Зовнішня політика СРСР (1921-1941)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?оте, протягом ряду подальших років радянсько-французькі відносини залишалися напруженими. Суперечки навколо боргів, що продовжувалися протягом 1925 -1927 рр., так і не привели до підписання будь-якої угоди з цього питання. Ще однією причиною тертя була політика Франції у Східній Європі. Особливо енергійно СРСР протестував проти угод, укладених між Францією, Польщею і Румунією, які розглядалися Радянським Союзом як направлені, передусім проти його інтересів. І дійсно, франко-румунський та італо-румунський договори 1926 р. являли собою додаткові перешкоди для СРСР в його прагненні повернути собі Бессарабію - основний предмет радянсько-румунських розбіжностей.
Однак, незважаючи на всі проблеми, радянське керівництво продовжувало політику інтеграції СРСР в міжнародне співтовариство. Завершуючи підготовку до радикальної зміни внутрішньополітичного курсу, Сталін і його оточення були зацікавлені в розрядці міжнародної напруженості, продовжуючи при цьому у відповідності зі своїми цілями нагнітати в країні тривогу з приводу загрози з боку капіталістичного оточення.
Незважаючи на те, що СРСР не був членом Ліги Націй, починаючи з 1925 р. він брав участь у роботі Підготовчої комісії до конференції по роззброєнню. У 1927 р. Литвинов представив туди план всеосяжної ліквідації збройних сил і військового виробництва (який не отримав схвалення), а потім програму часткового і поступового роззброєння (1928-1929 рр.). У серпні 1928 р. Радянський Союз висловив готовність приєднатися до пакту Бріа-на-Келлога, зміст якого полягав у відмові від війни як засобу національної політики.
Якщо в Європі головним партнером СРСР, що прагнув не допустити утворення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав, виступала Німеччина, то на Сході основним обєктом радянських зовнішньополітичних зусиль був Китай - країна, яка в досить близькому майбутньому легко могла б виявитися в соціалістичному таборі. Для цього необхідно було, щоб пролетаріат, обєднавшись з революційними елементами буржуазії, зумів підняти убогий і принижений народ цієї країни проти панування політиканствуючи генералів, продажних ділків і іноземних імперіалістів і привести до влади коаліційні перехідний уряд. Однак будь-яку політику було дуже складно провести в Китаї, який був позбавлений справжнього уряду, роздирався громадянською війною і знаходився під постійною загрозою нападу з боку свого могутнього сусіда - Японії. Будь-які плани повинні були виходити з існування в Китаї не одного, а трьох центрів політичних сил, що знаходилися в стані безпощадної війни між собою: офіційного уряду в Пекіні; Національної партії Ки гаю (Гоміпьдап), очолюваної Сунь Ятсеном, а після його смерті в березні і925 р. його двоюрідним братом генералом Чан Кайши, і Комуністичної партії Китаю, заснованої в 1921 р. Спочатку радянська політика по відношенню до Китаю, здійснювана по традиційних дипломатичних каналах і одночасно через Комінтерн, була досить успішною. Однак в 1927-1928 рр. вона потерпіла відчуту поразку, що викликало в більшовистській партії найбільш гострі розбіжносі і з приводу радянської зовнішньої політики з часів Брестського миру.
До кінця 1921 р. головна задача радянської дипломатії на Далекому Сході полягала в поверненні тієї частини території Сибіру, яка була частково окупована Японією. Успішним кидком Червона Армія в 1921 р. зайняла Зовнішню Монголію, що викликало рішучий протест китайського уряду в Пекіні. Після Зїзду трудящих Далекого Сходу, який відбувся 21-31 січня 1922 р. в Москві (блідої подоби Бакинського зїзду 1920 р.), в якому брало участь біля 100 делегатів від комуністичних партій або національно-революційних рухів Китаю, Кореї, Японії, Індії, Монголії та Індонезії, радянський уряд в серпні 1922 р. направив па Далекий Схід свою першу велику дипломатичну місію на чолі з А. Іоффе. Ця місія повніша була вирішити з пекінським урядом питання про Зовнішню Монголію, одночасно надані підтримку гоміпьданівському руху, центр якого знаходився в Кап топі, в його боротьбі проти Пекіну і встановити дипломатичні відносини з Японією. Після невдачі переговорів з урядом в Пекіні Іоффе попрямував до 1 Іівденпого Китаю, де підписав з главою Гоміпьдану Сунь Ятсеном угоду, що передбачала створення незалежного, орієнтованого на СРСР і керованого Гоміньданом Китаю. Іоффе завірив свого співрозмовника, що Радянська Росія ніяким чином не має намірів експортувати комунізм у Китай. Зі свого боку Сунь Ятсен дав згоду на входження китайських комуністів в Гоміпьдап в індивідуальному порядку. Радянська держава також зобовязалася надавати фінансову та військову допомогу Гоміпьдану в його боротьбі за владу в Китаї. З цією метою в Кантон була направлена місія радянських радників, в тому числі генерал В.Блюхер і представник Комінтерну М.Бородіп, який протягом кількох років грав ключову роль у складних відносинах між КПК та Гоміньданом. У задачі місії входили реорганізація гоміньданівських озброєних формувань і спостереження за входженням компартії до складу Гоміпьдану відповідно до рішення IV конгресу Комінтерну про підтримку політики народного фронту, одо обєднує членів КІ1К і представників революційно настроєної буржуазії в боротьбі проти азіатських та європейських імперіалістів. У той же самий час інший радянський посланник Л.Карахан, вів у Пекіні переговори з урядом Китайської республіки щодо укладення договору про взаємне визнання, який і був підписаний 31 травня 1924 р. Умови цього договору були дуже вигід