М. В. Остроградського реабілітація дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями в соціокультурному просторі Навчально-практичний семінар 31. 10. 2006р. Методичні рекомендації

Вид материала

Содержание

Ознаки позитивної трансформації
Особливості діяльності психологічної служби у напрямку соціально-психологічної реабілації дітей з особливими потребами
Найважливіші психологічні проблеми у роботі з дітьми з обмеженими можливостями
Форми діяльності співробітників психологічної служби в освітній установі для дітей з обмеженими фізичними можливостями
Технології соціальної роботи з людьми, що мають функціональні обмеження
Медична модель
Соціальна модель
Політична модель

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Ознаки позитивної трансформації:

утворення нового кола спілкування чи вибіркове поновлення старих дружніх зв’язків;
здатність до відкритого обговорення своїх проблем, пережитого, готовність поділитися досвідом, прийти на допомогу;
поява інтересу до навколишнього життя, відкриття нових можливостей самореалізації;
здатність скористатися нагодою перепочити;
реальна оцінка обмежень і можливостей розвитку дитини, перспектив її адаптації у соціальному оточенні, готовність їх здійснювати;
заперечення свого життя, як мучеництва, і визначення можливостей бути щасливим.

Зрозуміло, що на таку життєву позицію виходять не всі сім’ї. Поштовхом до цього психологічного одужання часто стає зустріч з людьми, які своїм прикладом допомагають відкрити нове світобачення. Нерідко життя стабілізується завдяки певній релігійній чи філософської системі.

Нарешті, на успішне подолання батьками різних деструктивних емоційних станів спрямовані різні форми психологічної роботи з ними. Іноді, можна спостерігати випадки, коли батькам не вдається розв’язати життєву проблему. Внаслідок наступає стабілізація деструктивних станів і особистість батьків та їх дітей зазнає деформації. Це змушує їх жити в ізоляції й конфронтації з суспільством. Вони стають ворожі до оточуючих і самі потерпають від своєї конфліктності.

Основними формами психореабілітаційної роботи з батьками є індивідуальне консультування та групова робота (семінари, тренінги і т. д.)

Світовий досвід допомоги таким людям показує, що найбільш цілющим для них є середовище людей з такими самими проблемами. Тут вони не бояться непорозуміння, осуду, можуть виговоритися, розслабитися, відпочити, вирішувати спільні проблеми, поділитися досвідом.

Особливості діяльності психологічної служби у напрямку соціально-психологічної реабілації дітей з особливими потребами

Н.О.Лук’яненко, методист ОЦППСР

В усьому світі, спостерігається тенденція росту кількості «особливих» дітей. Безумовно, їх близькі стурбовані тим, наскільки успішно дитина з обмеженими можливостями здоров'я зможе адаптуватися до постійно мінливих умов соціального середовища, як вона буде прийнята у суспільстві, як зможе жити й взаємодіяти з навколишніми.

Проблема дітей з особливими потребами не обмежується медичним аспектом. Це й питання нерівних можливостей. Головна проблема «особливої дитини» вкладається в обмеженні її зв'язку зі світом, бідності контактів з однолітками й дорослими, в обмеженості спілкування із природою, доступу до культурних цінностей.

Для нашого способу життя характерна оцінка людей по їхньому зовнішньому вигляду й розумових здатностях. Всі люди, що так чи інакше відрізняються, викликають особливе, не завжди добре ставлення. Забобони є складовою частиною нашої соціальної структури, і спроби позбутися від них можуть викликати глибокий внутрішній опір. Але зробити такий важливий крок — перейти від негативного стереотипу до толерантності — необхідно й можливо за допомогою засобів масової інформації, виховно-просвітительської роботи в освітніх установах, участі в конкурсах, соціальних проектах.

Хотілося б відзначити, що пошук найбільш оптимальних шляхів, коштів, методів для успішної адаптації й інтеграції дітей з обмеженими можливостями здоров'я в суспільство - це завдання всіх і кожного. Адже допомогти наповнити чорно-білий світ «особливої дитини» яскравими й світлими тонами можна тільки спільними зусиллями

Найважливіші психологічні проблеми у роботі з дітьми з обмеженими можливостями

На жаль, у школах і взагалі в спеціальних установах поширена думка, яку часто поділяють адміністрація й вчителі, що дітям з обмеженими можливостями необхідно створити «спеціальне» середовище — з максимальним комфортом, що виявляється в постійних похвалах й культивуванні «почуття особливості».

З одного боку, це дозволяє захистити учнів від хвилювань, небажаних для дітей, з іншого боку — стає першим щаблем у перекручуванні самооцінки учня, що відображається як на дисципліні, так і на відношенні до навчання й до самих учителів.

