Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
етнології.
Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга Інше середньовіччя: Час, праця і культура Заходу (1997р.). Тут автор вводить поняття довгого середньовіччя, розширивши його хронологічні рамки до ІІ ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.
Книга складається з 18 есе, обєднаних у чотири частини. Перша з них називається Час і праця. Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає конфлікт часу церкви і часу купців. Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.
Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.
Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.
В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, повязаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як класи, страти, соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.
Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII XVIII ст. Це також історія народження, сімї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса Дитина та сімейне життя за старого режиму вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів” філософ-постструктураліст Мішель Фуко (Історія безумства (Париж, 1961), Наглядати і карати. Народження вязниці (Париж, 1975), Народження клініки (Париж, 1963), Історія сексуальності в класичну добу (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош Культура видимості. Історія одягу, XVII XVIII (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт Зміст жестів на середньовічному Заході (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст. (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI - XVIII ст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході (Париж, 1989)) тощо.
Значне зростання числа цих обєктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф нової історії Франсуа Досс сформулював твердження про історію в уламках, яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від нової історії науки і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності технікою мікроскопа, тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.
Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собою інші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділ між культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історії наголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтак духовна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вона визначає загальноприйняті в історично даному сус?/p>