Вiзантiйський iсихазм та давньоруська печерна аскеза
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
iрський (XV XVРЖРЖРЖ ст.), Китаiвський (XVРЖ XVРЖРЖРЖ ст.) та багато iнших. Цiлий ряд киiвських печерних комплексiв Сирецький, Смординський, Юркiвський, Соломянський, Голосiiвський, Феофанiвський, Пирогiвський та iн. за браком iсторико-археологiчних даних можуть бути лише умовно вiднесенi до печерних монастирiв.
3.2. Отцi-аскети
Яскравим втiленням ригористичноi лiнii, яку обстоюють вже згаданi СФгипетськi та сирiйськi монахи СФ життСФвий шлях Антонiя. Найперший iз засновникiв КиСФво-Печерськоi Лаври, народився у мiстi Любечi на Чернiгiвщинi. Замолоду вiн шукав усамiтнення, на Афонi Антонiй. Поблизу КиСФва, на Берестовi за межею мiста вiн знайшов двосаженну печеру, вириту колись варягами, i оселився там.
Вiдомо, що з XРЖ ст. на Русi поширюСФться вiзантiйський iсхазм, який був занесений з Афону саме АнтонiСФм Печерським. Усi його характернi риси можна споглядати як у самого печерського патрiарха (тАЬобыкль единь жити..., не тръпя всякого мятежа и мълвытАЭ, тАЬзатворися въ единой келии пецерытАЭ), так i в його учнiв (РЖсаакiй) та послiдовникiв (Микита, СФпископ Новгородський, Лаврентiй затворник, РЖоанн Багатостраждальний), якi у повнiй темрявi, тАЬяко зракъ вынимая человъкутАЭ зумiли тАЬневидънием и молчаниемтАЭ осягнути тАЬсвът божественныйтАЭ, тАЬнеизречененътАЭ.
Вже згаданий учень Антонiя РЖсаакiй, який був у мирському життi купцем, спокутуючи грiхи, завдавав тiлу своСФму жорстокоi кари. Пiд власяницею надягав вiн сиру козячу шкiру. Коли шкура зсихалась, то дуже стискувала тiло. РЖсаакiй сiм рокiв просидiв у печерi чотири лiктi завбiльшки, а поживою була одна проскура через день. РЖсаакiй веде вiдчайдушну боротьбу з бiсами, якi всiляко знущаються з нього i зрештою, зявляються йому наче ангели свiтла.
РЖоанн Багатостраждальний 30 рокiв просидiв у затворi, носячи на собi тАЬзалiза тяжкiтАЭ. Спокутуючи грiхи молодостi, пiд час посту вiн закопуСФться по груди в землю. РЖоанн чуСФ пекучий жар в ногах, жили i кiстки його трiщать, як у вогнi, над головою дихаСФ паща лютого Змiя. Тiльки щира молитва до Бога даСФ йому полегшення.
Саме iсихастське вчення спонукало i стимулювало розвiй печерного осiдництва i похiдних вiд нього форм затворницькоi аскези на Русi. Але разом з тим атавiстичнi iдеi асоцiальноi та споглядальноi релiгiйноi фiлософii, що суперечила iСФрархiчним i колективiстським засадам християнськоi Церкви, вступали у протирiччя iз щойновпровадженим загальножитiйним устроСФм руського чернецтва та узвичаСФними канонiчними приписами. Заперечення цiСФi екзотичноi форми християнського служiння постало чи не одразу з ii виникненням.
Варто згадати хоча б те, що Антонiй убрав пiдземне жительство у шати майже повноi самоiзоляцii. Це вело до надзвичайних нестаткiв i обмежень братii у вже й так нестерпних умовах похмурого i темного пiдземелля. тАЬЖитiСФ ФеодосiятАЭ натякаСФ на якiсь негаразди тАЬмятежи и мълвутАЭ у середовищi ченцiв, - що призвело до переселення Антонiя у iнше мiiе. Вiрогiдно, що поштовхом до цього було поступове утвердження в первiснiй самiтницькiй тАЬкелiiтАЭ общинних засад, якi пiдточували ii з середини. Справдi Антонiй вдовольнявся всього двома учнями ФеодосiСФм i Никоном Великим, останнiй вже почав постригати все нових прибульцiв, для котрих була потрiбна хоча б найпростiша органiзацiя. Як тiльки iсихастськi пiдвалини почали руйнуватися, занепала i мотивацiйна основа печерного жительства.
НемаСФ обСФднавчоi iдеi не стало й печерноi обителi. Антонiй подався на Ближнi печери, братiя оселилася на пагорбi понад своiм колишнiм притулком.
Майже в усi часи iснування Печерського монастиря iсихiя, прихована пiд назвою тАЬзатворництватАЭ, викликала супротив церковних властей, тому й не мала глибокого соцiального пiдТСрунтя. Найбiльш вражаючим прикладом подiбного заперечення СФ посмертна доля Антонiя Печерського, що з неласки пiзнiших ортодоксiв до його свiтоглядних уподобань опинився немовби поза монастирською iсторiСФю i з живоi земноi постатi перетворився на мiфологiзований iконописний образ. Взагалi Антонiй далеко поступаСФться популярнiстю перед ФеодосiСФм. Вже невдовзi пiсля смертi останнього, 3 травня 1074 року, память його як святого вiдзначаСФться принаймнi у печерському монастирi, 1091 року мощi Феодосiя переносять до церкви, яку почали будувати йому ще за життя. Доволi рано складаСФться i житiйна лiтература присвячена Феодосiю (XРЖРЖ ст. тАЬКиСФво-Печерський ПатериктАЭ). Антонiй i Феодосiй рiзнi типи святих. Перший аскет, вiдлюдник, а другий не вiдкидаСФ побут, не байдужий до свiту, маСФ дар спiлкування з людьми.
Вiдомо, що iсихiя була байдужою до книжноi традицii, хоча й не заперечувала розумовоi працi. Людина не може ставитись з довiрою до себе i читати в собi. Вона сама мусить мовчати, щоб почути вищий глас, глас iстини. Св.Григорiй в тАЬТрiадахтАЭ (РЖРЖ 1, 16; 35) каже, що добре в молодостi займатися свiтською наукою та словеснiстю, але захоплюватися ними аж до зрiлого вiку смiшно та шкiдливо для душi.
В такому розумiннi можна тлумачити давньоруську культуру, як тАЬкультуру мовчаннятАЭ, iнтелектуального мовчання. Якщо вбачати у мавчаннi не просто брак словесно вираженоi думки, а самостiйну проблему i позитивну творчу цiннiсть, то подiбноi орiСФнтацii i захiдноСФвропейськi мiстики, i отцi православноi церкви, близькосхiднi та вiзантiйськi монахи-iсихасти. Це повязано насамперед iз певним розумiнням людини i сутнiстю ii ставлення до дiйсностi. На проповiдь мовчання можна натрапити у творах багатьох давньоруських авторiв. Вiд Плотiна до Псевдо-Дiонiсiя повз конфесiйнi перепон