Співробітники школи, і зокрема педагоги-психологи, повинні добре усвідомлювали небезпеку подібної позиції. Діяльність психологічної служби повинна бути спрямована на запобігання подібних помилок у навчально-виховному процесі. Завдання в тому, щоб допомогти школі розвиватися у напрямку створення оптимального освітнього середовища для дітей з особливими потребами.

ПРИКЛАД

Школи, подібні нашій, з'явилися в Росії недавно. Вони займають особливе положення серед інших шкіл і мають очевидну специфіку. У школі № 367 навчаються діти, що мають вроджені й придбані захворювання дуже широкої нозології як соматичного, так і психоневрологічного плану. Є діти із ДЦП. Всі наші учні направлені в цю школу на основі висновку клініко-експертних комісій міських поліклінік. У всіх наших учнів збережений інтелект.
Школа-лабораторія № 367 має істотні відмінності від шкіл подібного типу.

Тут працює психологічна служба, у складі якої шість педагогів-психологів (клінічний психолог, спеціальні психологи, психотерапевт, арт-терапевт, фахівець із тренінгів).

А є ще соціальні педагоги, дефектологи, логопеди. У цьому —відмінність від шкіл, де під гордим ім'ям психологічної служби ховається самотній фахівець, що намагається «охопити» своїми послугами добрих півтори тисячі учнів і десятки вчителів.

Форми діяльності співробітників психологічної служби в освітній установі для дітей з обмеженими фізичними можливостями

Систематизувати і узагальнити матеріали щодо роботи з дітьми з особливими потребами.
Постійно брати участь у методоб’єднаннях фахівців психологічної служби з метою вивчення і поширення кращого досвіду роботи у зазначеному напрямку.
Проводити активну просвітницьку роботу з батьками та педагогами по консолідації зусиль щодо інтеграції дитини з особливими потребами у суспільство.
Проводити раннє виявлення дітей з відхиленнями в розвитку.
Розробляти та запроваджувати індивідуальні реабілітаційні, психокорекційні програми.
Спрямовувати діяльність психологічної служби на:

розвиток комунікативних здібностей дітей;
розвиток емоційно-вольової сфери;
розвиток компенсуючих аналізаторів;

ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ, ЩО МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ

1. Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Міжнародна і вітчизняна практика свідчить, що на зміну ізольованому інтернованому вихованню дітей-інвалідів має прийти інтегроване навчання та виховання. Реабілітаційні заходи повинні починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім'ї і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство.

Концепція передбачає:

- здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів через мережу центрів реабілітації, максимально наближених до місця їх проживання;

- виявлення та відбір дітей-інвалідів, що потребують ранньої соціальної реабілітації центрами в тісному контакті з органами охорони здоров'я і навчальними закладами;

- реалізацію для кожної дитини-інваліда індивідуальних реабілітаційних програм, розроблених з урахуванням рівня їх розвитку та можливостей;

- проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпосередньою їх участю та без відриву від сім'ї (залучення батьків, інших членів сім'ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

- перебування дитини-інваліда у реабілітаційному центрі в денний час, що є соціальною підтримкою сім'ї;

- перебування дитини-інваліда у дитячому колективі, без ізоляції від суспільства (як це відбувається у закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища;

- поступову інтеграцію дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл;

З огляду на сьогодення, до першочергових заходів реалізації Концепції необхідно віднести:

а) створення регіональних міжвідомчих рад з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, які б сприяли реалізації державної політики у сфері реабілітації дітей-інвалідів, розробленню правових, організаційних та інших заходів, пов'язаних з реалізацією Концепції, забезпечували б координацію дій у цій роботі;

б) розроблення та затвердження органами виконавчої влади регіональних програм ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, орієнтованих на запровадження системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів з використанням сучасного прогресивного вітчизняного та зарубіжного досвіду;

в) розроблення та затвердження типового положення про обласний, міський та районний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів з врахуванням регіональних особливостей ї здоров'я дітей;

г) підготовку проекту Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", який повинен визначити правові взаємовідносини учасників процесу реабілітації дітей-інвалідів;

д) забезпечення підготовки та перепідготовки спеціалістів для центрів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

2. Моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

Сьогодні в Україні існує чотири моделі інвалідності.

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з .цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка наявна в нашій країні, привела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями, її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізований характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-інтернатів, коли дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відбивається на її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціальне функціонування. З цією метою різними державними структурами створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізмами, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмеженими можливостями у суспільство.

Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і дитячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали визначальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують істотного права людини, котра має обмеження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона розрахована па тимчасовий успіх.

Політична модель орієнтована на те, що діти котрі мають функціональні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються, у цьому плані дана модель послужила поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право па соціальну роль.

Основне положення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відбиватися на їхніх інтересах.

