Фiлософiя Стародавньго свiту
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?ну. Теоретична фiлософiя мiстить у собi метафiзику (у Аристотеля це наука про початки буття i початки пiзнання свiту), математику i фiзику. Практична фiлософiя складаСФться з етики, полiтики, риторики, економiки i поетики. Якщо частковi науки пiзнають окремi сторони буття, то фiлософiя дослiджуСФ суще як таке, його загальнi i основоположнi принципи, причини i начала.
Аристотель видiляСФ окремо науку логiку, розробляСФ теорiю про закони i правила формально-логiчного мислення, про методи наукового дослiдження, створюСФ класифiкацiю категорiй. Не випадково його називають батьком логiки. Проблематика людини в античнiй фiлософii знаходить своСФ вiдбиття у трактатi Аристотеля Про душу, який присвячено дослiдженню душi, зясуванню явищ сприйняття та памятi людини.
Душа причина та початок людського тiла. Всi складовi душi повиннi руйнуватися так само, як i тiло, за винятком розуму. Останнiй частина душi, яка не виникаСФ i яка не може загинути. В душi Аристотель бачить найвищу дiяльнiсть людського тiла, його дiйснiсть, або ентелехiю (здiйснення).
У трактатi Аристотель викладаСФ матерiалiстичний погляд на незалежнiсть предмета вiд його сприйняття, розглядаСФ дiяльнiсть памятi як вiдтворення уявлень, що iснували ранiше. Умовою спогадiв вiн вважаСФ звязок, за допомогою якого з появою предмета виникаСФ уявлення про iнший.
Невеликий, стисло написаний трактат Про душу класичне дослiдження головних психiчних функцiй, з аналiзом i класифiкацiСФю психiчних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеологii.
Варто також звернути увагу на працю Аристотеля Нчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя фiлософ бачить у розумнiй дiяльностi. Доброчиннiсть, або розумна дiяльнiсть це СФ всього лише дотримання золотоi середини, мiри у всьому, вмiння не кидатись у крайнощi.
У своСФму вченнi про державу Аристотель не шукав, як Платон, абсолютноi справедливостi. Вiн розумiв, що iснуСФ основна дилема або влада закону, або влада людей. Усвiдомлюючи всю недосконалiсть iснуючих законiв, вiн все ж таки пiдкреслював, що "влада закону" краща, нiж влада будь-якоi особистостi. Правлiння на основi закону не може бути цiлком справедливим, але все ж воно менше зло, нiж свавiлля i пристрастi, притаманнi особистостi при владi. Ця iдея Аристотеля увiйшла пiзнiше до фундаменту захiдноСФвропейськоi демократii.
У РЖРЖРЖ ст. до н.е. античний свiт вступаСФ в перiод поступово наростаючоi кризи рабовласницького суспiльства Настроi вiдчаю i песимiзму стають пануючими у свiтосприйняттi епохи еллiнiзму. На переднiй план еллiнiстичноi фiлософii виходить особистiсть. Переважаючою проблематикою СФ морально-етична. Якщо ранiше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер щастя. У чому полягаСФ сутнiсть щастя? Як його досягти? Вiдповiдь на цi питання шукали три провiднi фiлософськi напрямки: стоiцизм, епiкуреiзм i скептицизм.
Стоiцизм виникаСФ наприкiнцi IV ст. до н.е. Засновником цiСФi школи був Зенон з Кiтiона (II ст. до н.е.), найбiльш вiдомими представниками Сенека (РЖ ст. н.е.) Марк Аврелiй, (РЖ ст. н.е.). Стоiки вважали, що у свiтi пануСФ невблаганна необхiднiсть i немаСФ можливостi протистояти iй, людина цiлком залежить вiд усього, що дiСФться у зовнiшньому свiтi, природi. Але слiд уважно вивчати природу i ii необхiднiсть. Хоча це i не завадить дiянню необхiдностi, але дозволить, знаючи необхiднiсть, добровiльно пiдкорятися iй. Пiд природою стоiки розумiють як зовнiшню природу, так i природу самоi людини.
Звичайно, твердять стоiки, i мудрець, i невiглас пiдкоряються необхiдностi, але мудрого необхiднiсть веде, дурного волочить. Отже, iдеалом, до якого повиннi прагнути люди СФ пристосування до законiв природи. Якщо жити у злагодi з природою, то здобудеш щастя i доброчиннiсть.
Але шлях до щастя гальмують людськi пристрастi, прагнення до чуттСФвих задоволень. Мудрець повинен iх повнiстю подолати. РЖдеальний стан полягаСФ у безпристрасностi, апатii (вiд грец. апатейя байдужiсть, безчуттСФвiсть). РДдине знаряддя людини у тяжкiй життСФвiй боротьбi байдужiсть до таких речей, як багатство, фiзична краса, соцiальний стан, навiть здоровя. Досягнути внутрiшнього спокою i безпристрасностi значить навчитись повнiстю володiти собою, визначати своi вчинки не обставинами, а тiльки розумом, який СФ частиною Свiтового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрiшню свободу, то навiть смерть не може знищити ii як особистiсть.
Навряд чи можна знайти iнший напрямок у фiлософii, який настiльки б пiдкреслював iндивiдуальну вiдповiдальнiсть людини. Стоiцизм звертався не до якихось груп, а до особистостi, до мужностi окремих людей, чию вiру в себе, в розум i справедливiсть не можна було розбити зовнiшньою силою.
Наприкiнцi IV ст.. до н.е. в Афiнах виникла школа Епiкура. Фiлософське вчення Епiкура було спрямоване на пiдтримку спокою, радiсного стану духу. Його iдеал емоцiйного стану людини атараксiя (вiд грец. незворушнiсть), яка передбачаСФ звiльнення вiд усяких хвилювань i пристрастей. Насолода, зазначав вiн, СФ початком i кiнцем щасливого життя.
Фiлософiя, як ii розумiв Епiкур, повинна бути практичною системою i забезпечувати щасливе життя. Головне живiть так, щоб уникнути страху, писав вiн. Якраз осмислення проблеми страху привело Епiкура до теоретичноi фiлософii. Вiн вважав, що два джерела страху релiгiя i ?/p>