Шлюб в римському приватному правi
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
p>За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було пiдносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, якi б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Навiть в епоху класичного права норми щодо подарунку не набули повного розвитку. Лише законодавство останнiх iмператорiв надало цьому iнституту бiльш закiнченого вигляду. Насамперед дозволялось в iнтересах рiвностi i справедливостi в майнових вiдносинах мiж подружжям робити цей подарунок i пiд час шлюбу. По-друге, батько чоловiка був зобовязаний пiднести подарунок так само, як батько жiнки давати придане. Вартiсть подарунку повинна дорiвнювати вартостi приданого. Крiм того, з метою найкращого захисту жiнки стосовно одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловiка була встановлена заборона вiдчуження подарунку. Так поступово складаСФться римська система майнових вiдносин мiж подружжям. Принцип юридичноi роздiльностi майна аж нiяк не був перешкодою у мiцних шлюбах, проте гарантовано захищав i чоловiка, i жiнку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, встановив основу римськоi системи майнових вiдносин мiж подружжям.
3. Пiдстави виникнення та припинення шлюбних вiдносин за римським приватним правом
3.1 Пiдстави виникнення шлюбних вiдносин
Для того, шоб шлюб вважався дiйсним, необхiдна була одночасна наявнiсть деяких суттСФвих i обовязкових передумов. Вiд наречених вимагалося володiти jus сопиbii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намiр подружжя жити саме у шлюбi), бути статевозрiлими та укладати шлюб у передбаченiй правом формi.
Римський шлюб могли укладати тiльки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхiдний елемент цивiльноi правоздатностi. Цим правом були надiленi тiльки римськi громадяни.
Римський шлюб мiг укладатися тiльки тодi, коли союз чоловiка i жiнки будувався з намiром жити у шлюбi. У давньому правi аffеctiо таritalis не був обовязковим для наречених, достатньо було, щоб цей намiр виявив домовладика вiдповiдноi сiм`i. У класичному правi наявнiсть аffеctiо таritalis був необхiдним i нареченим, i домовладикам iх сiмей, а у посткласичному правi такий намiр вимагався лише вiд осiб, якi вступали до шлюбу. Римський шлюб могли укладати тiльки особи, якi спроможнi були здiйснювати природну мету шлюбу, тобто особи, якi були статевозрiлими: жiнки з 12 рокiв, а чоловiки з 14 рокiв. Крiм iснування конститутивних умов, при укладеннi шлюбу враховували так званi шлюбнi перешкоди, тобто обставини, наявнiсть яких може призвести до припинення шлюбу. До укладення шлюбу було прийнято влаштовувати заручини (sponsaliа), розiрвання яких без поважних причин мало наслiдком для виного безчестя
(iпfатiа), а iншiй сторонi давав право на вiдшкодування завданих в звязкуз заручинами збиткiв (наприклад, витрати на подарунки i т. д. ). Перешкодами для одруження були:
перебування у шлюбi нареченого чи нареченоi на момент укладання шлюбу.
Римське право визнавало тiльки моногамний шлюб. Нiяких перешкод для вступу до другого шлюбу пiсля розiрвання першого римське право не мiстило;
душевна хвороба, якщо нею захворiв один з наречених до укладання шлюбу.
Коли хвороба настала пiсля укладення шлюбу, шлюб мiг бути збережений або розiрваний;
спорiднення.
Кровне спорiднення не допускало шлюбу. Спорiднення по прямiй лiнii у всiх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковiй лiнii в найдавнiшi часи не допускались шлюби мiж родичами виключно до шостого ступеня, в перiод республiки i на початок iмперii до другоготретього ступеня.
Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби мiж усиновителями i усиновленими були забороненi; молодший брат не мiг брати за дружину вдову старшого брата i навпаки. Не дозволялися шлюби мiж дядьком i племiнницею, тiткою i племiнником, мiж опiкуном i пiдопiчним. З поширенням християнства вимоги до вiдсутностi близького спорiднення зросли;
траурний рiк.
Суворий моногамний характер римськоi сiмi не допускав багатоженства. Нiяких перепон для вступу до другого шлюбу пiсля розiрвання першого римське право не мiстило. Пiсля смертi чоловiка вдова це повинна булла одружуватися протягом не менше як 10 мiсяцiв. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до памятi покiйного, а з другого усунення сумнiву у визначеннi батькiвства дитини, що народжувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то ii шлюб визнавався, однак сама вона пiддавалася безчестю;
обiт безшлюбностi i духовний сан.
Весталки в язичницьку епоху не могли одружуватись до 13-рiчного вiку. Пiсля прийняття християнства на усе духовенство римо-католицького обряду було поширене обiтництво целiбату, тобто безшлюбностi. У сiмейному законодавствi iмператора Августа були введенi деякi iншi обставини, якi заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби мiж вiльнонародженими та вiльновiдпущеницею з поганою поведiнкою, а особливо був заборонений шлюб мiж сенаторами i актрисами. Провiнцiйний магiстрат не мав права вступати до шлюбу з громадянкою даноi провiнцii. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливiсть тиску на волю нареченоi й перешкодити виникненню сiмейного впливу на державнi iнтереси через магiстрат. Воiнам взагалi заборонялося вступати в шлюб. Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловiковi, тому що шлюб був патрiархальним, чоловiку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним ?/p>