилізації відходів;
встановлення вимог і правил щодо розміщення (зберігання) і знешкодження відходів за категоріями небезпечності та ксплуатації полігонів, а також спалюванні небезпечних відходів та інших операціях поводження з небезпечними відходами, що відповідають європейським стандартам;
будівництво регіональних полігонів для знешкодження та захоронення відходів, що відповідають європейським стандартам;
розроблення та впровадження сучасних екологоорієнтованих технологій збирання, зберігання, вивезення, переробки, утилізації, знешкодження та захоронення твердих побутових відходів (ТПВ) а також технологій та обладнання, у тому числі сортувальних комплексів, для виділення з побутових відходів вторинної сировини.

Для досягнення цих результатів доцільно передбачити:

оновлення та подальший розвиток законодавчого забезпечення, нормативно-правового регулювання на підзаконному рівні, розроблення методичного та інформаційного забезпечення, удосконалення організаційно-економічного механізму поводження з відходами;
розроблення й прийняття спеціальних законопроектів, які регулюють діяльність пов'язану із вторинними ресурсами (рециклингом матеріалів), тарою й упакуванням, побутовими відходами в рамках яких передбачити конкретні механізми;
гармонізацію національного законодавства у сфері поводження з відходами з європейським законодавством;
удосконалення процесів виявлення, ідентифікації і класифікації відходів на базі їх первинного обліку і паспортизації та впровадження моніторингу потоків відходів; прийняття нового класифікатора відходів, гармонізованого з європейським переліком відходів;
вдосконалення механізмів фінансування, підвищення інвестиційної привабливості сфери поводження з відходами; впровадження фінансової стратегії для самофінансування сектору відходів в контексті встановлення “повної вартості утилізації” та реалізації в повному обсязі принципу “забруднювач платить”.

2.2. Припинення втрат біо та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвиток заповідної справи

Біо- та ландшафтне різноманіття, крім його самодостатньої цінності, забезпечує людство усім необхідним для існування, виконує десятки екосистемних функцій, у тому числі підтримує біогеохімічний колообіг та очистку природних вод, збереження ґрунтів і стабільність клімату, продукти харчування, ліки, сировину промисловості, формує просторовий базис розвитку, безпечне для життя і здоров’я природне довкілля.

Біорізноманіття України нараховує понад 72 тис. видів організмів. Проте воно зазнає значних втрат на території України. До 1-го видання Червоної книги України (1980) було занесено 151 вид вищих рослин та 85 видів тварин. До 2-го, чинного, видання Червоної книги України (тваринний світ - 1994, рослинний світ - 1996), включено вже 541 вид рослин і грибів та 382 види тварин. Істотне збільшення, - у 4,5 рази, - кількості рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення рослин і тварин, зумовлене збільшенням антропогенного тиску на природні екосистеми. Передбачається, що число видів в 3-му виданні Червоної книги зросте ще в два рази. Це свідчить про наростання тенденції втрати живої компоненти природи в її цілісності і стає загрозою для національної безпеки.

Основні проблеми щодо стану біо- та ландшафтного різноманіття пов’язані сьогодні з діяльністю людини. Об’єктивно вони полягають у знищенні природних середовищ існування тварин і місць зростання рослин (біотопів та екотопів), фрагментації ландшафтів та деградації екосистем (включаючи забруднення), в екологічно – незбалансованій, виснажливій експлуатації видів людиною, поширенні чужорідних видів, розповсюдженні хвороб тощо (узагальнення ситуації наведено в таблиці 1 нижче). В той же час, наростають нові загрози, пов’язані з особливостями сучасного етапу розвитку українського соціуму – приватизаційними процесами, зокрема, в аграрній сфері, інтенсивним освоєнням прибережних і водоохоронних територій, розвитком транспортно-комунікаційної сфери, генної інженерії, сировинного комплексу, насамперед нафтової та залізорудної галузей, урбанізацією; має місце інерція впливів не-екологічної господарської діяльності минулих десятиліть (зрошення, що сьогодні результується у вторинному засоленні та підтопленні, і осушення, що місцями супроводжується опустелюванням чи вторинним заболоченням). Прогнозується в близькій перспективі також вплив глобального потепління.

Основною стратегічною метою з припинення втрат біо та ландшафтного різноманіття є зміцнення природної складової довкілля, припинення втрат біорізноманіття та фрагментації ландшафтів, формування екомережі та розвиток заповідної справи.

Виконання цієї мети означає впровадження державної політики у сфері збереження, відтворення та невиснажливого використання біо- та ландшафтного різноманіття, спрямованої на мінімізацію антропогенного впливу на біорізноманіття і подолання тенденції деградації живої компоненти довкілля і порушення та фрагментації ландшафтів, забезпечення природних та напівприродних умов для існування та максимального самовідтворення біорізноманіття і відновлення первинного стану природних комплексів та ландшафтів, невиснажливого використання біоресурсів та стійкого підтримання екосистемних послуг біорізноманіття, екологізацію суспільної діяльності та формування сприятливого для існування людини природного довкілля.

