Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?рецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, де вони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія стала екзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно з трансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою її аудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачів історії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія, історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічному середовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкому сеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для яких власне і створювалися праці вчених.
Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі. Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.
Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземноморя, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке Аннали отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. видання англійською мовою “Середземноморя” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.
Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої Суспільство і культура у Франції нового часу (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва, що було тісно повязана з французькими працями про книжну культуру ХVІІІ ст.
Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який Аннали і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обовязкове.
Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням постмодернізмом, наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.
Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.
Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:
- коли фрагментація обєкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;
- коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування.
Відповідно до цього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції: збільшується обєм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, що загрожує втратою звязків між істориками, що працюють з різними країнами, епохами, і територіями;
- впевненість багатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінювати негативно. З точки зору філософії відмінностей і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;
- практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економіко?/p>