Зовнішня політика СРСР (1921-1941)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?спіхів. У листопаді 1933 р. відбувся візит Литвинова у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Штатами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У червні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма девятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне співтовариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Принципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.
Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розцінений радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпраці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що антибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформульованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній східний Локарно, що обєднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Східної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першому, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Лаваля, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був завершений підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Європі. Прийняті сторонами взаємні зобовязання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався якими-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розуміння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її безпеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французької компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу комуністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.
На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії загального фронту, покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною метою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж обєднані в крамничці, як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під приводом необхідності посилення антифашистської та антикапіталістичної боротьби, отримували наставляння, як боротися за мир і безпеку Радянського Союзу. Незважаючи на кардинальну зміну відношення до соціал-фашизму, VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були затверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як двигун світової пролетарської революції, база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої історії. Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянського Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі. Французькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти мілітаризації молоді. Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випадку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - правих або лівих - ухилів. Звісно, що тактика загального фронту не означала пі встановлення компартіями контактів з троцькістськими елементами, ні підтримки так званим хворим демократіям. І вже, звичайно, компартії не повинні були згладжувати гостроту міжімперіалістичних протиріч, яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджала формуванню єдиного антирадянського блоку.
На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталістичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через девять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. Протягуючи руку Москві, - заявив маршал Гістен, - ми простягли її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин і нам, ймові?/p>