Основними завданнями на досягнення цієї мети має стати:

мінімізація негативного впливу економічної діяльності суспільства на біорізноманіття і ландшафти;
збереження та невиснажливе використання біорізноманіття, включаючи різноманіття свійських та культивованих форм живих організмів, екосистем і створених людиною природно-культурних комплексів;
організація застосування відповідних технологій екологічно - збалансованого використання біорізноманіття для розвитку ефективного невиснажливого господарювання і створення умов для відтворення біорізноманіття та відновлення порушених ландшафтів;
забезпечення формування екомережі та розвитку заповідної справи;
формування сприятливого нормативно-правового, інформаційного, інституційного, науково-експертного, освітнього та фінансово-економічного середовища впровадження стратегії шляхом опрацювання та законодавчо-нормативного схвалення програмно-цільових заходів.

Основними напрямами виконання Стратегії, спрямованими на досягнення цілі та основних її завдань, є:

1. Збереження біорізноманіття та ландшафтів in-situ;

2. Збереження біорізноманіття ex-situ;

3. Екологічно-збалансоване використання компонентів біорізноманіття;

4. Дослідження та науково-експертна підтримка;

5. Екоосвіта, підвищення кваліфікації спеціалістів та обізнаності громадськості;

6. Оцінка та зменшення рівнів негативних впливів на біорізноманіття;

7. Загальні заходи щодо збереження і невиснажливого використання біорізноманіття.

На середньострокову перспективу до 2012 року, передбачається вирішити першочергові завдання:

призупинити втрати біорізноманіття та погіршення стану природних екосистем і ландшафтів, згідно рішень Київської резолюції (2003 р.) та Конференції Сторін Конвенції про біорізноманіття (Куала-Лумпур, 2004 р.) та цілей Європейської ландшафтної конфенції (2000);
удосконалити правове забезпечення, зокрема, щодо врахування вимог збереження біо- та ландшафтного різноманіття в програмах соціально-економічного розвитку регіонів та України, схвалити загальнодержавні програми щодо збереження біорізноманіття (2008-2025) та розвитку заповідної справи (2008-2020) та зміни до Загальнодержавної програми формування екомережі України (2000-2015);
забезпечити виконання заходів на впровадження Європейської ландшафтної конвенції (2000);
адаптувати основні законодавчі норми України в сфері збереження природного довкілля до вимог директив ЄС;
започаткувати створення інтегрованої інституційної системи управління збереженням і невиснажливим використанням біо- і ландшафтного різноманіття та екомережі;
започаткувати формування інноваційної системи підвищення кваліфікації, екоосвіти та просвіти в сфері;
розробити та запровадити систему проведення періодичного моніторингу стану впровадження Стратегії та коригування основних заходів.

В подальшому, передбачається забезпечити розширене відтворення/відновлення біо- та ландшафтного різноманіття шляхом:

удосконалення механізму управління збереженням та невиснажливим використанням біо- і ландшафтного різноманіття, об’єктами ПЗФ у складі єдиної екомережі України;
створення мережі генетичних банків і центрів штучного розведення та реакліматизації рідкісних видів рослин і тварин і таких, що перебувають під загрозою зникнення;
завершення створення інтегрованої інституційної системи управління збереженням і невиснажливим використанням біо- і ландшафтним різноманіття, екомережею та заповідною справою;
завершення формування інноваційної системи підвищення кваліфікації, екоосвіти та просвіти;
системного впровадження положень міжнародних документів;
проведення періодичного моніторингу стану впровадження Стратегії, коригування основних заходів, завершення створення інфраструктури, необхідної для виконання Стратегії, забезпечення контролю за їх вирішенням.

2.3. Удосконалення регіональної екологічної політики

За відсутності законодавчо визначеної національної політики сталого розвитку залишається неврегульованою регіональна екологічна політика, що призводить до конфліктів між органами управління центрального і місцевого підпорядкування (обласного, міського) та до безвідповідальності. Регулярно трапляється неузгодженість функцій і повноважень, визначених у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища », інших екологічних законах, а також у законах і підзаконних актах з місцевого самоврядування.

Особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних територій із значною екологічною деградацією. Це радіаційно забруднені території Київської, Кіровоградської та інших областей, підтоплені території, території зсувів, повеней тощо. Така особливість не враховується як пріоритетна в регіональній екологічній політиці. Екологічне оздоровлення і екосистемне відтворення депресивних територій має стати головним пріоритетом регіональної екологічної політики та управління. У Концепції державної регіональної політики аспекти екологічної політики не узгоджені з аспектами інших політик, унаслідок чого еколого-господарська система регіонів не збалансована. Нинішня система державного екологічного управління занадто централізована, недемократична і, по суті – відомча. Потенціал регіональних екологічних політик не розвивається і не підтримується.

