Олександр І: людина і державний діяч
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
¶ди було підставою істинної освіти". Видимим знаком нового напряму було утворення сполученого міністерства духовних справ і народної освіти.
8. Останні роки
Свою політику останніх років Олександр I побудував на грубому силогізмі: всяка революція є війна і завоювання; отже, треба боротися з революцією, де б вона не починалася. Перемогою своєю над Наполеоном Олександр I і його союзники якнайбільше були зобовязані живому відчуттю народності, що виявилося завдяки французькій революції і з особливою силою тому, що спалахнув в 1812 - 14 роках, унаслідок тиранення Наполеона.
Тепер Олександр I, не розібравшися в причинах успіху, спрямовував зброю проти головного союзника свого і тим руйнував свою силу. В освіченому суспільстві багато хто це розуміли і обурювалися на царя, який "з Росії робив страховище народів", який прагнув усюди, але тільки не "до туманних берегів сумної батьківщини своєї". Ще в Аахене, в 1818 році, Олександр I грав роль величного государя, вирішував питання згідно своїм намірам; але в Троппау, явно відрікаючись від свого славного минулого, він вже вживає заходів проти іспанців, збентежений семенівскої історією і бачить рух проти себе в Росії; в Лайбахе він зовсім готовий двинути російські війська проти пьємонтців, у Вероні він майже здається на підступи Меттерніха. Тільки в грецькій справі народний струмінь зробив на нього деякий вплив. Трактат 1812 року (Бухарестський) різно тлумачився Росією і Туреччиною.
Як тільки закінчення боротьби з Наполеоном дозволило Олександр I зітхнути вільно, уповноважені його в Константинополі почали наполягати на визнанні свого тлумачення. Суперечка розгорілася, коли спалахнуло грецьке повстання, і чисто російська справа переплелася в очах турок з грецьким. Олександр I проявив велике дипломатичне мистецтво: не бажаючи ризикувати своєю армією - бо, не сумніваючись в кінцевій перемозі, він мав підстави думати, що війна затягнеться, і що це справить в Європі невигідне для російських військ враження, - він хотів одержати від Європи мандат і рушити з австрійськими і російськими військами до Туреччини. Коли це йому не вдалося, він зважився один воювати з Туреччиною і діяльно став готуватися до цієї війни.
Усередині Росії останні роки царювання Олександр I представляють картину повільного вянення. Ніколи Олександр I так багато не їздив, так часто не був відсутній з Росії, як тепер. Не було, здається, в Росії людини, яка не скаржилася б на це: говорили дотепно, що государ управляє Росією з поштової коляски; скаржилися, що государю була справа до всього, тільки не до того, що відбувається в Росії. Ці скарги доходили до імператриці Єлизавети Олексіївни і зраджених Олександр I генералів (Закревського, наприклад) і немало їх бентежили.
Маса справ залишалася невирішеною, відкладалася до приїзду государя; народжувалися таємні суспільства. Ще в 1816 році відкрилося (з нагоди переходу однієї волості під військові поселення), що, всупереч переконанню государя і уряду, ніяких продовольчих запасів немає. Поки міркували, як поставити продовольчу справу, чи збирати запаси натурою або грошима, в 1820 році відкрився голод, спочатку в Чернігівській губернії; в 1821 році голодувало вже 15 губерній; більшість поміщиків відмовлялася прогодовувати своїх селян; люди домішували до хліба всілякі сурогати, ледве трималися на ногах, пухнули, хворіли і вмирали. Все це створювало сприятливий грунт для хвилювань, для пробудження серйозної незадоволеності. І особисте життя Олександр I останніми роками протікала похмуро; дух його був не завжди спокійний, суспільство часто його обтяжувало.
З 1818 року (17 квітня), коли у великого князя Миколая Павловича і подружжя його Олександри Федорівни народився син Олександр, положення в царській сімї змінилося. І тепер народженням маленького Олександра була обрадувана більше за всі бабця його, імператриця Марія Федорівна. З цієї миті Микола Павлович і Олександра Федорівна стають її дітьми по перевазі. Дотепер вона опиралася постійним наполяганням Костянтина Павловича про розлучення його з Ганною Федорівною; тепер вона круто змінила свою думку і згодилася на розлучення. Причини цієї зміни ясні: імператриця хоче бачити Миколу, а потім внука на престолі. Наскільки це радувало Марію Федорівну, настільки ж засмучувало Єлизавету Олексіївну; її листи до матері наповнені в ці роки досить різкими витівками проти Миколи Павловича і його дружини, а частково і проти Марії Федорівни: за словами Єлизавети Олексіївни Олександр I розділяв її думку про Миколу.
За відомий акт Олександр I і Марія Федорівна визнали зречення Костянтина Павловича, і Олександр I призначив своїм наступником Миколи; звичайно, деяка своя неприхильність до характеру Миколи Олександр I подавив в собі міркуваннями державними. Єлизавета Олексіївна після смерті Олександр I писала своїй матері, що вона знала про зречення Костянтина, але думала, що він візьме його назад.
Вважають, що істинний характер цих актів був від неї прихований. Олександр I дуже зближувався з дружиною останніми роками і, звичайно, по своїй делікатності, бачивши її угасаюче життя, не відкривав їй того, що неприємно уразило б її; мабуть, це одна з причин того, що зречення Костянтина не було обнародувано. 1 вересня 1825 року Олександр I востаннє покинув Петербург. Смерть спіткала його в Таганрозі, майже на межі Азії.
При розставанні з життям виявилися знову кращі сторони його характеру. Він дбайливо залицявся за дружиною, жив в Таганрозі надзвича