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей.

Дана модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і проблемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується на всі можливості усунення фізичних і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створення різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя.

Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Вихідною позицією в українській моделі є гуманістичний характер ставлення до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує. Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому, що в Україні поступово переходять від терміну "дитина-іпвалід" до більш гуманного: "дитина з обмеженими функціональними можливостями" або "дитина з особливими потребами".

Другій підхід - особистісно-діяльнісний підхід до дитини з обмеженими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльнішу позицію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінною. Це можливо за умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близькими до неї людьми.

Третій - це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розкриттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності на користь моделі соціально-педагогічної реабілітації. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмеженими функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується медичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можливостей.

Соціально-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава, бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов вбирає в себе сукупність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість дитини до навколишнього середовища, а також відповідність наданої допомоги вимогам середовища (виховний потенціал соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенціалу реабілітаційного)), а також сфера специфічної професійної діяльності.

Соціально-педагогічна реабілітація може проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціальних служб, в установах денного перебування (спеціальні дошкільні і шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтернати, дитячі будинки, будинки-інтернати тощо).

Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи соціального працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що варто звернути увагу, - це на їхню спеціалізацію при виконанні своїх функцій як професіоналів:

освітньо-виховна;
діагностична;
організаторська;

- прогностична;

попереджувально-профілактична;
організаційно-комунікативна;

- охороннозахисна.

У процес роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями були визначені основні завдання:

Перший, організаційний етап:

забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми даної категорії дітей і їхніх сімей;

вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливостями шляхом діагностики соціуму;

виявлення сутності соціально-педагогічної реабілітації і пошук дійового механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціально-педагогічної реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соціальних служб.

На другому етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;

проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів щодо падання допомоги дитині і сім'ї;

проведення організаційної діагностики діяльності окремих неурядових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральному розвитку дітей шляхом залучення їх до загальнолюдських цінностей у процесі соціально-педагогічної роботи;

вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабілітація дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники мають сприяти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконалення власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілітаційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб-членів сім'ї хворої дитини;

падання психолого-педагогічної допомоги сім'ї шляхом залучення їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;

активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;
підтримка дитячих і молодіжних громадсько-корисних соціальних ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

вивчення динаміки процесу, який відбувається, на індивідуальних моделях реабілітованості;

удосконалення діяльності спеціалістів-професіоналів, активне залучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі - активно реабілітаційному розгортається інтенсивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем, розширюються міжособові контакти, стимулюється певна самостійність у прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяльності.

У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з обмеженими функціональними можливостями, на реалізацію її внутрішнього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробляються спеціальні методики і технології, розраховані на групову та індивідуальну роботу з такою категорією дітей

3. Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності

Нині час, коли ринкова політика змусила частково демократизувати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли свою "нішу" в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись па створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, Щоб направити фінанси па задоволення потреб населення.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь па задвірках сімейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому плані відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-іивалідам", де вперше поставлене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство.

Деталізації низки заходів по удосконаленню системи підготовки і перепідготовки спеціалістів для роботи з даною категорією дітей є відображенням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів та Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 р.) та Положенні про павчально-реабілітаційний центр (Наказ Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 р.). Зокрема, став певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами Указ Президента України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю", на якай активно відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для молоді, управління у справах сім'ї.

Загалом усі ці документи є активним відгуком на Конвенцію ООН про права дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють впевненості у собі, а також право дитини на особливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров'я, соціального, культурного і духовного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національній програмі "Діти України", де рання реабілітація хворих дітей-Інвалідів розглядається як проблема національного значення, що потребує першочергового розв'язання.

І якщо до 90-х років соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах, то сьогодні створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого характеру: адаптація дітей і молодих інвалідів до соціального, а життєвого середовища, до інтересів та потреб інвалідів У цьому плані помітним кроком щодо створення умов для активної життєдіяльності стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про Компенсаційну програму розв'язання проблем інвалідності" у 1992 році У цій Програмі викладено комплекс дій, спрямованих па поетапне вирішення проблем Інвалідів у сфері:

профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабілітації;

падання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпечення

транспортними засобами;

створення інвалідам рівних можливостей;

•/ створення інвалідам умов для одержання освіти, реабілітація інвалідів в освітніх закладах;

культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів;

наукових досліджень з проблем інвалідності.

Для фінансування робіт і державних програм із соціального захисту інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1991 року № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах, Києві і Севастополі.

Враховуючи основні причини розвитку дитячої інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм) з метою зниження негативного впливу цих факторів на стан здоров'я населення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів введено предмети, які засобами освіти стимулюють молодь до здорового способу життя - " Фізична культура і здоров'я" та "Основи безпеки життєдіяльності людини".

