Вiзантiйський iсихазм та давньоруська печерна аскеза
Информация - Культура и искусство
Другие материалы по предмету Культура и искусство
ь iСФромонах Нiфонт, Георгiй Лапiф, РЖоанн Калiка, iСФромонах Прохор Кiдонiс та iншi.
Уся критика iсихазму ще раз доводить те, що взагалi сама мiстика СФ областю призначеною для небагатьох, СФ деяким винятком з правил, привiлеСФм, дарованим не багатьом душам. Тому ставлення до iсихазму можна знову ж таки назвати тАЬтрадицiСФю нерозумiннятАЭ, засновником якоi був Варлаам, а ii продовжувачами його послiдовники.
Роздiл РЖРЖРЖ. Давньоруська печерна аскеза.
3.1. Формування печерних осередкiв у Давнiй Русi.
Феномен печерного затворництва вiдiграСФ визначну роль в iсторii давньоруськоi Церкви та ii духовноi спадщини. Завдяки своiй надзвичайнiй формi Боговизнання пiдземна аскеза завжди привертала увагу адептiв православя i знаходила численних послiдовникiв серед чорного духовенства. Вiдома на Русi пiд назвою тАЬзатворництвотАЭ вона набула у рiзнi часи щонайсуперечливiших характеристик: вiд захоплення до повного засудження. Печерне подвижництво вважаСФться водночас мiрилом праведного життя i СФретичним марновiрством. Однак в добу середньовiччя на Русi було багато печерних монастирiв, чи окремих пiдземних церков.
Чернецтво у Давнiй Русi виникаСФ як певна версiя мучеництва. В Ближнiх i Дальнiх печерах досi зберiгаються мощi 180 святих, переважно iнокiв цього монастиря. В 1643 роцi митрополит Петро Могила канонiзував iх усiх, наказавши служити iм спiльну вiдправу. З 1762 року згiдно з ухвалою Святого Синоду киСФво-печерських святих було занесено до загальноцерковних мiсяцесловiв.
У формуваннi печерних осередкiв можна реконструювати певну стадiальнiсть: самотнСФ пустельництво тАЬанахоретствотАЭ, колективне вiдлюдництво тАЬкелiотствотАЭ, спiльне проживання ченцiв у гуртожитку тАЬкiновiотствотАЭ. Печерне життя у давньому КиСФвi було притаманне лише вiдлюдницьким осередкам, пустельникам, затвiрникам, тАЬкелiотамтАЭ. Досягаючи гуртожитноi стадii розвитку ченцi залишали печернi помешкання й переселялись на поверхню.
Вважають, що печерництво на СФ оригiнальним нашим винаходом (i Антонiю, i РЖларiону були вiдомi приклади Сходу, де iноки часто оселялись в печерах, якi були видовбанi у камяних боках гiрських скель, були сухi i добре захищенi вiд вiтрiв i за умов лагiдного клiмату були i досi СФ зручними житлами для вiдлюдникiв i навiть для цiлих сiльських та мiських громад), але саме тут через суворий клiмат воно стало особливим родом подвижництва. Оскiльки iснування у вiдкритiй зовнiшнiй печерi, яка зимою могла бути занесена снiгом i не утримувала тепла, було не можливим аскети заглиблювалися в землю. Проте так органiзм був приречений на виснажливе iснування: серед вiчноi вогкостi, без свiтла i свiжого повiтря. Подвигом ставало проживання у таких пiдземеллях, не характерних для аскетiв сходу.
Безлiч згадок пiдземних осель зустрiчали давньоруськi читачi у перекладнiй агiографiчнiй лiтературi (наприклад, у Нестеровому тАЬЖиттii ФеодосiятАЭ СФ таке посилання на життСФпис Савви Освяченого, де згадуСФться чудесне обретiння останнiм тАЬБогом здатноi печеритАЭ).
Печернi поселення часто були лабiринтами, заглибленими у товщу лiсових масивiв, натомiсть скельнi монастирi розростались вздовж поверхнi гiрського схилу. Побут крихiтних камер чи змiСФподiбних галерей був додатковим чинником аскези: за лiжка правили неширокi дошки на материкових лежаках; на стiнах були графiтi (замiсть iконографiки). Одяг, хоча i наслiдував канонiчний чернечий, але був здебiльшого саморобним, перешитим з мерського. Взуття сплiтали з лози або коноплi. Часто для смирення ченцi носили стальнi вериги пiд одягом, якi мали дуже велику вагу i натирали кривавi рани на тiлi. Деякi вiдлюдники, щоб завжди памятати про смерть ставили в келii труну.
У розповiдi Патерика печерництво неодноразово поСФднуСФться iз затвiрництвом. Затвори були у печерах, часом у наземних монастирських келiях. Печернi затворники (РЖсаакiй, Нiкита, Лаврентiй, РЖоанн) у неймовiрному постi та самоумертвлiннi проводили у землi десятки рокiв.
Досить специфiчно склався побут киiвських печерних скитiв XV XVIII ст. (рiзновид довiльного але тимчасового печерного затвiрництва), якi утворювались при великих гуртожитних монастирях i були мiiями тАЬзасланьтАЭ схильноi до вiдлюдництва й придатноi до спiльного життя чернечоi братi. Пустельництво тут було умовним, але все ж в основi всiх напрямкiв його була фiлософiя аскетизму. Щоправда киiвськi печерники у молитовнiй зосередженостi намагались обiйтись без допомiжних фiзичних вправ.
Усi вiдлюдники XI XVII ст. намагались реалiзувати себе у печерництвi. Найдавнiшi киiвськi монастирi, що виникали у XI XРЖI ст., на думку Бобровського, були повязанi iз загальним процесом християнiзацii i носили мiсiонерський характер. Поява печерних осередкiв у XIV XV ст. це поширення у Середньому Поднiпровi оновленого вiзантiйського iсихазму в тлумаченнi болгарського чернецтва. Нарештi, третя хвиля киiвського печерництва XVII XVIII ст. це повернення до КиСФва росiйського варiанту оновленого iсихазму вчення тАЬнезискливостiтАЭ Нiла Сорського, адаптоване до потреб скитового чернецтва.
Отже, формування аскези XI XIII ст. мало киiвське середовище. Тому маСФмо безлiч згадок про печернi монастирi в КиСФвi: КиСФво-Печерський, Гнилецький (кiнець XI XVI ст. скит КиСФво-Печерськоi Лаври), Видубецький (друга половина XI XVIРЖРЖ ст. аж до заборони вiдлюдницькоi практики через грабунки кримських татарiв), Звiринецький (XРЖРЖ XVIРЖ ст.), Кирилiвський (XI XРЖV ст.), Микiльський (XРЖРЖРЖ XV ст.), Щекавицький (засновано у XРЖРЖРЖ ст.), Межиг