Шлюб в римському приватному правi
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
т dотеstiсит), зокрема - безкарно убити ii. Батько перелюбницi, захопленоi в його чи в будинку зятя на мiii злочину (iп fРЖаgrапti), мав право убити обох винних (до часiв Костянтина), а чоловiк повинний був розлучитися з перелюбницею, iнакше вiн розглядався як звiдник (РЖепо). Жiнки, викритi в перелюбствi, повиннi були, подiбно повiям, носити тогу (за деякими вiдомостями, жовтого кольору), а не столу. Перелюбство в перiод принципату переслiдувалося публiчним обвинуваченням (ассusаtiо аdultrerii). Розпусницi, що уникли покарання за законами Октавiана Августа (РЖех Juliа dе аdиltеriis i РЖех Juliа тiхсеllа), каралися особливою сенатською постановою вiд 19 р. н.е. (senatusсопsultит de matronarum lenocinio соеrсепdо). Спецiальна сенатська постанова вiд 52 р. н.е. (senatusсопsultит Сlаиdiапит tеrtiит), говорила, що вiльна жiнка, що знаходилася в спiвжиттi з рабом (соtиbеrniит), незважаючи на троСФкратну заборону його пана, ставала разом з дiтьми рабою останнього, а при наявностi дозволу з його боку, лише втрачала статус вiльнонародженоi людини (ingenuitas).
2.2 Майновi права
Загальна рiзниця в юридичнiй природi шлюбiв сит тапи i зiпе тапи природно позначаСФться на рiзному обсязi майнових вiдносин мiж подружжям. При шлюбi сит тапи, як уже зазначалось, жiнка цiлком пiдпорядковувалась владi чоловiка i юридично перебувала на становищi дочки. Той же принцип пiдлеглостi визначав майновi вiдносини мiж подружжям. Все майно, що жiнка мала до шлюбу або набувала за час шлюбу (наприклад одержувала спадщину), автоматично ставало власнiстю чоловiка, повного i безконтрольного власника. У випадку неспроможностi чоловiка виплатити борг, майно жiнки йшло на задоволення його кредиторiв. Однак така майнова несамостiйность жiнки компенсувалась тим, що вона нарiвнi зi своiми дiтьми мала спадкове право пiсля чоловiка i всiх його агнатичних родичiв.
Зовсiм iнакше складаються вiдносини мiж жiнкою i чоловiком у шлюбi siпе тапи. У цьому шлюбi принцип пiдлеглостi жiнки чоловiку поступаСФться перед принципом рiвностi. Щоправда, чоловiк мав право вимагати повернення жiнки вiд третiх осiб, якi утримували ii проти волi. Перебуваючи у шлюбi siпе тапи, дружина набувала iмя чоловiка, подiляла його громадянське становище, мала одне .мiiе проживання з чоловiком, який повинен був ii утримувати, представляти i захищати в судi. Проте в разi незгоди мiж подружжям остаточне рiшення було за чоловiком.
Вiдповiдно до цього ж загального принципу регулювалися i майновi вiдносини мiж подружжям. В iх основi був принцип роздiльностi. Майно жiнки i чоловiка становило зовсiм незалежнi одна вiд одноi маси. Усе, що жiнка мала до шлюбу i що вона набула пiд час шлюбу, належало iй, було ii власнiстю, якою вона могла розпоряджатися i користуватися, не питаючи на то згоди чоловiка. Чоловiк та жiнка могли вступати в найрiзноманiтнiшi майновi вiдносини. Жiнка могла доручити чоловiковi управлiння всiм своiм майном. З цiСФю метою мiж ними укладався договiр доручення. Однак, якщо стосовно якоiсь речi мiж подружжям виникав спiр з питання власностi, то допускалася презумпцiя, що рiч належить чоловiковi, аж поки жiнка не доведе, що право власностi на дану рiч належить iй. РЖ нарештi, подружжя не могло предявляти одне до одного iнфамних позовiв (принижуючих честь). У разi необхiдностi подружжю надавалися аналогiчнi позови, якi не тягнули за собою iпfатiа.
Майновi вiдносини подружжя охоплювали два шлюбно-правових iнститути: посаг, придане (dos) та дарування з боку чоловiка (dопаtiо рrорtеr пирtiаs). Пiд приданим розумiли те майно, яке передавалося чоловiковi дружиною, ii батьком або третьою особою (опiкуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощi молодоi сiмi. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловiковi нести загальносiмейнi витрати. Проте згодом, крiм цього призначення, придане певною мiрою було гарантiСФю вiд необгрунтованих розлучень з боку жiнки. Приданим було не все майно дружини, а тiльки те, що спецiально призначалося для цiСФi мети i передавалося чоловiковi самою дружиною, ii домовладикою чи iншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшеннi майнового тягаря чоловiка на утримання сiмi, а пiзнiше - забезпечення непохитностi шлюбного союзу. Передача приданого, як правило, складала особливий обрядовий акт або оформлялась особливим документом окремо вiд подiй укладення шлюбу. Вважалось, що збереження приданого цiлiсним - в iнтересах не тiльки сiмi, але й спiльностей. Тому римське право суворо дотримувалось принципу визначення майна, як приданого в якостi постiйного: воно не могло бути замiнено iншим, навiть бiльшою вартiстю або цiннiстю, не могло змiнювати свого статусу.
Спочатку, коли практично всi шлюби укладались з владою чоловiка, придане повнiстю переходило пiд владу чоловiка i тому якоiсь спецiальноi регламентацii його правового статусу не потрiбно було. В подальшому, по мiрi поширення шлюбу siпе тапи, а також i в iнших випадках стало заключатися усне погодження, згiдно з яким чоловiк був зобовязаний повернути придане у разi припинення шлюбу.
В класичний перiод придане отримало спецiальну правову регламентацiю.
У республiканський перiод придане вiдразу переходило в повну власнiсть чоловiка, i навiть пiсля припинення шлюбу воно не поверталось дружинi нi за яких умов. Це породило ряд негативних наслiдкiв. Внаслiдок повноi свободи розлучення i знiвелювання моральних засад наприкiнцi перiоду республiки кiлькiсть розлучень зросла. Шлюб починаСФ набувати форми безсоромного збага?/p>