На даний час фонди охорони навколишнього природного середовища фактично є цільовими бюджетними рахунками в складі державного бюджету та бюджетів відповідних територіальних рівнів. Вони не є юридичними особами. З метою покращення системи фондів ОНПС, був підготовлений проект Закону «Про Національний екологічний фонд». Законопроектом передбачалося (а) трансформувати діючу на трьох рівнях систему фондів ОНПС у дворівневу (один національний та 27 місцевих фондів, які включають республіканський Автономної Республіки Крим, 24 обласні, Київський та Севастопольський міські); (б) надати фондам статус юридичних осіб; (в) використовувати кошти фондів для здешевлення кредитів комерційних банків, які спрямовані на природоохоронну діяльність. У 2006 році проект закону був відхилений Верховною Радою.

Отже, в Україні немає адекватної регіональної екологічної політики узгодженої з європейськими принципами, хоча певні ініціативи у регіональній політиці свідчать про її значний потенціал. Не зважаючи на надмірну централізацію і недемократичність державної системи екологічного управління, в Україні є приклади ініціативних та активних регіональних політик й місцевого управління. Це Донецько-Придніпровський, Запорізький, Харківський регіони, м. Київ. Вони мають свої концепції сталого розвитку, які містять аспекти ефективної регіональної екологічної політики.

Удосконалення регіональної екологічної політики, зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище передбачає:

розв'язання нагальних екологічних проблем у промислово розвинутих регіонах;
проведення класифікації регіонів за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення банків геоінформаційних даних та карт техногенно-екологічних навантажень;
оптимізацію процесів, швидкого розширення території міст;
удосконалення планування територіальної структури міст, зменшення концентрації і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території;
припинення руйнування навколишнього природного середовища великих міст, скорочення площі зелених насаджень міст і зелених зон, зниження рівня забруднення водойм, шумового та електромагнітного забруднення;
підвищення ефективності функціонування системи водозабезпечення та водовідведення, модернізацію та реконструкцію очисних споруд населених пунктів, будівництво очисних споруд за новітніми технологіями;
упровадження інструменту стратегічної екологічної оцінки регіональних планів і програм.

Глобальні та європейські принципи регіональної екологічної политики ґрунтуються на екосистемному підході і полягають у наступному:

розроблення і здійснення регіональних стратегій із залученням цільових індикаторів
збереження екосистем з метою подолання сучасних тенденцій щодо їхньої деградації;
забезпечення сталого збалансованого землекористування з використанням екологічно раціонального територіального планування та управління земельними ресурсами;
створення комплексної регіональної інфраструктури охорони, оздоровлення і відтворення навколишнього природного середовища та його екосистем (водокористування, землекористування, санітарно-гігієнічна структура, системи поводження з відходами тощо);
розвиток чистого виробництва, стимулювання екологічного підприємництва, доступність екологічної інформації;
розроблення регіональних стратегій, покликаних стимулювати зміну нераціональних регіональних структур споживання, з урахуванням місцевих культурних традицій.

Основні заходи до 2012 р.:

розробити і ввести в дію тимчасовий регулятивний документ з регіональної екологічної політики, спираючись на чинне законодавство України про місцеве самоврядування, європейські орієнтири та досвід регіонів з розробки і здійснення екологічної політики. У перехідному регулятивному документі визначити пріоритети вирішення регіональних еколого-соціальних проблем з відповідними механізмами розподілу відповідальності і ресурсів;
запровадити регіональні (обласні) і місцеві екологічні програми дій за методологією, рекомендованою Регіональним екологічним центром для країн Центральної та Східної Європи;
мають бути створені національний і регіональні (обласні) екологічні фонди з чіткою і прозорою системою управління. Метою таких фондів має стати покращення складної ситуації з фінансуванням природоохоронної діяльності в перехідний період;

Основні заходи передбачають до 2020 р.

впровадження басейнового та екосистемного принципів екологічної політики на рівні місцевих та регіональних планів, проектів, програм;
скорочення викидів та скидів забруднюючих речовин на одиницю ВВП порівняно з 2000 р. на 30%
забезпечення пришвидшення оновлення природоохоронних фондів на підприємствах базових галузей промисловості на 50% порівняно з 2007 р.
впровадження обов’язкової сертифікації зі зниження природно-техногенного ризику господарювання (об’єктів, технологій, видів діяльності) згідно стандартів ЄС.

Blog

Стратегія екологічної політики україни до 2020 року

Содержание