У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалежно від форм власності, Державними стандартами вищої освіти передбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності людини" як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни, що включає розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення майбутніми вчителями курсів "Основи валеології" і "Основи медичних знань" як складових фахової підготовки вчителів. У більшості педагогічних вищих навчальних закладів "Валеологія" як загальноосвітня навчальна дисципліна викладається починаючи з 2000 року.

У 2002 році в Класифікатор професій ДК-003-95 введено професії "валеолог" і "педагог-валеолог". Міністерством освіти і науки проводиться робота щодо введення до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, "біолог-валеолог" та "вчитель культури здоров'я".

Враховуючи реальну ситуацію в Україні розроблено цілу систему соціального захисту інвалідів. Це, зокрема:

пенсійне забезпечення,

•/ державне соціальне страхування,

державна соціальна допомога,

/ система пільг та компенсацій як соціальна підтримка,

соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи,

фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів,

медичне забезпечення інвалідів,

•/ медичне забезпечення інвалідів,

освіта інвалідів,

• соціальна і професійна реабілітація тощо.

Система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацювати на повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятиме відновленню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з вадами більш якісно при значно менших фінансових затратах, оскільки основні витрати лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Така система характеризується відкритістю та доступністю, наближена до місця проживання дитини, що дозволяє батькам або особам, які їх замінюють, брати участь у реабілітаційному процесі. Діти не вилучаються із сім'ї, не порушуються біологічні, фізіологічні та психологічні зв'язки дитини з матір'ю, рідними та близькими людьми.

Комплексно вирішуючи питання дитячої інвалідності та реабілітації, відділення Фонду соціального захисту інвалідів акцептують основну увагу на підтримці діяльності і створенні реабілітаційних центрів для дітей-інвалідів.

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусиллями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Оптимальним варіантом, як стверджують дослідники, батьки і спеціалісти є спеціалізована служба "Центри соціальної соціально-психолого-педагогічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями" (далі служба) діяльність якої регламентує Положення, розроблене Державним центром соціальних служб для молоді.

З метою оптимального вирішення проблеми соціального захисту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями УДЦССС, Державний комітет у справах сім'ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім'ї та молоді було проведене соціологічне дослідження "Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями". Дане дослідження дозволило виявити основні соціальні проблеми, з якими стикаються діти і молодь з функціональними обмеженнями та їхні батьки, які виховують таку категорію дітей, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем даної групи дітей і молоді.

Висновки, яких дійшли автори дослідження після проведення опитування методом анкетування респондентів трьох категорій, показали, що основні проблеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосереджені у 7 основних сферах:

•/ матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недостатність безкоштовного забезпечення технічних і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача заходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);

психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно-методич-пого забезпечення інноваційних методів роботи);

освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недостатність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного

продовження освіти);

працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей надомної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зусиль Державної служби зайнятості);

спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків -клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо, інноваційних форм роботи - груп взаємодопомоги, спеціальних змін в таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громадських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітація дітей та молоді з функціональними обмеженнями - спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, створення спеціалізованих служб знайомств тощо);

вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо пристосування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функціональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).

Зважаючи на те, що і Державний центр ССМ, і місцеві реабілітаційні центри ставлять собі за мету створити всі можливі умови, щоб допомогти дітям інтегруватися в повий соціум, у суспільство, важливо було звернути увагу на одну із проблем, яка стосується, перш за все, дітей - форма і місце навчання. Причому особливий інтерес викликають відповіді самих дітей з функціональними обмеженнями (паралельно проводилося опитування їхніх батьків і експертів).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з обмеженими можливостями, па нашу думку, найбільш значущими є такі:

матеріальне забезпечення сімей;
психологічний клімат в сім'ї;
загальна культура сім'ї;
реабілітаційна культура сім'ї;
реабілітаційна активність;
ставлення до патології дитини.

З метою виявлення особливостей сім'ї, окрім структурних і функціональних характеристик, важливі також індивідуальні особливості ЇЇ членів, До них відносяться: соціально-демографічпі, фізіологічні, психологічні, патологічні звички окремих членів сім'ї, а також характеристика дитини, вік, рівень фізичного, психічного, мовного розвитку, інтереси, здібності, освітня установа, яку вона відвідує, рівень навчання і спілкування, наявність поведіпкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві і психічні відхилення.

Поєднання індивідуальних характеристик членів сім'ї з ЇЇ структурними і функціональними можливостями утворюють комплексну характеристику - статус сім'ї. Для визначення статусу сім'ї користуються такими поняттями:

Blog

Содержание

Ознаки позитивної трансформації: