Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
°лів”, „дивом ерудиції”, „віхою у розвитку французької історичної думки”.
Швидко такий тип історіописання став взірцевим для багатьох науковців, і в 1950-х рр. до Ф. Броделя в пошуках теми дисертації та наукового керівництва зверталися десятки початкуючих дослідників, які обирали для спеціалізації історію Середземноморя в різні епохи.
В 1959 р. Ф. Бродель задумує створення відкритого наукового центру і бібліотеки під назвою „Будинок наук про людину”. Реалізувати цей задум вдається лише в 1970 р. за допомогою Фонду Форда, і Ф. Бродель стає його головним адміністратором. Сюди ж після відкриття перебирається більшість інститутів VІ секції. Створення Будинку наук про людину Ф. Броделем це важливий етап утвердження нового типу спільного історіописання.
Маємо відмітити, що для 50-60-х рр. розвиток традиції колективних досліджень в руслі „Анналів” відбувався двома шляхами. Перший з них досить традиційний, практикований ще попередніми методологічними напрямками, це створення наукових шкіл.
Наприклад, в 50-і рр. Ф. Бродель мав багато учнів-послідовників. Проте, в кінцевому результаті, їхні дисертації щодо Середземноморя були лише копіями, які не могли перевершити матриці. Інші його учні, використовуючи вектори, вказані в „Середземноморї”, „глобальний” підхід Ф. Броделя, стали застосовувати його для вивчення інших самодостатніх „світів” у межах французького та світового простору. Серед таких послідовників Пєр Шоню, який вивчав Севілью, Еммануель Лє Руа Ладюрі Лангедок та інші.
В 1955-57 рр. історик Пєр Шоню опублікував і захистив в якості докторської дисертації 10-томну роботу „Севілья і Анлантика”, що була написана в дусі т. з. „серійної історії”. П. Шоню поставив перед собою завдання реконструювати статистичні серії фактів економічного розвитку, на основі яких можна було судити про зростання чи занепад суспільства, а більш широкій перспективі про час життя тієї чи іншої цивілізації. В якості головного предмету своєї „серії” П. Шоню обрав історію морської торгівлі між Іспанією та Америкою. Обробивши велику кількість архівних документів про тонаж та вартість морських перевезень, що здійснювалися через порт Севілью протягом майже 150 років з 1504 по 1650 рр., П. Шоню змалював загальну картину розвитку морської торгівлі в Атлантиці. Відзначаючи фази пожвавлення та занепаду торгівлі і, відповідно, всієї європейської економіки, П. Шоню не зупинявся на її причинах, тому що свідомо виключав із дослідження все, що виходило за рамки його статистичний серій, у т. ч. історію міст, ремесел, розвиток капіталізму тощо. Таким чином, керуючись ідеями Ф. Броделя, П. Шоню розробив власну оригінальну методику історичного дослідження.
Серйозну і багато в чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедоку здійснив інший учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторській дисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі ґрунтовного дослідження архівних матеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картину виробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельної власності, еволюції цін та доходів, демографічні зміни і становище селянства протягом 300 років.
За словами самого автора, головна діюча особа його книги це „великий аграрний цикл, що охоплює період з кінця ХV до початку ХVІІІ ст., що спостерігається у всій його тотальності”. Протягом цього циклу чергувалися фази економічного зростання та занепаду. Їх зміну Е. Лє Руа Ладюрі пояснював багатьма факторами: географічними, кліматичними, біологічними, економічними, культурно-психологічними, але жоден з них, на його думку, не був вирішальним. Сільське суспільство від розглядав як стійке, стабільне, мало здатне до змін, динаміка якого залежала від співвідношення кількості населення і наявних засобів для підтримки життя, визначити рівень яких можна було завдяки ціні на хліб. Співвідносячи ці дві складові аграрного циклу, Е. Лє Руа Ладюрі приходить до цікавих висновків, які внесли чимало інновацій в історичну картину Франції на початку нового часу. Наприклад, синхронізувавши криві економічного розвитку та поширення грамотності, автор встановив їх неспівпадання: економічний занепад у ХVІІ ст. не викликав поширення неписемності, яка навпаки різко скорочується, що обєктивно сприяє підготовці економічного піднесення після 1720 р.
Інший шлях спільних досліджень презентували вже вищезгадані установи VІ секція Практичної школи вищих досліджень, Центр історичних досліджень в її межах, Будинок наук про людину тощо. Це були заклади нового типу, створені перш за все для дослідницької та науково-пошукової роботи колективом вчених, спеціально для цього підібраним та фінансованим. Французькі дослідники, спілкуючись зі своїми вітчизняними чи зарубіжними колегами, знаходили не лише теми для обговорень, але й шляхи їх спільної практичної розробки. Таким шляхом створюються спочатку спільні неформальні колективи, які досить швидко в межах VІ секції оформилися в офіційні науково-дослідні групи, центри, лабораторії. Своєрідний бум створення таких установ й припадає на кінець 50 60-х рр.
Наприклад, 1958 р. був заснований Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyr Histoire des sciences et des techniques - CAK), співробітники якого вивчають процес формування і накопичення знань різними науками від їх появи аж до нашого часу, у тому числі історію соціальних та історичних наук.
У 1964 р. за ініціативи Жана-Пєра Вернана (Jean Pierre) і Пєра Відаль-Наке (Pierre Vidal-Naquet) утв